— Вони всі — євреї, — сказав Мішель, вказавши на олтарних святих. — Подивися на їхні обличчя, міміку чи пози. Це, певне, бучацькі євреї.
— То біблійні євреї, — відповіла я.
Ми вийшли з церкви, й жінка заквапилась замикати грати.
— Але жертви тут нема. Жертва — у Львові.
— Розкажеш мені, звідки ти це знаєш?
— Так, розповім. Уночі, — він поклав мені руку на плече.
А потім ми пішли до Успенського костелу. Певне, саме там Іоанн Георг Пінзель вінчався з Єлизаветою Маріанною, Кейтовою вдовою з роду Маєвських. І певне, у метричній книзі саме цього костелу, яка зараз лежить у Варшаві, є записи, за якими можна відстежити певні факти його життя.
— Маріанна не була щаслива з ним, — раптом сказав Мішель.
— Звідки ти знаєш?
— Я читав її лист.
— А як він до тебе потрапив?
Він промовчав. Я повторила запитання, він мовчав. З цим хлопчиком не можна розмовляти просто так. Треба завжди мати на увазі його дивну натуру, небажання говорити, яке, однак, поєднується з бажанням виговоритися.
— А він з нею був щасливий?
— Йому було однаково. Але потім він пожертвував за малим не всім.
Мішель говорив дуже впевнено, а я не знала, які документи можуть підтвердити його слова.
Успенський костел стояв на узвишші, над яким височіли ще пагорби. Ми увійшли до храму, тихо наблизилися до малахітового олтаря, що його оздоблювали біблійні юдеї, одна лише жінка з книгою в руках не мала яскравих рис біблійної героїні. Тоді як чоловіки, з їхніми кучерявими бородами й характерними довгими носами видавали міцне біблійне коріння. Шукаючи для Мішеля матеріали про Пінзеля, я вичитала, що до Бучача євреї прийшли з Іспанії. Вони вважали себе сефардами, а не ашкеназі. Проте жодного з них не лишилося тут. Якщо в Бучачі нині й живуть євреї, то вони аж ніяк не нащадки тих, хто складав більшість населення міста, в якому зачепився біля вдови Маріанни Єлизавети скульптор Іоанн Георг Пінзель, котрий прийшов сюди невідомо звідки. І пішов невідомо куди.
В Успенському костелі Мішель знову ставав на коліна, сплітав пальці, ворушив губами. Коли ми вийшли, я запитала, чи вважає він себе католиком. Мішель сказав, що так. Його мати, людина вільної професії, на яку подеколи нападали юдейські екстази, приміром, народжувати дитину неодмінно в Ізраїлі, аж ніяк не є послідовною юдейкою. А батько був послідовним католиком тоді, коли це не дуже заохочувалось. Я поцікавилася, невже католицтво було чимось на зразок опору нацизму, адже папа Пій XII благословив Гітлера? Мішель відповів, що батько відчував певний дискомфорт у війську серед солдатів, вірних лютеранської церкви, до якої належав сам Гітлер.
Ми втомилися ходити пагорбами і сіли на лаві неподалік від ратуші. Біля нас присів якийсь дядечко. Спершу він дратував мене, а коли я почала прислуховуватись до його балачок, готова була схопити його за руку, доки він не розповість усе, що знає. А Мішель добув зі своєї великої сумки на плечі блокнот, який я вже не раз бачила в нього, і почав щось занотовувати туди, думаю, враження від сьогоднішнього дня. Краєм ока я побачила, що писав він німецькою, мовою, якої я не знала. Я підхопила розмову з бадьорим немолодим чоловіком, який першим заговорив зі мною.
Я знічев’я слухала його балачку, коли він раптом згадав Пінзеля. Нічого дивного: мешканці Бучача знають, що їхню ратушу оздоблено фігурами «галицького Мікелянжело». Щоправда, цей дядечко знав трохи більше. А згодом з’ясувалося, що він щось таки знав, але...
Отже, його звуть Микола Зиновійович Лущук. Мав би бути Готлібом, але ви знаєте, як було жити в СРСР із прізвищем Готліб? Батько — єврей, мати — українка. У сорок першому його батько був юнаком, йому не було й п’ятнадцяти. Вони лишилися удвох зі старим дідом, себто його прадідом. І перед самим приходом німців до Бучача їм і ще кільком сотням євреїв пощастило втекти з міста й знайти притулок у глухому селі в тутешніх лісах. Ті села були такі глухі, що в деякі з них німці ніколи не заходили. Його батько дуже юним зустрів його майбутню матір, місцеву дівчинку, родина якої прихиситла їх із дідом. Вони кохалися, дівчина завагітніла, і мати дівчини сказала, як таке, значить, треба вінчатись. У сорок другому народився він, Микола. Він — дитя війни і дитя кохання. А дід, старий Велвл, дуже переймався, що онука не просто не обрізали, а більше того, охрестили.
