— Я знаю. І в євреїв до нас — також. Але між нами й ними подеколи трапляється й діалог. Колись давно бували навіть релігійні диспути між єврейськими й християнськими філософами. Я про це читав. Навіть у Іспанії ще в XIII-XIV століттях. Чому цього не могло бути в бучацькому лісі у XVIII столітті?
— Могло, але...
— Але в нас немає документальних свідчень про це. А це ще не означає, що такого не могло бути. До речі, минулої ночі мені снилося щось подібне... А ти віриш, ніби десь у Всесвіті є особливі архіви, де заховано знання про все, що було на землі?
— Якщо навіть є, то ми не знаємо, як до них звернутись...
— А було б добре, аби могли!
— Для цього потрібні якісь неймовірні зусилля.
— І знання...
— Ми з тобою дійшли до такої сфери, де все можливо. Аби ще знати, як... Але тут би дати раду зі звичайними земними історичними архівами.
— Я маю свідчення, що ребе Нухе отримав від Пінзеля кілька листів паперу, які через дві сотні років віддав моєму батькові старий єврей у Бучачі. Який потім випив отруту й миттєво помер. Мій батько задув свічку й пішов з того дому. Сказав, буцімто там нікого нема. А його ротний поставив хрестик, що цей будинок обстежено. Батько подумав: «Як знайдуть діда, скажу, що він прийшов туди вже після нього. Прийшов і Помер.»
«Усім чомусь хочеться говорити про старого безіменного єврея, а не про Пінзеля», — подумала я тоді, згадавши загадкового Миколу Зиновійовича, який збирався розповідати про Пінзеля, а його все тягло говорити про свого прадіда.
— І як воно так сталося, що поряд опинився правнук чоловіка, який дав твоєму батькові папери, писані Пінзелем? Це й справді містика якась! І потім він так загадково зник! Ніби хотів поговорити, похвалитись, що знає щось про міську знаменитість, а потім зник...
— Він знає не більше за мене, Маріанно. Він не знає, як загинув його прадід. А я — знаю.
— А може, то був і не він?
— Може, й не він. Тоді тим більше нема чого шкодувати, що він зник.
— Але скоріш за все, то був-таки він. Навряд чи Пінзель роздавав свої папери кільком...
— Він роздавав кільком, — перебив мене Мішель. — У тому записі, який потрапив до мого батька, а потім — до мене, зашифрована інформація, де лежить те, що він віддав на зберігання іншим.
— Але ж, можливо, якщо ми якимось дивом знайдемо те, про що йдеться в листі, який потрапив до тебе, там буде не мета пошуку, а посилання на подальші схованки. І так без кінця.
— Можливо. Але шукати треба. І мені здається, що доля нам допоможе.
— Гадаю, Пінзель не думав, що шукати почнуть тільки через два століття.
— Він знав, що прирікає себе на забуття!
— Мішелю, якщо ти хочеш, щоб я допомагала тобі, то маєш розповісти мені все, що знаєш сам. Я не використаю проти тебе те, що ти довіриш мені!
Я майже дослівно пам’ятаю нашу розмову тієї ночі. Пам’ятаю також, як вона урвалася. Банально і солодко. А потім ми знову обіймалися й говорили про мету нашого пошуку. Але на такому шляху буде неможливо щось знайти.
— Як ти гадаєш, — питав він, — вони з Єлизаветою теж вели вночі сердечні розмови?
— Вони були подружжям.
— А я не можу уявити чоловіка, який вирізьбив усі ті неземні скульптури, а потім так по-земному обіймав жінку в темряві під ковдрою — чим там укривались тоді подружні пари на своїх ліжках?
— Не знаю. Але історики, які пишуть про побут тих часів, твердять, що всі тоді спали в одній кімнаті з дітьми.
— У них було тільки двоє дітей. А його дуже часто не було поряд.
— Що ти хочеш цим сказати? Що вона пускала під свою ковдру когось іншого?
Ми розмовляли впівголоса, як зазвичай розмовляють двоє в ліжку, і раптом він почав шепотіти мені на вухо, ніби виказував якусь страшну таємницю, якої ніхто не повинен чути:
— У мене є її лист до Андрія Масовскі.
— Чий лист і до кого?
— Лист Маріанни Єлизавети до Андрія Масовскі, — він вимовив те ім’я з незвичністю людей латинської культури до слов’янських прізвищ. — Це той чоловік, за якого вона вийшла заміж, коли Пінзель зник.
