Край шумливих потоків
1
— Здається, Марцінку, я загубив усі гроші, — сказав дядько Леон так спокійно, мовби йшлося про шкарпетки, які ми саме прали в гірському потоці.
Прали ми ті шкарпетки в диких, неприступних — тисяча двісті метрів над рівнем моря! — горах Синяєвіна. Не знаю, чого дядько Леон вибрав власне це місце? Оригінал, їй-богу!
Як на мене, він тільки того й приїхав до Югославії, щоб загубити сто двадцять доларів, себто дев’яносто тисяч динарів. Торба грошей! За них ми мали об’їздити всю Югославію, а тим часом зупинилися на одному з поворотів чорногорського шосе і ні тпру ні ну.
Бо, уявіть собі, біда не приходить одна. Перше ніж ми взялися до шкарпеток, заноровився і перестав слухатись наш мамут. Мамут на чотирьох колесах, — їй-богу, інакше й не назвеш тої допотопної тарадайки, якою — о диво! — ми заїхали на висоту аж тисячу двісті метрів, кудись у неприступні гори Синяєвіна.
То був «мерседес» моделі 1920 року, чудо техніки, екземпляр мало не викопний, йому б стояти в музеї, а не трястись по такій довгій і важкій дорозі. Але дядечко любив старожитні речі, отож твердив, що його «мерседес» може навіть виграти перегони до Монте Карло. Ну от, прошу — виграв.
І ми теж виграли! Кури сміялися б. Сміялися б, аби побачили, як ми в такому становищі перемо шкарпетки.
— Вам здається, чи ви таки загубили? — спитав я мимохідь.
— Напевне, загубив.
— Де?
— Там, де ми востаннє ночували.
— Лавка історія! І що ж тепер буде?!
А дядечко прав собі й прав шкарпетки у чистій, мов кришталь, воді. Спокійно намилював їх «ширвжитківським» милом, якого не забув узяти з Варшави.
— Мій любий, — мовив, не переставаючи намилювати, — я вже тобі казав, що не варто брати близько до серця такі дрібниці.
Оце вам весь дядечко Леон! Загубив дев’яносто тисяч динарів і називає це «дрібницями»!
— І що ж тепер буде? — повторив я.
— Виперемо шкарпетки.
— А потім?
— Потім буде видно. В житті немає безвихідного становища.
Я схопився за голову, бо нічого іншого мені не лишалося робити.
— Машина підвела нас, за душею — ані гроша, а вам, дядечку, і в носі не свербить! Як можна загубити стільки грошей!
— Отож, — усміхнувся дядечко.— Я й сам дивуюся. Гроші в мене лежали в рюкзаку, в нейлоновій торбинці. Вчора, коли смеркало, я діставав мапу. Може, заразом вийняв і гроші...
— То ми ж пам’ятаємо, де ночували.
— Це байдуже. Якщо торбинка випала з кишені десь по дорозі, ми її все одно не знайдемо.
— А може, пощастить.
— Один шанс на сто. А до того ж, чим ми туди доїдемо? Чого ти ждеш? Пери, це тебе заспокоїть.
— У всякому разі треба повідомити міліцію,— сказав я, сердито тручи шкарпетки.
— Авжеж, — усміхнувся дядечко, — тільки де тут візьмеш ту міліцію.
Міліції на Синяєвіні не було, це факт. Зате були чудові ялиці, розлогі буки, смереки, запах живиці, шум трав та папороті, що хвилями здіймалися навколо, і краєвид, якого не можна забути. Під нами лежала глибока долина, далі йшли горбаті, лісисті хребти, а ще далі, на самому обрії, в блакитній імлі — пасмо голих вершин. Спочатку мені здавалося, що то хмари, пронизані сонячним промінням, та коли очі звикли до простору, я виразно побачив голі скелясті верховини з білими жилками снігу.
— Це Проклетиє,— задумливо мовив дядечко.— А отой найвищий шпиль, весь у снігу — Єзерця. Дві тисячі сімсот метрів. Я перевіряв на мапі. Глянь, який прегарний вид. Аж дух захоплює. Скажи, чи варто хвилюватися?
— Самими краєвидами не проживемо, — відповів я не так розсудливо, як уперто.
— Та тільки заради цього краєвиду варто було проїхати дві тисячі кілометрів.
— І загубити гроші...
