Можна було насолоджуватися життям: тобі платять гроші, частують у ресторанах, є де жити, а за це ти маєш всього-навсього гуляти гарним містом із дивним, проте приємним чоловіком.
Але до почуття безтурботності, яке в ті дні таки панувало в моїй душі, домішувалася й тривога. Я погано спала вночі (ми тоді ще спали окремо), й почуття дискомфорту виникало не лише тому, що мене дратувала невизначеність моєї ролі при чудернацькому французові. І не тільки тому, що боялася не отримати третього траншу грошей за свою, цього разу геть незрозумілу роботу. Певне, головною причиною мого неспокою все-таки було те, що мені передавався знервований стан самого хлопчика. Він, одначе, намагався приховати, ажітацію причин якої, як з’ясувалося потім, він і сам до кінця не розумів.
Ось я пропоную Мішелеві піднятись на Високий замок, місце, де неодмінно мають відмітитись усі туристи. Але він зупиняє мене біля Арсеналу й каже, що далі ми не підемо. Бо ж саме тут кордон Львівського середмістя XVIII століття. І ставить мені аж надто несподіване запитання:
— Тут був східний мур?
— Ти ставиш мені дивні запитання, Мішелю. Я не знаю, на сході чи на заході Львова ми стоїмо.
— Ми з тобою — в серці Львова. Але межа, яка під цією горою — східна чи північна?
Я пропоную пошукати газетний кіоск, купити карту Львова, десь сісти й розібратись зі сторонами світу. Мішель каже, що карта Львова в нього є. І навіть краща за ту, яку можна придбати в місцевому газетному кіоску. Отже, справді треба десь сісти за кавою й розібратись Ми виходимо за межі старовинного середмістя, перетинаємо трамвайну колію й, трохи піднявшись угору, доходимо до Порохової вежі, я пам’ятаю, що там має бути непогана кав’ярня.
Мішель розгортає путівник по Львову, виданий десь в об’єднаній Європі. Підписи — французькою. Не випивши своєї кави, ми довго крутимо буклет і навіть ходимо навколо столика, аби встановити відповідність між вулицями, якими щойно ходили, і позначками на плані. Підвальна вулиця є умовним східним кордоном Старого міста.
— А нам потрібен західний! — вигукує Мішель.
— Чому саме західний? — я дивуюся його категоричності щодо міста, в якому він уперше.
— Бо нам потрібна кам’яниця... — він зазирає до свого записника... — Рорайка... Ти не знаєш, де така кам’яниця?
Я не можу зрозуміти, коли він вимовляє зі своїм легким грасируванням кумедне слово «Рорайка». Мені смішно.
— Ти такі запитання ставиш, Мішелю. Якщо тобі з якихось джерел відоме ім’я колишніх власників котрогось із львівських будинків, то треба шукати істориків Львова.
— А як ти думаєш, ця кам’яниця ще стоїть?
— Є велика ймовірність, що кам’яниця таки стоїть. Але дуже мало шансів, що там мешкають спадкоємці родини, яка мешкала у часи Пінзеля.
— Там... жертва, — прошепотів Мішель, і я вперше серйозно замислилась про його психічне здоров’я. Принаймні, невроз досить яскраво виражений. Дуже шкодую, що не вмію вести психоаналітичну розмову, аби змусити його пояснити мені, чого він хоче. Зрештою, може, він хоче виконати у Львові якийсь містичний ритуал, тоді хай принаймні пояснить мені, в чому він полягає і до чого тут якась загадкова Рорайка.
— Яка жертва? Послухай, або ти мені все розповідаєш, або я вертаю тобі гроші й їду додому. А ти шукаєш свої жертви сам.
— Ти не можеш так вчинити, — відповідає він. — Повернімося у старе місто. І давай походимо біля західного кордону.
Західний кордон старого Львова — вздовж сучасного проспекту Свободи. Як на мене, це найпохмуріша частина Старого міста. Коли звертаєш від широкого і жвавого Проспекту Свободи в бік площі Ринок, завжди відчуваєш певний спротив, який треба долати. Потім стає легше. Але ті кам’яниці біля Катедри якісь особливо похмурі, й депресивні.
— А ти певен, що ця твоя Рорайка, — я знову долаю сміх, — стояла саме в межах середмістя? За валами теж були забудови.
— Ні, — він знову зазирає до записника, який тримає у внутрішній кишені піджака, — pas loin du la mur de l'Ouest, неподалік від Західної Брами.