(Так, він уже казав раніше, ніби має лист Пінзелевої до іншого чоловіка. Тільки не договорив: щось відвернуло нашу увагу. Як важко зосередитися на чомусь одному! І як тяжко мені зараз відтворювати той наш діалог у рипучому ліжку в приватному готелі на Вірменській вулиці у Львові. Але я маю це зробити. І для себе, і для нього. І перед Богом).
— Господи, і звідки в тебе міг з’явитися той лист? Тут ніхто не знає, де шукати кінці Пінзеля, а в тебе листи його дружини!
— Поки що лише один лист. Моя мати купила його на чорному аукціоні як подарунок до мого дня народження. Там можна купити все, що завгодно.
— Твоя мати? — здивовано перепитала я, а він швидко змінив тему.
— Після смерті батька я почав шукати Пінзеля. Батько просив мене з’ясувати про Пінзеля якомога більше. Він був такий безпорадний в останній рік свого життя.
— Хто? Пінзель?
— Ні, мій батько. Я читав йому книги вголос, показував фільми та слайди, поки він лежав. А він розповідав мені про свого професора у Фрайрбурзі, який у сорок третьому читав лекції про Дюрера й Лукаса Кранаха, і в самих тих читаннях про великих німців минулого вже був виклик страшній добі.
— Гаразд, Мішелю, а що ми робимо завтра?..
* * *
А завтра ми знову вешталися по Львову, і це вже не було так приємно, оскільки відразу після нашої поїздки до Бучача дуже похолодало. Коли я пакувалася в дорогу, стояла блаженна золота осінь, здавалося, так буде до кінця віків, отже, теплих речей взяла обмаль. А ходити по крамницях, щоб купити щось нове, не було часу. Та й покинутий дім також став непокоїти. За всієї моєї глибокої зацікавленості й Пінзелем, і Мішелем, мандри почали обтяжувати. І я нагадала йому, що в нас лишилося три дні. Мене «зафрахтовано» на десять днів, які добігають кінця, а далі на мене чекають інші клієнти зі своїми таємними бажаннями. І тоді він похапцем витяг гроші й простягнув мені:
— Візьми. Коли зі мною раптом щось станеться, щоб я не був тобі винним, — то був третій етап оплати, який клієнт «Таємного бажання» сплачував своїй помічниці в самому кінці, коли роботу було зроблено.
— Що ж із тобою може статися, хлопчику?
— Не знаю. В мене таке відчуття, що скоро ми все знайдемо. Але я заплачу за це високу ціну. Як ти розумієш, я маю на увазі не гроші... Ти віриш у долю, Маріанно?
— Інколи вірю, а іноді й ні. Коли щастить — вірю, коли ні — вірити не хочеться.
— А я вірю, що в долі є щось таке, чого не уникнути.
— В тебе античний погляд на ці речі?
— Так. Доля сильніша від богів.
— І навіть сильніша за Бога?
— Буває, що й сильніша. Думаю, Пінзель це теж відчував.
* * *
Протягом того дня сталося кілька подій, які справді наблизили нас до, так би мовити, матеріальної розв’язки наших пошуків. Але не до істини. А може, в певному сенсі й віддалили. На вулиці стяла холоднеча, коли несамохіть шукаєш будь-якої нагоди увійти в приміщення. Я попросила Мішеля вийти за межі старого передмістя й наблизитись бодай до палацу Потоцького. Я розповіла йому, що «за Совітів» саме там був Палац одружень.
— Там вінчали замість церкви? — здивовано спитав хлопчик.
— Там провадили цивільну церемонію. За радянських часів вінчання в церкві майже не практикувалося, тому великого значення надавали цивільному обряду.
Дорогою до вулиці Коперніка, де стоїть палац Потоцького, я зупинилася біля вітрини книгарні. Мою увагу привернула книга про старий Львів. Ми увійшли до книгарні погортати цю книжку. І коли я побачила, що тут є карта Львова XVIII століття, то запропонувала Мішелеві придбати її. Потім мені захотілося у комфортних умовах переглянути її, і ми спустилися в підвальчик «У Ольги», де замовили обід, і, поки чекали салат, я відкрила книгу, а Мішель, як завжди, почав занотовувати свої враження до блокнота.
На карті було зображено кам’яниці львівського середмістя, і будинки були розфарбовані в різні кольори залежно від національності власників — поляків, євреїв, Вірменіє, українців. Поряд був список прізвищ господарів будинків. Ті прізвища мені нічого не говорили, однак я почала пробігати їх очима, і ця розкішна карта на крейдяному папері потрапила в грецький салат, який пані Ольга вже встигла мені поставити.
