Було зовсім темно. Але ще було досить рано. Просто надворі осінь, друга половина жовтня. І день похмурий. Похмурий та холодний. Холоду я більше тоді не відчувала. Коли я відмикала свого хлопчика, не було й сьомої вечора, я це запам’ятала, бо глянула на годинник. Він ходить по кімнаті, як лев у клітці, й щось говорить сам до себе німецькою мовою. Звертається до мене, забув, що німецької я не знаю. А я не знаю, чи є серед тої купи ліків, які він тягає за собою, щось таке, що може зняти його теперішній стан. Я телефоную в Київ до знайомого психіатра, який свого часу порадив мені Марію Миколаївну. Я дуже перепрошую, що турбую його, але в мене безвихідний стан. Той чоловік відповідає, що мій стан і правда проблематичний. Треба шукати в його паперах документи про його медичне страхування, телефонувати туди. Вони зобов’язані захищати його на території будь-якої країни. Я пригадую, так, мої інші клієнти, особливо старші, іноді показували мені такий документ і телефон на ньому. В Україні вже кілька років є представництва міжнародних страхових медичних компаній. Але Бог боронив, мені ще жодного разу не доводилось користатися з того.
Поки він ходить по кімнаті, як звір, продовжуючи свій незрозумілий емоційний монолог із артистичними, і тому ще страшнішими жестами й гримасами, я починаю ритися в його речах. Я лізу до сумки, яку він завжди носив з собою на плечі. Нібито знаходжу папку з документами, але подібного документу серед них нема. Я бачу, що за документами мій хлопчик має прізвище Адлер. Мікаель Адлер. Так, звичайно, його батько німець. І він має його прізвище.
Я пам’ятаю, що усвідомлювала своє тодішнє роздвоєння особистості, коли одна половина мене нервово шукала медичну страховку Мішеля, а друга продовжувала міркувати над мотиваціями його дивної поведінки. А втім, можна було говорити навіть про розтроєння: третя іпостась мене нервово й послідовно шукала манускрипт Пінзеля. Але його ніде не було. Звичайно, в мене не було навичок вести обшук. Але цілком можливо, поки я ходила кидала вниз свого ключа, він примудрився кудись подалі заховати старовинний документ, за який я відповідальна перед Богом і Україною. Або й знищити його.
Я надибала шкіряну папку, звідки Мішель витягав ксерокопії нібито того, що бучацький єврей віддав його батькові — до всього, що фігурувало в наших пошуках, я тепер маю додавати прийменник «нібито». Але у хлопчика, очевидно, була вироблена стійка реакція: цього предмета ніхто, крім нього, не може торкатися. Він вихопив з моїх рук ту папку й міцно притис її до грудей. Довелося шукати в інших місцях. Ось папка, де був його авіаквиток і паспорт. Там немає поліса про страхування — я приблизно знала, як виглядають подібного роду документи. І от у паспорт Мікаеля Адлера вкладено картонну картку: телефон сестри. І довгий ряд цифр, куди були вписані й коди.
Із карткою в руках я сіла й замислилась. Сестра, вочевидь, далеко. Якщо вона й вилетить миттєво, то буде у Львові бозна-коли. Що мені робити з ним до того? Але, може, вона підкаже мені, які таблетки всунути йому в рота, щоб він, принаймні, заснув? Бо робити ін’єкції я не вмію, навіть якби й знала, які треба, і не знайду тут, у Львові, ні ліків, ні медсестри, яка б мені в цьому допомогла.
Це тривало близько двох годин. Він ходив по кімнаті, притиснувши до грудей свою шкіряну папку з паперами, які вели його на пошуки спадку Пінзеля, зміст яких він довірив мені тільки частково, але в яких, схоже на те, зосередились усі його особисті страхи й комплекси. Але я можу з певністю сказати одне: в ту папку, розміром із книгу поезії, не міг влізти досить об’ємний старовинний зшиток, який ми нібито в той день знайшли. Я думала про те, що робити з Мішелем, але й паралельно думала, як би знайти манускрипт. Тим більше, він цілком був готовий віддати його мені, аби тільки мати собі його копію, щоб вчитати його зміст. Він дивився божевільними очима, як я перебрала речі в його валізі й нічого не казав мені. Певне, його хворе єство знало, що там нічого нема. Я позасувала руку в усі рукава його плащів і светрів, але манускрипта не було ніде. Він дивився на мене спідлоба й мовчав. Або починав говорити, звертаючись не до мене, а до якогось незримого співрозмовника, на нього й дивлячись. Іноді він поривався піти з помешкання, і тоді я мала тягти його від дверей всередину, обхопивши руками за пояс. Тоді він сідав у крісло, підгинав під себе ноги, починав тремтіти, і я чула, як його зуби клацали на всю кімнату. Я відчувала, що, як це триватиме довше, я можу якщо не збожеволіти, то дуже підірвати своє психічне здоров’я. І почала нервово набирати телефон його сестри. Набрала код Німеччини. А потім довгий номер мобільного телефону.
