— Чого ждеш, роззяво?!
А потім розіслав на камінні шматок брезенту і висипав геть усе на одну купу. Найбільше було рису, крім того — трохи шкірок од ковбаси, шматок грудинки, перев’язаний мотузкою, дві квасолини, бляшанка з томатним пюре, кілька скоринок хліба. От і всі запаси.
— Я маю все це викинути? — спитав я, з жалем дивлячись на рештки нашого добра.
— І думати не смій! — обурився чародій. — Збігай-но по воду, зараз ми зваримо суп філософів.
Певно, він мав на думці чудо з хлібом та вином у Кані Галілейській. І я повірив у чудо. Подався шукати води.
2
Понад оливковим гаєм видніли будови. Великий будинок у чорногорському стилі, кам’яний, з маленькими вікнами, що були затулені дерев’яними віконницями, а над будинком — кілька кипарисів. Є будинок, то має бути й вода.
Я рушив до того дому. Йшов через оливковий гай. Сонце пекло немилосердно. Я ховався в тіні під деревами. Дерева старі, крислаті; стовбури товсті, покручені, гілляки повипиналися в усі боки, а поміж них визирали оливки — маленькі, мов квасолини. Зірвав одну, вкусив. Терпка, всередині — твердий камінець. «Ще не поспіли», — подумав.
Гай розстилався терасами. На майже голій землі росло кілька дерев, а потім був поріг, викладений з каміння, далі знову тераса й мур, а в мурі — прохід з кількома сходинками. І так аж до кам’яного дому.
Що вище, то дужче припікало. Я обливався потом, сорочка прилипла мені до спини. Мріяв про ковток холодної, джерельної води. Підходив уже до будинку. Переді мною здіймалися сходи. Далі вже не було оливкових дерев, тільки густі колючі кущі. Я ступив на сходи, і в цю мить хтось вискочив із-за кущів і накинув мені на голову рядно.
Честь поляка не дозволила мені здатися без борні, але звільнитися я не встиг: наді мною зчинився якийсь пекельний гамір, і кілька невідомих типів, придушивши мене до сходів, заходилися в’язати мені руки.
От тобі й маєш! Там дядечко жде води, щоб зварити суп філософів, мені пересохло в горлі зі спраги, а я неждано-негадано опинився у пастці. І наразі не знав, що зі мною діється. Хто і чого від мене хоче? Окрім брезентового відерця на воду, я ж нічогісінько не мав. Хіба що, може, тільки трохи честі та власної гідності.
Раптом я згадав мамута. Останній крик моторизаційної моди. А що як вони хочуть захопити нашу повозку? Мене зв’яжуть, дядечка тарахнуть чимось твердим по його мудрій голові, а тоді вирвуть у нього ключик од стартера, сядуть у мамута і ходу... Я уявив собі дядечка, коли він отямиться і вже ніколи не побачить свого любого екіпажа.
Виходить, чорногорці — гангстери?
— Рятуйте! — заволав я, але голос застряв мені в горлі. Я ждав, коли настане кінець. І зробилося мені смутно. Оце для того я проїхав понад дві тисячі кілометрів, щоб тут, на Чорногорській Рів’єрі, ні за цапову душу загинути од рук невідомих мені опришків?
Я не знав, що робити, отож нічого й не робив, тільки чекав. На щастя, чекати довелося недовго. Мучителі взяли мене попід руки і, дико репетуючи, кудись повели. По звуках, які через грубе рядно доходили до моїх вух, я зрозумів, що кричать по-сербському. Вони кричали по-сербському, а я мовчав по-польському, і так ми дійшли невідомо куди.
Найчорніші думки ворушилися мені в голові, бо при таких оказіях вони завжди ворушаться. Мене можуть скинути зі скелі в море на розтерзання акулам... Не зостанеться по мені жодної кісточки, і міліція не зможе навіть провести слідство, бо кого ж узяти на допит? І ще можуть закопати мене в саду під оливою. Принаймні буде холодніше. Зрештою, лихо його відає, що таким гангстерам стукне в голову. В найкращому разі зажадають од батьків викупу, й батько муситиме продати телевізор або електричну бритву.
