Перед останньою розлукою він був особливо мовчазним і навіть трохи суворим. Я не розуміла його і тому хвилювалась. Може, він збирався в новий політ? Так звідки ж хвилювання? Може, він хотів покинути мене? Я не вірила цьому. Це було неможливо. Так звідки ж, звідки така тривога і сум?
Ми сиділи одного вечора над синім озером. У глибині його повільно плавали смугасті риби, поблискували блакитними боками. Біля нас височіла скульптура Сфінкса. Полум’яне Серце печально дивився на нього, мовчав. Потім погляд його піднявся в глибінь небес. Я теж глянула туди.
Полум’яне Серце дивився на маленьку зелену зірочку. Любов і ніжність сповнювали його погляд, сум і співчуття. Чому, чому він так дивився на цю зірочку?
Другого дня я дізналася, що це за зірочка. То була планета іншого виміру, зв’язана з нашим світом спільними еволюційними нитями.
Я не питала в нього нічого. Він теж не говорив.
Тільки інколи Полум’яне Серце дивно поглядав на мене, ніби випробовував. Що він хотів запитати в моєму серці, що побачити? Я відчувала, що має статися щось незвичайне, таке, що порушить усталене життя, його ритм, все, все, що було раніше.
І ось одного разу Полум’яне Серце не прийшов до Сфінкса.
Я чекала всю ніч. Його не було.
Я прийшла до Старшого. Він просто і сумно сказав:
— Полум’яне Серце в іншому світі.
— Де? — з тривогою запитала я.
— Хай підкаже серце, — відповів Старший. — Я не можу сказати. Але повернеться він не скоро. Дуже не скоро…
Я знову залишилась самотньою. Щось обірвалося в серці, згасли барви дня і ночі.
Я багато днів ходила до того місця, де ми любили сидіти з Полум’яним Серцем. Мене супроводив інколи Грі-ом — невелика шестинога тваринка. Ось він і тепер зі мною. Його приніс мені на прощання Полум’яне Серце. Він дружив з ним, а тепер передав цю частку своєї дружби мені.
Грі-ом мав повну свободу. Коли хотів — ішов до лісу, а інколи повертався до мене. Він відпочивав разом зі мною біля Сфінкса, торкаючись м’якою кошлатою спиною моєї руки.
Так було довго, дуже довго. Я не знаю, скільки. Мені здавалося, що минала вічність. У нас, на Блакитній Зірці, час не має значення. Він вимірюється дією, думкою, прагненням. Отже, це могла бути доба, а могли бути і мільйони років, якщо лічити по вашому.
Я ніби заснула, паралізована в найкращих своїх почуттях. Я чула, що навколо мене вирує бурхливе життя, що здійснюються величні синтетичні відкриття, що до спільної скарбниці Світобудови вливаються нові й нові системи, зірки, але все це проходило мимо моєї свідомості, не зачіпало мого серця.
Одного разу я побачила, що біля Сфінкса, де ми бували з Полум’яним Серцем, почали створювати скульптуру. Вона сягала високо в небо. Я більше не ходила туди. Вибрала собі затишний куточок у густому синьому лісі і поринала в спогади. І от якось мені довелося побачити дивне видіння. Те, що ви називаєте снами, а ми — вільною творчістю Розуму.
Я була в безмежному просторі. З усіх боків мене оточували зірки, туманності, системи.
І ось з одного боку почала насуватись чорна імла. Вона була схожа на живу потвору. Темрява клубочилась, звивалась і ковтала зірку за зіркою, систему за системою.
Серце моє стиснулося від жаху. Рухи були паралізовані. Я нічого не могла подіяти. Я лише знала, що незабаром потвора наблизиться і тоді — кінець. Серце зупиниться, мозок паралізується. Що робити?
І от серед простору з’явився Полум’яне Серце. Він ішов серед зірок і туманностей впевнено, як господар Космосу, і тримав у руці вогняний факел. Він сміливо прямував назустріч страховищу і запалював у просторі нові зірки. Потвора здригнулася, почала відступати, і темрява швидко розтанула безслідно. І ось вже серед Безмежжя заіскрилися, засяяли міріади яскравих світів.
Я бачила сині, глибокі, як Безмежність, очі Полум’яного Серця, його втомлене, але щасливе обличчя.
Він підійшов до мене, схилився, і я почула тихий, проникливий голос:
— Все буде добре, Біла Зірочко… Тільки не треба страху і безнадії. Рух і прагнення, любов і жертва — ось основа Буття.