Жіночий голос швидко відповів. Я почала говорити по-англійськи, жінка відповіла по-російськи із акцентом. Так розмовляли студентки з НДР, які траплялися в нашому університеті на заходах клубу інтернаціональної дружби. Жінка не дослухала мене, попросила назвати адресу і номер коду на дверях. Сказала, що вона поблизу. Візьме таксі й скоро буде.
Важко описати, які джмелі загули тоді в моїй голові. Я знала, що мобільні телефони, зареєстровані в європейських країнах, на території України працюють, і за телефоном власник може бути в Німеччині, а фізично — в сусідній кімнаті. Певне, це вона, ця сестра, і є злим генієм мого — тепер вже не мого — хлопчика. Вона була тут, у Львові, мало не весь, а то й весь час, поки тут перебуваємо ми. Це вона рилася в наших речах в день, коли ми їздили до Бучача, це вона стежила за нами, вселяючи гіркий неспокій в його душу, а за одно й у мою, це вона підкинула йому чорну фігурку, яка спровокувала його нинішній напад божевілля — певне, вона добре знала, як саме ввести емоційно неврівноваженого Мішеля у психотичний стан. А я зараз кидаю його із вогню в полум’я, викликаючи її сюди. Але що мені було робити? За законами авантюрного жанру ми мали б тікати від неї по львівських дахах, перестрибуючи через внутрішні подвір’я, притискаючи до грудей знайдений «у чреві жертви» документ. Але та авантюра, в яку я була втягнена, розгорталася за іншими законами, яких я не розуміла... Коли у двері постукали, мій нещасний клієнт тремтів на диванчику поряд зі мною, поклавши мені голову на плече.
Я підвелася, щоб іти до дверей, він став затримувати мене, але назад дороги не було. Я спитала, хто там, відповіли тою ж ламаною російською, що то сестра Мікаеля. Я відчинила. Жінка невиразної зовнішності, невизначеного віку, струнка, висока, сива, коротко підстрижена увірвалась до кімнати й кинулась до Мішеля — я й надалі називатиму його по-французьки. Вона заговорила до нього по-німецьки, він довго нічого не відповідав, але потім почав відповідати їй. Вона, очевидно, знала, як викликати його на контакт у такому стані. А я стояла і не знала, чи йти мені звідти геть, чи лишатись. Рідко коли зі мною бували незрозуміліші ситуації. Коли я нарешті сказала, що піду, вона зробила мені знак затриматись.
Коли жінка звернулась до мене, Мішель, який був трохи заспокоївся, знову почав поводитись неадекватно: став викидати речі з валізи, ніби щось шукаючи, став ревіти без слів, як звір. Я подумала: вона б мала зараз зробити йому якусь ін’єкцію, вона, певне, знає, яку. І шприця повинна з собою мати. Але замість шприця вона дістала зі своєї великої сумки картонну дошку із закріпленим на ній аркушем паперу й срібний олівець і простягла це йому. Мішель схопив ці предмети, як дитина, сів на крісло й тут же почав малювати. Мені здалося, що малює він професійно. Так воно й виявилося згодом. У мене зберігся той малюнок Більше того, мені пояснили, що той малюнок був проектом майбутньої скульптури.
Жінка, якої, якщо бути чесною, я боялась, більше того, той переляк, який я відчувала в її присутності, був одним з найнеприємніших відчуттів за все моє життя, звернулась до мене досить привітно, і мене попустило. Хоча я прекрасно розумію: трохи прихилити до себе жертву є один з можливих способів маніпулювати нею, докладаючи менше зусиль. Але сестра Мішеля заговорила приязно, і мені стало трохи легше. Вона подякувала мені за увагу до її молодшого брата, який є людиною вкрай вразливою й емоційною, і з ним трапляються нервові зриви. Я мало не сказала їй, як він злякався чорної фігурки на ліжку, але мене стримало небажання афішувати наші стосунки і наше розстелене ліжко. Але я сказала, що так і не зрозуміла, що саме так пильно шукав він у Львові.
