* * *
А зараз кілька слів про мого колишнього чоловіка Степана Велета, оскільки він також відіграв деяку роль якщо не в самій тій історії, то в її осмисленні.
З чоловіком — хай дарують його друзі львівські поети, але Стефком він для мене ніколи не буде, завжди лишатиметься Стьопою — ми розлучилися давно, хоча й одружувалися по любові. Але коли народився наш син, з’яву якого він оспівував у віршах, він відчув, що дитячий крик є вкрай шкідливим для поетичного натхнення, і шукав нагоди не бути вдома ні вдень, ні вночі. Але, оскільки із зароблянням грошей у Стьопи також не склалося, то він ніяк не міг знайти потрібну позицію по відношенню до родини, яка кілька років існувала винятково за інерцією. Перекладати Рільке чи Готфріда Бена його з якихось причин не брали, а перекладати технічну документацію до ткацьких верстатів із НДР він органічно не міг, хоча й мову знав винятково добре.
Коли син підріс і з ним треба було багато гуляти, то батько неодноразово губив своє дитя, мотивуючи це ображеним: «А він тікає! А його не наздоженеш!» А коли синові стало вже більше трьох років, я мала клопіт постійно боронити сина від його батька, коли другий нещадно бив першого. Причому то не була оборона бідного хлопчика від грізного батька, радше молодшого братика від великого і дурного старшого. На якомусь етапі я відчула, що в мене немає сил на двох синів, один з яких великий і дурний, і я залишилася з одним. Замість батьківства Стьопа повністю присвятив себе поезії, видав кілька збірок і навіть брав участь у якомусь міжнародному поетичному фестивалі.
Ми з ним іноді спілкуємось. Принаймні, коли мені буває потрібно щось перекласти з німецької, він робить це для мене безкоштовно. Німецьку мову Степан знає дуже добре, оскільки закінчив відділення німецької філології з відзнакою — я до відзнаки не дотягла, бо народжувала сина на останньому курсі.
Поки ще лютувала дика непогода, яку я напряму пов’язувала із божевіллям мого Мішеля та потривоженим трактатом Пінзеля, наш тато прийшов до нас у гості на чашку чаю. Чаю так і не випив, бо зосереджено читав текст зачитаної ксерокопії. Я почала вводити його у контекст, але він не слухав. Почав ворушити губами й хитати головою. А коли я спитала, чи не підігріти чаю, роздратовано крикнув: «Ти можеш замовкнути чи ні?» Я перехрестилася, благословила долю, що це добро не живе у мене вдома, і залишила його наодинці з Пінзелевою готикою.
За пару годин він таки почав питати мене, звідки в мене ці папери, хто їх мені дав і за яких обставин... Дивна річ, сонет у вісімнадцятому столітті. А що тут дивного Стьопо? А те, що у вісімнадцятому столітті сонетів ніхто не писав. Тобі це відомо чи ні?
— А коли писали?
— У сімнадцятому. А потім вже у дев’ятнадцятому.
— А тепер пишуть?
— Тепер іноді пишуть.
— То він був ретроград чи, навпаки, провісник нового?
— Важко сказати...
Ми говорили довго, а за вікном ревла непогода. А потім він попросив у мене чистий аркуш і якомога розбірливіше переписав переклад сонету, який складав частину того писання, яке Іоанн Георг Пінзель передав ребе Нухе восени 1761 року.
Я прочитала переклад. Стьопа сказав, що сонет перекладався досить легко, от як швидко він це зробив, і що відніс би цей сонет до числа необарокових. Я згадала, як цитував якісь німецькі вірші Мішель. Так... схоже на це... Але тут у тебе у «у лоні жертви». А може, «у чреві жертви»?
