3
Нелегке це діло — мати терпець, якщо вже давно перейшло за полудень і кишки тобі грають розмаїті сумні мелодії.
— Хочу їсти,— сказав я, коли ми дісталися до табору.
— Чудово! — відповів дядечко.— Дома твоя мама скаржилася, що в тебе нема апетиту.
— Тепер я з’їв би й коня з копитами!
— То ще лучче. Це ж доказ того, що ти здоровий, що тобі йде на користь гірське повітря. На жаль, пестрюга ще не готова. Походи трохи — забудеш про голод.
Що було діяти? Пішов я глянути на славного нашого мамута. Він стояв собі край дороги і самою своєю присутністю глумився над красою природи. Аж дивно стало — отаким розвалиськом ми з Варшави доїхали до Чорногорії? Слово честі, це чудо, чорнокнижна магія, а магом-чудотворцем був, звісно, дядечко Леон. Це він якимись, йому тільки знаними способами, ухитрився вдихнути в нього життя і вичавити оті шістдесят кілометрів на годину. І хто б подумав, що ця археологічна знахідка ні сіло ні впало опиниться на висоті тисяча двісті метрів і тут сконає, — я ж бо й хвилинки не вірив, що мамут будь-коли звідси рушить.
Жаль мене огорнув, бо що інше може огорнути людину перед цим нещасним мотлохом?
Зненацька в лісі над шосе щось жахливо заревіло. Спершу я подумав, що то, може, поранений лев, але скоро збагнув свою помилку. Адже ми були в Чорногорії, а не в Лівії, Судані чи Кенії. Тим дивніше видалося мені це ревище. Поклав я собі розвідати, що воно таке.
І — душа в п’ятах — подерся навскіс по крутому схилу, всипаному камінням і де-не-де порослому карликовими буками.
Ревіння ставало щораз дужче, щораз жахливіше, немовби сто левів рикало в нубійській пустелі. Я власним вухам не вірив! А коли раптом почув ті несамовиті згуки у себе над самісінькою головою — був уже певен, що за мить стану віч-на-віч із страхітливим звіром.
На щастя, за мить виявилося: то не страхітливий звір, а премилий чорногорський віслюк. Стояв серед каміння і, задерши голову, ревів.
«Дикий осел», — подумав я. У якійсь книжці я читав, що на землі ще живуть осли в дикому стані і вони буцімто вельми небезпечні. Отож годі й сумніватися — переді мною представник тієї дикої породи.
Тим часом цей представник, забачивши мене, геть остовпів.
Коли б я мав ласо, то не моргнувши й оком, накинув би віслюкові на шию і одіслав би цей цікавий екземпляр до варшавського зоопарку. І про мене написали б в «Експресі»: «Марцін Цедро, учень сьомого класу, великодушно подарував нашому зоопаркові чудовий екземпляр дикого осла». Та ба, не було у мене ласо. Що я міг зробити? Лишалася тільки одна приємність: дивитися, вирячивши очі.
І ми дивились одне на одного, але скільки ж можна дивитися? Осел перший втратив терпець. Вишкірив жовті зуби та як зареве — мені аж мурашки по спині побігли!
І раптом появилась у мене чудова ідея. Збігаю я до табору і гукну на поміч дядечка Леона. А він уже дасть раду з цим чудовиськом. Піймає, потім зробить з нього смирне телятко. Взявши ноги на плечі, я щодуху кинувся по допомогу.
— Рятуйте! Дикий осел! — заволав я біля намету.
Дядечко сидів біля вогнища і щось чаклував.
— Не заважай, — буркнув. — Ти ж бачиш — я зайнятий!
— Їй-богу, дикий осел! — крикнув я.
— Що з тобою, Марцінку, чи не сонячний удар? У Європі ж немає диких ослів.
— Хіба ви не чули, як ревів?
— Чув. То, мабуть, звичайний осел.
— Я бачив на власні очі! Зовсім дикий!
— Викинь собі це з голови, хлопче. Тут повно віслюків, їх використовують просто як тяглову силу. А що реве? Та ж кожен осел реве, особливо коли він хоче їсти або пити.