— Да, да! — підхопила сестра Мішеля. — Но ві что-то нашлі? — вона дуже ретельно зробила наголос на слові «что-то», і пильно глянула мені у вічі.
Знов-таки, я не була готова до такого допиту. Я розповіла про манускрипт і про те, що Мішель кудись заховав його, хоча й обіцяв віддати його мені, а собі мати фотокопію.
— А фігурки? Фігурки, там були? — улесливо спитала вона.
— Ніяких фігурок не було, — обурено відповіла я.
Тоді вона звернулась до нього. Присіла навколішки перед кріслом, де він сидів, підібравши ноги, зі своїм малюванням на колінах.
— Wo sind die Figuren? Ich frage dich, wo sind die Figuren? — спитала вона його. А потім ще раз, ще раз. Я не знаю німецької, але те «возіндіфігурен» звучить у мене у вухах і досі, вимовлене огидним, їдким голосом тої жінки.
Це тривало мало не годину, а втім, я не дивилась на годинник. Я зрозуміла, що не допоможу Мішелеві й не дістану пінзелевого манускрипта. Я рушила до дверей, а вона затримала мене:
— Точно нічево не било? Точно?
Я обернулася до Мішеля, щоб якось попрощатися з ним, хоча розуміла всю його тодішню неконтактність. Я торкнулась його плеча й сказала йому:
— Au revoir, Michel! A bientôt!
А він замість прощання мовчки простяг мені свій малюнок. То було зображення чи то демона, чи то поганського бога, в позі олтарної скульптури. Від малюнка було ще моторошніше враження, аніж від чорної фігурки, яка лежала посеред незастеленого ліжка. Мішель простягав малюнок мені, але я його не взяла, бо його схопила вона, глянула на малюнок брата і сказала:
— Вот что будет, еслі так долго смотреть в очі скульптурам Пінзеля, — її акцент та інтонація знову нагадали мені говір ендеерівських німкень.
* * *
Я повернулася до себе й у темряві почала відмикати двері своєї кімнати. І знову ключ вирвався з моїх рук і полетів у розпір між дошками підлоги й дзенькнув об асфальт внутрішнього подвір’я. Але тепер та пригода майже не засмутила мене. Я вже знала, куди йти. Цього разу внизу стояли люди — в когось на першому поверсі були гості, стояв веселий галас, горіло світло. Якийсь чоловік люб’язно підняв мого ключа й поніс його мені — ми зустрілися на сходах. Я знайшла в собі сили посміхнулися тому чоловікові й таки відімкнула свою кімнату, а потім згадала, що маю ще раз навідатися ТУДИ — з’ясувати, чи вони йдуть звідти сьогодні, і, якщо так, забрати ключа, бо завтра наш останній проплачений день, я мала повернути обидва ключа адміністраторам.
Я знову пішла хиткою галереєю до них і побачила, що вони зникли, поки мій ключ падав. Ніби вона зурочила мене з тим ключем, щоб зникнути непомітно. Їхній ключ стирчав у щілині, а двері були незамкнені. Я увійшла в порожнє мешкання й запалила світло.
Так, нікого не було. На телевізорі стояла фатальна чорна фігурка. На підлозі, окрім уривків німецьких газет, розлетілось кілька клаптів паперу. Серед них був щойно намальований Мішелем напівдемон-напівсвятий, а також два зачитаних аркуші відксереного готичного тексту із гебрейською поміткою навскоси, який нібито ребе Нухе отримав від Пінзеля, а через дві сотні років його нащадок нібито передав батькові Мікаеля Адлера.
* * *
Назавтра був день, який мав бути нашим останнім в цьому приватному отелі на Вірменській. Пам’ятаю, коли ми заселялись, Мішель з’ясував, що виселятися треба вранці, й проплатив на одну добу більше, щоб не вештатись по місту з речами, а мати пристановище також і протягом останнього дня. Отже, весь той день я могла лишатися в кімнаті, що було дуже доречно, оскільки на такий сонячний і золотий у день нашого прибуття Львів звалився мокрий сніг із вітром змінних напрямків.
