Вочевидь, жоден історик ще серйозно не вивчав постать Пінзеля. Тільки мистецтвознавці. Або, що набагато гірше, митці й усілякі екзальтовані особи. Певне, до числа таких пані Йосипенко зараховувала й мого замовника. Ясна річ, в авторитетної «університерки» такі «дослідники» довіри викликати не могли апріорі. Згодом виявилося, що вона як у воду дивилася. А тоді, прощаючись із нею на кафедрі, я, принаймні, була вдячна, що дослідниця не висловила підозри щодо мого пособництва у вивезенні історичних цінностей. Тільки у живленні чиїхось ірраціональних примх.
* * *
Остання моя попередня зустріч напередодні приїзду гостя відбулась, хоч як дивно, з психоаналітиком. Глибокою скіпкою засіли в мені припущення Дарини Костюк про можливу психічну хворобу Пінзеля. Я навіть купила книгу «Історія психіатрії», де цілий розділ було присвячено ставленню до душевно хворих у ті далекі немилосердні часи. А потім вирішила пошукати ще й психіатра, бо лишились незасвоєні кошти, передані на попередні розшуки. Хоча ніхто від мене звіту не вимагав, але відсоток від наданої суми, який я могла чесно покласти до власної кишені, був таким великим, що мені стало незручно, і я, знов-таки через приятелів знайомих вийшла на Марію Миколаївну Хохляк, психіатра, яка в процесі своєї нелегкої роботи перекваліфікувалася на психоаналітика. Вона була авторкою кількох матеріалів про психоаналіз малярства, зокрема, я прочитала в бібліотеці її матеріал про того ж таки Мікелянжело. Ця розвідка справила на мене враження нестандартним підходом до тлумачення джерел його творчості.
Що міг порадити мені представник цього модерного фаху, який почав масово збурювати свідомість тільки в XX столітті? Не так уже й мало. Марія Миколаївна досить довго розглядала мої саморобні фотокартки, які я наклацала старою «мильницею», ховаючись від наглядачок, покликаних стежити за порядком у музеї сакральної скульптури.
— Дивно, — сказала вона. — Якість світлин не найкраща, а вони все одно справляють надзвичайно сильне враження. Ні, тут напевне не спостерігається ні шизофренії, ані маніакально-депресивного психозу. Нема ознак деградації особистості або її роздвоєння, навпаки, можна відзначити виняткову цілісність натури. Проте невротичні явища цілком простежуються. І є велика травма. Можливо, дитяча, вони найглибші. Можна не позбутись ціле життя. Ви бачите, вся його творчість — то суцільний біль! Погляньте, Лесю, на цю Єлизавету! Зовні вона ніби спокійна, навіть урівноважена. Але яка образа в її погляді! Образа, про яку вона не має права говорити! А ці янголи! Вони пізнали муку янгольства! Хіба це амурчики, які ширяють по стінах православних церков? Це справжні angeli, Божі вісники, якщо йти від першооснови слова. А які вісті можуть іти від Бога?
— Нічого доброго, — погодилась я.
— Якщо Бог чинить добро, — впевнено вела далі Марія Миколаївна, — він не висилає своїх гонців. Добро просто входить у наші оселі, в наші душі. Лихі ж вісті треба повідомляти через них, — вона кивнула в бік світлин. — А син Авраама Ісаак? Як син дивиться на батька? Він же не розуміє чому раптом його приносять у жертву. Завжди був слухняним, догоджав батькові, а йому раптом мають перерізати горлянку.
— Ви б бачили ці очі в оригіналі! Це одна зі скульптур, яка збереглася найкраще.
— А батько? В його очах — велике горе? Він сповнений жалю до дитини, яку має прирізати?
— Та ні. Радше, бажання вислужитися перед Господом.
— Може, ця скульптурна група — ключ до персональної драми вашого Пінзеля. Хоча, звісно, тут можливі варіанти. Можливо, то не його особистий досвід, може, вразило щось побачене в дитинстві. Таке теж буває.
— А Христос? Тут ніби все традиційне, але...
— Так, розтиражований візуальний образ розп’яття, який майже нікого не хвилює. Він став майже сексуальним символом, як кулон.
— Жінки прикрашають ним глибокі вирізи на сукнях.
— Розп’яття вже не хвилює навіть нібито віруючих.
— А у Пінзеля наче повертаєшся до хресної муки першого століття від різдва Христова...
— І до проблеми Воскресіння! Ви знаєте, Лесю, яка то мука — воскреснути до нового життя? Значно легше лишатись померлим...