— Ви казали, ніби щось знаєте про Пінзеля? — перепитала я.
— До цього я й веду. Дідові щось заважало сприйняти мою появу як чудо життя серед шабашу смерті. Він молився по-своєму. Батько розповідав, як він виходив на вулицю й молився зорям, бо синагоги в тому селі, цілком зрозуміло, не було. Влітку він зустрічався з такими, як сам, і вони розмовляли на галявинах серед непролазного лісу. Про це розповідала мені й бабуся, мовляв, дивні ті євреї, дякуй Богові, що вижили, а вони по кілька кілометрів лісом ходили одне до одного, щоб поговорити, зводячи руки до неба.
— А ви знаєте, я, хоч як це дивно, добре запам’ятав свого єврейського прадіда. Мені було два рочки, коли він пішов від нас. Ранньої осені він стояв на галявині, за його спиною ворушилися мідні дерева. Він мені подеколи сниться.
Випадало на те, що чоловікові, який назвався Миколою Зиновійовичем, дуже хотілося поговорити про свого діда, а Пінзель був просто приводом згадати своє раннє дитинство.
— Потім ми дізналися, що Червона Армія звільнила Бучач. Але моєму батькові теща, себто моя бабуся, сказала, що відпустить його до Бучача тільки коли скінчиться війна, не раніше. Хіба можна ризикувати родиною? Вона, виходить, урятувала життя батькові й мені? Адже потім німці вдруге взяли Бучач і добили всіх євреїв, які повернулися з лісу! Здебільшого то були старі діди. «Саме їх розстрілював батько мого хлопчика», — подумала тоді я. І наш дід пішов у Бучач, і більше вони його не бачили. А коли він туди йшов, то сказав дуже дивні слова. Він сказав, що має розшукати папір, котрий двісті років тому Пінзель, який будував нашу ратушу, залишив у ребе Нухе, його прапрапра..., одне слово, ви розумієте, правда?... Дід казав, що вони так швидко тікали з Бучача, коли наступали німці, що він не взяв усіх своїх паперів. Книгу, до речі, свою, із літерами справа наліво, він узяв із собою, а коли йшов назад, лишив її батькові. Думаю, моя бабуся знищила ту книгу. Бо євреї були чимось підозрілим як для німців, так і для совітів. А треба ж було виживати! Бабуся обізвала діда Велвла ненормальним, коли він ішов від них, але що вона могла зробити?
Мій батько добре запам’ятав їхню розмову з дідом в той день, коли батько йшов до Бучача. Він казав дідові: «Не йди, всі папери згоріли, і що вже ті папери, коли стільки людей загинуло?» А дід казав, що деякі папери дорожчі за людей. Що він усе життя віддав би, аби зберегти деякі папери. І що ті папери, які Пінзель... ну, отой, що робив фігури на ратуші... що їх євреї можуть прочитати, тільки кілька разів прочитавши Тору, а мій батько її взагалі не читав, то йому й не можна читати паперів Пінзеля... А ще він казав... Але ви розумієте, це мені переповідав батько, а йому казав його старий дід... Мій батько весь час повторював, що дід казав, ніби деякі папери — дорожчі за людей...
Я уважно слухала чоловіка, який не мав яскравих ознак єврейської крові і який дуже гарно розмовляв українською, хоч більшість життя прожив на сході України, куди переїхав з батьками по війні. Його регулярно привозили до бабусі в село, де він народився, відтак він вивчив українську. Його батьки прожили разом надзвичайно гарно, рідко кому так щастить. Іноді вони навіть думають, як так сталося, що своїм щастям вони зобов’язані війні, але й таке буває...
— Але ж ви казали про Пінзеля, казали, що у вашого діда...
— У прадіда!
— ...Були папери, які його предкові дав сам Пінзель.
— То ж я про що! Той самий Пінзель, який робив оці фігури, раніше вони тут були, коли ми з батьком приїздили в Бучач, щоб далі їхати в село до бабусі...
