А через рік батько повіз його вперше на полювання: велика олениха лежала, сіпаючись тілом, а з розірваної хортами горлянки виливалася густо кров; падало листя. «Подивися, яка осінь, синку», — сказав тоді батько. Неподалік дитиною плакало телятко оленихи. Пригадуючи, Іван позіхнув, глянув на білосніжне тіло своєї коханки, з вишневими очима, копицею каштанового кучерявого волосся. Він ніжно її погладив і подумав про чоловіка у сірому костюмі, що напевне до сих пір десь мандрує з дверей у двері, незмінний, як сам закон у цій державі. У люстрі пливли хмари, птахи і люди.
3
Ракша
Йому снився Китаєць. З якого дива, чого? чому? він і сам не знав, але аби його запитали, як перед престолом, то все одно, ясної відповіді не дочекалися б, а швидше, за старою міліцейською звичкою, збрехав, аби тільки залишили в спокої. Та і снів Ракша не любив, ліпше, коли темрява, солодка і беззвучна. Тоді чиста голова. Ранок застав його у кімнаті, заваленій недопалками, бляшанками, рваними газетами, старими листами і порожніми пляшками. Він відкрив очі, а вже потім ані з того ані з сього сказав: «Життя, блін, пройшло!» — І ледь не заплакав. Він довго стовбичив у ванній, прикипаючи поглядом до невідомості срібного овиду дзеркала, наче знаходячи у ньому щось невимовно рідне, або те, що колись було, зараз наповнюючи його істоту останніми ударами життєдайного струму, терпкого і невловимого людського щастя.
Заходячи до ліфту, з мокрою головою, але вже підтягнутий, з ясним зором сорокарічного мужчини, якому не даси і тридцяти, в темньо-синьому драповому пальті, він ляпнув, сам того не чекаючи від себе:
— Правда, чудова погода? — і заткнувся. Повільно повернув голову, але на радість не побачив у ліфті нікого, щоб ославитися, а у цьому велетенському, як сарай, ліфті він погледів самотню постать жінки, і пару фіолетових чи то зелених, справжніх, з іскорками сміху, зовсім не злого, двійко очей над його маківкою. І коли він підвів свій погляд, то зрозумів, що в житті у нього цього разу щось перемінилося, хіба тільки ліфт беззвучно падав у велетенського колодязя, шурхотіли коліщатка, але в житті колишнього полковника Ракші, щось таки перемінилося і стриіки на темному циферблаті застрибали навіжено, схиляючись невблаганного полюсу життя, підсумованого смертю. Серце калатало як у скаженого собаки. А так нічого. Полковник тільки потягнув густо ніздрями повітря, схаменувся, знову потягнув і відразу ледь не стругонув, тобто не виблював на підлогу, під ноги незнайомці: густий запах парфумів, тонких і вишуканих, пещеного тіла, шикарного одягу, котрим смердять усі «бутіки», солоду ділових паперів, з приторними домішками китайської кухні, що на поглинання котрої слабують нинішні круті, бізнесмени, політики, вбивці, кіл ери, менеджери і різна великосвітська луска разом з журналістами, — все це в одну секунду сягнуло верхівки його черепа, як айсберга, і бабахнуло з усією потужністю, яку надбала вікова цивілізація. Він стовпів та нітився від дурнуватого свого запитання, намагаючись прочитати в її очах про свою невихованість, але прикрість полягала в тому, що він сам ніколи таких дурнуватих запитань не зносив, відповідав прямо і грубо прямолінійно, тому картав себе подумки, що казна-якого хріна повторив його, бо ані неба, ані самої погоди ще не бачив в чистому виді, а зараз тільки тріскало, стукало у потилицю, що аж вискакували очі. Проте він поволі підняв оті очі, наткнувся ще на пару фіолетових, майже неживих, наче з модного журналу, майже тобі лялькових чи манекенних, але з оплавленими золотими іскрами сміху, з розуміння всього того наразі, чого бажається, непохмільного світу Ракші, і того, чого бажає почути та побачити чоловік від жінки, яка йому подобається, а чи просто — гарної жінки. Ракша з відчаєм слухав, як ніжно перебирають колеса ліфта на трансмісіях, колінчатих передачах, навіть подумав, як ото було, аби ліфт гунув вниз, бо до цього йому було ближче, ніж до неї, а ще: у нього потерлися черевики, якраз на підошві, треба не піднімати високо ноги, щоб чого доброго не побачила, а ще — його розкішному та розгульному життю прийшов кінець, тож опохмелятися доведеться простою, майже ацетоновою горілкою, хоча він ще стояв і давив перед кралею фасон, — батько його вчив? що навіть коли тебе поставлять до стінки, намажуть лоба зеленкою, то ніколи не подавай виду, дави фасон, тримай марку. Батька він пам'ятав, але далеко, безпам'ятно, і то більше скидалося на несправдженну любов.