* * *
Все, про що я писала раніше, є так би мовити «передсловом». А зараз розпочинається «слово». Настав день зустрічі мого гостя. Мішель Арбріє прибував із Парижа літаком AIR FRANCE. Я стояла в натовпі зустрічальників біля розсувних дверей і думала: «Навіщо йому така дорога авіакомпанія?» Ті, хто літає за свої, здебільшого послуговуються «Авіалініями України» або польською компанією LOT. Вкотре мене... ні, не вразила, але привернула увагу не так заможність, як схильність до марнотратства мого нового гостя, його готовність щедро платити за все. Серед клієнтів фірми «Таємне бажання» злидарів немає, але переважають люди, які гроші рахують. А тут із першого ж кроку розмах дорослого хлопчика, який гуляє не на свої.
Я відразу впізнала його, гарного й стрункого, (фотокартку його мені вчора видав Пепербаум разом із другим траншем гонорару, який, як я вже згадувала, суттєво перебільшував мої попередні винагороди.) Коли я перераховувала гроші в офісі на сьомому-А поверсі, у вухах звучало попередження Дарини Костюк: «Дивіться, щоб вас не використали».
А втім, що я можу? Якщо в якийсь непрямий спосіб (тоді я не могла ще уявити, в який саме) за моєю «наводкою» Мішель Арбріє примудриться відшукати ще одну триметрову скульптуру Пінзеля й зробити спробу переправити її за кордон, то нехай його зупиняє славна українська митниця. Згадалися мої нечисленні поїздки за кордон і неприємний контакт із митниками, які чомусь полювали на сувенірні іконки з Андріївського узвозу, що ніякої цінності не мали.
Літак Мішеля сідав о другій, отже, я зустріла його близько третьої. Він запрагнув одразу ж взяти перше-ліпше таксі хоч я переконувала, що, пройшовши десять кроків до виходу, ми знайдемо дешевшу машину, а, вийшовши з будівлі аеровокзалу, ще дешевшу. Але у «хлопчика», як я відтоді про себе почала його називати, з’явились вередливі нотки в голосі, і я гукнула того, на кого він тицьнув пальцем, і той миттю підхопив його валізу й поніс її до свого авта.
Мішель висловив побажання одну ніч провести в київському готелі, а тоді вже їхати до Львова. Але я твердо сказала, що міняти квитка не буду, що в нас комфортабельне купе, куди я взяла квиток заздалегідь, а назавтра такого може й не бути. І завважила, що коли з «хлопчиком» говорити суворо, він одразу погоджується з «мамою». Якщо ж намагатись йому догоджати, то він немилосердно варитиме воду.
Отже, ми спокійно приїхали на залізничний вокзал і здали його валізу до камери схову, де вже стояла моя. Я переконала хлопчика, що побіжна екскурсія по Києву йому не потрібна, бо він їде до Львова, і там будуть зовсім інші враження. А в Києві можна буде затриматися на день чи два на зворотньому шляху, адже в нього квиток із відкритою датою. Він трохи поопирався, але таки погодився з «мамою», і ми пішли до ресторану «Підземне місто», де мали залишати свої гроші забезпечені іноземці, яких доля закидала на київський «жеде».
І тільки тут ми сіли одне навпроти одного й подивилися очі в очі. Серед клієнтів «Таємного бажання» ще не було таких гарних чоловіків, принаймні серед тих, яких накидали Маріанні. Яскрава зовнішність Мішеля мимоволі викликала в мене сум. Це безпорадний, але, мабуть, цілком природний потяг розлученої жінки хай жартома, але «приміряти» на себе усіх чоловіків, з якими зводить доля. Мішель Арбріє геть не пасував на роль можливого «френда» такої жінки, як я. І річ не лише в тому, що в нього красива артистична зовнішність і на десять років молодший за мене. Річ у тім, що мені досі подобаються шляхетна сивина й батьківський погляд. Я звикла давати собі раду сама. Але, якщо вже сходжусь із чоловіком, то чекаю від нього турботи й оборони. Ще й досі з мужчиною мені хочеться бути «дівчинкою», а не «мамою»! Бо якби хотіла, то й досі жила б зі своїм колишнім чоловіком поетом Степаном Велетом.
А втім, хіба я розглядала свою роботу в «Таємному бажанні» як пошук чоловіка чи коханця? Мені треба відробляти щедрий гонорар і не ганьбити честь фірми. Отже, ми сидимо одне навпроти одного, і я не відводжу своїх зелених підфарбованих очей від його чорних.