Видіння зникло.
І я відчула, що серце моє стукало сильно, схвильовано, по-новому. Я зрозуміла, що Полум’яне Серце з далеких світів послав мені промінь своєї безмежної любові, щоб сколихнути заснулу свідомість.
Я в той же вечір пішла до Сфінкса разом з Грі-омом. Там вже нікого не було, всі розійшлись па спочинок.
Я побачила гігантську скульптуру Сфінкса, що загадково посміхався. Поглянула вгору. Що це?
Я відчула, що втрачаю свідомість. Тіло моє похилилося до підніжжя пам’ятника. Але в спалаху осяяння встигла збагнути: постать, що стрімко заглиблюється в небо, трепетна і напружена, — це ж Полум’яне Серце. Його обличчя, його очі, його сяюче серце. А над скульптурою миготить слабим світлом зелена зірочка. Значить, він там?! Він вибрав собі найважчу місію. Це його жертва, його подвиг, його страждання, увічнене в скульптурі для грядущих Циклів Еволюції.
Він пішов у бурхливі, сповнені стражданням і страшною боротьбою світи, щоб вогнем свого серця запалити там прагнення до великого звільнення від ланцюгів темряви і неуцтва.
Я тепер знаю свій шлях. Я йду до нього! Ніщо не зупинить мене. Треба розділити його шлях, його труд, його важке завдання.
Я отямилась від м’яких поштовхів. Грі-ом теплим носиком торкався моєї руки. Він турботливо заглядав мені в очі, щось муркотів. Він боявся, що зі мною погано.
Я заспокоїла його, що це просто від радості. Я сказала йому, що знаю, де Полум’яне Серце. Він дуже зрадів…
Я на другий день пішла до Старшого і сказала йому про своє рішення. Він підтвердив, що я правильно зрозуміла шлях Полум’яного Серця, що він і не чекав іншого рішення. Але ще вій додав: не просто знайти Полум’яне Серце. Він тепер в іншому світі, в інших формах. Тільки велика любов може з’єднати мене з ним.
Я зрозуміла його. І не боюсь. Я покину свою милу батьківщину, звичне, спокійне життя без жалю. Навіщо воно мені, коли нема його — буряного, вогняного, вічно діючого?
Мій політ навіть для жителів Голубої Зірки був не простим. Ми легко пересуваємось в одному вимірі на будь-які відстані. Для цього досить власної енергії організму. А щоб подолати бар’єри інших вимірів, треба не лише мати гігантську потенцію сердечної енергії, а й захист від хаотичних взаємодій космічних струмів. Полум’яному Серцю легше зробити це. Навіть ім’я його показує, чим він долає всі перешкоди — всепробиваючою енергією вогняного серця! Серце ж і веде в потрібному напрямі, воно служить найвірнішим дороговказом у лабіринтах Світобудови. Воно чує, де необхідна допомога Братам, що знемагають у боротьбі з темрявою і хаосом.
Мені Старший обіцяв дати спеціальний корабель з потужним захистом. А енергію для руху я буду черпати все ж таки з власного серця.
В останню мить виникла непередбачена обставина. Грі-ом категорично зажадав, щоб я взяла його з собою. Він хотів побачити Всесвіт і побувати на інших планетах. Я довго вагалася, а потім вирішила: хай летить. Він буде нагадувати мені про Полум’яне Серце. І вогник його маленького серця теж допоможе мені в польоті.
На прощання Старший сказав:
— Неси в інші світи вістку про Блакитну Зірку. Хай вона запалює серця бажанням Краси і Любові, Вдосконалення і Синтезу! Знайди Полум’яне Серце, скажи йому, що ми ждемо його. І не лише його, а й міріади нових сердець разом з ним! Краса і Єдність відкрита для всіх — так скажи в інших світах…
І я вирушила в путь.
Було важко і страшно. Хаос не раз загрожував поглинути мене, але щоразу я відчувала незриму підтримку. Я знала — серце далекого друга відчуває мою біду і посилає енергію для порятунку.
І знову безмежні цикли, роки, нові космічні дороги. Всього не розкажеш так швидко. Нарешті, я потрапила у вашу систему. І відчула, що десь недалеко нещастя. І ось я зупинилась, щоб допомогти… Так ми зустрілися з вами, мої друзі, прекрасні, сміливі і мужні. Так говорить про вас моє серце, а воно ще ніколи не помилялось.
А тепер скажіть, чи не чули ви в своєму світі про Полум’яне Серце? Я не знаходила його в інших світах.