На щастя, батько не мусив розорятися. За хвилину стало ясно, що то ніякі не гангстери, а червоношкірі войовники. Мене прив’язали до дерева, зірвали з голови рядно, і тоді я побачив чотирьох засмаглих, аж коричневих хлопців. Дивилися дико, очі їм палали кровожерністю, на головах гойдалися султани з індичого пір’я, а в руках усі четверо тримали томагавки і списи.
Мене тільки здивувало, чого вони розмовляють по-сербському, адже мали б користуватися шляхетною мовою сіу, делаварів або Чорних Стоп.
Один із них — високий, плечистий, обличчя розмальоване в білі смуги, — повною гідності ходою підійшов до мене і тукнув:
— Спіймали ми тебе, смердючий койоте!
Я розумів кожне слово, особливо слово «койот», що його так охоче вживали індіяни з безкраїх прерій Міннесоти.
— Не клейте дурнів! — сказав я. — Я йду он до того дому по воду.
Тоді вийшов коренастий білявий хлопець з кирпатим носом і шрамом на лобі. Замахнувся томагавком — миттю розсік би мені череп, аби я не відхилився.
— Отруює нам джерела, — підло звинуватив мене.— Нема йому милосердя!
Шляхетний войовник з розмальованим обличчям задумався.
— З якого ти племені? — поспитав він.
— Я з Польщі, — відповів я.— Пустіть мене, бо мій дядько вмирає із спраги.
— Здеремо з тебе скальп і кинемо його псам! — випалив той низький.
— Його підіслали наші вороги, — додав третій.— Хотів підслухувати, щоб вирвать у нас таємницю.
Шляхетний індіянин грізно глянув на мене.
— Кажи правду!
— Їй-богу, я з Варшави!
— Він бреше. Зідрати з нього шкіру пасами, а тоді запалити багаття. Хай шкварчить на повільному вогні.
От тобі й на! Я уявляв собі, як з мене деруть пасами шкіру, а потім — як гарно я шкварчу на повільному вогні. Ловкий вигляд я мав би!
Але поки що не мав, бо з кущів зненацька вискочив іще один червоношкірий вояк. Він був чорний, стрункий, майже голий. На поясі, поверх плавок — пов’язка з білого пір’я, а на голові у волоссі стирчало одне велике індиче перо. Обличчя було шляхетне, особливо тоді, коли він заволав:
— Не знущайтеся з нього, ви, паршиві собаки! Це ж вояк з дружнього племені!
— Відкіля ти знаєш? — задерикувато спитав кирпатий.
— Його мова схожа на нашу, і взагалі він не збирався ступати на воєнну стежку, а хотів тільки вгамувати спрагу з наших джерел. Хіба ж подобає не давати заблудлому мандрівцеві ковтка джерельної води? Духи наших предків помстилися б на нас, якби ми обійшлися з ним зле...
Його мова текла гарно і плавно, як тече гірський потік, і в серці мені раптом зажевріла надія. Може, все-таки не здеруть з мене шкіри й не спечуть мене живцем...
— Або граймося, або ж — привіт, я йду купатися!
— Прудконогий Оленю, — звернувся до нього мій захисник,— ти завжди був справедливий і ніколи не мав облуди в серці...
— А я мав? — простогнав кирпатий.
— Закрийся! — осадив його Прудконогий Олень.— Усе це треба передати вождеві. Хай він розсудить.
Мене одв’язали від дерева. Я був ледь живий. Думав, от-от перенесусь у Країну Великих ловів, але не перенісся, тільки дав, щоб мене одвели до вождя, а певніше — занесли, бо руки та ноги мені й досі було спутано шнуром на білизну. Я сподівався, що побачу прегарного мужа з обличчям спокійним, мов скеля, вирізьблена течією потоку, а тим часом побачив таке, що очі мені на лоба полізли: під шовковицею сиділа дівчина! Щоб мене качка вбрикнула — я ще не бачив вождя в спідниці! Правда, вона була не в спідниці, а в шортах, зате мала погляд індіанської князівни і їла виноград.
— Що це за бранець? — байдужно спитала по-сербському.
— Спіймали його біля Гаю Спогадів,— пояснив Прудконогий Олень, а Іво одразу ж додав:
— І каже, що він з Варшави.
Князівна благоволила глянути на мене очима сарни.
— Ти з Варшави? — запитала чистісінькою польською мовою.