Я не міг викинути собі з голови, бо був певен, що здибав саме дикого віслюка. Не викинув і після обіду, коли ми вирушили на ослячу виправу. А поки що мене зацікавило дядечкове чародійство. Як я вже згадував, дядечко сидів навпочіпки й щось чаклував. У вогнищі горіли здорові головешки, над ними звисав міцний дріт, а на дроті — наша риба. Дядечко повільно обертав дріт...
— Це пестрюга з рожна,— сказав він.
Риба пахла так смачно, що мені слина потекла. Здавалося, що відтоді, як ми виїхали з Варшави, я й рісочки в роті не мав.
— Можу покуштувати, — великодушно озвався я.
Дядько зняв з дроту одну рибину, поклав її на покришку від судків.
— Хай прохолоне, — мовив,— а тоді покуштуєш.— Щоб мені волосся між зубами виросло, коли тобі не смакуватиме!
Мушу визнати, дядечкові ніколи не виросло волосся між зубами, бо пестрюга з рожна була суперласощами. Знявши пригорілу шкірку, я побачив чудове, ніжне, рожевувате м’ясо. Воно трішки пахло димом і риб’ячим жиром. Одірвав шматочок. Ну, скажу я вам — розкіш! Куди там усякі фрикасе! Їжа богів!
— Ну як? — поспитався дядько.
— Нічого,— відповів я. — Можна їсти.
— Якщо тобі не до смаку, то я можу відкрити гуляш із телятини.
— Ні! — вигукнув я.— Це просто восьме чудо світу! Восьме і дев’яте водночас, а вам, дядечку, треба присвоїти за це звання заслуженого кухаря!
По обіді нас огорнули блаженні лінощі. Полягали ми на матрацах біля потоку, в тіні ялин. В животах у нас було чудо кулінарного мистецтва, у вухах — шум водоспаду, а в головах — розмаїті веселі думки, бо ж відомо: після такої учти ні про що більше не хочеться думати, тільки про щось веселе й безтурботне.
Отак ми думали б до самого вечора, коли б не жахливий рев осла.
— Сто чортів! — зірвався дядько.— Не міг цей капловухий вибрати собі іншого місця!
— Я ж вам казав — то дикий осел.
— Дикий не дикий, а реве, як та єрихонська труба. Певно, шукає води. Треба нам його вполювати.
Мені дуже сподобалась ця думка,— адже я ще зроду не полював диких ослів. Дядечко, мабуть, полював, бо взявся до роботи так, наче був старим ловцем. Зійшов на берег там, де вода зрошувала траву, нарвав цілий сніпок. Буйна трава, запашна, соковита, саме для осла. Зв’язав її мотузком і засміявся:
— Я буду просто мулом, якщо ми не спіймаємо цього віслюка.
Насправді дядечко Леон ніколи не став мулом, але якби й став, то це був би наймиліший мул у світі.
Взяли ми снопик соковитої свіжої трави і подалися туди, відки долинало ревище. Незабаром серед кам’яного громаддя побачили розкішні вуха, а тоді й самого віслюка. Ревів, наче з нього шкуру лупили. Уздрівши нас, а скоріше, мабуть, уздрівши дядечка, він замовк. Шкірив тільки зуби і через це став схожий на одного мого товариша — Франка Крупінського.
— Ехо-о-о! — зненацька закричав дядечко, мов професійний погонич мулів у Новій Мексіці. Голос у нього був такий зичний, що віслюк, якби міг, позеленів би з подиву.— Ехо-о-о! — повторив дядечко, потому прив’язав до снопка довгу мотузку і кинув його віслюкові.
Той відчув, що тут пахне смачним почастунком. Не сподіваючись підступу, неквапом підійшов до снопка. Схопив зубами чубок трави. Дядечко дав йому покуштувати, а коли віслюк хотів скубнути ще раз, легенько потягнув за мотузок.
Почалася чудова забава. Тільки-но осел підступав до снопка — дядечко тягнув за мотузок. Так ми дісталися до табору, а далі й на берег потоку. І виявилося те, що мало виявитися: віслюк страшенно хотів пити. Побачивши воду, він забув про сніпок трави, кинувся до потоку і заходився пити. Пив, пив, пив — я думав, що лусне. Але, на щастя, він лиш пирхнув кілька разів і почав скубти траву.
Дядечко пустотливо прижмурив око.
— Ти ж казав, що це дикий осел.
— Казав. Мені й досі здається, що він дикий.