* * *
Це один з епізодів тих кількох днів, поки з нами ще нічого не трапилося і я ще нічого не розуміла. Не можу відтворити година по годині ті дні. Аби відтворити все по порядку, треба було вести нотатки, до чого я тоді не додумалась, і що, до речі, робив він. А отже, мені доведеться переповісти найяскравіші моменти з того часу без чіткої хронології.
Звісно ж, ми відвідали музей Пінзеля. І річ не в сльозах на його очах — те, що хлопчик дуже вразливий, і здається, не придурюється, я вже тоді добре усвідомлювала. І не в тім, що він став на коліна перед Жертвоприношенням Авраама — зрештою, він правдивий екзальтований католик, який незбагненним дивом зберігся в сьогоднішній цілковито антиклерикальній Франції. Тітоньки з музею поглянули на нього в ту мить з повагою й розумінням, хоч скульптурна група стоїть не в храмі, а в колишній культовій споруді, наразі перетвореній на музей.
А річ у тім, що хлопчик знову здивував мене дивним запитанням. До того ж він раптом надзвичайно легко перейшов від містичного осяяння до дуже практичного, я б навіть сказала, прагматичного дискурсу.
— У чреві жертви... — він так і сказав — au ventre du sacrifice. — Чи може бути щось заховане всередині Ісаака? Він же робився не з цілісного дерева, а з шматків...
Якби не наївний скорботний погляд хлопчика, я б подумала, що таки маю справу зі зловмисником, який має на меті те, проти чого застерігала Дарина Костюк. Пам’ятаю, тоді в моїй голові майнула рятівна думка: певне, в музеї є сигналізація, якщо цей ненормальний раптом вирішить перевірити своє припущення.
— Мішелю, ти вимовляєш sacrifice, тобто це вся композиція. Якби ти казав victime, тоді ще можна було б напевне думати, що золоті дукати заховані у чреві Ісаака. А може, вони у чреві Авраама? Ми ж не можемо ламати обох.
— Там не золоті дукати...
— Тим більше ця скульптурна композиція дорожча за золото.
— А це розп’яття... Це мертвий Христос. Його зроблено з мертвого дерева. І Вроцлавський Христос мертвий. Пінзель шукав живе дерево для воскреслого Христа. Це те, чого він так і не знайшов. Бо для такого була потрібна велика жертва...
І Мішель рушає від Розп’яття в центральному нефі до Жертвоприношення Авраама.
У музеї ми розмовляємо пошепки і погано чуємо одне одного. Але потреба поговорити ще більша, аніж стояти біля тих скульптур. Ми виходимо на Митну площу. Тітоньки запрошують заходити ще. Мішель каже, що зголоднів. Я пропоную пошукати щось пристойне, але він, як неслухняна дитина, тягне «маму» до кіоска з пітами. Ми беремо по великому бутерброду з наповнювачем і сідаємо до пластикового столика під парасолькою. Мішель питає, з якого костелу Жертвоприношення. Я кажу, що це з Городенки, невеликого містечка неподалік. Він просить повезти його до Городенки. Я відповідаю, що Авраам з Ісааком вже тут, там тільки порожній костел із суттєво тривіальнішими оздобами. Зрештою, якщо вже так кортить проїхатись по пінзелевських місцях, то треба їхати не в Городенку, а в Бучач. Там він жив зі своєю загадковою родиною і там є два храми, оздоблені його скульптурами.
— Бучач... — натужно вимовив Мішель, — Бучач...
Я знаю, як важко французам вимовляти літеру «ч». Так само, як нам важко навчитись пристойно вимовляти їхні назальні або з належною шляхетністю програсирувати паризьке «р». Мішель мав би сказати щось на кшталт «Бушаш». Але несподівано вимовив слово твердо, з правильним наголосом, хоча французи уперто ставлять наголос на останній склад в усіх словах, які для них іноземні.
— Бучач, — знову прошепотів він, — що завгодно, тільки не Бучач. Те, що ми шукаємо, у Львові. Або ніде.
Увечері того дня він запросив мене до своєї кімнати на келих вина. Я подумала: «Коли він встиг купити вино, адже ми весь час ходили разом?» Вино привезено з Франції, я кілька разів намагалася запам'ятати його назву, але так і не змогла. Певне, назву тому вину дав не сорт винограду й не місцевість, а родина-виробник. Я щиро не хотіла пікантної ситуації. Ловила себе на тому, що порівнювала його не зі своїми коханцями, а з власним сином. І порівняння було не на користь Мішеля — мій син, молодший на дванадцять років, вже тоді був набагато самостійніший у прийнятті рішень.
