Отже, в тому манускрипті, що його старий бучацький єврей дав Мішелевому батькові, містилася інформація про те, що Пінзель має «піти» з цього світу — означало це смерть чи інший спосіб відходу, невідомо, але Мішель був певен, що скульптор із якихось причин імітував свою смерть. Проте річ не в тім. Таємницю смерті Пінзеля ми зараз не шукаємо, її розкриватимуть інші. Зустріч із фотографом потвердила здогади Мішеля про те, що Пінзель у своєму XVIII столітті працював на майбутнє. І то на далеке майбутнє.
— Ти бачила ті фотокартки, Маріанно? Ти не розуміла нашої розмови, але бачила картинки на екрані його комп’ютера. Ти збагнула, що фотографія — а це також мистецтво, не ремесло (те саме говорив мені мій друг зі Швеції, який знімав промзони Донеччини, пам’ятаю, він мені тоді на якусь мить пригадався) — так от, світлини Пінзелевих скульптур — це нова мистецька якість, відмінна від оригіналів. Особливо яскраво я це зрозумів на прикладі безликого в оригіналі Самсона. Я зустрічався з фотографами творів мистецтва у Німеччині, моя сестра робила їхні виставки у себе в Мюнхені, то я тобі скажу напевне: навіть скульптури Мікелянжело не дають цього так званого ефекту четвертого фотовиміру, який дають фігури Пінзеля! І цей фотограф сказав мені, що знімає його давно, але тільки цифрові технології дали такий ефект. А в нього є проект зробити з його скульптур лазерні розп’яття для новітніх екуменічних церков! Він шукає спонсора для цього проекту.
Пам’ятаю, я дала Мішелеві виговоритись на предмет його захоплення роботами нашого нового знайомого, з дому якого ми пішли так несподівано. Я знала, що цього разу Мішель повернеться до суті свого таємного бажання. Отже, манускрипт Пінзеля залишений ребе Нухе 5321 року після створення світу. Мішель витяг зі своєї сумки шкіряну теку, витерту на згинах, а з неї — ксерокопію давніх записів. Пам’ятаю старанно виписані готичні літери заголовків. Текст був німецькою мовою, якої я не розуміла. Та ще й готика! До речі, мій колишній чоловік таке читати вміє. Але його зараз тут нема. Поруч зі мною мій химерний друг Мішель, який показує папери, яких я не вчитаю, але бачу, що вони таки справді нагадують відбиток з прадавнього манускрипту. В цьому тексті, який сучасна німецькомовна людина цілком може вчитати, міститься інформація про те, що, по-перше, Іоанн Георг Пінзель, олтарний майстер магната Потоцького, має «піти навіки» з цих місць, де він працював так плідно. А по-друге, пишеться про те, що саме у місті Вавилоні, «у чреві жертви», він лишає щось для того, хто неодмінно одного дня знайде це «щось». Мішель водив пальцем по зачитаних аркушах ксерокопії, де було написано оте дивне словосполучення «у чреві жертви».
Це було вже друге наближення до таємного бажання Мішеля, який назвався прізвищем Арбріє. Перше полегшення я відчула на проспекті Свободи під час святкування річниці УПА, коли Мішель нарешті розповів про свого батька. Тоді почалося моє розуміння його таємного бажання. Але того було замало. Після відвідин фотографа, в кав’ярні, яка, до речі, називалася «Синя пляшка», відбулося друге наближення до його таємного бажання. Я тоді ще не знала, що згодом отримаю третє наближення до таємниці Мішеля й таємниці Пінзеля, яке приголомшить мене не так підґрунтям тієї загадки, як способом наближення до неї.
А поки Мішель намагається з моєю допомогою Структурувати думки, які навідувались до нього й раніше, але тільки після зустрічі з фотографом постали чітко.
— Ти пам’ятаєш, Маріанно, серед ряду світлин на екрані раптом з’явилась абсолютно банальна — вершника зі списом?
— Пам’ятаю. Я навіть подумала, що то не Пінзель.
— То львівський Пінзель. То Юрій-Змієборець із того храму, де було багато весіль.
— Ото він такий зблизька? Справді банально. Знизу він виглядає непогано, але на світлині... ніби це й не Пінзель.
— Це Пінзель, але львівський Пінзель, не бучацький і не городенківський. У Львові в нього почав пропадати дар.
— Можливо, тому, що Микола Потоцький зі своєю екстравагантністю не обмежував його свободи творчості, а тут, у Львові, були зовсім інші замовники.