— Ех...— зітхнув дядечко.— Я бачу, ти ще багато чого не розумієш. Помандруєш зі мною місяць, то, може, іншої заспіваєш.— І враз усміхнувся по-своєму, сердечно й безжурно: — До роботи! Праця — найлуччі ліки од усіх турбот і горя! Ставмо намет! Житимемо як первісні люди. Збирайся, хлопче, тут нема про що думати.
Дядечко підніс руки, закинув назад голову, і з грудей його вирвався крик захоплення. Коли б на ньому не було тикових штанів, я б поклявся, що то печерний мешканець, який вирушає полювати на тура чи іншого крупного звіра.
Бо дядечко Леон то був дядечко, і другого такого не знайдеш у Польщі, ба, може, навіть у всьому світі! Високий, кремезний, мов атлет, і водночас лагідний, як дитина. Обличчя у нього було наче у Робінзона Крузо, коли той кілька місяців прожив на безлюдному острові: засмагле, свіже, заросле аж по самі очі рудою щетиною. Очі невеликі, але бистрі, зате ніс здоровенний і трохи схожий на баклажан. І коротенько — їжачком — підстрижене волосся, ніби щітка до натирання підлоги. Одним словом — дядько Леон, рідний брат моєї мами і наймиліша в світі людина.
Стидно, що я так дорікав за ті загублені гроші. Він узяв мене в цю чудову подорож із Варшави, так витрачався на мене, а я тут мудрував.
— Нема про що думати, — повторив я за дядьком. — Хай йому грець, от і все! — плюнув я на дев’яносто тисяч з такою огидливістю, мовби то — крадені гроші.
— От і полегшало тобі,— засміявся дядечко.
— Ще ні, але ось-ось полегшає.
— Нарешті якесь людське слово! Скоч до мамута, принеси намет і кілочки — одразу про все забудеш. Тільки мерщій, бо немає часу! Надходить ніч.
Я скочив по намет. Дядько Леон тим часом вибрав місце на ночівлю. Кращого ніхто б не знайшов. То була невелика галявина, повна папороті й квітів, затінена гіллями, яке низько звисало з дерев. Збоку лежали здоровенні моховиті валуни, б а далі, поміж заростями, протікав струмок. За каменями потік падав каскадом і дзвенів у непорушній тиші. Нижче тягнулася розлога долина — дика, таємнича, аж по верховіття дерев оповита сутінками, на дні її — тоненька, мов волосина, річка й сіре громаддя скель. А прямо переді мною — вкриті лісами гірські хребти і над ними — шпилі Проклетиє, що сяяли в полум’ї заходу сонця.
Ми поставили намет, принесли всі речі, а коли темрява погустішала й залила всю долину, розпалили багаття. Почували себе достеменно як первісні люди, а наш мамут на чотирьох колесах — єдиний представник цивілізації — зостався далеко край шосе.
Дядько витягнув з рюкзака шмат мисливської ковбаси, розрізав навпіл і кожен кусок настромив на шпеник.
— Буде пишна вечеря.— І подав мені один патичок.
Ми сиділи мовчки. Смажили ковбасу над вогнем. Пахло пригорілим жиром і димом. І даю слово, я ще ніколи не їв такої смачнющої ковбаси. Польська ковбаса під чорногорським небом. Розкіш та й годі, їж — не наїсися.
А потім на тринозі гріли чай, як звикле, по-траперському. Коли вода закипіла, дядечко всипав туди кілька пучок чаю. Чекали, поки завариться. Вода сичала, бризкаючи на вогонь, а над казанком здіймалася пара. Було щось таємниче в цьому звичайному готуванні чаю. І знову ми довго мовчали, втупившись у язички полум’я, що танцювали на жариві.
Раптом дядько задер голову.
— Буде погожа ніч. Що б ти сказав, коли б ми переспали отак просто неба? Витягнемо з намету матрац, позалазимо в спальні мішки, буде зовсім тепло.
— От і добре, — згодився я.— Це моя мрія — поспати просто неба.
Просто неба було прямо казково.
— Розкіш, — мовив я дядькові.— Як у найдорожчому готелі з видом на гори, з вентиляцією, музикою. І не треба платити великих грошей.
Я лежав, підклавши руки під голову, наді мною в гіллі шумів вітер, десь у камінні дзвенів потік, а проте панувала така тиша, що я чув своє власне дихання і дядечкове сопіння. Небо було темно-синє, мало не чорне, а зорі ясні-ясні та великі. Інше небо, не таке, як у нас, і зорі інші. І Чумацький Шлях, мов срібляста смуга, перетинав обрій понад застиглими хребтами гір.