Того вечора Мішель таки попросив мене лишитись у нього. По-дитячому сказав, що йому самому страшно. Я запропонувала йому спати зі світлом. А ще — замовити собі дівчинку за викликом. У Львові таких повно. Він сказав, що не захоплюється подібним і, як каже мій син, «з’їхав» з теми, мовляв, як я гадаю, чи не користався Пінзель послугами таких дівок, коли працював у Львові далеко від домівки. В Городенці чи Годовиці таких спокус, мабуть, не існувало, а от у Вавилоні-Львові щось подібне трапитись могло... Це було складне запитання. За останні дні мимоволі я міркувала про загадкового скульптора саме з тієї позиції, якою була його суб’єктивність. І що більше я думала про Пінзеля, то більше видавався він мені... абсолютно асексуальним... Я роблю паузу, тому що це сучасне поняття погано узгоджується з його загадковою постаттю, навіки закоріненою в ті часи. Проте ми з Мішелем зрозуміли одне одного. В його творіннях стільки болісного пориву, стільки бентежного почуття, а от чуттєвості нема. Дерев’яні постаті зафіксовані в ті моменти буття, коли про плоть забувають, коли навіть драперії передають духовний злет.
Мішель поцілував мені руку, тільки-но я вимовила оте «on oublie de charnel». Мабуть, він у такий спосіб висловив своє захоплення від збігу наших думок.
Ми допили вино і попри те, що він знову озвучив своє прохання залишитися, я пішла до себе. Дісталася свого помешкання галереєю, яка підступно прогиналась під ногами, й відімкнула двері, освітлюючи мобілкою вхід до щілини. Була вже ніч. Я сподівалася, що після вина принаймні краще спатиму. І справді, спала, не прокидаючись. Але саме тієї ночі мені вперше наснилося те неспокійне видіння, яке я вже згадувала напочатку, сновидіння, що подеколи навідується до мене й зараз. Жінка в старовинному вбранні чогось хотіла від мене. Я пам’ятаю її міміку й жести, але не пам’ятаю голосу. Я була чоловіком у тому сні, бо пам’ятаю навіть вигляд «власних» великих ніг і стоптаних черевиків.
Але найбільший сюрприз чекав на мене за ранковою кавою. Хлопчик чомусь запропонував мені розповісти свій сон. Якби він таки змусив мене говорити першою, я б не повірила. Але першим розповів він. Йому снилося приблизно те саме, що й мені. Тільки сукня в «його» жінки була іншого кольору — у вбранні переважала золота барва.
* * *
З-поміж вражень тих днів, коли ми ще не стали коханцями, а хлопчик — відвертішим, запам’ятався наш візит до Миколи Браницького, до якого порадила звернутися Дарина Костюк.
Хлопчика повсякчас непокоїло «чрево жертви». Або «серце жертви». Він намагався розвивати шизофренічну ідею про рентгенівський знімок вмісту Пінзелевих скульптур, він не просив пиляти їх, боронь Боже! Я могла припустити, що він має якусь сумнівну інформацію, буцімто Пінзель щось заховав «у чреві жертви». Цей вислів можна вважати метафоричним, тут може бути глибокий сенс, якого ми не розгадали. І тому я запропонувала: аби не виглядати повними ідіотами, спробувати з’ясувати в людини, котра врятувала від знищення скульптури Пінзеля, якісь факти його біографії, можливо, відомі тільки йому.
Мішель погодився представитись письменником, який задумав писати книгу про Пінзеля.
— Власне, так воно і є. Я напишу про нього книгу. Тільки спочатку треба про нього більше довідатись. Що я й роблю з твоєю допомогою.
Я розшукала телефон Браницького, і він погодився на зустріч. То був старший чоловік, стрункий і сивий, до якого, попри його більш ніж поважний вік, пасувало слово «гарний». У його геть нешляхетному захаращеному кабінеті був лише один стілець для відвідувачів, тому ми обоє стояли перед його письмовим столом, як школярі. Він теж стояв, скидаючись на суворого вчителя.