— Само собою! — радісно вигукнув я.
— Я теж! — вона раптом схопилася, підняла руки й була б кинулася мені в обійми, але вождеві це не личило. І вже не дерли з мене шкуру, не палили мене на вогні — виявилося, що це чудова братва, і я здибав нарешті справжню польську дівчину, бо Каріни взагалі не міг брати до уваги.
Вождь у приватному житті називався Геля Усарська. Гелл ходила до сьомого класу, тільки не в Варшаві, а в Белграді, бо її мати була прес-аташе в польському посольстві. Отож вона думала по-польському, а вчилася по-сербському, тому й могла бути ватажком югославських хлопців.
З
Упевнившись, що я таки варшав’янин, Геля одразу ж перестала бути вождем. Сказала хлопцям, що на сьогодні досить забавки; завтра вдосвіта збереться Велика Рада, а потім Чорні Стопи нападуть на готель «Мілочер» — там живе один шведський хлопець, який не дав їм покататися на водних лижах. Вони помстяться — прив’яжуть блідолицього до дикого бізона. А бізон уже впорається з ним.
Не хотів би я бути в шкурі того шведа.
Тим часом я був у своїй власній і почувався чудово. Мені подобалась уся ця компанія і найдужче — Геля та Іво. У Гелі була буйна фантазія і уява, а Іво умів прекрасно пірнати.
Він провів мене до джерела. Це було близько від дому, серед каміння. Із скелі бетоновою ринвою текла вода. Досить тільки підставити відерце. Але спершу я сунув голову під розкішний холодний душ, а потім довго пив просто з ринви.
До намету я вертався в товаристві Гелі та Іво. Чудова компанія! З першої ж хвилини ми почували себе так, ніби вчилися в одному класі й давним-давно знали одне одного.
Ми спускалися з тераси на терасу, і я старався нести відерце обережно, щоб якнайменше вихлюпати води; але чим дужче я старався, тим більше розхлюпував. Так уже виходить, нічого не вдієш! Особливо коли люди розмовляють про всякі цікаві речі.
Геля говорила за себе і за Іво, а коли б могла, то розповідала б і за мене. Я довідався по дорозі, що вона любить, а чого не любить, скільки заробляє її мати, яка пластинка Гелі найбільше до вподоби і в кого вона останній раз була закохана. Хочете знати? В Юрія Гагаріна, їй-бо!
Іво, власне, нічого не казав, бо Геля не давала йому слова. А проте я довідався, що він ходить до сьомого класу, постійно мешкає в Чачаку, а до Мілочера приїжджає з матір’ю на канікули, бо мати працює в готелі — вона кастелянша, тобто лічить простирадла, щоб мешканці, бува, не поцупили.
Я не хотів лишатися в боргу, тож оповів їм трохи про себе, про дядечка, мамута, про сталактитовий грот і про кістяк, про легенди, якими повите Скадарське озеро. Говорив я по-телеграфному коротко, нічого не споминав тільки про наш, боже помилуй, бюджет і про те, що нам загрожує крах. Честь не дозволила мені споминати про це.
А дядечко тим часом нетерпеливився. Думав, що я вже пропав десь. Я представив йому своїх нових друзів, а він сердечно привітав їх і одразу ж хотів почастувати, але, на жаль, не було чим, тож почастував їх своєю наймилішою усмішкою і сказав:
— Я вельми радий, що ви познайомились і ти, Марціне, більше не мучитимеш свого дядька, бо тепер у тебе, нарешті, є відповідне товариство. Грайтеся гарно!
Мовивши те, він згріб злиденні рештки нашого провіанту, всипав їх у казанок, розпалив туристську плитку і заходився варити суп філософів. Я був певен, що з того вийде якась вибухова сумішка.
Але роздумувати про це мені було ніколи, бо Іво одразу ж запитав:
— У тебе є маска і ласти?
Маску і ласти для підводного плавання я мав, отож питання Іво не завдало мені клопоту. Клопоту завдавало інше: де в цьому космічному розгардіяші можуть бути маска і ласти? На щастя, вони були з самого верху в рюкзаку. Взяли ми їх і подалися до моря. По дорозі Іво зайшов до свого кемпінгу, виніс власну маску, ласти і ще дві речі, які страшенно зацікавили мене: дерев’яну скриньку із скляним дном і коротенький спис із сталевим вістрям. Мені кортіло спитати, що це за речі, навіщо вони, проте я не спитав, аби не подумали, що я темна маса.
