І взяв ножа,
Щоб зарізати сина свого...
Вигляд темного лісу
й мідь його листя
стіною оточили лик світу.
Внизу ревла і тюкала юрма,
Вагою пензля мстилися вагання.
Вони повертались і займали ті самі міста, звідки одного разу війська Третього Райху вже відступили. Їхня частина вирвалася із оточення, яке згодом військові історики назвуть Яссо-Кишинівським котлом. Затяті нацисти їхньої роти відверто раділи й вірили в непереможність сили, якій були віддані. А ті, хто сприймали цю війну як ганьбу й лихо Німеччини, — в їхній роті й таких було немало — похмуро йшли осіннім лісом, намагаючись якомога менше стріляти в кущі, як наказував ротний командир.
Вони увійшли до галицького містечка, гарного, як дитячий сон. І такого ж похмурого й порожнього. Тут два місяці тому уже стояла Червона Армія, але знову, як і в сорок першому, відступила. Тепер вони знову йдуть сюди, і вся ця краса по праву знов належатиме їм.
Була осінь. І здавалося, весь світ зосередився в маленькому просторі цього міста, що його стіною оточував містичний мідний ліс. Від маленької центральної площі з ратушею дерлися вгору вузенькі вулички. На одному узвишші поступово зливався з ранніми сутінками собор із двома симетричними баштами, на другому світилися руїни старовинної фортеці. Ріхард мимоволі зупинився й рушив далі тільки тоді, коли задні підштовхнули його. Всі були втомлені, всі йшли неохоче, мріючи лише про відпочинок.
А на ранок наступного дня вони розпочали те, з чого починали скрізь, де з’являлися. На горі Федір біля руїн старовинної фортеці з’явилась огорожа з колючого дроту й кілька вартових. Туди зганяли тих євреїв міста, які три роки тому примудрилися втекти до маленьких глухих сіл серед густих лісів і перечекали там біду, а цього літа повернулися до рідного міста, до своїх осель.
Їхній ротний знав, які квартали містечка належали євреям. До війни їх у тут було більше, ніж християн. Солдати їхньої роти неохоче обійшли ті, здебільшого, двоповерхові будинки. Ріхарду пощастило: того дня він не брав участі в рейді.
Настав вечір, і його включили до складу патрулів, які ходили колись єврейськими кварталами й дивились, чи не засвітяться часом вікна в тих помешканнях, де удень нікого не знайшли — ротний чітко контролював ситуацію. Затримка виникла, коли в одній з кімнат знайшли померлу стару жінку, і командування не дійшло згоди, чи лишати її на місці, а чи тягти до тих, хто помре завтра. Ріхард сотні разів згадував той вечір, але так і не згадав, як розв’язали питання зі старою єврейкою, котра того дня померла у своєму ліжку. Але він добре пам’ятає, як ротний обурився, побачивши у вікні на другому поверсі нахабно яскраве світло. Невже якийсь єврей запалив не боязкий каганець, а всі сім свічок у своїй менорі? І він послав саме Ріхарда подивитися, хто насмілився вчинити таке.
...Вони довго стояли один перед одним, двадцятирічний білявий арієць Ріхард Адлер і старий єврей на ймення Велвл Готліб. Вони ніколи не дізнаються імен одне одного, і їхній контакт триватиме не довше хвилини. Але то була хвилина, варта років. Старий мав довгу кучеряву бороду й пронизливий погляд. Раніше Ріхард думав, що така біблійна борода й такі очі можуть бути тільки у мармурового Мойсея різця Мікелянжело Буонаротті. Німецький солдат несподівано розгубився, і його обличчя зробилося наївним. Він не хотів убивати старого Велвла, хоч його послали саме для цього. Єврей заговорив німецькою. Ріхард знав: ця територія не так давно належала Австро-Угорщині, і старші люди тут добре розмовляють німецькою.
— Сам Бог послав мене тобі, guter Mann! — промовив старий єврей несподівано лагідним голосом, що погано в’язалося з його грізним виглядом і з усією тією пронизливою ситуацією, яка їх звела. Цього діда треба було виштовхнути багнетом з кімнати й гнати до руїн старовинної фортеці на горі Федір, де вже кілька сотень таких, як він, чекали свого кінця.
