Таємне бажання не обов’язково демонічне. Ті, чиє таємне бажання полягало в тому, щоб розважитись із неповнолітньою дівчинкою чи хлопчиком, звертались не до нас. А зібратися й вирушити в забуте Богом містечко на півдні України, про яке так багато розповідала бабуся, коли хлопчик хворів у дитинстві — то чому б у цьому не допомогти людині за її гроші?
Зрештою, в мого сина, коли йому було 10-12 років, таємне бажання полягало в тому, щоб доїхати до метро «Дніпро» й годину простояти на платформі, дивлячись у воду... Пропрацювавши кілька років на Пепербаума, я, бувало, замислювалася про власні таємні бажання й не могла сформулювати нічого, окрім збільшення числа замовлень і підвищення платні за них. І тільки після пригоди, про яку я почала розповідати, таємні бажання виникли й у мене.
А Пепербаум став для мене надійним роботодавцем. Обіцяну суму завжди сплачував вчасно, навіть тоді, коли вся країна здригалася в судомах хронічних невиплат. Щоправда, робота була не завжди. Але коли жодне таємне бажання не давало заробітку, доводилося проживати гроші від виконаних попередніх.
Пепербаум поставив досить дивну умову, точніше, радше попросив, і я погодилась, бо не побачила в тому жодної дискримінації, — не повідомляти клієнтам наших справжніх імен.
— Як тобі ім’я Маріанна? — спитав він.
— Гаразд. Нехай для тебе буду Маріанною.
— Все одно ні з ким із них у тебе не складеться тривалих стосунків. Я знаю цей тип співпраці. Поки ви разом, вам дуже цікаво, і здається, знайомство неодмінно триватиме. А щойно роз’їхались, як усе забувається.
Мені було трохи прикро почути ті слова, але кілька років у фірмі Пепербаума довели, що так воно і є. І навіть коли якось у Маріанни склались оті самі стосунки з режисером-аматором зі Швеції, який робив безбюджетну стрічку про промзони України, продовження не було. Леся й досі носить вишуканий шкіряний плащ класичного крою, який він купив їй, себто мені, в дорогому бутіку в Донецьку. Одяг, який змушує щодвароки купувати черевички дорожчі, ніж до його появи. Але загалом, коли закінчується один етап роботи й розпочинається інший, спогади про дивні подорожі навіки лягають в архіви, до яких майже не звертаєшся.
І навіть сам шеф Карен Пепербаум, з яким маєш справу не так і багато, переважно з клієнтами, поза безпосередніми контактами з ним, майже не згадується. Точніше, десь так: якогось дня починає крутитися думка — щось він давно не озивався. І щойно ця думка промайне, лунає дзвінок від Пепербаума.
— Маріанно? Чи не бажаєш трохи попрацювати?
Я майже не знаю інших жінок, яких тоді, в середині дев’яностих, спокусило оголошення «Таємного бажання». Ми ніколи не збираємося ні на Новий рік, ні на Великдень. Лише раз Пепербаум запросив нас не для робочої пропозиції, а на свято, на свій ювілей. Сказав, що йому виповнилось п’ятдесят, і в рамках кількаденного святкування цієї дати він хоче випити по келишку з нами також. До знайомого офісу прийшло кілька отих «неординарних жінок зі знанням іноземних мов» різного віку. Жодної з модельними параметрами, але кожна по-своєму колоритна. Усі мали гучні імена: Евеліна, Аделаїда, Мікаела, так, як і в мене, імена для роботи. Виявилося, що в маленькому офісі на сьомому-А поверсі є двері, яких жодна з нас раніше не помічала. Двері вели до значно більшої кімнати, про існування якої ми не здогадувались. Там було накрито стіл, офіціант розливав вина — завелика честь для десятка дамочок, я вже й не пам’ятаю, скільки точно нас було. Пригадую, що поруч зі мною з тарілкою для канапок і келихом чомусь крутилася саме «Аделаїда», яка весь час намагалася побудувати бесіду зі мною щодо того, якої національності Карен Пепербаум. Я відповідала, що його національне коріння, вочевидь, дуже розгалужене, але її, здається, цікавила частка саме ТОЇ крові в жилах нашого роботодавця.
