— Твоя легенда пророча, — шепнула Горлиці Зоря. Почувся голос дивного створіння. То був голос людини:
— Я відчула, що з Братами нещастя. Серце привело мене сюди. Я бачу Братів Розуму одиноких па цій пустельній планеті. Чим можу допомогти?
— Вона розмовляє земною мовою? — вражено прошепотіла Зоря.
— Нічого дивного, — відповів Ясноцвіт. — Певно, вона з іншого виміру. Вищого. Вони легко проникають у суть нашої психіки.
— Ти правильно сказав, друже, — озвалася істота. — Яз інших координат Світобудови. Ім’я моє — Біла Зірочка. Так мене назвав Полум’яне Серце.
— Хто такий Полум’яне Серце? — запитав, отямившись, Віора. — І чому тут з’явилась ти, Біла Зірочко?
— Ви не знаєте Полум’яного Серця? — здивувалася Біла Зірочка, і її прекрасні очі загорілись натхненним вогнем. — Хіба можна не знати його? Він — це все. Без нього я не мислю життя. Я шукаю його по всій Світобудові. І знайду.
— Але як же ти опинилася тут? — схвильовано запитала Зоря. — Сама? В чужому світі? Де твій літальний апарат?
— Там, на рівнині. А лечу я не сама. Зі мною мій товариш Грі-ом. Ось він.
Біла Зірочка показала на маленьку постать біля своїх ніг. Це була граціозна тварина фіолетового кольору з шістьма ногами і зграбною високолобою головою. Очі тварини горіли фосфоричним м’яким блиском. Він дивився на друзів цілком людським поглядом — сумно і тривожно. При згадці про Полум’яне Серце Грі-ом тихо щось промурчав, потершись головою об ногу Білої Зірочки.
— Він каже, щоб я розповіла новим друзям про Полум’яне Серце. Він певний, що це буде корисно для вас. Дозвольте, я сяду ось тут. Не бійтесь, енергетичних феноменів більше не буде. Це відбувається лише при переході з одного виміру в інший. А тепер я в такій же якості, як і ви.
Біла Зірочка примостилася на ящику. На коліна їй стрибнув Грі-ом. Скрутився клубочком. Погляд її спалахнув синіми вогнями. Друзі помітили, що на чолі в неї запульсували білі зірочки. Видно було, що уява її помчала в незміряні глибини Всесвіту, шукаючи в свідомості своїй відповідних символів, щоб передати новим друзям вражаючі тайни Космосу.
— Слухайте розповідь про Голубу Зірку — мою батьківщину. Слухайте розповідь про Полум’яне Серце — відважного і вічного Мандрівника Безмежжя. Вам важко збагнути все, що існує в нашому світі. Я знайду зрозумілі символи, що відповідають вашим поняттям. І ви полюбите легендарну Голубу Зірку, ви теж будете шукати і ждати Полум’яне Серце — вічного і відданого друга всіх Шукачів на Шляху до Істини…
Слухайте ж легенду про Полум’яне Серце. Але знайте, що це Велика Реальність.
Полум’яне серце
— Я жила завжди спокійно і легко. Мій Світ не створював протиріч перед маленькою Оан. Таким було моє ім’я до зустрічі з Полум’яним Серцем.
Я любила небо наді мною, планету, по якій ходила і над якою літала, квіти і рослини, друзів моїх і тварин. Все навколо було таким гармонійним, що створювало враження повної єдності.
Так воно насправді й було.
Бо Блакитна Зірка, точніше її єдина Планета, — це найвища ступінь розвитку фізичного світу. Так учили нас у Школі Вищого Знання. Так говорили мені Старший і Полум’яне Серце. Це не значить, що Безмежність закінчується на еволюції Блакитної Зірки. Ні, кінця їй нема. Але моя Планета — завершення одного з безмежних Циклів безмежного Буття. За нею — починається новий Цикл, недосяжний для почуттів фізичного світу як вашого, так і всіх інших, аж до Блакитної Зірки. І так без кінця.
Я навчалась у Школі Вищого Знання. Сприймала в себе високу мудрість мільярдів віків. І залишалась спокійною. Я не зустрічала опору середовища, не знала боротьби. Світ навколо здавався прекрасним сновидінням.