Весь день я провела в кімнаті, боючись залишити її, щоб ключ знову не падав униз, бо втретє я його більше не знайду. Пам’ятаю, що я дивилася телевізор і кілька разів телефонувала синові додому. І мляво думала про те, що відбулося. Тоді я ще не знала, як довго пам’ятатиму ті події. А ввечері, вирушаючи на вокзал, постукала в кабінет адміністраторів, щоб віддати їм ключі, й вони вибачилися, ховаючи очі. Певне, не без їхньої згоди потрапляла в наші кімнати чи то сестра Мішеля, з якою я мала щастя познайомитися вчора, чи то якась інша особа, її спільниця.
* * *
Я повернулася до Києва сама в двомісному купе, в якому мала їхати з Мішелем. Лютувала страшна завія. Кінець жовтня — початок листопада був у той рік рідкісно паскудними, і викликали апокаліптичні відчуття. Я була щаслива, — якщо доречним буде слово щастя, — що в домі були гроші, які я заробила на таємному бажанні Мішеля Адлера, якого, я, здається, так і не виконала. Можна було деякий час відпочити, не думаючи про наступну роботу. Щось мені підказувало, що працювати на Пепербаума я більше не буду, але багаторічна робота у фірмі «Таємне бажання» навчила мене жити сьогоднішнім днем, не переймаючись днем якщо не завтрашнім, то післязавтрашнім напевне.
А непогода не вщухала, і мені здавалося, що причиною тої недоречно ранньої зими, яка звалилась того року на Україну, було божевілля мого Мішеля і втрата для України трактата Пінзеля. Мій син, який був першим, кому я розповідала про свої львівські пригоди тої осені, а отже, і першим співрозмовником, з ким я намагалася осмислити ті події, висловив припущення: а може це й логічно, що писаний німецькою трактат німецького скульптора повернувся до Німеччини? Адже жоден із нащадків ребе Нухе не віддав того манускрипту нікому з місцевих християн. Чи не символічно, що чекали людей з Німеччини, дарма що ті прийшли як страшні завойовники.
Я розумію, син хотів, щоб я перестала каратися тим, що не зуміла «відбити» в Мішеля та його сестриці того манускрипту. А може, Мішель заховав Пінзелев трактат десь у своїй кімнаті, щоб той не дістався його сестрі, а в мене був день пошукати, поки кімната стояла вільна, чим я не скористалась?
Але я була тоді в такому прибитому стані, що навряд чи щось знайшла, навіть якби й шукала. Простіше було б йому віддати мені трактат до приходу сестри. Він вже добре познайомився зі мною протягом тих десяти днів і міг бути певним, я неодмінно передала б йому фотокопію.
А також я намагалася пояснити сама собі, чому Мішель назвався чужим іменем. Певне, то був вплив його сестри або іншої натхненниці його пошуків. Він сам у розмові десь згадав, «вона дала мені гроші, але вони мені не допомогли. У Пінзеля також було багато грошей». (Гонорари загадкового майстра, як свідчать його розписки в архівах Потоцького, були, як на той час, фантастично великі, але, знов таки, я їх не бачила, цитую журналістів, які перецитовують одне одного).
Перше пояснення цілком прагматичне. Він з манускриптом перетинає кордон України. А я, яка знає, що манускрипт у нього, даю про це сигнал, але митники шукають Мішеля Арбріє, не Мікаеля Адлера, який благополучно привозить трактат додому і виставляє його на чорний аукціон. Але щось в мені опиралося такій цинічній прагматиці мого хлопчика.
По-французьки дерево — arbre, арбр. Слова арбріє у французькій мові нема, але, згідно з формальними правилами французької лексикології, арбріє — це щось або хтось, пов’язаний з деревом. Мішель добре говорив по-французьки, навіть занадто добре. Я знаю цей рівень володіння мовою, якого я не досягла. Коли іноземець вивчає мову краще, ніж носій, але йому все одно чогось бракує. Так говорив по-французьки Мішель. Знаючи його схильність до втаємничених символів, він міг у такий спосіб маскувати свою прихильність до роботи по дереву.
— Певне, від твого Пінзеля таки правда можна збожеволіти, — жаліє мене син. — Подивися на себе! На кого ти схожа! Встаєш серед ночі, смикаєшся від телефонних дзвінків. Також, мабуть, задовго дивилася у вічі Пінзелевим скульптурам. І Миколі Браницькому, певне, також дивитися у вічі було не варто. Ну не могла ти врятувати той манускрипт! Навіть якби ризикнула собою, не змогла б! Твоє сумління чисте!