— Ну, коли так, то треба приручити його. Ти вмієш приручати диких ослів?
— Ні.
— Я теж не вмію, тож лучче даймо йому спокій. Якщо він розумний, то сам приручиться і залишиться з нами.
Віслюк зостався на волі, нам здавалося, що він наш, і всі були вдоволені, а найпаче наш представник чорногорської фауни. Ні з того ні з сього він весело хвицнув, перестрибнув через великий камінь, чвалом погнав на нашу галявину, а там повалився на спину, дико заіржав та й ну качатися по траві.
І — о диво! — лишився на галявині, став уже майже нашим ослом.
4
Віслюк був такий милий і так скоро став мешканцем нашого табору, що тепер ми дали б себе порубати за нього.
Увечері ми сиділи біля багаття, гріли в казанку чай і доїдали рештки обіду: дві пестрюги з рожна.
— Гаразд, — відповів я.— Постараюся виграти.
Почав я міркувати, як назвати нашого віслюка, і що довше думав, то порожніше ставало мені в голові. Хоч ти що — нічогісінько не спадало на думку! Взагалі, як ти назвеш осла? Пса — то зовсім інша річ, кота — теж, але з ослами я ніколи не мав діла.
— Є вже щось? — запитав дядечко і подав мені свій аркушик.
На жаль, у мене нічого не було і не було б, якби раптом мені не стукнуло щось у голову. Отож я хутенько написав на своєму папірці великими літерами: АЛІ-БАБА. Хай дядечка завидки беруть! Хай знає, що й у мене є ідеї. Бо куди там ота буденна КУБА проти мого екзотичного — АЛІ-БАБА.
— Браво! — вигукнув дядечко.— Мені дуже подобається. Побачимо, що скаже на це наш милий віслючок.
І ми стали по обидва боки галявини, я — під столітнім буком, дядько — під стрункою ялиною, а посередині, з міною філософа — наш капловух. Дядько дав знак, і ми загукали: я — «Алі-Баба», дядечко — «Куба». А вийшло з того казна-що, бо наші голоси зливалися в один нерозбірливий крик:
— Алі-ку-ба-ба-ба-ба-ку-алі-ба-ба!..
Ми дико репетували, а осел хоч би що — і вухом не повів. Стовбичив на тому самому місці і зневажливо помахував хвостом.
Аж ось у лісі почувся високий співучий голос:
— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!
Віслюк наставив вуха. Хвилину стояв нерухомо. Раптом здригнувся і чвалом рушив туди, відки долинав поклик.
Ми стетеріли. Дядечко глянув на мене, я — на нього, а тоді разом подивились услід ослові, що біг з галявини геть. Так і стояли ні в сих ні в тих. Отже, наш конкурс — велика невдача, а до того ж хто тепер завтра митиме посуд? Зненацька ми зайшлися реготом. Здавалося, от-от луснемо зо сміху, але не встигли луснути, як побачили на узліссі старого чорногорця. Він вийшов із лісу, мов привид. Спинився перед нами, тримаючи за гриву осла.
— Добри вечер,— промовив високим співучим голосом.
— Доброго вечора, — відповіли ми, і по тому наша розмова поки що скінчилася, бо старий говорив по-сербському, а ми — по-польському, і довго не могли одне одного зрозуміти.
Дід був худий, костистий, жилуватий. Смагляве лице, посічене безліччю зморщок, чорні очі, орлиний ніс і сиве волосся, що вибивалося з-під виношеного капелюха. У відблисках вогню він скидався трохи на мару, а трохи на статую, і коли б не осел, якого дід і досі тримав за гриву, я подумав би, що то появився ворожбит із казки.
Я не мав уявлення, як треба поводитися в такій оказії. Але ж зі мною, на щастя, був дядечко Леон. Він поводився так, мовби цей старий чорногорець ходив разом з ним до школи, мовби вони сиділи на одній лаві й підказували один одному на уроках.