Інколи туманно згадувала я минуле. Але то було не моє минуле, а моїх далеких попередників, предків, які жили на інших планетах, в інших вимірах, в інші часи. Там була жорстока і відважна боротьба, велика любов і ненависть, тортури і шукання. Я згадувала ці події тому, що враження предків були записані в пластичній живій матерії моєї свідомості, мого серця, мого єства. Адже ніщо не зникає. І я легко могла розмотувати клубки спогадів, коли мені цього бажалося. Отже, я не могла сказати, скільки я жила. Мені здавалося, що я жила вічно. Так воно, власне, й було. Бо ми, люди Блакитної Зірки, вважали себе клітинами Вселенського Єдиного Життя, яке нероздільне, вічне, всюдисуще.
Так було довго, завжди.
У мене не було виняткових товаришів. Всі були друзями, всі в разі потреби приходили на допомогу. Батьків теж не було, як у ваших світах. Бо наша еволюція вже не розмножувалась. Адже розмноження — це диференціація, розділення. А Блакитна Зірка — це світ Синтезу.
Навпаки, у нас відбувалося безперервне поєднання, злиття істот у більш високі, гармонійні істоти.
Я думаю, вам не важко буде збагнути суть того, що я кажу. Я бачу, відчуваю, що ви — юнаки і юні жінки, що сидите тут, — любите одне одного. І не змогли б уявити себе окремо, без друга. І лише фізичне роз’єднання заважає злитися в єдиний організм. У нас, на Блакитній Зірці, матерія в своєму розвитку настільки еволюціонувала, що не заважає будь-яким поєднанням. І бажання різних індивідуумів до об’єднання втілюється в життя, якщо між ними існує повна гармонія. Пластична матерія індивідуумів створює нову єдину істоту — багатшу, ніж дві попередні, мудрішу, могутнішу. Це справді злиття сердець, про яке мріють численні покоління на нижчих планетах.
Я теж пам’ятала, що завжди несла в своєму серці тисячі і мільйони різних істот. Та хіба ви теж не результат еволюції грандіозного ланцюга істот, починаючи від найнижчих?! Тільки у грубо матеріальних світах цей процес вдосконалення відбувається з муками і боротьбою, шляхом жорстокого змагання, а у нас — шляхом великої гармонізації сердець і розуму.
Блакитна Зірка — це ніби вершина безконечно великого трикутника, до якої прагне весь Цикл Світів, розміщених у доступних нам координатах. І хоч Блакитну Зірку не видно з вашої системи, але вона доступна для вас у майбутньому, коли ви пройдете нові спіралі розвитку. Так само вашої зірки не можуть бачити нижчі від вас еволюції, яких теж безмежна кількість. Я багато разів подорожувала в такі світи разом з Полум’яним Серцем.
Але повернуся до основного.
Я була ніби клітина на периферії тіла. Відчувала свою єдність з усім тілом, але не несла такої напруги, як, скажімо, клітини мозку або м’язи кінцівок.
Я любила тварин, які в нас дуже розумні. Вони розуміють мову людей, охоче допомагають нам у роботі, коли це їм під силу. І вільно йдуть в ліси, на природу, коли їм хочеться пожити в звичних умовах. Велика дружба з’єднує розумних Істот Блакитної Зірки з живим світом. Тварини еволюціонують шляхом трансформації з нижчої форми у вищу, як у вас деякі комахи перетворюються з лялечки на метелика. Але в нас це набагато вище, тонше, прекрасніше. Я неодноразово була свідком таких трансформацій, коли в організмі тварини відбувався дивовижний синтез кращих його надбань: замість старої тварини з тієї ж основи — після стану так званого еволюційного сну — виникала більш висока істота.
Але найбільше я любила рослини, квіти.
На Планеті все в блакитних тонах, якщо порівнювати з вашими фарбами. Не можна уявити всі найтопші відтінки.
Перлисто-блакитні світанки над темно-синіми озерами.
Оксамитно-фіолетові ночі осяяні зорепадом фосфоричних птахів і метеликів.
Ніжні лазурні дерева з плакучими вітами, які перед сходом Світила співають ледве чутну мелодію пробудження.
Сині в’юнкі рослини з небесними квітами, які можуть літати. Для вас це дивно? А на моїй Планеті — це просто. Я можу покликати квітку, і вона прилетить мені в руки. Я можу поставити її дома у вазу, а потім, помилувавшись кілька днів її красою, її ароматом, повернути назад, де вона росла. І це не шкодить їй.
Квіти, закінчивши цикл розвитку, не гниють, як на грубо матеріальних планетах, їх матерія розчиняється у просторі, породжуючи нове зерно індивідуума, з більш високими якостями. На Блакитній Зірці нема шиття, нема розкладу. Тільки безупинна прекрасна трансформація форм, шукання найкращого вияву, відповідного до суті істоти чи рослини.