— Про що думаєш? — зненацька спитав дядечко.
— Дивлюся на Чумацький Шлях. Він не такий, як у Варшаві.
— Тут його краще видно. Ми дуже високо і на півдні.
— І здається мені, що він пливе.
— Це серпневі ночі створюють таке враження.
— І що я малий-малесенький, такий, як порошинка.
— Може, ще менший, — засміявся дядько.
— Менший од порошинки і зовсім невагомий.
— Це так і є.
— І... так почуваюсь, наче не розумію самого себе... Наче не знаю, хто я такий.
— Це тільки доказ того, що ти мислиш.
— І смішно,— затнувся я, — але в цю хвилину мені бачиться, що наші загублені гроші перед оцією незмірною просторінню — суща дрібничка.
— Філософ з тебе, хлопче! А тепер — на добраніч. Треба спати, бо завтра... — Він підвівся на лікті й пильно глянув на мене.— Ех, не думаймо про завтра! Завтра, напевно, буде гарний день.
2
Солодко прокидатися після такої ночі.
Якусь мить я не розумів, де я і що зі мною діється. Може, це мати будить мене до школи, а може, я в таємничій канадській пущі над Ведмежим Озером, де напередодні я з вірним індіянином полював на лосів.
Розплющив очі. Ждав, коли із смерекової пущі вирине вінець рогів прекрасного бика. Проте він не виринав. Натомість я побачив димучу люльку дядька Леона і вже знав, де я.
Окрім люльки, показався і весь дядечко: замислений, оброслий, очі втуплені в синю далину. На тлі гірського краєвиду він скидався на пустельника, який розмірковує над таємницею природи. І ця задума, треба визнати, була йому вельми до лиця.
Я голосно позіхнув. Дядечко отямився. Привітав мене щирим усміхом:
— Чудовий день. Я наче аж помолодшав років на двадцять!
Я хотів сказати, що теж помолодшав на двадцять, але спохватився, що коли б мені убуло стільки років, то довелося б іще шість років чекати до народження, а шкода, бо день і справді видався гарний. Отож я гукнув, що почуваю себе, мов теля, випущене на свіжу травицю, хоча не мав поняття, як може почувати себе теля в такому випадку.
Дядечко ж мав поняття, бо зареготався і сказав, що у нього є несподіванка для мене. Несподіванка була запашна й соковита. Ожина на сніданок! І просто з дядькового солом’яного бриля!
— Звідки ця чудова ожина? — спитав я.
— Ба! — засміявся дядечко. — Хто рано встає, тому бог дає... ожину.
— Я ще ніколи не їв такої соковитої і солодкої.
— Трошки вище, понад лісом, її повно. Розкішна, скажу тобі, Марцінку! От бачиш — не помремо з голоду. Але це ще не все. Я зробив нове відкриття. У нас буде найвишуканіший обід...
Далебі, дядечко надибав стадо оленів або диких кабанів. Цікаво тільки, як же він на них полюватиме. Адже рушниці у нас немає. Хіба що, уздрівши дядечка, якийсь прегарний олень очманіє і дасть упіймати себе на мотузок од намету! Хто міг те знати. Од дядечка не знаєш, чого й сподіватися.
А проте йшлося не про оленів чи якусь іншу звірину, бо після сніданку я спостеріг, що дядечко дістає з намету вудочки.
— Риба! — вигукнув я.
Дядечко притулив палець до губів, жестом наказуючи мовчати.
— Тс-с! Не репетуй, бо зурочиш.
Нарихтував дві вудочки і коробочку з мушками. Мушки були штучні, але геть схожі на живих.
— Як тобі подобаються? Їх виготовляє один наш кооператив. Скажу тобі — перший клас! Чи не найкращі в світі. Навіть канадці купують у нас ці мушки.
Через незайманий ліс ми пішли понад потоком угору. Брели по пояс у папороті. Ранок був холоднуватий, і роса важкими краплями висіла на траві. Я зразу добряче намок. А потім ми дерлися через камінне громаддя. Здоровенні каменюки лежали тут, навалені одна на одну, утворюючи величезні тороси. А поміж каміння росли кущі ожини, всипані чорними ягодами, і карликові смереки.
Ми йшли, може, з півгодини. І раптом опинилися на рівній місцині. Перед нами потік розливався в невелике озеро, а далі височіла прямовисна скеля з білим, пінявим водоспадом. Вода кипіла під скелею, у запінених вирах кольору зеленого скла; дрібненькі, мов курява, бризки її мінилися на сонці веселкою; а далі вири переходили в гладку глиб.