Отож дядечко широко розвів руки і привітав діда по-старопольському гостинно. Розмовляв з ним якоюсь незрозумілою мовою — трохи по-польському, трохи по-російському, може, навіть по-турецькому. Лихо його знає. Незбагненно, але факт: старий зрозумів його і небавом уже почував себе так, ніби завітав до знайомих на дружню розмову. Він приязно усміхався, а дядечко правив своєї: що віслюк — це наймиліша під сонцем істота і ми доглядали його, як свою дитину, йому бракувало тільки пташиного молока; що старий нагодився дуже вчасно, бо Бушин знидів би з туги і взагалі... Мав талант мій дядечко, що мав, то мав! За хвилину він зобразив сценку, як ми привели віслюка до водопою, і мало не розплакався, оповідаючи, як жадібно ослик пив воду.
Дід стояв геть зачарований. Тільки одно приказував:
— Я два дні шукав його... Два дні його шукав... а він, псяюха, втік од мене...
Оце так він приказував, слово честі, бо зрештою я дещо втямив.
Дядечко тим часом підвів горянина до багаття, посадовив на почесному місці і дав концерт польської гостинності. Такий уже він є, мій дядечко. Не зважав, що ми зазнали краху, сидимо без гроша й без надії на дальші мандри. Витяг із рюкзака рештки нашого харчу. Відкрив бляшанку гуляшу з телятини, розігрів над вогнем, десь на дні рюкзака викопав пляшку зубрівки, налив у алюмінієві кухлі і — чим хата багата.
Випили найперше за здоров’я Бушина, тоді за польсько-югославську дружбу, за польських партизанів і за югославських партизанів, і випили б, напевно, за здоров’я всіх партизанів на світі, якби стало зубрівки.
Старому повеселіли очі, дядечкові почервонів ніс, а мені вже під час тосту за польських партизанів захотілося спати, бо спекотливий день геть стомив мене.
Я чув іще, як вони співали польських і чорногорських народних пісень, а далі тільки шум потоку лунав мені у вухах та зорі кружляли надо мною, а може, то були іскри з багаття. Я заснув.
5
— Вставай, лінивий борсуче! Вставай, сонний байбаче! Ми йдемо у високогірний похід!
Я не знав, що зі мною сталося. Заснув біля багаття, а тепер зручно лежав на матраці, у спальному мішку, вилупивши баньки на чисте небо, що прозирало крізь гущавину гілок. Ще мить — і я побачив осла, який так і не став моїм Алі-Бабою, а коло нього — старого чорногорця.
— Дідусь запросив нас до себе! — гукав наді мною дядечко.— Вставай, бо скоро вирушаємо в гори, на полонину. Пізніше буде жарко.
Нова несподіванка! Ми лишилися без гроша, наш повіз геть розпадається, а дядечко рихтується у високогірний похід. Мені вельми сподобалась ця ідея. Я мріяв побувати колись у високих горах. А однак трохи побоювався. З чого ми житимемо? Хіба що на полонинах Синяєвіни росте манна, яку торік посіяв наш дбалий хазяїн віслюка.
Проте часу на роздуми не було. Коли вже дядечкові стукнуло щось у голову, то цьому не зарадиш. Я вискочив із спального мішка і зарепетував:
— Ур-р-ра! Ми йдемо в гори!
А луна відповіла мені:
«...ори...ори...ори...».
І знову стало чудово. І знову на нас чекали нові пригоди.
Тим часом ми ладналися до походу. Старий горянин зробив з матраців сакви. Туди ми всунули намет і рюкзаки, і Бушин мав усе це тарабанити. Я думав, що він зігнеться під такою вагою, але наш капловух рушив бадьоро, мовби ніс на спині немовля.
Попереду виступав дідусь, ведучи Бушина, за Бушином — дядько Леон, а позаду — я. Добулися ми до шосе, де в тіні струнких ялин, серед непорушної тиші дрімав наш славний мамут.
— Дядечку,— запитав я, — він тут уже назовсім зостанеться?
— О ні! — заперечив дядько.— Побачиш, ми ще проїдемо ним кілька добрячих кілометрів.
— Ви, дядечку, мабуть, вірите в чудеса!
— Ні, дорогенький, я вірю в мамута.— І додав поважно: — Наш мамут наче от-от розпадеться, а тим часом він ще ого-го!
Я не знав, що мало означати це зичне «ого-го!», але дядечко, либонь, знав. Я тільки поспитав:
— Ми зоставимо тут нашого мамута?
— А що йому станеться? Не журися, в ньому ніхто не розбереться.
— А як упаде комусь в око? Там є ще кілька каністер бензину.