* * *
Тут Мішель закінчив свої записи, заховав блокнот до рюкзака й показав мені на годинника, мовляв, треба телефонувати водієві, їдемо ми сьогодні до Львова чи ні. Я вибачилась перед своїм співрозмовником, мовляв, хочу ще поговорити з ним. Мішель сказав, що хоче переночувати в бучацькому готелі. Я сказала: «Гаразд, хто платить, той і замовляє».Тоді я зв’язалася з нашим водієм, і ми домовилися, що завтра о дванадцятій він чекатиме на нас біля готелю. Ще й встигне зранку з’їздити до Чорткова, чомусь знайшов за потрібне повідомити нам наш мовчазний водій. Щойно я домовилася з таксистом, як побачила, що мій попередній співрозмовник зник, ніби його й не було. Перед нами була порожня площа. Невеличка, але перетнути її Микола Зиновійович аж ніяк не встиг би за той час, поки ми домовлялися з водієм.
Мені стало прикро. Втратити такий раптовий шанс! Можна було б щось довідатись, але Микола Зиновійович зник. Проте Мішель не слухає мою розповідь. Він сказав, що зголоднів. Ми пішли шукати ресторан. Він спитав, чи є ресторан при готелі, я сказала, що навряд, готелі в провінційних містах України здебільшого дуже скромні. Ми вирішили спочатку зняти номер, а потім шукати ресторан. Пішли вздовж траси в бік готелю. Нас обганяли авта й маршрутки. Стара частина міста закінчилась, ліворуч постали забудови радянських часів, праворуч, нижче траси, у проваллі стояли приватні будиночки. А над усім темнів і грав міддю бучацький ліс. У готелі нам запропонували двомісний номер із ліжками через прохід. Я запропонувала Мішелю лишити сумку в кімнаті, але він відмовився.
Найближчим харчовим закладом було кафе «Над Стрипою». Стрипа — це річка, на якій стоїть Бучач. Ми були занадто втомлені, щоб шукати вишуканіше місце, яке в цьому містечку, мабуть-таки, було. А в «Над Стрипою» було скромно, проте чистенько. До їжі ми взяли по кухлю легкого «Микулинецького» пива, єдиний місцевий колорит. Мішель сказав, що пиво буде добрим вступом до провансальського вина, пляшку якого він узяв з собою.
До готелю дісталися в повній темряві. І коли ми опинилися в номері, він дістав пляшку вина. Я пригадала, що коли пила його вино, то по тому бачила дивний сон. Спитала, чи не тому ми бачили однакові дивні сни, що до вина було щось домішано?
— До вина нічого не домішано. Просто це вино з Аквітанії, з країв провансальської єресі. До цього вина не треба нічого домішувати. Досить його просто пити.
Тільки як пити, коли є лише гранчасті готельні склянки? Мішель дістав із торби коробку з келихами, яку він завбачливо взяв із собою. Купив він їх у Львові чи привіз із собою, не знаю. Так само не знаю, куди вони поділися вранці. Як не пам’ятаю смаку того червоного вина, можливо, в ньому не було нічого особливого. Зате пам’ятаю, що тієї ночі ми не розмовляли, відразу ж заснули, і мені снився старий єврей, прадід Миколи Зиновійовича, який стояв серед лісу й говорив, що манускрипт Пінзеля зберігся. Рукопис повернувся до християн, а що ті з ним зроблять, то їхня справа. Той дід нахиляв свою голову ліворуч і повертав обличчя до неба, і мав таке саме волосся й бороду, як у скульптури біля малахітового олтаря в Успенському костелі.
* * *
Дорога з Бучача до Львова промайнула трохи веселіше. Дорогою назад Мішель дякував мені за ідею з’їздити до Бучача. Він ніби побачився зі своїм небіжчиком-батьком. Але він певен, «жертва» не там.
Яка жертва, Мішелю, хлопчику? Аби ж то він розповів мені, що він, власне, шукає! Я цілком зрозуміла, коли він довго не наважувався розповісти про свого батька, котрий шістдесят років тому був у Бучачі як солдат гітлерівської армії. Але ж сказав, і нам обом стало легше. Скажи решту, і пошуки йтимуть продуктивніше.
Нас довезли просто до нашого прихистку на Вірменській одразу по обіді. Ми піднялися кожен до себе, щоб зустрітись за кілька хвилин. І тут на мене чекала прикрість: хтось напевно побував у моєму помешканні. Все було не так, як я залишила. Можна було б подумати, що в кімнаті прибирали під час нашої відсутності. Але до числа послуг цього приватного готелю прибирання, здається, не входило, та й готельні прибиральники працюють по-іншому. Вони можуть пересунути валізу й застелити ліжко, але ніколи (боронь Боже!) не виявлять, що рилися в речах гостя чи його паперах. Нічого не зникло, проте побачений гармидер не тільки обурив, але й посилив тривогу й навіть страх, завжди присутні у моїх мандрах із Мішелем. Досі ці відчуття існували в приспаному, неявному вигляді, а тепер прокинулися і посилилися.