— В оригіналі «im Leibe des Opfers», у чреві жертви. Якщо тобі більше подобається так, нехай буде «у чреві жертви» — і він виправив «лоно» на «чрево»:
Ну от. Ось звідки те «чрево жертви», яке так доймало Мішеля. Я подякувала Стьопі й дала йому з собою два бутерброда із сирокопченою ковбасою. Він пішов, а я багато разів перечитувала ці рядки й починала розуміти, чому вони так заворожили Мішеля. І навіть стали якщо не єдиним, то вагомим чинником його таємного бажання. Настільки таємного, що він і сформулювати його не міг жінці, яку найняв для того, щоб вона йому його справдила. А жінці Бог не дав мефістофелевої гостроти, отже, вгадати це бажання вона не могла.
* * *
Жахливий період ранньої зими поступово минувся, і листопад того року став теплим і сонячним, мало не як золота осінь. Мені поступово ставало легше, почуття тривоги за Мішеля й почуття вини за втрачений трактат Пінзеля стали мучити мене менше — я все-таки перераховую ці чинники саме в такому порядку.
Мені треба було з кимось поділитися своїм вантажем, і я зважилася ще раз потурбувати Дарину Костюк. Вона не забула мене й охоче погодилась на зустріч зі мною. Я взяла з собою переклад вірша «Католики, вірмени, іудеї...», взяла малюнок Мішеля та чорну демонічну фігурку, взяла з собою всі матеріальні артефакти, які лишилися в мене від моїх недавніх пригод.
Я розповідаю пані Дарині основне про наші львівські мандри в пошуках трактату, писаного Пінзелем. Звичайно ж, я обминаю той факт, що ми стали коханцями, хоча мого зворушливого ставлення до хлопця не приховати. Я переповідаю їй не все, хоча слухає пані Дарина дуже уважно, та розповідати про все було б задовго. Але не забуваю про нашу зустріч із Миколою Браницьким. Дарина Костюк вірить, що я абсолютно щиро хотіла зберегти трактат, але не зуміла втримати його у своїх руках, і мене тішить її віра.
— Ми поки не скажемо Миколі Богдановичу про те, що ви тримали в руках трактат Пінзеля. Він звик до авантюрних пошуків і ймовірних втрат, але про цю вашу пригоду ми йому поки не розповідатимемо. Можливо, ще з’явиться нагода вийти на зв’язок із вашим Мішелем.
— Але як? У мене нема його координат.
— Будемо сподіватись на долю! Доля допомогла вам розшукати трактат Пінзеля «у чреві жертви», причому в абсолютно неймовірний спосіб. Вона ж допоможе повернути його в Україну. Адже писався він на нашій землі. І саме тут було створено те, що лишилося після Пінзеля.
Мене дивує, що Дарина Костюк виявляє себе такою прихильницею містичних ідей. На мою думку, такими можуть бути митці, але не мистецтвознавці. Я кажу їй про це, вона сміється. Каже, що для розуміння мистецтва треба бути ще глибшим містиком, ніж для створення мистецьких виробів. Я даю їй малюнок Мішеля, й вона довго й зосереджено дивиться на нього.
— Так малюють у стані божевілля, — каже вона.
Я розповідаю їй, за яких обставин було його створено, але бачу, що вона не слухає. Я показую їй чорну фігурку. Вона робить мені знак помовчати, ці предмети викликають в неї якісь незбагненні асоціації, на яких вона хоче зосередитись. Потім вона просить в мене дозволу надати їй копії цих предметів. Я готова позичити їй і оригінали. Але вона не хоче брати ні малюнка, ні фігурки, мовляв, ці речі, вочевидь, надзвичайно дорогі. «Не такі, як вироби Пінзеля, яким взагалі немає ціни, але я відчуваю, що ці ваші трофеї також мають неабияку цінність. І матеріальну, і не тільки... Дайте мені, будь-ласка, ваш телефон, я подзвоню вам за пару днів.»
Поки я розплачуюся за каву, Дарина фотографує своєю мобілкою чорну фігурку, а із малюнка Мішеля ми робимо ксерокопію. А за пару днів вона схвильовано телефонує мені й просить зустрітись, але не на каві, а в офісі її видавництва. Каже, що їй потрібна моя консультація. Я ще не відчуваю себе таким знавцем мистецтва, щоб давати консультації, хоча й за останній час здобула нове знання і про мистецтво, і про митців.
