собі принцеса, вона любила принца, і принц також її любив. Вона жила у великому
декількамільйонному місті, де на вулицях було багато людей і машин. Принц жив у тому ж
самому місті, але зустрічалися вони завжди у принцеси вдома. Він приїжджав до неї
щовечора останнім поїздом метро і піднімався ліфтом на 16 поверх її будинку, бо принцеси
мають жити дуже високо, інакше які ж вони принцеси. Він приносив їй різні квіти, залежно
від пори року, хоча вона чомусь найбільше любила іриси, бо їхній запах нагадував їй
дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою принцесою, і гралася в різні ігри, і ходила в
гості до квітів, бо квіти тоді були її найкращими друзями. Вони бралися за руки що в
передпокої, бо так їм було дуже добре, вони йшли до кухні пити китайський чай або каву по-
східному, і принцеса дивувалася, що принц такий утомлений і так мало говорить. Потім вони
вмикали музику й ішли на балкон, якщо було тепло, і дивилися на зорі, і якщо зірка падала,
принцеса задумувала бажання, — щоб вони завжди були разом і ніколи не сварилися — вона
була певна, що її бажання здійсниться, тому що всі бажання принцес здійснюються.
Сьогодні я познайомилася з бомжем, якого звати Боря. Він став кишеньковим злодієм, хоча
міг би співати, бо в нього непоганий спух і голос. Хоча, здається, співати він і так може сам
для себе, а обкрадаючи перехожих та пасажирів метро, він заробляє собі на хліб. Але це
тільки мої домисли, насправді я не знаю, чи він заробляє на хліб, чи на щось інше, чи, може,
він узагалі не тим займається, а просто розповідає байку про себе, у яку, звичайно, можна
повірити. А можна цього й не робити. Я сиджу на сходах у підземному переході і слухаю
музикантів, які тут щодня грають. Боря підходить, і сідає поруч, і починає підспівувати «я
тебя никогда не забуду», і в нього справді добре виходить. Він дуже пильно дивиться на
мене і запитує: «Ну, то що, я теж міг би співати, правда?» Від Борі пахне спиртом, у нього
сумні темно-карі очі побитого пса. Я думаю про те, що дуже часто можна зустріти людей із
очима бездомних собак, люди часто трохи так, як пси, так живуть і так помирають, хворіють
на такі самі хвороби і виляють хвостом, коли їм якась добра душа кине кусень хліба. Мені
здається, що я також останнім часом живу, як пес, тиняюся містом, утікаю від машин і від
п'яних, щоб вони мене не зачепили, а коли втомлююся, сідаю в підземному переході з
підібганим хвостом і роззираюся навколо жалібними очима. Я безпородний дворняга. Бо в
породистих псів нашийник і медаль на шиї, і шерсть чиста розчесана й лиснить на боках, бо
господарі про них піклуються і годують м'ясом. А в мене боки позападали, і я тремчу від
холоду. Бездомним собакам завжди холодно, вони все шукають місць, де можна зігрітися. Я
киваю головою і кажу: «Правда», — бо я справді думаю, що він міг би співати, тільки з
якихось причин у нього це не вийшло. Боря задоволено посміхається, у нього посмішка
маленького хлопчика, котрому подарували машинку, яку він дуже хотів мати, чи м'яча, чи,
може, йому нарешті вдалося підтягнутися на високій перекладині, і запитує в мене: «Правда,
ти також займаєшся музикою?». Мені не хочеться розчаровувати Борю, але брехати також не
дуже хочеться, і я чесно відповідаю: «Ні». «Але ж ти можеш співати?» — не здається Боря і,
певно, навіть не припускає, що я можу відповісти, що нічого я не вмію і не можу. Я радісно
киваю головою, так мені хочеться його втішити, і, щоб він не сумнівався, доспівую «я тебя
никогда не увижу». Борі подобається, він і собі підхоплює: «защищая тебя от простуды», і
ми співаємо разом. Боря підсовується ближче, запах спирту змішується з іще якимись
запахами, і запитує: «Слухай, а кого ти чекаєш?» Я можу відповісти будь-що, бо на це
запитання є тисячі можливих відповідей: коханого, чоловіка, друга, брата, сестру, подругу,
матір, батька, друзів, із якими ми підемо зараз десь приємно збавляти час, але мені не
хочеться обирати жодну із цих численних відповідей, і я відповідаю, що нікого не чекаю.