— Щось цікаве? — неуважно спитав Мішель, продовжуючи писати своє.
— Ти називав дивне слово «Рорайка», коли говорив про те, де знаходиться жертва Пінзеля.
Він здригнувся, рвучко обернувся в мій бік, відсунувши свій блокнот і мало не скинувши зі столу плетену тарілку з хлібом.
— Серед домовласників львівського середмістя є прізвище Рорайські. Їм належала одна зі львівських кам’яниць у польській частині міста...
— Так, так. Поляки, вірмени, євреї... — далі він вимовив кілька слів німецькою, і, як мені здалося, то були поетичні рядки. — А ти знаєш, — раптом геть не в тему перебив він сам себе, — йому у Львові після Бучача було погано!
— Чого ти так подумав?
— Тому що мені після Бучача погано. Спершу мені у Львові було добре, а тепер не так.
— Це, можливо, тому, що хтось заліз до наших кімнат і порпався в наших речах. До речі, ми не пошукали адміністраторів сьогодні вранці.
Але він, здається, дуже не хотів обговорювати ту прикру подію. А далі, здається, знову заговорив про Пінзеля, мовляв, йому у Львові було не так, як в Бучачі та інших містечках, де він працював.
* * *
Несподіваним підтрвердженням цих слів стала наша наступна зустріч того дня. Ми ще раз пішли до музею Пінзеля, мимоволі порівнюючи їх із тими скульптурами, які в Бучачі стояли на своєму місці — біля олтаря. І в порожнечі костелу монастиря кларисок зустріли ще одного фаната давнього скульптора. То був молодий хлопець-фотограф. У лункій тиші музею він пошепки почав розповідати нам, що періодично ходить туди, щоб фотографувати ті скульптури, і вже зробив надзвичайно багато знімків. Хлопець сказав, що наразі не планує пропонувати свою роботу видавництвам чи рекламним агенціям, а робить ці світлини для пізнання світу й себе. Ми вийшли з музею на Митну площу, і фотограф запросив нас до себе подивитись його роботи. Ми погодилися, тим більше він сказав, що живе неподалік, у старій частині міста.
Пам’ятаю, як ми йшли за ним вузькими, вже багато разів ходженими вуличками, зіщулившись від дрібного дощу і піднявши коміри на плащах. Але знання міста — це не знання вулиць і кав'ярень. Справжнє знання міста — це вміння орієнтуватися серед арок і прохідних дворів. Далі вже є тільки вищий пілотаж — таємне знання під’їздів, які у Львові також іменуються брамами, горищ і виходів на дах, доступне одиницям. Я давно відкрила, наскільки в Києві я, вроджена киянка, мудріша за приїжджих, навіть за тих, які добре знають і люблять Київ. І тепер відчула це у Львові з протилежного боку, ідучи за фотографом. Він пірнув в одну з арок на площі Ринок, провів через анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок, менших за кімнату, і підвів нас до якогось під’їзду. Фотограф набрав код і, хоч як дивно, знайомий запах старого дерева не потривожив наших носів.
— Наші старі сходи завалилися, зробили нові, бо не було як діставатись на поверхи, — пояснив він новизну сходів у своєму під’їзді.
Вузькість внутрішніх подвір’їв і тісного під’їзду дивно контрастувала з розміром кімнати, куди нас завів фотограф. Приміщення, де він мешкав, було величезним, проте з одним єдиним вікном на зрізаному куті п’ятикутної кімнати, біля якого стояв письмовий стіл із комп’ютером. Він увімкнув його, показав, як міняти світлини, а сам пішов варити каву за шафку.
Мішель захоплено сів за стіл і почав клацати мишкою, а я стояла в нього за спиною й дивилась, як один і той самий Мойсей із бучацького Успенського костелу залежно від ракурсу зйомки то плакав, то сміявся, то радів, то сумував, то дивився, сповнений піднесеного пафосу, то іронічно оцінював натовп тих, хто прийшов на відправу.
Закінчились білі біблійні персонажі з бучацьких храмів, далі пішли позолочені зі Львівського музею. Невиразний, уже кілька разів бачений Самсон на екрані комп’ютера постав перед нами із виразом піднесеного божевілля, ніби забутий майстер вирішив через віки посміятись над тими, хто вважатиме його героєм. А в грізної Єлизавети несподівано з’явився лагідний турботливий погляд, чого не можна було помітити в музеї. І тільки Авраам та Ісаак не мінялись. У погляді Авраама не було жалю до сина, в ньому світилося прийняття Божої волі. А в погляді Ісаака було таке ж категоричне неприйняття долі.