Міста на Блакитній Зірці невеликі. Бо й населення там небагато. Я вже сказала вам чому. Безперервний синтез, з’єднання однакових сердець — ось шлях нашої еволюції. Обмін енергій відбувається не так, як у вас. У нас саме тіло обмінюється енергією з середовищем, як ви, наприклад, дихаєте. Я бачу, ви мене розумієте. Тому не буду зупинятись на цьому. Це єдиний шлях, яким підуть всі цивілізації Всесвіту.
Місто, де я жила, прекрасне.
Стрімкі, легкі сходи, які ведуть на відкриті веранди, висячі сади. Стіни будівель випромінюють ніжне світло. Вони можуть швидко міняти колір, залежно від бажання людини. Нема моторошних, темних тонів.
Коли заходить Світило — випромінює все навколишнє: стіни, дерева, постаті істот, поверхня Планети. Створюється рівний, чудовий, ніжний, приємний для ока фон.
До речі, ми бачимо всім єством, а не лише так званими очима. Очі спеціалізовані і служать аналізаторами свідомості у випадках напруженої наукової діяльності, коли треба проникнути в суть нового явища, предмета, процесу.
На площах міста — давні скульптури з фосфоричного казкового каменю. Вони — утвір далеких цивілізацій, наших попередників. У вас є назва — Сфінкс. Ця фігура — велика загадка, в ній — Велика Тайна Буття.
Я любила милуватися заходом Світила біля Сфінкса.
Швидко мінялись тони, не порушуючи гармонії кольорів, не вносячи дисонансу. При Світилі моє вбрання, легеньке платтячко, здавалося полум’яно-синім, а ввечері засяяло власним світлом і стало перлисто-блакитним.
Все це природно у нас. Очі звикли до дивовижної чистоти барв, до їх прозорості, легкості, до простоти навколишніх предметів, їх закінченості.
Без кінця можна розповідати про наш Світ — милу Планету Блакитної Зірки. Але суть не в цьому. Я розкажу про той час, коли вся краса батьківщини померкла після зустрічі з Полум’яним Серцем.
Було так.
По всій Планеті пронеслася звістка. На Блакитну Зірку прибули з-за Великої Грані семеро Братів на чолі зі своїм Учителем. Вони були дітьми попереднього Циклу на Блакитній Зірці. Вони разом з усім людством еволюціонували і перейшли в той вимір, звідки не повертаються, залишивши па Планеті нові парості цивілізації, до якої належала і я.
Наші вчителі пояснили, що Брати зробили неможливе. Вони пожертвували новим, неймовірно високим станом своїм у Грядущому Циклі, щоб повернутися назад для допомоги відсталим цивілізаціям. Вони колись були Мандрівниками у Безмежжі, бачили безліч низьких планет, знали про страшну боротьбу і страждання, яке панує там. І серця їхні не могли бути щасливими, згадуючи про своїх молодших Братів. Бажання допомогти було таким могутнім, що воно зруйнувало усталені закони Природи, — Любов здійснила Чудо.
Я не сприйняла тоді слова вчителів до серця. Вони мені здавалися абстрактними. Я не уявляла конкретно, що таке страждання, Що таке жертва, що таке співчуття.
Одного разу в Школі Вищого Знання, де я навчалась, ми почули: прибув один з Братів. Ім’я його — Полум’яне Серце. Він виступить перед нами, розповість про далекі світи.
Я запізнилась трохи. Коли входила в амфітеатр, побачила, що друзі мої уважно і захоплено слухають людину, яка стояла спиною до мене і щось показувала на великому екрані, де миготіли зірки на темному тлі, пролітали планети, спалахували якісь формули.
Я непомітно проскочила в перші ряди, прислухалась.
Він закінчив фразу, повернувся. Його висока постать була топкою і гнучкою, але неймовірна сила відчувалася в граціозних рухах, в повороті голови, в блакитному ніжному обличчі з гігантськими очима.
Я подивилася на його обличчя. Він поглянув на мене.
І я забула все.
Він ще мовчав, але блискавиця пронизала мою свідомість, спопелила все, що було до того часу, запалила одною іскрою нові безмежні обрії.
Він мовчав, але в цьому мовчанні я чула гуркіт Космічних Звершень і тишу Вічної Таємниці Буття.