Пан Браницький довго розповідав про те, як рятував скульптури Пінзеля і які з них де валялися, чекаючи на долю дров, і я перекладала Мішелеві те, що говорив сивий чоловік, досить недбало, бо той не робив пауз. Мішель вставив свої п’ять копійок, мовляв, скульптури, навіть дерев’яні, якщо вони зроблені з живого дерева, ніколи не згорять і не згниють. Я переклала цю заувагу Браницькому, і той одразу прокоментував її:
— Можливо, так воно і є. Бо живе дерево Бог убереже від вогню. Як це сталося з «Жертвоприношенням Авраама». Пан — скульптор? — звернувся Браницький до Мішеля.
Пізніше я збагнула, що живе й мертве дерево — це щось із професійного жаргону сницарів і різьбярів, який Браницький, вочевидь, знав.
Я автоматично, як на конференціях, не вдумуючись у сенс сказаного, переклала Мішелеві:
— Es-tu sculpteur?
Хлопчик чомусь злякався цього запитання, і Браницькому не сподобався той переляк, а я, не почувши відповіді, сказала:
— Він письменник, наскільки мені відомо.
— А звідки ви вперше довідались про Пінзеля? — запитав Браницький. Я подумала, що варто було б і мені з’ясувати це питання. Мішель уже зібрався з думками й відповів, що вивчав теорію мистецтва у Греноблі й уперше почув про Пінзеля від свого викладача польського походження.
Жодної інформації про перебування Пінзеля у Львові — де той міг жити, чи винаймати кімнату, чи мешкав у якійсь родині — Браницький говорити не хотів. Можливо, він про це нічого не знав. Може, йому не подобалось, що його запитують про щось таке, чого він не знає. Він дуже добре знав долю скульптур Пінзеля відтоді, як їх знайшов і до того, як вони опинилися в музеї. Можливо, він щось знає про долю якихось витворів загадкового майстра, які перебувають у руках можновладців моєї держави, і він не знає, як відібрати скульптури для музеїв. Наприклад, ніхто не знає долю олтаря з костелу Тринітаріїв, який було помилково висаджено у повітря під час революції 1848 року, що докотилася навіть до Львова. Повоєнну долю творів Пінзеля Браницький, судячи з усього, знає набагато краще, ніж історію їхнього створення. А тих, хто цікавився таємничою долею Пінзеля, цілком обгрунтовано підозрював у тому, що вони шукають потаємні схованки, до яких усі війни на цій землі чомусь не дісталися.
Коли ми вже йшли від Браницького, він затримав мене на порозі:
— Пані! Ви українка! Невже ви могли б сприяти тому, щоб скарби нашої землі опинилися поза нею?
— У мене немає підстав думати, ніби цей чоловік має на меті якусь контрабанду. Та ще й розмір цих скульптур... — я посміхнулась, Браницький теж, і посмішка його була привітна.
— Я розумію, ви довіряєте цьому чоловікові й думаєте, що він шукає саме факти біографії Пінзеля для сенсаційної книги. Але будьте обережні! Зовсім недавно до мене заходили двоє. Вона — німкеня, а чоловік, здається, звідси. Вони напевне шукають боццетті Пінзеля, хоча й не зізнаються. Пам’ятайте, пані, ви відповідаєте за все, що знайде ваш супутник на території України, пов’язане з Іоаном Георгом Пінзелем. За це відповідаєте саме ви. Не переді мною, не перед законом, а перед Богом. Щасти вам! — він на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі Пінзелевих скульптур.
* * *
— Цей чоловік вважається найкращим знавцем Пінзеля у вашій країні? — спитав Мішель.
— Він зберіг його скульптури від нищення в радянські часи, створив його музей. Він зберігає його спадщину. А найкращого знавця, напевне, просто немає... А що таке боццетті, ти не знаєш, Мішелю? Якщо справді вивчав теорію мистецтва?
— Таки вивчав, — відповів Мішель, і мені здалося, що це правда.— Боццетті — це маленькі фігурки, які скульптор робить, перш ніж робити великі скульптури. Це ніби проект великого твору. А чому ти питаєш?
— У Пінзеля теж були такі фігурки?
— Мабуть, були. Скажи, про це говорив той чоловік?
— Говорив. Ти їх шукаєш?
— Ні, я шукаю інше. Скажи йому, що коли я раптом знайду котрусь із боццетті, то віддам їх йому. Я сам умію робити...
— То ти таки скульптор?
— Так... Ні... Але я не хочу брати фігурок...