«Нікого не чекаєш?» — у Бориному голосі звучить непідробне здивування і навіть трохи
переляк. «Так ти його не чекаєш? Треба чекати». «Я нікого не чекаю, я просто музику
слухаю». «Музику? Ну, музику, може, й можна», — каже Боря невпевнено, ніби
сумніваючися, чи так можна: нікого не чекати, а слухати музику, чи, може, все-таки краще
чекати на нього, а якщо вже тут музика, то її й без того почуєш. «Точно не чекаєш? То він
що, зовсім тебе не любить? Таку красиву не любить?» Боря дивиться на мене із непідробним
співчуттям, присувається ближче, я можу схилити голову на його плече, заплющити очі, тоді
буде затишно й зручно, але не хочеться. І ми просто разом слухаємо музику, дуже довго, а
може, й не довго, просто я вже не знаю, що відбувається з часом, може, часу більше немає.
«Ну, мені пора», — раптом каже Боря, схоплюється і вже поривається кудись іти, але раптом
нахиляється і каже мені на вухо: «Он той, із гітарою, так він завтра буде з ментами
розбиратися. Точно. Виженуть його. Бо він їм там не проплатив за місце. Я тут усе знаю.
Усікаєш?» «Усікаю», — кажу я уже в спину Борі, який іде так, ніби щось загубив, але що
саме, не пам'ятає, або забув, куди йому йти і бурмоче: «я подумаю, Боже всевышний». І я
собі мислю, що, може, й мені слід зробити те саме.
Ніхто не може мені закинути неповаги та нелюбові до батьківщини. Хоча до дочки Ієфая
мені далеко. І в цій справі, і в інших. А якщо вже про дочку Ієфая, то йшлося насправді не
так про любов до батьківщини, як про гарячкового чоловіка, нерозважні обіцянки та жінку з
великим серцем. Але нелюбові до батьківщини мені все одно ніхто не закине.
І во віки віків. Хтось про когось думає, а хтось когось уже навіть не пам'ятає. Я випорпую
монети з кишені й розумію, що мені ні на що їх не вистачить. Ні на що. Може, це й краще.
Можна віддати їх комусь із численних жебраків у цьому переході. Віддати останнє й
залишитися без нічого і без нікого. Але із собою. Ми підемо зі мною в кіно. Ми підемо зі
мною кататися в метро. Ми підемо зі мною їсти фруктове морозиво. Ми підемо зі мною до
бару пити гаряче вино. Ми підемо зі мною в порт дивитися на кораблі. Ми підемо зі мною до
магазину купити кефіру Ми підемо зі мною на пошту й купимо телефонну картку. Ми
телефонуватимемо спершу знайомим людям, а потім незнайомим. Може, хтось підніме
трубку і скаже нам щось добре і підбадьорливе. Потім ми зі мною підемо вулицею з
відчуттям, що все у нас складається якнайкраще.
Коли закінчується літо пісок на приморських пляжах білішає коли закінчується літо
закінчуються пляжні любові вони везуть із собою додому спогади про них в кишенях губи
твої пахнуть динями та абрикосами руки твої витягуються на багато кілометрів щоб мене
обійняти востаннє я думаю що у твоєму волоссі ще є морська сіль але швидко її не буде вона
вимиється міською водою ти будеш мене згадувати ти будеш за мною скучати я не знаю чи я
запитую чи стверджую хіба не все одно я заздрю піскові бо твої сліди ще залишаються на
ньому заздрю поїздові який може відвезти тебе куди ти хочеш заздрю подушці на яку ти
опускаєш голову заздрю твоїм снам у яких ти солодко усміхаєшся заздрю асфальтові по
якому ти ходитимеш заздрю ескалаторам на які ти так довірливо ступаєш не дивлячися під
ноги вони везуть тебе глибоко під землю заздрю людям які можуть тебе бачити щодня яким
не треба попередньо домовлятися з тобою про зустріч які просто приходять до тебе в гості
заздрю твоїй матері вона знає тебе найдовше
Сьогодні Я бачила в метро сивого дідуся, що плакав. Сльози не встигали викочуватись у
нього з очей, бо він підбирав їх пальцями, підіймаючи окуляри, хоча навіть якби сльози
викочувалися, то все одно губилися б у глибоких зморшках його щік. І я думаю про те, що
завжди я отак спостерігаю за людьми, про яких нічого не знаю, бо бачу їх уперше та
востаннє, і мене вражають чи ранять їхні історії, про які я теж нічого не знаю.