Друзі не могли знайти слова для відповіді, настільки їх вразила поява Білої Зірочки і її розповідь. І лише Хвиля розгублено заявила:
— Ні, ми нічого не чули про Полум’яне Серце..
— Що значить не чули? — скрикнув Ясноцвіт. — А Прометей? Хіба ви не знаєте легенди про титана Прометея?
— Розкажи мені, — сказала Біла Зірочка, і її великі очі відкрилися ще ширше в тривожному очікуванні.
— Це було в предковічні часи на нашій Землі, — почав Ясноцвіт. — Люди жили в темряві і неуцтві. Боги-тирани правили ними, але не давали їм ні знань про навколишній світ, ні умов для розвитку. І тоді титан Прометей з великої любові до людей таємно від богів приніс з неба вогонь на Землю і віддав його людям. Він навчив їх різних наук, осяяв світлом розуму темне життя. Відтоді і почалася на нашій планеті справжня еволюція. Так розповідають давні легенди.
А потім головний бог Зевс розгнівався на нього і прикував Прометея ланцюгами до високих гір. Тисячоліттями страждав Титан за те, що він дав огонь людям. Щодня хижий орел клював його серце, а на другий день воно виростало знову, щоб знову давати їжу орлу. Він страждав, мучився, але не каявся. Він знав, що його звільнить герой Геракл, який пройде великий цикл подвигів. У легенді розповідається, що це сталося.
— Він! — радісно сказала Біла Зірочка. — Це Полум’яне Серце. Значить, він у вашій системі. Це він віддав своє серце, щоб розвіяти морок і скинути з небес химерні примари, яких на низьких планетах називають богами. Я щаслива, що потрапила до вас.
— Так, — несміливо озвався Пломінь. — Але я не розумію, де ж його шукати? І чому ми не знаємо такого на нашій планеті?
— Ах, як ви не розумієте! — здивувалася Біла Зірочка. — Він серед вас. Він у вас, у ваших серцях. Ваш вогонь — це ж і є вогонь Прометея, тобто Полум’яного Серця. Він кличе вас до об’єднання, він кличе вас до Блакитної Зірки, до Великого Синтезу. І я теж залишаюсь з вами. Я не повернуся назад. Я буду разом з вами йти шляхом шукань і боротьби, поки знову не засяє над нами Блакитне Світило, поки я не зможу з’єднатися з ним — неповторним Полум’яним Серцем у єдиному вогнищі. Тепер він вже не один у вашому світі. Народилося безліч Полум’яних Сердець. Хаос відступає перед ними, і міріади сонць спалахують у просторі на шляху їхньої переможної ходи… Друзі! Прийміть мене. Я з вами.
— Але в нас нещастя, — сумно озвалася Горлиця. — Ми втратили Учителя свого, товариша. І в нас нема корабля.
— Але в мене є корабель, — твердо заявила Біла Зірочка. — Його вистачить на всіх. Летимо на вашу планету. А потім можна буде знайти вашого Учителя і товариша. Вперед, мої нові друзі!
Новий початок
Не встигли друзі й Біла Зірочка з Грі-омом підійти до дивного сфероїдального корабля, що стояв на рівнині, як їх чекав новий сюрприз. З простору на рівнину почав опускатися земний космоліт. Він був знайомої конічної форми. На борту ясно вирізнявся напис: «Райдуга».
— Космослав, — прошепотіла Мирослава.
Друзі помітили, як вона зблідла і беззвучно заплакала. Справді, й горе і радість однаково можуть потрясти людину. Але хто міг сказати, що чекало друзів ще?
Корабель приземлився недалеко від апарата Білої Зірочки. Вона щасливо всміхнулася, поглянула на людей Землі.
— Значить, повертається ваш товариш? Тепер ще знайти Учителя — і все буде гаразд…
— Учитель тут, — пролунав знайомий голос. Учні так і заклякли від несподіванки.
З-за скель вийшов Сонцезір. Він був живий і неушкоджений. Обличчя його випромінювало радість і ніжність, хоч тінь тривоги позначалась у погляді.
Учні кинулися до нього, навперебій почали обнімати його, жадали пояснень. Він одбивався жартівливо від них, сміявся.
— Зачекайте. Все поясню. Спершу познайомте мене з цією прекрасною жінкою. Хто вона? Без скафандра — в безповітряному просторі? Спочатку — космічні справи, а потім — власні, земні.
