— Він мастак,— пояснила.— Позавчора зловив трикілограмову зубатку.
— А що це таке?
— Риба, та ще й яка риба! Найсмачніша з усіх на світі.
Іво має інстинкт і завжди влучає.
— І як це він робить?
— Ба, запитай його!
Іво сяяв усмішкою. Поблискував білими зубами і переможно вигукував, як ото ескімос, котрий зловив на гарпун тюленя. Я був страшенно радий, що познайомився з цим хлопцем. Може, навчить мене полювати під водою на зубаток? Але найперше я мав би навчитися пристойно пірнати.
Навчився, тільки не тоді, бо тоді раптом відчув, як мені кишки перевертаються, а пірнати з перевернутими кишками — це не таке легке діло. Отож я сказав, що не завадило б перекусити й підкріпити сили. У відповідь Іво зняв з дротика рибу.
— Візьми, може, вам пригодиться.
Я не хотів брати, але Іво умовляв мене так щиро, що трудно було відмовитись. До дядечка я повернув з чудовою рибиною. Дядечко привітав мене радісним вигуком:
— Чудо! Кажу тобі, Марцінку, це просто поезія!
— Оця риба? — спитав я.
— Ні. Суп філософів. Ти зроду нічого такого не їв.
Я зазирнув до казанка. Те, що там побачив, нагадало мені мулярський розчин, засмічений листям з оливкового дерева. Я був певен, що коли з’їм цю лемішку, то вона заб’є мені кишки.
— Чого це ти такий смутний? — запитав дядечко.
— Бо впевнився, що не вмію до пуття пірнати.
— Навчишся! А тепер сідай їсти.
Коли я б навіть ліг, як то робили стародавні римляни, то й це мені не помогло б. Відчував, як мене нудить. А дядечко тим часом насипав у два судки супу, сів під товстим оливковим деревом і заходився трапезувати. Я з жахом дивився, як він уминає ту лемішку і апетитно облизується.
— Чого ти не їси? — спитав він, побачивши, що я задумався.
— Гаряче, — ухильно відказав я.
— Їж, бо як прохолоне, то буде не такий смачний.
Радше б він сказав, що суп затвердіє, як бетон, і тоді не здолаєш узяти його з судка. Але для годиться я почав дмухати, хукати і вдавати, що мені страшенно хочеться цього супу філософів. Тим часом дядечко облизував ложку.
— Ну як, смачно?
— Фантастично,— буркнув я крізь зуби.
Врешті набрався духу. Взяв зубами з ложки кілька зерняток рису. О диво! Та це не мулярський розчин і не бетон з рисом, а чудовий, найсмачніший суп, який я будь-коли їв.
— Вершина кулінарного мистецтва! На золоту медаль! — вигукнув я.— Ви, дядечку, справжній чародій. Як це ви зробили?
Дядечко глузливо примружив око.
— Саме зробилося. Я висипав усе в казанок, а божок — покровитель кухарів та волоцюг — зробив решту.
Відтоді я запідозрив, що дядечко уклав таємну угоду з магічними силами і продав ідолам свою душу.
4
Дядечко мав зв’язки з різними ідолами, навіть був з ними на «ти» і, я певен, у Варшаві частував їх пивом. Найкращі стосунки у нього були з божком волоцюг. Вони знали один одного, мов облуплені,— і не дивно, що ідол, осяяний знаком Польського туристського товариства, дбав про нього, як про свого молодшого брата, і не давав йому загинути. Зате з божком грошей та бюджету він був зовсім не в ладах. Видно, колись добряче насолив йому або наступив на мозолі, бо той мстився навіть тут, у Югославії.
Я думав про це й про всякі інші речі вже по обіді. Лежав у затінку під екзотичним деревом і дивився на затоку, а шлунок мій спокійно перетравлював суп філософів.
— Якщо не помиляюся, — озвався я знічев’я, — то цей суп — наша остання їжа.
Дядечко курив люльку. Капелюха насунув на лоба, а з-під капелюха випускав клуби диму. Скидався на пароплав, який крає води Тихого океану. Начебто й не чув мене. Але за хвилину пролунав його зичний голос:
— У нас же є риба, яку тобі дав Іво.
— Це правда! А... що буде, коли з’їмо рибу?
— Завтра підемо полювати на носорога. Ти казав, що любиш паштет із того звіра?
— Не паштет, а серце. І не я, а негри з берегів Лімпопо.
Дядечко глибше насунув капелюха і випустив цілу хмару диму.