— Ви мистецтвознавець, Мішелю?
— А яке це має значення, Маріанно? — раптом обурюється він, і я зітхаю. Знову треба ставати суворою «мамою».
— То чому ж ви зацікавились Пінзелем?
— А по-вашому, Пінзелем можуть цікавитись тільки фахові мистецтвознавці?
— Ні. Але ж це фахове зацікавлення.
— Чому ви так вирішили?
— Я не перший рік працюю в «Таємному бажанні».
— Якби я був мистецтвознавець, Пінзель не був би моїм ТАЄМНИМ бажанням. То було б цілком... — я відчула, що він шукає потрібне слово, — désir argumenté, ...цілком обгрунтоване бажання якомога більше довідатись про нього. А в мене це справді таємне бажання, про яке я не готовий говорити ні з ким...
— То як же ви хочете, щоб я вам допомогла?
— Ви вже допомагаєте мені, Маріанно! Ви навіть самі не уявляєте, як ви мені допомагаєте!
Він підвівся, обтер губи від салату й поцілував мені руку, а я відчула себе ідіоткою. Мені захотілося витерти руку, але я знала, що виглядатиму вкрай нечемно. Згадалися слова Дарини Костюк про те, що мене мимоволі можуть використати. А найприродніший шлях тут — причарувати того, через кого плануєш діяти. Я не причаруюся! Якщо мене не пройняли вірші, що їх мені присвячував Степан Велет, то що вже говорити про химерні залицяння хлопчика з Франції?
— Ви мешкаєтете в Парижі? — запитала я, щоб наразі перевести плин розмови в нейтральне річище.
— Так, звичайно. Але народився не там... Поки що я не можу казати вам, де народився, — і він чомусь боязко озирнувся.
О господи! Знову проблема! Про що ж із ним говорити, щоб хлопчик заспокоївся? Для нього все — заборонена зона. Навіть місце, де він народився.
— А ви вперше на території колишнього Союзу?
— Якого союзу? — з цікавістю перепитав він.
— Я знаю з вашої біографії, яку ви знайшли за потрібне передати в наш офіс, що в Україні ви вперше. А в Росії чи в Білорусії ви раніше бували?
— Не бував. Мене геть не цікавлять ці країни. Я католик. Мене цікавить католицька культура.
— Отже, й екскурсія по Києву вам була не потрібна, і не треба було вередувати. Київ — православне місто. Якщо бути точним — безбожно-православне.
Він розсміявся. Йому дуже сподобався мій вислів orthodoxie irreligieuse.
— А в Польщі ви бували?
— Так, звичайно. Я був у Вроцлаві, бачив у костелі розп’яття Пінзеля. Їздив до Кракова. Я шукав там монастир, де помер Пінзель.
— А звідки ви можете знати, що він помер у монастирі? — вражено спитала я. — Адже загадка смерті Пінзеля — то одна з найбільших загадок нашого Майстра!
— Ні, то не найбільша з його загадок. Помирають усі. Але не всі лишають по собі бажання розгадати таємницю їхнього життя.
— Так, помирають усі. Але не в усіх дата й місце смерті лишаються невідомими.
— Я б охоче помолився на його могилі. Але ще більш охоче розшукав би те, заради чого я тут. І сподіваюсь, ми вдвох зможемо це зробити. За ваше здоров’я, Маріанно! — він підняв свій келих з вином.
* * *
У потязі хлопчик швидко заснув, випивши якісь ліки. Уві сні його гарне тридцятилітнє обличчя стало зовсім дитячим. Я довго сиділа через прохід від нього, не вимикаючи світла над своєю канапою й дивлячись на гарного юнака. Тоді я вперше подумала: а яким із себе був Жан Жорж Пензель, як вимовляв його ім’я мій французький гість? На кого зі створених ним героїв був схожий він сам? На екзальтованого Івана Богослова? На дивакуватого Святого? Чи на переляканого Ісаака? Чи, що скоріше за все, ні на кого з них? Мені здавалося, якщо абстрагуватися від усього і ввімкнути не уяву, а якийсь підсвідомий зв’язок між епохами й особистостями, в існування якого невеличка частинка мого єства все-таки вірить, то яке обличчя висвітлиться тоді на таємних носіях?..
* * *
Львів зустрічав нас яскравим сонцем і прозорим синім небом. Дякувати Богові, вересневі холоди минулися, розпочалася золота осінь, яку любиш більше, ніж весну. Я запропонувала хлопчику для екзотики проїхатися у львівському трамваї. Він погодився. Але згодом, коли через кілька зупинок від вокзалу в трамвай набилося повно людей, він почав скиглити й проситися на таксі. Але ми все-таки в переповненому трамваї доїхали до Руської, де зійшли, ледь протягши його валізу крізь юрбу галасливих львів’ян.