— Ми з батьком переглянули дуже багато творів із цим біблійним сюжетом. І він казав, що ніколи не віддав би мене Богові. Краще потрапив би до Нього в немилість, — прошепотів Мішель.
— Мішелю, — поцікавилася я, можливо, й недоречно, але те, про що давно хотіла запитати, — ти розмовляв із батьком німецькою чи французькою?
— По-різному. Із сестрою я завжди розмовляв німецькою, з мамою — франзуцькою, а з батьком — по-різному. Він любив говорити французькою, але не дуже добре вмів. Ти розмовляєш краще.
Фотограф приніс каву. Сів ліворуч від комп’ютера на стіл і запропонував мені сісти праворуч. Я добре пам’ятаю, як Мішель трохи неохоче забрав зі столу свою велику сумку, звільняючи місце для мене, і поставив її собі на коліна. Фотограф трохи знав німецьку, якої я не знаю, і між хлопцями розпочалася розмова, якої я зрозуміти не могла. Тому зосередилася на каві. Кажуть, якою б ексклюзивною не була кава у львівських кав’ярнях, але у приватних помешканнях Львова вона ще краща. Не знаю, наскільки обгрунтований цей міф, але та кава й справді була виняткова, гіркувата, зі стійким смаком. Вона скінчилася, і на дні лишилася гуща. Я перевернула чашку на блюдце, яке правдиві галичани називають тарільчиком. Мене почала дратувати власна бездіяльність тут, на столі біля комп’ютера, і я думала, як би його приєднатися до їхнього спілкування.
Я почала дивитись у вікно, яке виходило не в крихітні депресивні внутрішні подвір’ячка, а на вулицю, і навпроти в стіні сірого будинку побачила несподівано світлий грот із Дівою Марією.
— На вас чекає зміна долі, — фотограф урвав розмову з Мішелем і звернувся до мене українською, піднявши перевернуту чашку, по-львівськи горнятко, і тлумачачи візерунки гущі, — до того ж — різка зміна долі. Він знайде те, що шукає, а ви змінитесь... А якою ж мовою ви з ним розмовляєте? — спитав мене фотограф, і в його голосі почулася легка зневага. Пам’ятаю, як це мене зачепило. До слова, сам фотограф розмовляв німецькою досить невпевнено, і навіть у процесі спілкування зазирав у словник.
— Ми розмовляємо французькою. Він живе у Франції, — відповіла я.
— Він живе у Німеччині, — впевнено відповів фотограф, і в його погляді сяйнула неприємна зверхність.
А тим часом Мішель за комп’ютером збільшував і зменшував фрагменти світлин, захоплений цією грою. І раптом якась жінка з’явилася в глибині темної кімнати й відбилася в уламку дзеркала, яке стояло на столі, притулене до підвіконня. Тут Мішель зненацька різко підвівся, подав мені руку, щоб я злізла зі столу, і сказав, що ми йдемо звідси. Дивно, але фотограф ні про що не питав і не затримував нас. Треба йти, то йдіть. Жінка в глибині кімнати зникла. Я не встигла розгледіти її. Можу тільки сказати, що то була жінка. Хоча, здається, вона була в штанях і коротко стрижена.
— Чому ти так хутко втік звідти? — спитала я вже на вулиці.
Він зупинився, а потім зітхнув:
— Я й сам не знаю, що зі мною. Мені всюди вважається вона.
— Хто вона?
— Довго розповідати. Але ходімо звідси швидше. Ходімо кудись, щоб я прийняв пігулку від манії переслідування.
У фотографа було холодно, на вулиці — теж. Мимоволі приваблювали нові арки, де можна було заховатись від вітру з дрібним дощем. Ми відразу пірнули до першого-ліпшого підворіття неподалік. Ні їсти, ні пити не хотілось. Але на вулиці настільки знегодило, так завивав вітер і сіяв дрібний сніг, що треба було десь перечекати негоду. Кав’ярня, до якої нас занесло цього разу, була такою приємною, що мир у наших душах досить швидко поновився. Нам налили кави в чашечки, на денці яких палало синє полум’я, на столику теж запалили свічку. Все сприяло задушевній відвертій розмові, яка таки розпочалась. Мішель відігрівся саме з настанням холодів і заговорив про те, що я витягала з нього по краплині протягом усього тижня, який ми провели разом.