— Уяви собі, що ти опинився в самісінькому центрі Сахари. Скажімо, літак розбився в пустелі, а ми чудом уціліли. У нас немає ні їжі, ні води...
Я уявив собі, і вмить мене обдало жаром.
— В такому разі ми простуємо до найближчої оази,— сказав я.
— Ба, до найближчої оази сімсот сімдесят сім миль.
— Чому саме сімсот сімдесят сім?
— Бо я люблю сімки, і не перебивай. Отож ми без харчів і без води, а кругом — нічогісінько, тільки пісок та похмурі скелі.
— І рикають леви...
— Ми серед такої пустелі, де немає навіть левів. Нема ні чого, розумієш?.. Що б ти тоді зробив?
— Напевне, з’їв би вас, дядечку.
— О, будь ласка, вилізло шило з мішка! Навіть зі мною не поділився б.
— О, будь ласка! — вигукнув я сміючись. — Останнє слово, дядечку, завжди належить вам.
— Коли б ти мене з’їв, то, на жаль, мусив би чимось запити. Отже, що б ти зробив?
— Дійшов би до найближчого джерела.
— Людино добра, ти ж знаєш, що джерело — в оазі, а до оази сотні миль.
— Чекав би, поки мене знайде караван бедуїнів.
— Жди з моря погоди! Бедуїни мандрують іншими шляхами.
— В такому разі довелося б загинути.
— Так. Та ще й із смертельним гріхом на душі, бо з’їв свого власного дядечка. Який з того висновок?
— Що не треба їсти дядечків у пустелі!
— І ще який?
— Не знаю.
— А такий, — засміявся дядечко, — що коли ми не в Сахарі, то нема чого журитися. Ми — найбагатші люди в світі. У нас є дах над головою, оливковий гай, море, затока, сонце і чисте сумління, бо ми не з’їли один одного. Розумієш? І, прошу тебе, не мороч мені голови! А по секрету скажу тобі, що коли спаде спека, ми поїдемо до Будви купувати харчі.
— За що?
— Як це — за що? Трохи ще лишилося грошей за годинника. Запроси тільки своїх любих товаришів. Поїдемо всі їсти морозиво.
5
Побачивши нашого трудягу-мамута, Геля розпачливо скрикнула:
— Пробач, Марціне, але чи ця штука доїде до Будви?
— Не журися, «ця штука» — останній крик моди. Ми проїхали нею понад дві тисячі кілометрів по горах, так що будь спокійна!
Як я вже згадував, Геля мала буйну уяву, тож одразу почала фантазувати по-своєму. Уявила собі, що ми — перші конструктори першого автомобіля і вирушаємо на перше випробування його.
— Хіба це не чудово! — гукнула вона.— Ти винайшов двигун внутрішнього згоряння, Іво — коробку передач, а я — диференціал. Уряд нагородить нас орденами і в «Пшекрою» надрукують інтерв’ю з нами. Аби тільки наша конструкція не розлетілася по дорозі.
— Нема чого боятися, солідна машина,— сказав Іво.
— Побачимо.
— Ти, певно, станеш колись інженером.
— Ні, — відповіла вона,— я мрію стати журналісткою і писати в газеті. Наприклад, репортажі про полювання на слонів, про життя славетних акторів або про вчених-атомників чи про космонавтів.
Так, треба визнати: Геля мала фантазію. Репортаж — і одразу про слонів, славнозвісних акторів, космонавтів... Я ж не важився мріяти навіть про пальми.
А пальми вже чекали на мене, чекали саме в Будві. Я ще здалеку побачив їх на березі моря. Не хотілося вірити власним очам, але зрештою довелося повірити, бо пальми були справжнісінькі, високі, з зеленими вітами — просто для репортажу.
Заходивсь я складати в думці такий репортаж. Треба спробувати, чи важко це. Можна б написати ось так:
«Пальми як такі ростуть здебільша над екзотичними морями і над океанами, аби було що писати авторам книжок про подорожі, а також поетам, котрим шелест пальм часом дає заспокоєння, а часом нагадує шепіт коханих. Поети звичайно сидять на кораловім атолі, їхні кохані тужать і зітхають, а пальми знай собі шелестять. З того шелесту виникають іноді вірші. Це романтичні пальми.
Є також пальми кокосові. Вони ростуть головно для того, щоб було з чого падати кокосовим горіхам. Коли горіх доспіє і впаде, хвилі океану несуть його на другий континент, і там виростає нова пальма. В такий спосіб ті пальми розмножуються на втіху тубільцям, які з кокосового молока роблять собі вино і впиваються ким.