Минуло небагато часу. Кільканадцять хвилин. Але в ці хвилини ввійшли такі події, для яких вистачило б в інших світах хіба що мільйони років. Сонцезір узнав історію Білої Зірочки. Космослав вийшов з корабля, встиг обнятися з друзями і прийняв у серце докірливо-радісний погляд Мирослави. Вслід за Космославом з «Райдуги» з’явилися три постаті в скафандрах.
— Сини Великої Матері Зірниці, — пояснив Космослав. — Я зустрів їх на Європі. Вони зуміли вижити в предковічних умовах майже півстоліття. І провели багато цінних досліджень.
У повній тиші підійшли вони — троє непокірних, мужніх, прекрасних. Прекрасними були їх худі, постарілі обличчя, їх вогняні очі, їх спокійні рухи. Вони не говорили нічого. Вони лиш любовно оглядали постаті юних дітей Землі, ніби не могли повірити в те, що сталося.
І в тій тиші пролунав гармонійний голос Білої Зірочки:
— Скоро, скоро звільниться Полум’яне Серце від своєї важкої ноші. Я відчуваю, що ваше людство недалеко від Блакитної Зірки. Любов і Єдність визначає ваші вчинки і дії. Недалеко той час, коли ви станете Грандіозною Симфонією Людств, де в чудовому поєднанні зіллються всі багатобарвні особливості цивілізацій. І хто зможе з тієї симфонії виділити хоча б один звук? Все буде єдиним. Я залишаюся з вами, буряні, неспокійні серця!
Кораблі летіли до Землі. Перший вів Сонцезір, другий — Біла Зірочка.
Троє синів Великої Матері спочивали. Вже сповістили на Землю про велику радість: після півстоліття блукань па дикій планеті славетні діти Землі поверталися в лоно людства. Знали також про появу в системі Білої Зірочки — посланниці високої цивілізації.
Планета готувала урочисту зустріч.
Л учні сиділи тісним кільцем навколо Сонцезора і не могли повірити, що все залишилось позаду: пустельна планета, самотина, відчай і тісна печера.
— Це і був Великий Іспит, — тихо говорив Сонцезір. — Ви витримали його. Я був недалеко, в спеціальному підземному сховищі, приготовленому попередніми космонавтами. Я знав про ваші дії і про вчинок Космослава. Він теж витримав Іспит, тим більше що врятував синів Зірниці, але…
— Я знаю, — сказав Космослав. — Я збагнув. Мені не хотілося ризикувати життям друзів. Але в цьому був своєрідний егоїзм.
— Ти правильно зрозумів, — ствердив Сонцезір. — Навіть героїчний вчинок може бути негативним, якщо він диктується почуттям винятковості того, хто йде на цей подвиг. Треба завжди пам’ятати про це.
Але все гаразд. Мені не страшно випускати вас у далекі світи. Ви — справжні діти Полум’яного Серця, як сказала прекрасна мандрівниця Біла Зірочка. Повернемось на Землю, вас обійме Велика Матір, благословить на нові шляхи, і тоді ви вже самостійно виберете завдання, без Учителя. Все попереду: Безмежна Дорога Вдосконалення, Боротьба, Любов, Блакитна Зірка. Все — у ваших руках, у полум’ї ваших сердець. Нема перешкод, нема такого хаосу, який би не подолало Вогняне Серце. Вперед, мої любі учні, грядущі учителі нових поколінь, до нових обріїв, в нові світи, в Безмежність!
Епілог
Шумить грізно білий потік Аккема. Стрункі кедри і модрини завмерли над ним, заслухались.
Мерехтять зірки. Теплим вогнем сяють вікна аудиторій. Там друзі, соратники. Незабаром всі вони покинуть гостинні простори Алтаю, близьку серцю стареньку Землю. Політ у нові світи. Тепер уже не пробний, не іспитовий. Тепер уже по-справжньому.
Але куди? Досі ще Сонцезір не сказав нічого. Мовчить Велика Матір.
Зоря тривожно зітхнула. Схилилася до потоку, зачерпнула води, ковтнула. Зуби защеміли від холоду, зате в грудях прокотилася приємна хвиля свіжості.
Між деревами з’явилася висока тінь. Швидко наблизилась.
— Де ти, Зоре?
Він, Ясноцвіт. Нарешті. Жаром спалахує серце, праше назустріч йому.
Висока постать зовсім поряд. Він несміливо простягає руки. Вона кладе свої долоні на його. З неба сліпуче вдаряє блискавиця, перламутровим, райдужним полум’ям осяває виднокіл! А може, не з неба? Може, то полум’я об’єднаних Сердець?!