Але Ріхард Адлер не хотів ставати справжнім нацистом, як на те сподівалися ті, хто виключив його з третього курсу університету й відрядив сюди, на Східний фронт. Він розумів, що німці воюють не за велику Німеччину, а за те, щоб зграя бандитів протрималася при владі зайвий рік. І хай навіть вермахт знову наступає. Цей повторний наступ дасть стратегам і солдатам кілька зайвих місяців, не більше. Усе це було написано на молодому гарному обличчі Ріхарда, і старий Велвл дивом зумів прочитати це.
— Потрібна допомога? — крикнули знизу.
— Ні, я сам, тут нема проблем, — відповів Ріхард.
— Так, проблем нема, — підтвердив старий. Він стояв біля письмового столу, на якому лежала купа паперів і горіло кілька свічок. Серед паперів, списаних квадратними значками, схожими на ті, що вибиті на надгробках єврейських цвинтарів, лежав пожовклий аркуш з готичними літерами.
— Візьми це, добрий чоловіче, — старий єврей простяг йому німецький лист у безвість, і Ріхард сховав старовинний папір у своєму ранці. — Прочитаєш, коли повернешся додому. А тепер я полегшу твоє завдання, — старий узяв маленьку пляшечку, випив невідому рідину з неї і тут же замертво впав на крісло, театрально звісивши стару руку з набряклими венами й широкими суглобами на довгих пальцях. Ця рука просто вимагала бути увічненою в мармурі або в дереві. Ріхард був католиком, і в храмах він найбільше любив ці скульптури, в яких навіки завмер немислимий порив чийогось духу. Він учився, щоб колись написати дослідження про олтарні скульптури Європи. В одному з храмів Південної Німеччини колишній студент бачив вирізьблену з дерева композицію погребіння, де рука святого небіжчика звисала з нош так само, як рука цього старого єврея.
...Так, усе, що відбулося на другому поверсі будинку в маленькому містечку Галіції, тривало не більше однієї хвилини. Але то була хвилина, де кожна секунда важить неймовірно багато. Щоб детально описати словами події тих шістдесяти секунд, буде потрібна година. Ріхард дмухнув на свічі й рушив униз. Нехай самі вирішують, як бути з черговим єврейським небіжчиком. У морально знищеного молодого німця, якого навесні сорок четвертого визнали неблагонадійним, виключили з університету й попри слабке здоров’я відправили на Східний фронт, з’явився сенс життя. Він має дожити до кінця цієї жахливої війни, щоб привезти додому старовинний німецький манускрипт, який саме йому з невідомих причин віддав перед смертю старий єврей. Зараз він не зможе прочитати його. Це буде пізніше. Але хлопець неодмінно вчитає рукопис і збагне, що відбулося в ту хвилину. Ріхард має дійти до кінця війни, мінімізувавши число відпущених на його долю убивств, уникнути власної смерті, повернутись до країни, де на нього ніхто не чекає, й прочитати бляклі літери рідною мовою на шляхетних пожовклих сторінках.
* * *
...Тепер я й сама розумію, що на даному етапі мені може допомогти одне: якомога ретельніше все розкласти по поличках. Розповісти самій собі про все, що сталося зі мною три роки тому. Я маю зробити спробу якось структурувати ті дивні події, свідком і учасником яких я була впродовж кількох тижнів. Щоб вони перестали мучити мене... Мучити? Ні, мучити — не те слово, що правильно являє сенс мого зв’язку з тією коловертю неймовірних збігів і містичних відкриттів, які сталися зі мною тоді. Мені здається, що мучать мене не так самі події, як їхня цілковита незбагенність і фатальна заплутаність. Думаю, зрештою, я не шкодую, що доля втягла мене у вир усього, що сталося, хоча наприкінці тієї дивної пригоди й пережила чимало моментів екстремального досвіду, а потому кілька тижнів почувалася серйозно хворою.
Але час лікує. А я хочу максимально розібратися в тих подіях, бо на сьогодні це єдиний спосіб, щоб вони менше... тривожили... Бо відтоді мені періодично ввижаються виразні вилиці божевільних дерев’яних янголів, коли забуваєш, що вони дерев’яні, бо, вочевидь, витесані й вирізьблені з дерева життя. І лик мертвого Христа, який іще не воскрес. Адже в тому, щоб попрати смертію смерть, також присутня велика мука, не тільки радість... Я раніше не думала про таке. А тепер почала, і з тими думками до мене прийшли і безсоння, і дивовижні сновидіння. І з цим уже треба щось робити. Бо це не лише шлях до самопізнання та пізнання світу й Бога. Це також і ймовірний шлях до божевілля.