Крутою стежкою ми спустилися на берег моря. Затока була дуже гарна, як в одному фільмі про ловців перлів. З трьох боків її обступали скелі, серед скель росли зелені кущі, а над скелями — карликові пінії.
Довгий час я не міг надивуватися, врешті поспитав, хоч і не збирався питати:
— А тут у морі є акули?
Іво розсміявся.
— Ні. Я вже кілька років приїжджаю сюди і ще жодного разу не бачив.
Я відчув розчарування.
Добре, що Геля не поділяла думки Іво.
— Пхе! — пирхнула вона.— А недавно біля Герцегнового акула напала на німецького туриста, який саме купався в морі, і відкусила йому ногу. Про це всі говорять, а ти твердиш, ніби акул тут немає.
— Ти бачила? — закукурічився Іво.
— Не бачила, але ж усі про це говорять. І в газетах, кажуть, писали.
— То хай собі пишуть. Певно, з пальця виссали. Часом у відкритому морі рибалкам подивуються дельфіни, а про акул я не чув.
— Видно, тобі вуха тоді позакладало.
Іво примирливо усміхнувся.
— Хай буде гречка...
Я був схильний повірити Гелі, бо для більшого враження пригодилося б кілька акул. Отож і мовив дипломатично:
— З акулами всяко буває. Ніколи не знаєш, коли і де вони можуть появитися.
— Ти добре плаваєш? — запитав Іво.
— Плаваю, тільки забув узяти посвідчення плавця.
— Посвідчення тут не потрібне, — сказала Геля.
А Іво додав:
— Пострибаймо трохи для розминки.
Влучив у самісіньке яблучко, хай йому грець! Я думав, що Іво стрибне з берега, а він вишукав найвищу скелю і подерся на неї. Глянув я на ту скелю — зі страху мені аж зуби зціпило. Видалося, що то Гевонт. І я мав стрибати з тієї скелі! Ловка історія! Мені дух забило, але ж треба було держати фасон.
Іво вже виліз на скелю. Стрункий, засмаглий, він скидався на молодого бога. Я витріщився на Іва. Він став над прірвою, широко розкинув руки, відштовхнувся і полетів, як птах, а коли впав у воду,— здавалося, що то не людина хлюпнула, а красива риба.
— Чого ти ждеш? Стрибай! — почув я голос Гелі.
Що було робити! Не міг я осоромитися. Отож поліз і я на скелю. Під і мною розстилалося голубе море, наді мною — небесна блакить, а я був немовби підвішений у порожнечі. Мав удавати рибу, а тим часом трусився, як драглі. Ноги мені дрижали, щось стисло горло. Бачилося, ніби я стою на дев’яностім поверсі хмарочоса.
На щастя, у мене зосталися ще рештки честі та відваги. Заплющивши очі, стрибнув. Думав, що лечу в чорну прірву, але враз перестав думати, бо гепнувся черевом об воду і, здалося мені — от-от розлечуся на шматки.
Не розлетівся, тільки страшенно мені пік живіт і стидно було, що не потрапив скочить у воду так, як риба. До того ж я глитнув чимало солоної води і взагалі геть скомпрометував себе.
— Не журися, — втішив мене Іво.— Кожному спочатку важко. Скоро навчишся, от побачиш.
Душа-хлопець цей Іво. Коли мене хотіли спалити на вогнищі, він урятував, а тепер навіть не закпив, просто сказав: «Не журися». Проте я журився, тільки від того мені не легшало, тож я перестав журитись і почав захоплюватися Івом.
Геніальний! Ви тільки уявіть собі — хвилину тому він був шляхетним вояком, а тепер став ловцем перлів. Надів ласти, в одну руку взяв скриньку із скляним дном, у другу — коротенький спис і пірнув. Затамувавши подих, я стежив за його рухами: Іво плив неквапно, м’яко махаючи ластами. Раптом його спис блискавкою пронизав воду. А коли Іво виплив і висунув спис із води, на вістрі його билася красива риба.
— Браво! — гукнув я.
Геля заплескала в долоні.