Це було давно, незадовго до міленіуму. А те завдання Пепербаума, про яке я розповідаю, мені доручили наприкінці серпня два-три роки тому. Закінчувалось літо, яке завжди з’їдало всі гроші, зароблені раніше. Влітку в «Таємному бажанні» роботи майже нема: люди реалізують ніяк не таємні, а досить зрозумілі бажання відвідати той чи той курорт. Я кляла той нібито не рубіжний рік і думала, чи не взяти якийсь нудний технічний переклад, до чого вже давно ставилася зневажливо. І раптом у мобільному, який завдяки роботі на Пепербаума був у мене ще тоді, коли ніхто з друзів і колег його не мав, прозвучало: «Привіт, Маріанно!» Я, природно, зраділа. Тим паче світ, де я Маріанна, здебільшого цікавіший за той, де я Леся.
Я сиділа в «Кофіумі» біля Арсенальної. Пропивати останні гроші в дорогих кав’ярнях — це мій стиль. Остання п’ятдесятка ніколи не рятує. І на рахунку мобільного було тридцять копійок. Подзвонити нікому не могла, тільки прийняти дзвінок. І тут рятівне «Привіт, Маріанно!» За півгодини вже була на сьомому-А поверсі, сиділа навпроти Пепербаума на кутньому диванчику й, слухаючи його, чомусь шукала очима двері, які були відчинені на його вечірці кілька років тому, й не знаходила їх. Невже він поставив шафу так, щоб їх не було видно? Чи замаскував їх у який інший спосіб?
— Тобі щось говорить прізвище Пінзель?
— Знову єврей? — минулого чи позаминулого разу ми з одним громадянином французької Канади шукали сліди такого собі Аврума Пінзелевича. Були в Житомирі й на Житомирщині. Нічого не знайшли, але замовник залишився задоволеним і сказав, що тепер його сумління спокійне, бо він зробив усе, що міг.
— Ні, цей Пінзель, наскільки я розумію, не єврей, і навіть навпаки.
— Що значить «навпаки»?
— Здається, німець. Це історична особа. Скульптор. Він різьбив олтарні скульптури. У Львові є його музей.
— Не чула про такого, — мені стало трохи ніяково, бо Пепербаум вважає мене освіченою жінкою та ерудиткою. Якщо не начитаною, то «нахватаною».
— То довідайся про нього все, що можна.
— Гаразд, звичайно, — зраділа я, бо місії, що передбачали збір попередньої інформації, передбачали й аванс. — Знову якийсь докторат?
— Схоже на те. Громадянин Франції Мішель Арбріє, цікавиться Пінзелем. Чи то книгу про нього хоче писати, чи то кіно знімати. Питає про дозвіл на фільмування по церквах. Ось дані на цих панів — і замовника, і клієнта. Мсьє Арбріє приїде, коли для нього зберуть трохи інформації про цього митця. Але не дуже затягуй, він хоче приїхати до холодів.
Увечері вдома я зігнала сина з інтернету й подивилася в пошукових системах обох. Про Мішеля Арбріє в інтернеті жодної інформації не було. Як, зрештою, й про більшість наших клієнтів. Відомі люди рідко зверталися до нашої служби, вони мають інші канали для своїх подорожей і пошуків. Тоді я не думала, що замовник теж може використовувати чуже ім’я... А про Пінзеля дещо довідалася. Про нього писали на сторінках культури ті газети, які я зазвичай проглядаю, але цю цікаву постать пропустила. Отже, Іоанн Георг Пінзель, скульптор другої половини XVIII століття... робив дерев’яні скульптури в храмах на території Львівщини й Тернопільщини... Досяг у цій справі великих висот... Його навіть іменують «українським Мікелянжело»... Щедрим меценатом і замовником Пінзеля був магнат Речі Посполитої граф Микола Потоцький... Загадковим є життя скульптора, який, як пишуть журналісти, прийшов нізвідки й пішов у нікуди. Достеменно відомо, що він одружився у місті Бучач із вдовою Єлизаветою Маріанною Маєвською 13 травня 1751 року. Тут я вперше здригнулась і навіть двічі. По-перше, як і багато жінок, відомих друзям і знайомим як Леся, але за паспортами є Олександрами, Ларисами, Олесями, Єлизаветами — я належу до числа останніх. А по-друге, зі своїм колишнім чоловіком я розписувалася теж 13 травня. Подруги казали: перенеси весілля з травня на червень, бо будеш «маятись». Я вирішила не «маятись» і розлучилася.
Але, зрештою, факти мого життя наразі не мали аж такого значення. На світі трапляються ще й не такі збіги. Ймовірність їхня, як підказує життєвий досвід, не така вже й мала. Якби не Пінзель, був би хтось інший. І, якби не я, також була б інша... Отже, в родині Пінзелів народилося двоє синів, Бернард і Антон. Про це теж, напевне, є записи в церковній метричній книзі, що збереглася... А в 1762 році Пінзелева вдова взяла новий шлюб. Але запису про смерть олтарного майстра нема. Міг померти в іншому місці, його кончину, певне, зареєстровано в іншій церкві, й цього запису ще не знайдено. В давніх архівах нема єдиної системи пошуку, опрацьовувати всі архіви — може й життя не вистачити.