Раніше я не вірила, коли читала або чула від людей про сни, ніби записані на кіноплівку, і які сняться по кілька разів. Мені здавалося, що такі оповідачі брешуть, начитавшись містичної літератури, вважаючи, що, розповідаючи таке, виглядатимуть особливо тонкими, непересічними натурами. Або ж кажуть неправду несвідомо, бо, побачивши такий сон уперше, не можуть зрозуміти, що потрапили в полон дежавю.
Але тепер я сама переконалася, що такі сни бувають. Я певна, що то не дежавю, а таки безсумнівне повторення баченого, бо можу пригадати мало не всі ночі, коли бачила той сон. У тому сні я стою на пагорбі в осінньому лісі й бачу перед собою жінку в довгому темно-червоному вбранні, бачу золоті смужки, що ними розшито її важку сукню. А головне, бачу її негарне, проте дуже виразне й досить молоде обличчя, його дуже емоційну міміку, а ще — виразну напружену жестикуляцію. Іноді вона завмирає, здійнявши руку, як у кіно зупиняють кадр. І найцікавіше, що в тому сні я — чоловік, не жінка, і мене це зовсім не дивує. Бічним зором я бачу власні великі ноги, взуті у важкі стоптані черевики. Все відбувається, як у талановитій книзі, написаній від імені чоловіка, коли читачка мимоволі ідентифікує себе з оповідачем. Мене цей осінній сон тривожить не так своїм змістом, як тим, що завжди уривається до того, як я можу збагнути, чого хоче від мене та жінка.
Щоосені мені до болю хочеться повторити той неймовірний маршрут, яким я їздила й ходила зі своїм дивним супутником. Хочу проїхати ним сама, але бракує не стільки грошей, скільки часу й життєвого ресурсу. Восени, після літа, завжди багато роботи, хоча глибокого змісту в тій роботі немає. Проте присутня стійка ілюзія вмотивованого існування.
Отже, я маю роботу й друзів. Маю чим заповнити і дні, і вечори. Але в моєму віці вже не тягне щовечора сидіти в барі чи ходити до театру тричі на тиждень. Однаково повернешся додому, до своєї звичної півтемряви, яку, зрештою, любиш. І тоді без попереджень у неосвітленому кутку може виникнути видіння мого французького супутника, з яким тієї осені ми шукали сліди загадкового Іоанна Георга Пінзеля у львівських прохідних дворах і на пошарпаних дерев’яних сходах. Він сидітиме в темряві спокійно, ледь блимаючи чорними прегарними очима, просто сидітиме, бо йому подобається сидіти у темному кутку кімнати, коли жінка сидить в освітленій частині. Я настільки зримо чую, як він ледь покашлює, сидячи на софі або в кріслі, що мимоволі підводжуся і йду до вимикача. Коли на стелі засвічується люстра, він іде з мого помешкання, і я чую, як тихо клацають вхідні двері.
Мені порадили записати максимально відверто всі події, що призвели до сум’яття почуттів. Саме записати. Не ділитися з подругами. Не переповідати спонтанно випадковими знайомими. І, можливо, тоді видіння, які періодично тривожать мене, здобудуть більшу ясність, незрозумілі символи бодай частково розшифруються, а події й люди, які були їхніми учасниками, стануть зрозумілішими... Але наразі я тільки ще більше заплутую плетиво різнобарвних ниток, які хочеться розплутати, не вдаючись до ножиць. І тому спробую розпочати по порядку.
* * *
Отже, мене звуть Леся, Леся Касовська, але це значення не має. Адже інформації про мене інтернет не містить. Можу тільки сказати, що, розлучаючись зі своїм колишнім чоловіком, поетом Степаном Велетом, я знову перейшла на прізвище своїх батьків. Мені за сорок, я маю дорослого сина, якого народила досить молодою. Закінчила відділення французької філології романо-германського факультету ще в радянські часи. По його закінченні кілька років працювала у відділі науково-технічної інформації; тоді вважалося, що мені пощастило, бо не потрапила до школи вчителькою іноземних мов. Після розвалу СРСР науково-технічна інформація почала втрачати і престиж, і грошове забезпечення. Кілька років прожила в кричущих злиднях, у безнадії й розгубленості. Знайти іншу роботу не щастило, хоча шукала досить наполегливо, ґвалтуючи і друзів, і знайомих. Але тоді ніхто мене нікуди не порекомендував, всі й самі, як то кажуть, висіли у повітрі.