Я натискаю кнопку дзвоника мистецького видавництва, яке знаходиться в приватному помешканні, довгими коридорами мене проводять до пані Дарини. Вона сидить перед комп’ютером і пропонує мені сісти поряд з нею. Набирає в пошуковій системі «Мікаель Готтесльойгнер». Пошук видає їй купу матеріалів, які помічені як такі, які вже проглядали. В одному з вікон — фото того чоловіка. Фото невеличке, скульптор поряд зі своїми виробами. Але знайомі чорні кучері, знайома худорлява постать і вузькі плечі.
— Він?
— Здається, він...
— Я так і думала! Я згадала, що бачила щось подібне в іноземному мистецькому ілюстрованому журналі.
Пані Дарина демонструє мені вже збережені раніше матеріали про Мікаеля Готтесльойгнера. Це — один з найпомітніших скульпторів сучасної Європи. Про нього багато матеріалів німецькою, є й англійською, й французькою. Дарина Костюк роздруковує для мене найяскравіші матеріали про мого Мішеля. У мене є шанс довідатись про хлопчика більше, ніж я знала при безпосередньому контакті з ним. Декілька вечорів я матиму, що читати. Та й сама тепер можу стежити за ним через інтернет.
Я дякую Дарині Костюк і на прощання кажу їй:
— Але ж яке гостре око в Миколи Браницького! Він відразу зрозумів, що Мішель — скульптор!
— А що я вам казала? Це надзвичайний чоловік! Добре, що ви зустрілися з ним, хоча він безпосередньо не допоміг вам у ваших пошуках. Але не мучтеся через втрачений трактат. Я відчуваю, ми знайдемо його. Можливо, якось зорганізуємо виставку вашого Мішеля в Києві. Триматимемо контакт!
* * *
Чим більше я читала в інтернеті про Мікаеля Готтесльойгнера, тим більше переконувалася в тому, що він і Мішель Арбріє — то одна й та сама особа. Його інтерв’ю мені нецікаві, він багато говорить про стан сучасної європейської скульптури, про що я нічого не знаю, і тому нічого не розумію. Про себе він не говорить, хоча його й питають про ставлення його родини й друзів до його творів. Він завжди обминає ті відповіді, сповзає на загальні фрази.
Але на сайтах є декілька світлин його скульптур. Оце мені й таки направду цікаво. Я впізнаю його нервовий стиль, його пошуки і його подібністю до Іоанна Георга. Звичайно, фотографії скульптур не дають уявлення про них. Світлини можуть розкрити якісь нові сутності статуй, відсутні при безпосередньому спогляданні, як це ми бачили у випадку з Пінзелем. Але для того потрібні особливі знімки фрагментів скульптур, а таких на сайті Мішеля нема. Є звичайні інформативні фотографії. Але й вони дають певне уявлення про його роботи. Він працює в дереві й використовує релігійні мотиви у світських скульптурах Чи не тому він взяв собі псевдонім Боговідступник? Але ж від якого Бога він відступав? Від клерикального? То від нього у XX столітті багато хто відступав. А Пінзель, як на мене, відступав від нього ще у XVIII-му. Я можу сказати, що мені більше сподобалося б, аби він назвав себе Мішель Апостат.
Я багато думаю про Пінзеля. Продираюсь крізь пласти щільно спресованого часу, намагаюсь щось почути крізь гомін часів. Я думаю про нього не як про видатного митця — новатора скульптури. Я думаю про нього як про людину, яка вставала вранці, щось їла, ставала до праці, задирала голову, розфарбовуючи їхні тіла й одіння. І чим більше я думаю про нього, тим більше переконуюся, що він був зовні дуже схожий на Мішеля. То також був високий, худорлявий, навіть тендітний, гарний юнак, який виглядав молодше свого віку й абсолютно не переймався своєю чоловічою вродою. Він шукав розуміння в цьому світі, а його не розумів ніхто. Його цінували, але не розуміли. Він виражав себе у своїх виробах, але цього замало навіть для великого митця. Його вінчана жінка хотіла не того. Вона також почувала себе самотньою поряд із ним. Вона зустріла чоловіка, поряд з яким відчула себе повноцінно. А той чоловік банально захотів заволодіти цінностями Пінзеля. Рівень пристрастей знизився з неба на землю. Труд в ім’я священної мети злився з гіркою безбожною метушнею.