— Можливо. Але причини тут не мають значення. А тут іще дані з листа Маріанни Єлизавети, який вона писала Андре Масовскі. Вона писала, що її колишній чоловік, — тут Мішель витяг з тієї самої теки роздрук німецького тексту, а не ксерокопію зі старовинного рукопису. Він пояснив мені, що то для нього зробили переклад з польської листа Пінзелевої до її наступного чоловіка, а оригінал зберігається у його домашньому сейфі. Пінзелева писала, що її колишній чоловік нікого з цеху не втаємничив у свої подальші задуми, десь їх заховавши, і немає способу їх знайти. Вона ніби просить вибачення в свого адресата, що ця втрата пройшла повз її увагу. І певна в одному: в Бучачі нема чого шукати. Тут вона знає все. А у макабричному Львові, де сам чорт ноги поламає, Пінзель мав знайомства, які вона не могла проконтролювати.
Я усвідомлюю, що переповідаю лист Пінзелевої дуже по-сучасному. Але думка, яку висловлював Мішель, була саме такою. Пінзель не довіряв дружині, хоча й не хотів застосовувати до неї ті права, які давав йому тодішній статус патріархального чоловіка. Він дав їй свободу від себе, але найсвятіше, дар свого життя, жінці не довірив, а заховав у Львові «у чреві жертви».
— Що саме він міг заховати? — запитала я.
— Не знаю, Маріанно, але я маю це знайти. Цього хотів мій батько. Він до старості був бадьорим чоловіком, тільки останній рік дуже хворів. У вашій країні відбулися зміни, і можна було приїхати до вас, ще коли він міг мандрувати. Тим паче, фірма «Таємне бажання» існує від середини дев’яностих. Але він не міг приїхати сюди й дивитись у вічі тим людям, у чиїх батьків він стріляв. І тому приїхав я.
— Гаразд, ти не знаєш, що знаходиться «у чреві жертви». Але де міститься саме «чрево», ти знаєш? У старій частині Львова? В домі Рорайських? Можливо, поряд із їхнім будинком? І де певність, що все те й досі там? Ще можна в якийсь спосіб уявити, ніби це саме «чрево жертви» і його вміст спокійно долежали на своєму місці до тридцять дев’ятого, коли «освободітєлі» увійшли до Львова. Але ж потім почалися страшні історичні катавасії. Те, чого не встигли «совіти», доробили «фріци», себто «боші». Поляки зі Львова повтікали. Євреїв перестріляли на Янівському цвинтарі. У кам’яницях Рорайських і Єндруховських оселилось радянське начальство, а певний час там жило начальство нацистське. Вони теж могли поцупити Пінзелеву жертву.
— Я все це знаю. Але ми ще не шукали.
— А як шукати?
— Фотограф казав, що можна поспитати у львівських антикварів. Я бачив, тут, у старому місті, є чимало антикварних крамниць.
— І що саме в них питати?
— А ми зайдемо, і доля сама підкаже.
— А ти питав фотографа про «чрево жертви»?
— Я питав, чи може щось бути всередині скульптури Ісаака. Він сказав, що ні. Та я й сам розумію, що ні. Його задум заховати щось «у чреві жертви» виник, коли Авраам та Ісаак вже стояли у храмі в Городенці...
Коли ми вийшли з «Синьої пляшки», нам було так тепло, що мокрий сніг на вулиці вже не заважав. Ми знову пройшли анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок і вийшли на вулицю, яка вивела на площу Ринок. А звідти рушили до себе, зіщулившись під мокрим снігом.
* * *
«День дев’ятий», — з такою думкою прокинулася я вранці того похмурого дня. Мішель спав. Я встала й надягла халат. Він не прокинувся. Я побачила на столику біля ліжка упаковку ліків. Певне, вчора ввечері випив снодійного. Як я пригадую, він весь час ковтав якісь таблетки. То не міг заспокоїтись, то навпаки, ніяк не міг вийти із сонного стану. Перерахувала гроші, які він дав учора. Там була більша сума, ніж було домовлено. Мені стало прикро. Доплачує за те, що я ділю з ним ліжко. Вирішила повернути йому різницю. Успішні жінки мого віку мають самі доплачувати за хлопчиків, якщо їм заманеться. Пам’ятаю, що мені того ранку було особливо прикро дивитися в порепане свічадо у ванні. Мої вилиці й тіні під очима зробили обличчя схожим на обличчя янголів біля Пінзелевого розп’яття. Тієї ночі мені нічого не снилося, і спала я добре. Мені взагалі набагато краще спалося, відколи ми зблизилися з Мішелем. Але я добре пам’ятаю депресію того ранку. Такі здебільшого бувають після безсонних ночей. Я думала і про марність прожитих літ, і про недаремність пошуків, і про засадничу нездійсненність таємних бажань. У православних церквах завжди є ікона Несподіваної Радості. Не знаю, чи її є аналог у католиків. Повноту буття мені завжди давали не таємні бажання, а несподівана радість. А втім, чи не є це тим фаталізмом, який сповідує мій Мішель і на який так покладається?