Блакитний промінь вийшов з його серця, могутнім ударом пронизав моє єство і ввійшов у моє серце. Як невпізнанно змінилося все навколо! Я відчула Безмежність в душі своїй, і тепер вже не як велику прекрасну абстракцію, а як живу реальність, як Єдину Сутність, і себе, як її невіддільну клітину.
Він знову щось говорив, але я не чула його слів. Блискавично пройшли перед моєю свідомістю дороги моїх попередників, вирвавшись із схованки серця, де вони дрімали під покривом мого безтурботного існування. Я згадала все. Я згадала боротьбу, страждання, велич перемог і пошуків, надінь і підйомів. Серце моє охопило весь Світ.
І я зрозуміла — прийшла Любов. Любов до Полум’яного Серця, тобто до всього Світу. Бо Полум’яне Серце — це і є весь Світ. Мій порив дійшов до нього. Я відчула, що мій подарунок був прийнятий просто і ясно. Він зрозумів мою Любов і влив її до Любові свого неосяжного Серця.
Полум’яне Серце підійшов до передніх рядів, поклав ніжну руку на моє чоло. Струмінь могутньої енергії пронизав моє тіло. Він ласкаво сказав:
— Я радий, що зустрів тебе, Біла Зірочко. Моє серце приймає тебе.
З того часу ми часто бували разом. Полум’яне Серце кудись літав і знову прилітав. А я ждала його з далеких польотів.
Інколи не витримувала, ходила в Центральну Будівлю Космічних Подорожей. Там я зустріла Старшого. Він був схожий на Полум’яне Серце, але волосся у нього було срібним і чоло несло на собі знак великих турбот. І це не дивно, — адже він був Учителем семи Братів і відповідальність за всіх лежала на ньому.
Братів уже не було. Вони розлетілися в усі кінці Безмежності. Я не могла знати про їх місію — це було таємницею їх сердець.
Старший уже знав про мене. Але тоді, коли я приходила до нього, щоб дізнатися про Полум’яне Серце, він лагідно, хоч і рішуче, говорив:
— Він буде весь час літати і повертатися. І ти завжди зустрінеш його. Але не обтяжуй його шлях непотрібною тривогою. Не треба бути зайвим вантажем. Допомагати й віддавати — твоє завдання.
Я запам’ятала його урок. І більше не ходила туди. Тільки тоді, як він повертався з польоту, я зустрічалася з ним.
А потім прийшла велика радість. Полум’яне Серце взяв мене в один політ на дуже високу планету. Не можна сказати, на якому рівні вона була у відношенні до Блакитної Зірки. Це була зовсім інша еволюція, не схожа на все те, що я знала. Але Полум’яне Серце вміщав у своєму всеосяжному Синтезі і цю еволюцію. Він у попередньому розвитку своєму знав такі планети і літав на них.
Ту планету я сприймала скоріше розумом, ніж серцем. Вона була трохи чужою для мене.
Пам’ятаю дивний присмерковий краєвид. Двоє маленьких світил в небі. Одне оранжеве, друге — лілове. Барви найчастіше бузково-фіолетові. Дивні дерева з трубчатими паростями, трава таких же гонів. І розумні істоти. Надзвичайно розумні, тонкі, чутливі, якщо можна об’єднати одним словом — суцільні згустки інтелекту.
Змісту розмов з ними я не пам’ятаю: говорив більше Полум’яне Серце. Але й досі залишилось почуття захоплення від лаконічності і точності їх мислення.
Істоти мали величезні — на пів-обличчя — випуклі очі. На голові членисті антени-вусики. Такі ж членисті, з багатьма суглобами руки, ноги. Шкіра ороговіла, фіолетових тонів — від світлого до темного. Незважаючи на відмінність від наших істот, вони не здавались неприємними. Навпаки, радісне відчуття великої мудрості і знання. Розмову з ними Полум’яне Серце вів майже безмовно, обмінюючись імпульсами сердечної енергії. Тільки інколи вони торкались його і мене прохолодними кінцівками. Ті дотики були дружніми і ніжними. Вони допомагали зрозуміти суть того, що було в імпульсі думки.
Після повернення на Блакитну Планету ми ще більше часу проводили разом. Говорили мало. Більше мовчали, думали, читали серцями ті думки.
Я відчувала, що більше не зможу жити без Полум’яного Серця, що буття без нього — це відсутність буття.
Він дивився мені в очі, але нічого не говорив. Чому? Може, він бажав, щоб все здійснилось у дії, в житті.
Він не любив слів і навіть думок просто так, якщо вони негайно не втілювалися в життя.