Якісь ідіоти женуться за мною вулицею і жбурляють у мене камінням. Я пес, маленький
чорний цуцик, мені важко бігти, тому що я тільки недавно навчився бігати, раніше у мене
виходило тільки ходити, перевалюючися з боку на бік, бо я не вмів зберігати рівноваги.
Мабуть, це тому, що я дуже маленький і тільки нещодавно почав жити без мами. Я не знаю,
де мама, мабуть, вона залишилась жити там, де я народився, але я не знаю, де це. Моїх
братиків віддали іншим людям, яким вони сподобалися. Я нікому не сподобався, можливо, я
не дуже гарний як на людське око, я цього теж не знаю. Думаю, що моїй мамі я подобався,
мабуть, вона хотіла би, щоби я з нею залишився, тільки цього не хотів її господар, бо він не
може жити у двокімнатній квартирі на десятому поверсі, де двоє собак, і кіт, і хом'як, і
папуга із зеленим хвостом, який смішно кричить на господаря. Тому мене треба було комусь
віддати, а що мене ніхто не захотів узяти, мене довелося винести надвір і посадити біля
контейнерів зі сміттям, аби мене хтось підібрав. Я не знаю, що таке «підібрати». Мабуть,
хтось мав би привести мене до себе додому і знайти мені іншу маму, і щоб у неї було
молоко, і щоб я міг їсти досхочу, і щоб у неї була довга шерсть, у якій тепло спати, бо мені
треба багато спати, щоб рости і вміти зберігати рівновагу, бо рівновага дуже потрібна
собакам, і людям також. Мені не подобалося сидіти біля контейнерів зі сміттям, бо було
холодно, накрапав дощик і шерсть у мене змокла. І запах був поганий від цих контейнерів,
смердючий і кислий, а мені так хотілося, щоб запахло молоком і моєю мамою, і щоб не було
мокро, і щоб можна було згорнутися в клубочок, уткнутися носом у її шерсть і міцно й довго
спати. Я думаю, мама також без мене сумує, вона дуже не хотіла, щоб мене несли до
контейнера, і жалібно дивилась на господаря, але нічого не просила, бо, мабуть, знала, що це
не допоможе. Мені стає дуже холодно й сумно, я починаю тихенько плакати, потім
голосніше, мене все одно ніхто не чує. І не бачить, бо надворі стає все темніше, цікаво,
навіщо господар виніс мене сюди увечері — мене ж ніхто не побачить і не зможе підібрати...
Здається, я спав і спав довго, не знаю, як мені вдалося заснути на такому холоді й без мами,
може, це тому, що я дуже довго плакав і втомився плакати, і заснув — сам не знаю, як це
сталося. Тепер мені хочеться їсти, тільки тут їсти нічого, я пожував трохи трави, мені так
хочеться маминого молока, але мами немає. А ще в мене дуже намокла шерсть, я хотів би
висохнути, тільки не знаю, що для цього треба зробити. Я вирішив, що піду звідси, бо не
хочу сидіти чекати, щоб мене хтось підібрав, мені це зовсім не подобається. Може, мене
підбере хтось лихий, тоді зі мною вже напевно нічого доброго не буде. А тепер за мною
женуться якісь ідіоти, вони жбурляють у мене камінням, я біжу дуже швидко, хоча я ніколи
не бігав, не знаю, як мені вдалося цього навчитися, тільки камінням не хочу щоб по мені
кидали це дуже боляче і образливо знову боляче і біжу щоб знайти маму тому що я не знаю
куди мені іще бігти хто іще міг би мене врятувати тільки я не чую її запаху її молока ніщо не
нагадує її довгої шерсті мамо вони кидають у мене камінням це боляче і дуже страшно чому
діти у людей такі жорстокі може вони так граються але це якісь дуже дивні ігри коли мама
гралася зі мною вона кусала мене за вуха але це зовсім не боліло тепер дуже боляче
Не можу спати, хоча дуже хочу заснути, щоб не думати. Думки білі, як біль, думки
сотаються, як біле полотно, чому я не знаю, як себе заспокоїти, як себе втихомирити.