* * *
І ще кілька слів про те, яким є моє життя зараз, і як я сама розумію свої тривоги. По-перше, я чітко ділю своє життя на «до» і «після». Таємне бажання Мішеля Арбріє стало поворотним у моєму житті. Тепер таємні бажання з’явилися й в мене. Такі, про які я не з усіма можу говорити. Це не безлике «Хочу в Париж!» І не цілком зрозуміле жіноче «Хочу бачити його!» Це непояснене й непрояснене бажання, не більше, не менше, розгадати таємницю буття. Я сама не можу сформулювати його, і, може, в тому й полягає причина не так його нездійсненності, як того, що воно мене тривожить. Хоча моє життя відтоді складається більш-менш вдало. Принаймні, якщо розглядати його зовнішні прояви.
...А тоді мало не до середини січня ми з сином, ще студентом, жили на гроші, зароблені завдяки Мішелю. Потім гроші почали закінчуватись, і тільки-но я почала подумувати, що варто було б десь пошукати заробітку, і взагалі, чи триватиме моя робота у Пепербаума, як мені зателефонували й запропонували роботу в жіночому глянцевому журналі. Я пройшла період випробування й потрапила в штат, де успішно працюю й досі. Тепер у мене трапляються відрядження за кордон, а якщо по Україні, то тільки у великі міста. У Львові відтоді була один раз. Зупинялася в готелі «Жорж». Графік роботи був дуже стислий: показ мод в Палаці мистецтв, прийом в ресторані «Під Левом» — на сантименти, підворіття й брами часу не було.
Мій син закінчив університет, знайшов собі непогану роботу й милу гарну дівчину. Син пам’ятає про те, яке враження справила на мене моя остання робота в «Таємному бажанні». І щоразу, коли десь бачить матеріал про Пінзеля, завжди показує його мені. Ще жоден автор газетних матеріалів не написав чогось такого, чого б я не знала.
Більше того, я можу сказати, що рік тому завдяки своїй роботі в журналі я познайомилася з чоловіком, який став моїм близьким другом. Ми тільки зустрічаємося, ще не живемо разом, але це може трапитися, оскільки той чоловік налагодив добрі стосунки і з моїм сином, і з моїм колишнім чоловіком, який іноді заходить пограти з сином в шахи. Це спокійний солідний чоловік, який, принаймні, на даному етапі, готовий виконувати бажання коханої жінки. Але щось заважає мені розповісти йому про Мішеля й про Пінзеля. Хоча про свою багаторічну роботу в «Таємному бажанні» я йому розповідала. Він готовий поїхати зі мною до Бучача, але туди я б хотіла поїхати не з ним. Краще навіть самій. Колись моя мати казала, що для жінки близькість із чоловіком може бути виправдана лише двома речами: або коханням, або наміром влаштувати свою долю. Все, що поза тим, є блудом. Загалом, я згодна з мамою. Але у випадку з Андрієм все зрозуміло: я ціную його підтримку, він мені приємний і як чоловік, і як людина. А щодо Мішеля не зрозуміло нічого. Але в мене є відчуття, що моя близькість із Мішелем Боговідступником також не була блудом. Тільки мені бракує слів і понять довести цю істину.
Мої контакти з Дариною Костюк, на жаль, урвалися. Одного разу я бачила її по телебаченню, вона розповідала про своє видавництво. Але до мене вона не озивалася, певне, була дуже завантажена іншими проектами. Та й що могла сказати їй я? Що в мене нічого нового?
Від Пепербаума не надходило жодної пропозиції, хоча, як мені здається, «Таємне бажання» існує й досі. В мене немає прямих доказів, але мені здається, що мене в журнал порекомендував саме Пепербаум, якому в якийсь спосіб стало відомо про божевілля моєї останньої місії. Мені б хотілося зустрітися з ним, але немає нагоди й часу.