Від зупинки трамваю кілька кварталів ми тягли наші валізи на коліщатках бруківкою до кам’яниці на Вірменській, де на нас чекали заброньовані помешкання. Він озирався, як дитина, коли ми кам’яними сходами зійшли на третій поверх, а потім з під’їзду увійшли до внутрішнього подвір’я, оточеного галереєю, куди виходили двері кімнат приватного готельчику, де ми житимемо ці кілька днів. Тоді ми ще не знали, які страхіття переживемо в цих стінах. Страхіття до божевілля — в сенсі неймовірних відкриттів, точніше, наближення до них. І божевілля у прямому, психотичному сенсі... Але все по порядку.
Наразі ж ніщо не віщує ніякого божевілля. Навпаки, панує осінній благодатний спокій. Нас зустрічає адміністратор і розводить по кімнатах. Реєструє кожного в його номері, отже, жоден з нас не бачить, що ми обоє тут під чужими іменами. Старі пошарпані апартаменти не позбавлені певного історичного шарму. В кутку лишились кахляні пічки. Риплять і прогинаються дошки підлоги в малесеньких кімнатці та кухоньці. Ще ризикованіше хилитаються дошки під ногами на галереях. У широких щілинах світиться нижній поверх. Внизу стрімко сіріє квадрат каміння внутрішнього подвір’ячка з клумбою посередині. Біля клумби стоїть візочок із немовлям, яке спить під мережаною пелюшкою. Наразі це єдиний свідок нашого заселення до приватного готелю «На Вірменській».
Коли ми зустрічаємось за півгодини, хлопчик запрошує мене подивитись на своє помешкання. Його оселя — на протилежному боці галереї. Поряд зі входом до його тимчасового житла — ніша з іржавим середньовічним туалетом. Робиться моторошно, коли мимоволі уявляєш ті часи, коли ним активно користувалися. Мій гість каже, що йому тут подобається. Чимось тут навіть краще, ніж у середньовічних містах Західної Європи, бо більше автентики. До речі, в Парижі теж є такі готельчики. Про них немає жодної реклами, там зупиняються тільки свої. Можливо, й у тебе, Маріанно, колись буде нагода... Я знаю ціну тим словам. Усі клієнти «Таємного бажання» мальовниче розповідають про ті місця, звідки вони, й обіцяють запросити. Якби я чекала тих запрошень, то давно померла б із туги за нездійсненними таємними бажаннями.
Ми вирушаємо в місто, і він дає мені ключа від свого помешкання, бо боїться загубити. Починаємо мандри сонячним осіннім Львовом з того, що йдемо пити каву на Вірменській — через дорогу від нашого готелю. Ця кав’ярня була тут ще за Союзу. В ній майже нічого не змінилося. Щоправда, тоді каву на піску відвідувачам пропонували доглядати самим. Я чомусь розповідаю йому про ту несуттєву деталь. Він уважно слухає. Цілий ранок ми не можемо перейти до мети нашої поїздки.
— Отже, які плани, Мішелю?
— Жодних планів. Ми ходимо по місту, і воно саме розкриє нам те, що вважатиме за потрібне.
— А якщо не розкриє?
— Тоді я поїду назад, а колись зберуся сюди ще раз.
— У мене ще не було такого дивного замовника, як ти. Навіщо тобі компаньйонка, та ще й досить дорога, якщо ти збираєшся просто гуляти по Львову?
— На випадок, якщо я заблукаю й не знайду дорогу сюди, — він махнув рукою в бік нашого будинку.
* * *
Кілька днів ми просто гуляли по старій частині Львова, насолоджуючись старовинним містом і доброю погодою. Я знаю, що багато киян закохані у Львів, кожна поїздка туди для них — свято (щоправда, жоден із них ні за що не перебрався б до Львова зі столиці на постійне проживання). Я не належу до числа фанів столиці Галичини. Коли доля вкотре закидає сюди, завжди думаю: скільки ще не відвіданих міст у тій же Україні! Це ніби коли чекаєш сигналу від чоловіка, з яким хочеш зміцнити знайомство, а озивається старий набридлий залицяльник. Але тієї осені Львів несамовито причарував мене. Як старий друг, який зумів підійти до жінки по-новому й зробити для неї те, чого вона від нього навіть не чекала.