Я побігла до нього, щоб довідатись, чи з ним теж таке трапилося. Добре пам’ятаю, що переймалася, як він сприйме безлад у своїй кімнаті. «Треба звернутися до адміністраторів, — подумала я тоді. — Зрештою, саме вони несуть відповідальність за спокій пожильців. Вони ще мають бути у своїй кімнатці на горищі...»
Я вийшла зі своєї кімнати на галерею. Ще не сутеніло, але атмосфера вже згустилася. Господи, як довго ми їхали! А скільки часу треба було Пінзелю, щоб дістатися з Бучача до Львова? І як він діставався? Ішов пішки чи їхав верхи? А може, винаймав карету? Чи користувався власною? Можливо, карету за ним присилали замовники? Я добре пам’ятаю, що мало не всі наші з Мішелем дії я вже тоді починала порівнювати із вчинками нашого давнього героя. Навіть коли ми сьогодні обідали в дорозі в ресторанчику на трасі, то говорили про те, які заїжджі двори були тоді при дорозі й що в них подавали.
Я добре пам’ятаю, що постукала у двері до Мішеля, а він не відчинив. Може, заліз до ванни, вирішила я. І тоді рушила до готельного офісу на мансарді. Там мені теж не відчинили, хоч і казали, що до послуг гостей працюють допізна. Довелося повернутися. Мішель розгублено стояв на галереї біля своїх дверей. Його речі теж виявилися не на своїх місцях. Пам’ятаю, як він сказав тоді:
— Невже вона й тут мене дістала? А може, вона це все й зорганізувала?
У його кімнаті теж побували. І порпалися в його речах. Це навіть я могла відзначити, бо в Бучач ми вирушали саме з його кімнати. Але він сказав мені, що ВСЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ носить із собою. Він і справді завжди носив на плечі досить велику сумку (невже тягає там усе привезене вино?).
Але навіть якщо нічого не зникло, що це за неподобство? Чому хтось риється в наших речах, коли ми йдемо з готелю? Разом з Мішелем ми зійшли нагору й довго стукали в кабінетик адміністраторів, двох спритних і назагал приємних хлопців. Ніхто не відчинив, хоча вони запевняли, що принаймні один з них завжди на місці. Мішель сказав: «За дверима хтось є.» «Але ж у нас нема ордеру на обшук чи на арешт», — пожартувала я, запропонувавши чекати, поки хтось вийде. Тоді він запропонував не ставити ЇХ у незручне становище й піти звідси. Я зробила так, як хотів Мішель. Зрештою, якщо хтось на когось полює, то лови йдуть на нього, не на мене. Я тут узагалі нічого не важу й не розумію. Намагаюся вгадати таємне бажання клієнта, бо він не хоче його сформулювати. Або ж із якихось причин не може.
Таким було повернення до Львова з Бучача. Але ніч була гарна. Настільки гарна, що забулися всі тривоги й того дня, і перед ним. Обіймаючись із Мішелем у темряві, я розповідала йому про Миколу Зиновійовича. Він слухав дуже уважно і сказав: «Як дивно, певне, то його прадід дав моєму батькові лист, який Пінзель залишив ребе Нухе.»
— А хто такий ребе Нухе?
— Бучацький аптекар. Принаймні, так казала моя мама. Вона прочитала рядок, який ребе Нухе написав на манускрипті Пінзеля.
— Твоя мати знає давньоєврейську мову?
— Колись вона вчила її. А потім захопилася чимось іншим. Але єврейською мовою було написано один рядок. Ребе Нухе написав, що взяв цей рукопис у жовтні 1761 року. Тобто він був серед останніх, хто бачив Пінзеля живим.
— Але чому Пінзель віддав рукопис якомусь євреєві?
— А чому він вирізьблював якихось євреїв?
— То вже справа мистецтва. Але ж у ті часи між євреями і католиками була страшна прірва! Нерівні шлюби — то була абсолютна катастрофа! І це зберігалось аж до початку XX століття! Не знаю, як у Європі, а в нашій країні євреї перестали бути чимось дуже окремим тільки після революції. Та й зараз ще є особливе ставлення до євреїв.