А найбільше матеріали, пов’язані з іменем Пінзеля, кричали про варварське ставлення до його безцінної спадщини. Журналісти писали про те, скільки дерев’яних скульптур було знищено, в якому сумному стані ті, що дивом збереглися. До цього лейтмотиву я звикла за роки своєї роботи на Пепербаума. Кожному другому клієнту, якого я супроводжувала по Україні, доводилося розповідати, чому не збереглись цвинтарі, пам’ятники, будинки, які так реально виглядали на світлинах в альбомах їхніх бабусь, що багато років хотілося приїхати й вклонитись... Натомість доводилось фотографувати промзону чи бетонний житловий масив. А будиночки кінця XIX століття пощезли.
Я лила сльози разом з ними за зруйнованими будинками й викорчуваними віковими дубами, але сльози, принаймні мої, ллються тільки з конкретного приводу. Іоанн Георг Пінзель тоді ще не став для мене конкретним. То що тут дивного? Коли я подорожувала по Донбасу, де народився мій батько, із тим єдиним з моїх клієнтів, з яким у нас зав’язався роман, то відчула, що не змогла б навіть приблизно реконструювати життя рідного батька, принаймні його молоді роки, про які він дуже не любив розповідати.
Тоді мене ще не заворожила таємниця того майстра. Зрештою, будь-яке людське життя, та ще й два сторіччя тому, нам уявити майже неможливо. Діяли зовсім інші закони, панувала інша мораль, існували інші побутові умови, інші хвороби врешті-решті Що ж відтоді збереглося незмінним, де ключ до розуміння давньої особистості? Адже в списку побажань, які роздрукував для мене Пепербаум, так і було зазначено: якомога повніша реконструкція особистості. І навіщо це потрібно приватній особі? А втім, мій замовник відрекомендувався чи то мистецтвознавцем, чи то письменником, чи то кінематографістом. Певне, хоче переконливо написати якийсь мистецький проект. У нас траплялися такі замовники: їздили по Україні за свої, занотовуючи яскраві прикмети, складаючи кошторис, щоб згодом у всеозброєнні шукати мецената.
Приблизно так думала я тоді, ще не знаючи, які пласти вічного й проминущого сколихнемо ми з тим, хто назвався Мішелем Арбріє, коли потривожимо прах загадкового скульптура, який знайшов спокій невідомо де, а може, не знайшов узагалі й досі ходить серед живих і мертвих дерев, шукаючи потрібне для постаті воскреслого Христа...
А в той час я подумала, що досі ніколи не доводилося мені для клієнтів... заглиблюватись у глиб віків на таку глибину... без потрійної тавтології цю думку висловити не виходить. «Моя» психоаналітик сказала, що пошук потрібних слів, а не вживання перших-ліпших, є дуже важливим для вивільнення внутрішнього вантажу тягаря. Але по-іншому й не скажеш. Глибина й направду глибока. І не лише глибока, але й така непрозора, й настільки каламутна... Жоден із моїх попередніх клієнтів не цікавився вісімнадцятим століттям. Здебільшого їх цікавив період Другої світової, зрідка — громадянська війна. А така сива давнина — чи може вона взагалі бути предметом не наукового, а приватного зацікавлення?
Я принесла Пепербауму інформацію про Пінзеля на дискеті, він відправив її замовнику електронною поштою й сказав, що зателефонує мені, щойно отримає відповідь, це може статися дуже скоро, бо клієнт нервовий, пише часто й багато. Я затрималась на сьомому-А поверсі на якісь п’ятнадцять хвилин — попити традиційний запашний чай Пепербаума — й пішла. І коли до мене вже підповзав викликаний ліфт, Пепербаум гукнув зі свого горища:
— Маріанно! Прийшла відповідь!
Я повернулася до офісу по сходах. Складалося враження, ніби наш електронний співрозмовник сидів біля комп’ютера, не відводячи очей від екрану й напружено чекаючи відповіді. Як, буває, сидять біля телефонного апарату, чекаючи потрібного дзвінка.