Вичерпавши раціональні способи піднесення свого життєвого рівня, скористалась способом ірраціональним, який виявився напрочуд продуктивним. У середині дев’яностих побачила у популярній газеті оголошення: «Робота для неординарних жінок будь-якого віку зі знанням іноземних мов. Інтим тільки за домовленістю й за додаткову неоподатковану платню». Я тоді судомно читала всі можливі оголошення про роботу, але користувалася ними вкрай рідко, маючи стару, ще радянську установку: нічого вартого уваги за об’явою не знайдеш. У всьому треба покладатись лише на знайомство, і то з людьми перевіреними.
Чому мене привабило те авантюрне оголошення? Мабуть, дуже дістали злидні. І досі пам’ятаю свій переляк, коли набирала номер і чекала відповіді. Але чоловічий голос, який привітно запросив мене на зустріч, викликав ірраціональну довіру. Я записала адресу й домовилась про час зустрічі.
Офіс міститься у відомому в Києві будинку старого міста. Жінка на вахті ствердно киває, коли кажеш, що тобі до Карена Пепербаума. Ліфт відвозить на сьомий поверх, далі серед дверей до приватних помешкань треба було розшукати металеві, пофарбовані тією ж фарбою, що й стіни. Відчинити їх і піднятись вузькими сходами на сьомий-А поверх, де й розміщено офіс Карена Пепербаума. На темних сходах злякалась, подумала, чому не попередила когось зі знайомих, куди йду, якщо раптом зі мною щось не так... Але вгорі світилося світло, на порозі з’явився чоловік з приємною посмішкою, хоча й демонічної південно-східної зовнішності, й запросив до невеличкого офісу з білими стінами й низькою стелею. Страх зник і більше не з’являвся. В офісі не було письмового столу, лише журнальний, і стояв кутній диванчик, в протилежному кутку на тумбочці блимав комп’ютер. Чоловік, який назвався Кареном Пепербаумом, поставив мені кілька запитань і налив чашку якогось дивовижно духмяного чаю. І пояснив, чого б він хотів від мене та інших неординарних жінок зі знанням іноземних мов.
Існує певна кількість громадян Західної Європи або Сполучених Штатів, які приїздять в Україну в пошуках — ні, не дружин (Пепербаум скривився — таку ординарщину він не обслуговує), а якихось різноманітних і досить незвичних речей. Хтось хоче анонімно віддячити дівчині, нині бабусі, яка пожаліла недобитого офіцера Вермахту у сорок четвертому. Небіжчик-батько не раз розповідав про неї, і от уже немолодий син хоче втілити в життя те, чого батько так і не зробив. А хтось хоче проїхати маршрутом, з якого його, туриста в СРСР 1978 року, зняли, бо він рвонув кудись самовільно, відставши від організованої групи в Києві. Хтось надумав знімати документальне аматорське кіно про темношкірих дітей колишніх студентів з африканських країн. І, звичайно ж, у такі нестандартні дороги надійніше вирушати з провідником. Або з провідницею. Чоловікові завжди більше подобається, щоб його супроводжувала жінка. Навіть якщо вдома в нього кохана дружина, якій він зберігає вірність упродовж тридцяти шести років. Я погодилась. І на тривалий час знайшла собі заробіток та ще й на додачу — цікаві враження від подорожей у ті місця України, куди сама не зібралася б нізащо. Жодного разу в мене не виникло нічого непередбаченого, бо відразу ставилась до своїх клієнтів як до людей, котрим пощастило в тому сенсі, що мають гроші на виконання своїх дивних бажань. Я не завжди могла стовідсотково вдовільнити їх, бо іноді для цього треба було б підняти з могили давно померлих. Але моїх клієнтів зазвичай задовольняла перевірена інформація про смерть тих, кого вони шукали. Вже згодом я довідалась, що у закордонних рекламних газетах і на інтернет-сайтах фірма Пепербаума надання особливих послуг так і називалась: Таємне бажання. Secret Desire. Désir caché. Geheimwunsch.