О дев’ятій він не прокинувся, і я пішла його будити. Мішель прокидався важко й неохоче. Машинально я взяла упаковку від ліків, намагаючись прочитати їхню назву. Він рвучко прокинувся, побачивши в мене ту коробочку, й вирвав її з рук, хоч мені однаково нічого не сказала б їхня назва — чи то ліки від головного болю, чи якісь серйозні антидепресанти.
Але, вийшовши з душу, він збадьорився і знову сповнився віри в долю. Може, у ванні ковтнув ще якусь пігулку. За сніданком я поцікавилася, до якого антиквара вирушаємо спершу. Чи до того, лавка якого розташована тут поряд, на Вірменській, чи до якогось іншого — їх у старій частині міста кілька.
Було холодно, і я пам’ятаю, що напнула на голову велику хустку, яку в теплі дні носила на плечах. У ній я нагадувала жінок з олтаря. Він надяг довгий плащ і кумедний капелюх. «Зовсім хлопчик», — подумала я.
В антикварній крамниці ми довго розглядали картини у важких рамах, вази й сервізи, а також китайські віяла й псевдояпонські ширми. І раптом мою увагу привернула дерев’яна скринька з біблійним сюжетом на покришці. Я попросила показати мені ту річ і побачила, що не помилилась: на ній справді були вирізьблені Авраам та Ісаак. Мішель байдуже поглянув на скриньку, а я відкрила її й провела пальцями по дну. Вміст цього, як кажуть галичани, пуделка цілком можна трактувати як «чрево жертви». І про що думав майстер, який різьбив сцену жертвоприношення Авраама й Ісаака на скриньці для дамських прикрас? Я спитала, чи є в продажу інші предмети з такою ж біблійною сценою, мовляв, цей пан з Франції колекціонує будь-які вироби з цим сюжетом. Антиквар відповів, що в нього немає більше нічого з подібним сюжетом — ні картин, ні гравюр, але можна спитати в крамничці на Староєврейській. Ми подякували й рушили з Вірменської на Староєврейську. Мішель слухняно йшов за мною, а я тоді й сама не знала, куди йшла. Але добре пам’ятаю, що мною володіло глибоке відчуття, ніби мене веде доля. Ні до, ні по тому в мене такого переконання не було.
Дорогою я сказала Мішелеві, що, як на Староєврейській не знайдемо кінців «чрева жертви», то всі пошуки перенесемо на наступний раз. А зараз робимо останню спробу. Можливо, щоб більше довідатися в антиквара зі Староєврейської, треба буде в нього щось купити. Мішель сказав, що немає проблем, і зняв у банкоматі чергову суму грошей.
Ми знайшли антикварну крамницю на Староєврейській. Вона була дешевша й жвавіша. Двоє відвідувачів розмовляли з антикваром, я не дуже прислухалась, але вловила велику обізнаність немолодого продавця не лише щодо того, що продається в нього чи інших крамницях, але й що лишається по старих львівських помешканнях, бо власник і антиквар не узгодили ціну. Я почала розглядати виставлені товари. Ні сервізи, ні скриньки для коштовностей, ні портсигари не зацікавили мене, аж раптом мою увагу привернув релігійний польський календар на 1907 рік, де серед інших сюжетів було й жертвоприношення Ісаака. Звичайно, у тій літографії не було Пінзелевої експресії, але був яскраво виражений шарм давнини. Мішель заплатив за календар 200 гривень, не торгуючись, тоді ми дочекались, доки з крамниці пішли покупці, і я почала розмову з антикваром.
Я спитала в нього те саме, що в антиквара з Вірменської:
— Ось цей пан колекціонує всі вироби, пов’язані з жертвоприношенням Ісаака. Чи маєте щось іще з цим сюжетом? Ціна значення не має.
Він сказав, що наразі нема, але чи цікавлять нас картини? Так, передусім картини, ще, можливо, скульптури. Картини з таким сюжетом трапляються, він зателефонує своїм клієнтам. Антиквар простяг нам картку своєї крамниці. Я сказала, що ми неодмінно скористаємося його люб’язністю, але скоро їдемо зі Львова. І тому, може, він знає львівські помешкання, де могли б зберігатись такі предмети, може, можна було б зустрітися з господарями? Комісійні йому неодмінно перепадуть, цей пан дуже порядний.