Мішель Арбріє писав, що йому дуже важливо з’ясувати місце проживання його героя у Львові, де той працював, для нього важливі львівські контакти Пінзеля, тобто з ким той спілкувався, до кого міг ходити на гостину. Хоч мої знання історії досить неглибокі, я одразу відповіла, що навряд чи це буде легко. Мені вже було відомо, як важко з’ясовувати місце проживання певної людини навіть двадцять років тому. А що вже казати про вісімнадцяте століття! Можливо, він має якісь додаткові дані, що полегшать пошук, але навіть ті дані не будуть достеменними. Адже періодично з’являються матеріали, де висловлюються сумніви навіть щодо правдивості меморіальних дошок! Тим більше, коли йдеться про Львів, чиї мешканці дуже люблять усіляко вдосконалювати міфи й легенди про своє місто, розповідаючи до речі й не до речі байки про розстрижених монахів та чорнокнижників, які ходять львівськими вулицями вночі, шукаючи прощення своїм гріхам. І якщо когось із схильних до містики львів’ян почати розпитувати про Пінзеля, вони спочатку скажуть, що не знають нічого, але тут-таки згадають, що небіжчиця-бабця чула від своєї бабці, а та від своєї, що автор скульптури Юрія-Змієборця таки ходить вулицями Львова і в ніч весняної повні його можна зустріти біля ресторану «Кілікія» й розпитати про те, де він, власне, жив, працюючи над цієї окрасою Львова... Якщо мій новий клієнт готовий довіряти такій інформації, то я готова її надавати, і нехай весняна чи осіння повня буде запорукою правдивості тих байок.
А ще мій клієнт запитував: якщо Пінзель писав трактат, то де такий трактат може зберігатися? В архіві? В бібліотеці стародруків? У музеї Пінзеля? Я сказала, що наразі не можу дати відповідь на такі запитання. Можливо, щось з’ясую у Львові.
* * *
За кілька днів на рахунок Пепербаума надійшли гроші від замовника, і я на один день вирушила до Львова, щоб знайти житло для себе й Мішеля Арбріє на десять днів — він неодмінно хотів провести у Львові саме стільки часу. Зазвичай, інші клієнти просили менше часу під свої таємні бажання. Такі тривалі відрядження траплялися надзвичайно рідко. А поки ніч у потязі туди, ніч — назад, за день можна дещо встигнути.
Тоді я відчувала певне розчарування, що цього разу знову працюватиму у Львові, де доводиться бувати доволі часто. Як я вже згадувала, мені подобалася робота на Пепербаума не лише за грубі гроші, а й за можливість неординарних подорожей. А тут знову Львів. Мало не з половиною клієнтів Маріанни, які приїздили в Україну своїм автом, зустрічалася саме у Львові. Сиділа у «Віденській кав’ярні», чекаючи сигналу на мобілку, щоб у належний час вийти до пам’ятника Міцкевичу чи Шевченку й зустріти чергового бадьорого дядечка, щоб далі вирушити в дорогу в його «Рено» чи «Вольво». Деякі з них виявляли бажання на день затриматись у Львові, аби оглянути місто, яке дивувало тим, що ніяк не відповідало уявленням багатьох іноземців про колишній СРСР. Доводилося вкотре обводити їх навколо Ратуші, вести до Арсеналу, деякі хотіли ще й піднятися на Високий Замок. Потім їх треба було зводити вниз, заводити в Італійський дворик, і, залежно від їхніх доходів, обідати або там, або на проспекті Свободи «У пані Стефи».
Раніше Львів вважався острівцем Європи на території колишнього совка. Автентичні будинки XVI-XVII століть, вежі зі шпилями, вузькі віконця, внутрішні подвір’я. І гарні кав’ярні, яких не було навіть у столиці. Потім, ті, хто побачив справжню Західну Європу, могли порівняти справжні європейські містечка з пошарпаним підгнилим Львовом і вічним запахом старого дерева у львівських під’їздах і арках, які львів’яни іменують вкрай незвичним для киян словом «брама»...
...Так само пахло від дерев’яних фігур у музеї Пінзеля. Забронювавши два маленькі помешкання в приватному готельчику в історичній частині Львова, відразу пішла шукати Митну площу, де, як виявилося, вже кілька років в приміщенні колишнього костела монастиря кларисок існує його музей. Один зал із кількома фігурами, стан яких таки справді не найкращий. Зал тьмяний, фігури підсвічено, висока стеля, лункі кроки. Я була в музеї сама. Жіночки, які продавали квитки, відчули до мене довіру й пішли зі своїми розмовами про президентські вибори наступного року до каси, а мене полишили наодинці з вічністю. Поступово приходило розуміння, що задля цього майстра в Україну їхати варто.