смерть прийшла до художника і стала в нього за спиною поклала руку йому на плече і питає
це нічого що у мене такі холодні руки тільки ти не лякайся я прийшла не по тебе просто мені
дуже хочеться щоб ти намалював мій портрет тільки щоб я на ньому була дуже красивою і
щоб мене не треба було лякатися бо я дуже не люблю коли мене лякаються може я насправді
хочу порозмовляти з тими до кого приходжу тільки не кажи що ти теж боїшся і що не хочеш
зі мною говорити він думає що все просто і справді зовсім не страшно смерть як музика що
заколисує це так як гойдатися на морських хвилях йому подобається джарет може смерть
також любить грати на музичних інструментах у моєму саду каже смерть ростуть білі лілії у
моєму саду ростуть квіти з густими й важкими запахами які не кожен витримує часом я беру
з собою білі лілії до тих до кого приходжу або запрошую до себе в гості кажу ходімо у мій
сад подивимося на мої квіти мої квіти треба доглядати поливати виполювати бур'ян
а ще я люблю різні красиві речі великі півкруглі ванни у яких можна плавати
смерть сідає на ослінчик і каже що втомилася стояти вона ходить босоніж у неї брудні
ступні вона помічає куди я дивлюся і каже може ти хочеш помити мені ноги
я не заперечую не наважуюся заперечити бо хіба можна сперечатися зі смертю я приношу
тазик із теплою водою кипарисове мило й червону нову мочалку я навіть не встиг нею
скористатись бо купив її тільки вчора вона ще пахне супермаркетом та рекламними акціями
я здираю целофанову упаковку мочалка справді тверда й добра
я намилюю смерті ноги вона фарбує нігті матовим лаком один ніготь надламаний може вона
десь спіткнулася шкіра на п'ятах загрубіла а на великому пальці лівої ноги у неї мозоль я
змиваю мильну піну і думаю про чистий четвер про омивання ніг друзям і ворогам ближнім і
дальнім але не знаю до кого з них можна зарахувати смерть
друзі мої перестають мене пам'ятати ворогів у мене немає ближні часом мене щось просять
дальніх я сам іноді про щось прошу
я малюю картину жінка якій миє ноги чоловік обличчя жінки не видно обличчя чоловіка не
видно тільки його руки біля її ніг притягують до себе погляд
смерть стоїть у мене за спиною і сміється каже що ж ти не наважився намалювати мого лиця
хіба я негарна я відповідаю що не малюю його бо я його не бачив бо не наважився
подивитися на неї
смерть говорить які ви люди боягузи я цілком з нею згоден але від цього я не перестану
менше боятися
Я думаю, що все-таки не зможу заснути. Мені хочеться поговорити з тобою чи написати
тобі — про осінь, про дерева з вогняним листям, на які мені було так приємно дивитися з
вікна автобуса, і стало шкода, що я сьогодні не взяла з собою фотоапарата, що я завжди
забуваю його взяти саме тоді, коли він знадобиться.
Мені захотілося, щоб ми разом дивились на ті дерева, вони тобі сподобались би, ти
обов'язково сказав би зачудовано: «Дивись, які дерева>. І усміхався би до них, тобто ми
разом усміхалися б до тих дерев. За вікном я чую чиїсь голоси, потім тиша, а потім цокотять
жіночі каблучки. Жінка йде сама, поспішає, каблучки цокотять дуже швидко, жінки часто
так швидко ходять, коли повертаються додому самі пів на третю ночі.
Мені здається, що мої нічні кроки нагадують її ходу, хоча я не ходжу тут у взутті на
каблуках; маю на увазі поспішність — ми однаково поспішаємо у темряві.
Я дивлюсь у вікно вниз, але не бачу цієї жінки. Бачу тільки світляні яблука ліхтарів, що
розливають навколо жовтогаряче світло, білі машини на автостоянці та своє відображення.
На мені жовта футболка, якої ти ще не бачив.
Десь за стіною хтось вчиться грати на барабані. Я би хотіла побачити цього пізнього гравця.
Звуки одноманітні, глухі й трохи мене лякають.
Дуже багато що мене лякає. А ще більше засмучує. Сьогодні я розмалювала собі нігті у різні