Від кокосових пальм походить також вислів «робити кокоси», що означає здобувати добрі гроші. Кокоси роблять звичайно колонізатори.
Ми з дядечком не робимо кокосів. Навпаки, кокоси зробив той, хто знайшов під столітнім буком наші гроші.
Даруйте мені ці кілька загальних уваг. Вони самі пхалися під перо. До слова. Так от, я на власні очі бачив справжні пальми. Їх буцімто посадив один хлопець, якому мати купила на Новий рік коробку фініків. Хлопець з’їв фініки, а камінці посадив у землю, і з них вигналися справжні фінікові пальми. Я був розчарований, але дядько Леон пояснив мені, що в цьому районі Адріатичного моря самі пальми ніколи не росли, їх посадили люди, а клімат тут м’який, отож вони добре розвиваються і нерідко сягають висоти третього поверху.
В Будві, де ми закуповуємо харчі та їмо морозиво, ростуть пальми заввишки з триповерховий будинок. Під кожною пальмою стоїть лава, на кожній лаві сидять закохані і розмовляють про найновіші фільми, а часом стискують одне одному руки. Тому пальми тут романтичні, і на їхній корі видовбано багацько сердець, пробитих стрілою, ініціалів, а також написів усякими мовами.
Словом, самовчитель іноземних мов для закоханих. Наприклад, можна вивчити, як по-англійському «я тебе кохаю» або по-французькому «не можу без тебе жити».
Знайшов я і один польський напис: «Юзку, простирадла можна загнати в готелі «Словенія». З цього видно, що польські туристи використовують пальми для комерційного листування.
Це все про пальми. А тепер дещо про саму Будву.
Будва поділяється на море, пляж і містечко; а містечко — на старе й нове. У старому місті, звісно, старі будинки, старі вулиці, старі брами й старі оборонні мури; все тут — старожитнє. Найбільш старожитнє, ясна річ, повітря, бо дядечко сказав, що в цих мурах дихаєш історією.
Історія теж старожитна, почалася вона від часів старогрецьких, ба фінікійських, коли купці припливали до Будви старожитними кораблями і вивозили звідти живицю та бальзамічні масла.
Найцікавіше в старому місті — це вулички, такі вузенькі, що дядечко ледве по них проходив. А навіщо, спитаєте, їх робили такими? А на те, щоб жінки розвішували над ними білизну і, не сходячи вниз, базікали з сусідками.
Зате в новому місті є готелі, ресторани, цукерні і можна витратити силу грошей на морозиво, бо морозиво там чудове, особливо горіхове. У кіоску велика порція його коштує двадцять динарів, у кав’ярні — шістдесят, бо в кав’ярні платиш передусім за вид на море, а не за морозиво.
У кав’ярні, як показує сама назва, п’ють каву. І оповідають усякі плітки.
В Будві усі п’ють каву по-турецькому, тобто круту, з гущею; подають її в мідяних тигельках, що їх називають «джезва». Мені здається, що чорногорці та серби нічого не роблять, тільки цілісінький день п’ють каву.
У кав’ярнях завжди повно, особливо ж увечері, і люди, які сюди приходять, поділяються на югославів та чужоземців; чужоземці ж — на таких, що п’ють каву по-турецькому, і таких, що жлуктять ракію з содовою.
Коли в кав’ярні заплющиш очі, то здається, наче ти перебуваєш у Вавілонській вежі, бо люди розмовляють тут усякими мовами. Найголосніше розмовляють італійці, найтихше — англійці».
Я перервав свій «репортаж у думці». Мушу сказати Гелі, що писати репортаж — не така вже й трудна річ.
6
Коли я повернувся на терасу кав’ярні, Геля розповідала, що б вона робила, коли б вийшла заміж за космонавта. Виявилося, що нічого б не робила, тільки їздила б з ним по всьому світі, давала б автографи і відповідала б на запитання журналістів: що п’є її чоловік за сніданком? Яке у нього тобі? Як вона себе почувала, коли чоловік ступив на Місяць? Чи любить вона джазову музику? Хто її улюблений композитор? Де вона дужче кохає чоловіка — на Землі чи на Місяці?
Певна річ, на Землі, бо тут вона може побалакати з ним, які капелюшки тепер наймодніші, а він може купити їй хутро з шиншили і взагалі засипати її квітами.
От фантастка! Опівдні була вождем Чорних Стоп, а ввечері вже має чоловіка-космонавта. Чудова дівчина, тільки забагато вигадує.