Ми зупинилися в затінку, на пласкій скелі, що звисала над урвищем. Я глянув униз. Безодня там була майже голуба і така прозора, що на гладкому камінні дна видніли дрібненькі стеблини водяного моху.
І раптом я здригнувся. Біля самісінького дна побачив три великі пестрюги. Вони стояли нерухомо проти течії, тільки хвости їхні ворушилися в холодній воді.
Мені хотілося крикнути з захвату, але дядечко схопив мене за плече й відтягнув од берега.
— Тс-с! — сикнув.
Він сів на скелі. Вийняв з брезентових чохлів вудочки, коробку з гачками. Хвилину ретельно вибирав мушки. Дістав маленьку, з вузенькими крильцями. Прив’язав її до жилки.
Рухи його були повільні, благоговійні і спокійні, але певні. Солом’яний бриль, у зубах — люлька. Слово честі, він мені дуже подобався.
Наладнувавши вудочку, він став скраю каменя, попустив з котушки жилку, розмахнувся і кинув мушку понад безоднею. Вона пролетіла в повітрі, потім торкнулася спокійної води.
Ждали ми недовго. Срібляста блискавка пронизала прозору воду, і до мушки зненацька вискочила величенька рибина. Круг поплавка завирувало, жилка напнулася, мов струна, дядько знов попустив її, а тоді вправно підсік.
— Є! — вигукнув я.
— Здорова, як дракон! — засміявся дядечко, і очі йому блищали, мов у дитини.— Здорова, як дракон! — повторив.— Беруть, Марцінку. Певно, ще не бачили вудочки.
Пестрюга не була б пестрюгою, коли б не намагалася зірватися з гачка. Упавши на скелю, вона звивалася, немов срібляста пружина.
— Дракон, — знову осміхнувся дядечко.— Більшу рибину я спіймав тільки раз у житті в Лососині. А на гачок ішла, наче теля!
Яка гарна ця пестрюга: ясне черево, зеленкувата, мов вода, спина, а по боках — червоні цятки. Гарна та невдачлива, бо трапила на такого рибалку, як мій дядечко.
— Тепер спробуй ти. Треба ж тобі зі мною чогось навчитися.
Мені закалатало серце, і рука тремтіла, коли я брав вудочку. Дядечко повчав мене, ніби сварився.
— Це не батіг! — кричав.— Тримай м’яко! Звільняй! Попускай!
І мимохідь узивав мене роззявою, довбешкою, нікчемою. Дісталося мені добряче, але я не ремствував, бо того дня спіймав першу в своєму житті пестрюгу, а це вам неабищо, особливо для такого, як я, городянина.
Витягнув я ту пестрюгу — власним очам не вірив, але довелося повірити, бо рибина борсалася на кінчику жилки, скакала на камені й мало не втекла назад у воду. Щастя, що дядечко схопив її майже край берега. В усякому разі вона була жива, ще блискуча і моя, а коли я торкнувся її слизької спини — відчув, що став уже справжнім рибалкою.
Дядечко з усієї сили гепнув мене по спині.
— Молодець! Ловку штучку виловив.
Я думав, шубовсну з радощів у воду, але не шубовснув, тільки з рибиною в руці протанцював танець перемоги, а потім уже не хотів іти на обід, бо шкода мені було їсти цих гарних пестрюг.
Ловили ми до полудня. Опівдні стало страшенно жарко. Небо поблякло, спека так і лилася на землю. Ми поставали під водоспадом, і вода, розбиваючись на дрібнесенькі бризки, холодила нам обличчя.
Вертали ми з неабияким уловом: шість великих, мов дракони, рибин.
Дорогою дядечко розводився:
— Пестрюгу можна приготувати по-різному. Чудово було б засмажити її на свіжій олії. Та що вдієш — олії у нас немає, отже, цей спосіб відпадає. Можна замаринувати. Ото, скажу тобі, смакота, але на це ми не маємо часу. Дуже добра пестрюга заливна, тільки для цього потрібні всякі приправи, а їх у нас теж немає...
— Відпадає,— докінчив я.
— Так...— дядечко таємниче прижмурив око.— Але найсмачніша пестрюга по-рибальському. Тут не треба ні олії, ні приправ, ані маринаду. Досить мати тільки добрий апетит, а його нам не бракує.
— Не їсти ж її сирою! А як приготувати без олії, без приправ...
— Побачиш, — урвав дядечко. — Май терпець.