Антиквар знизав плечима, а потім неохоче вимовив:
— Та є тут одна сімейка на Галицькій, матуся з синочком, їм місце на Кульпаркові, вони, зрештою, по черзі туди й потрапляють. Вони викликали нас оцінити своє добро. Ми недавно продали їхню люстру. В них лишились предмети від старих мешканців, ще поляків, які тікали в тридцять дев’ятому. Мають картину «Жертвоприношення Ісаака».
— У Матюшенків? — перебив антиквара жіночий голос із підсобки. — Вони вселились у сорок шостому, не в тридцять дев’ятому. Але до них порядних людей посилати не можна.
Пам’ятаю, тоді я дуже злякалась, що мені не дадуть адреси Матюшенків. Але спокійно перепитала, що в них за картина. Можливо, в нас така є.
— Картина стара, але бездарна. Вона справді XVIII століття. Але якась базгранина, а не жертвоприношення Ісаака. Навіть пропорції належним чином не витримані, що вже казати про інше. Але можете спробувати з ними поговорити. Десь у мене був їхній телефон.
— Краще б адресу... — тихо попросила я, сама не знаю чому.
— Так, телефон у них, здається, відключений, але й двері вони не завжди відчиняють. Власне, чому ми з ними не сторгувалися? Вони хотіли шалених грошей за ту картину, казали, там справжня дубова рама. Але ж рами в мене йдуть окремо, до чого тут картини? — антиквар показав на розкішні багети, які стояли в кутку. — Спробуйте поговорити з ними, якщо не боїтесь. Мені та картина не потрібна. Все, що вони мали пристойного, ті люди прожили ще за совітів.
— Одразу після розвалу, — знову втрутився голос невидимої жінки, — за совітів вони жили добре, всі їхні стреси й шизи почалися після розвалу.
Антиквар дав нам адресу Матюшенків і більш-менш детально пояснив, як дістатися до них. Сказав, що вони завжди вдома, але можуть і не відчинити. Порадив нам сміливо казати, ніби з житлової контори, тоді вони підуть на якийсь контакт. А далі хай Бог помагає.
Ми вийшли на холод, і Мішель знову запропонував десь присісти. Вкотре кава й тістечка, я добре пам’ятаю, як мене тоді вже нудило від них, а Мішель ще й замовив по шматкові торта величиною з блюдце. Ми розгорнули план старого Львова, вже добряче заляпаний львівськими стравами, до яких тепер додався крем з наших тістечок. Знайшли кам’яницю Рорайських. Ідентичність між старим і новим планом встановлювалась не автоматично, проте згадана кам’яниця була в тому самому кутку старого Львова, де й оселя Матюшенків. Це було десь поблизу західної межі львівського середмістя.
Ми сиділи при столику біля самого вікна, він дивився на вулицю й неуважно слухав, що я казала. І раптом схопив мене за руку. Мені здалося, ніби він щось чи когось побачив за вікном. Він поцікавився, як я дивлюся на те, щоб піти туди завтра. На що я відповіла: «Сьогодні або ніколи». Тоді він запитав: «А може, поблукати Львовом і піти до них у другій половині дня?» Я сказала: «Навіщо ходити в темряві під львівськими арками, коли все-таки це можна зробити при денному світлі». А втім, якщо він мені пояснить, чому не варто йти зараз, я готова його вислухати. Він мовчки зітхнув, і ми рушили на Галицьку.
Цього разу потрібний нам під’їзд був у першому ж внутрішньому подвір’ї. Код спрацював, і ми рушили вгору в абсолютно темному просторі, присвічуючи собі дорогу мобілками. Квартира дванадцять. Звісно, нам потрібна квартира тринадцять. Це поверхом вище. У темряві ми долаємо ще один поверх і намацуємо одвірок. Шукаємо дзвінок. Синій промінь мобілки мляво освітлює латинський напис на стіні: Clavis non penis in tenebrum non venis. О, Львів — культурне місто, там на стінах не пишуть російське слово з трьох літер чи глобалістський англійський матюк, виводять латинські сентенції. Я мимоволі розсміялася, згадавши хуліганську латину на задній сторінці університетського конспекту. А Мішель, який також зрозумів той напис, зреагував досить несподівано, сказавши, що напис неправильний, бо граматика вимагає не in tenebrum, а in tenebris.
Ми дзвонимо у двері тринадцятого мешкання, і дзвінок деренчить на весь під’їзд. Жіночий голос питає: «Хто там?» Я відповідаю запитанням на запитання: «Чи вдома пані Матюшенко?» «А хто ви?» Ми за жертвою. По «Жертвоприношення Авраама».