— Де ти бродиш? — запитала вона, повернувшись нарешті з Місяця на Землю.— Аби ти знав, хто тут був!
— Хто? — поцікавився я.
— Уяви собі, Лоллобріджіда.
Іво здвигнув плечима.
— То тобі тільки здалося. Відки б це в Будві взятися Лоллобріджіді?
— Тут нібито знімають якийсь італо-югославський фільм, тож вона й приїхала.
Я не здолав уявити собі Лоллобріджіди, бо не мав ніякісінького поняття, хто то. Тому сказав дипломатично:
— Це справді цікаво...
— Сиділа з якимось типом он за тим столиком. Певно, режисер або продюсер. А поводилася так, наче вона не Лоллобріджіда, а звичайна жінка...
— А як вона мала поводитися? — втрутився Іво.
Геля не встигла відповісти, бо саме в цю мить біля нашого столика появився найбільший вибрик природи — Вацусь. Я вже давно забув про нього. Але він так сердечно поздоровкався до мене, ніби ми зовсім недавно розсталися з ним під пальмами, до того ж як найлуччі друзі.
— Чао! Ти чув, що сталося?
— Ні, — відказав я, але почути від нього мені не хотілося.
— Бомба, брате! В Герцегновому на одну англійку напала акула.
Нарешті якась пристойна вістка! Мені було шкода англійки, але ж я не міг відповідати за дії акули.
— Звідти приїхав один француз,— вів далі Вацусь, — і розповідав за обідом. Англійка виплила з чоловіком на яхті в море, і там їй закортіло покупатися. Відплила трохи, а тут акула...
— От бачиш! — вигукнула Геля і зневажливо глянула на Іва.
— Не вірю, — здвигнув плечима Іво.
— Це факт! — обурився Вацусь. Він говорив дуже схвильовано, наче сам був тією акулою або принаймні англійкою.— Там, кажу вам, такий переполох, люди бояться купатися!
— А що з англійкою?
— Вона нібито встигла втекти, бо чоловік здалеку побачив хижака і подав жінці руку, але все одно відкусив їй стопу.
— Чоловік?
— Не чоловік, а хижак — акула!
— Точнісінько, як у фільмі, — недовірливо мовив Іво. — Було про це в газеті?
— Як могло бути, коли це сталося сьогодні перед обідом?
— То мають сказати по радіо, в останніх новинах.
— Авжеж! Тільки вони навмисне не скажуть — бояться, щоб закордонні курортники не повтікали.— Вацусь сів на стілець і окинув усіх поглядом, силкуючись побачити, яке враження він справив на нас.
На мене, мушу визнати, величезне. Я вже перестав, було, вірити в акул, а тут така звістка! Я хотів обняти Вацуся, та поки наважився, він глузливо осміхнувся і запитав:
— Ну, як там ваш труп?
Йшлося, звісно, про мамута.
— Держиться,— згорда відповів я.— А ваш катафалк, якого нам довелося тягти на буксирі? — докинув зневажливо.
— Нічого й казати, в Тітограді сиділи два дні, поки поставили його на колеса. Купу грошей витратили. Старий сказав, що після цього сезону купить нового «фольксвагена», а «опеля» продасть у Варшаві. Я волів би «мерседеса», то хоч машина!
— Може, «фіата»? — засміялась Геля.
— Волів би «мерседеса-200». Капітальна машина! Старий твердить, що йому бракує двох тисяч доларів. Хай трохи покрутиться. Ти де мешкаєш? — запитав Вацусь ні сіло ні впало.
Я трохи загаявся з відповіддю. Сказати «під зірками» — ще подумає, що в мене кепсько з головою. Я й сам до пуття не знав, де, власне, мешкаю. На щастя, Геля знала те лучче за мене. Надувши злегенька губи, вона примружила котячі очі й випалила:
— Не знаєш? На острові Свети Стефан!
Геля одразу розкусила Вацуся і так йому тим островом допекла, що в нього писок витягнувся.
— За дев’ять кусків щоденно...— прошепотів Вацусь.
— А ти як думав? Кімната, ванна, вид на море, кондиційоване повітря, телевізор. Шик, людино добра!
Вацусь закліпав злими очима.
— А ти що,— мовив він до Гелі, — його сестра?
— Далека родичка. А це Іво, син віце-міністра з Белграда. Наші кімнати поряд. Щодня катаємося на водних лижах і взагалі...— пирхнула йому просто в обличчя.