Він думав зараз, що був неважнецьким ментом, але в людях, слава Богу, розбирається, і що перед ним не вуличне курвисько, з наквацьованим ротом, нехай вони отим ротом однаково презервативи натягують куди треба, але одним словом — це не блядь, а справжня мажорка, добре вихована, не дурна, рідкісного виду баба, з крутих і найкрутіших значить, таких кілька років тому попересаджали скільки, що обісцятися можна, а тому він з усього ніхто, бо у кого розуму вистачить відповідати на дурнуваті запитання, забалакати у ліфті з рівнею, чи нехай то буде таксо, якщо це не робота, не довжелезна біржова черга, не ліжко, з його усіма перспективами, що сходяться і розходяться, зникають у приємній невідомості, з відкритими сторонами для спілкування, тільки на вулиці при зустрічі чемний поклін голови, яскрава, майже кривава усмішка; це тільки жебраку, коли дають, оповиті несамовитою жалістю, на чекушечку, на полушечку, можна поспівчувати, справитися щодо здоров'я і такого іншого, чого ніколи у тієї жеброти не буде. Похмілля смалило голову, коліщатка ліфта фуркали, — будинок для багатіїв, для крутих, а значить, хоча він, Ракша, колишній начальник, колишній бізнесмен, але не втратив ще лоску, зв'язків і такого всілякого, що наповнює сенсом життя безбідної людини. Коротка зупинка, втішався, яку він сам колись припинить і набере правильного напрямку. Він захотів прокашлятися, але моментально подумав, що цього робити не варто, потім спіймав себе на думці, що такого йому раніш ніколи б і в голову не прийшло. Ракша стояв і дивився жінці у плече, відчуваючи, як у грудях її, в самій серцевині, піднімається теплий, тремтливий сміх, — це тоді, коли внаправду хтось подобається, а ти його несподівано перестаєш боятися. Ракша продовжував давити фасон.
Але вони вийшли мовчки — і з ліфта, і з під'їзду, навіть не привіталися з консьєржем, котрому Ракша винен десятку; вони не торкнулися одне одного плечима: вітер напирав з півдня, теплий, нудний, що наповнює безпутством, непроханою радістю і порожньою мрією. Окрім всього, квадрат на квадрат, дивно якось все закутане у тишу, розкидавши вігті синього і жовтого світла: на похмілля, вирішив колишній полковник Ракша, чогось несподівано пригадуючи, зовсім не бажано, але повторювалося це з періодичністю похмільного синдрому, що прізвище у нього, до того, відколи він перебрався до столиці, було зовсім іншим, — Сурмач. Але Сурмачі притягалися до суду раз за разом, а не просто так, а політичні були, небдагонадійні, хоча останніх в державі не лишилося і націоналізм вивели як хлорованим розчином, як виводять літери на новенькому картузі, добротному кітелі, але попріч усьому прізвище Сурмачів викликало якщо не відверте глузування, так всезагальне несприйняття, мовляв, якісь там Сурмачі сиділи і будуть сидіти, що від них добра чекати або що там від них кому потрібно. І хоч Вітька Сурмач котився в іншому напрямку, займався всього-навсього фарцовкою, навіть не босякував, як його старший брат, здоровий, майже у два метри хлопак, якого жінки любили день-два, а мати Сурмачів працювала простісіньким бухгалтером, а батько після чергової відсидки за крамольні «стішата» повноправно, розкаяно спивався з усією країною, що щасливо торохкотіла у пропасниці розвиненого соціалізму, з людським обличчям, він, Вітька, тобто Ракша, добре розумів, що для нього у цьому містечкові метр на метр, з картузними босяцькими генералами, нічого не зміниться, а значить: п'янка, тюрма, могила. А тому, поборюючи нудоту, похмільну та гидку, Ракша віднайшов для себе на кілька хвилин виправдання, але тоді, коли не бачив перед собою, чи поряд, жінку, з нелюдсько красивими очима.
Жінка йшла поруч у м'яких одежах, що розвівалися на вітрові. У сірому шерстяному костюмові, дорогому, довгонога і пещена, вона грала у грудях і очах сміхом, таким невловимим для стороннього ока, таким зачаяним і тихим, як тільки буває напевне щастя, що навіть колишньому полковникові зробилося просто здорово і радісно від однієї нахабної думки, що до цієї жінки можна доторкнутися пальцем або покликати наступним разом, і чого доброго вона напроситься на каву, ну, як напрошуються тільки жінки, саме такі жінки, що перед цим треба ночі з дві в здогадах не поспати, а вже потім дочовпеш, — маячнула, сучка, вона ж таки маячнула, а ти, баран, нічого не дочовп. Ракші навіть незручно стало, але він уперто давив фасон, підставляючи зболене післяалкогольними судомами обличчя під теплий вітер: виліпок її стегна, проведений тонкою і м'якою лінією, що переламувався, так несподівано, що нагадував завиток її волосся, відходив рівно до красивої, класичної форми щиколотки; у неї велике і красиве, легке тіло, — лінія проходила і загиналася між ніг, вирисовуючи вузьке лоно, серед трохи завузьких, але доладних форм тазу, а штрихи талії, грудей і щиї хаотично, майже до механічного перекреслювалися, піднімаючи два крила плечей. Шапка червоного волосся, зелені, а не фіолетового кольору, радше вже яшмового кольору очі, в яких не вгадати змісту, як і належать справжнім живим жіночим очам, — за такою мрією ганявся Фрагонар і Модільяні. Пещена себелюбка, якій кортіло, швидше за все, дізнатися, хто він такий, або подивитися на близькій відстані на таку породу людей, а можливо, попросту не вистачало розуму, щоб здогадатится, що поволеньки він, колишній полковник Ракша, котиться на самісіньке дно. Але тут Ракша уперто чомусь подумав, як хто нав'язав, про дивну судьбу свою і глянув тривожно поперед себе на сіру площину видутого столичними протягами асфальту, що обмивалася зараз теплим південним вітром. Вулиця видалася йому великою посудиною, залитою густою рідиною, зеленою і драглистою, де непорушно, в одній позі та позиції захололи люди, що рухалися в такт, одним ритмом, синхронно незрозумілими, невидимими рухами, поштовхами, що розколисували цю рідину на самому верхів'ї; десь ізгори, із самісінької гори, лило спокійне і рівне світло, що не засліплювало очі, і якусь частку секунди, а мо' і того менше, Ракша навіть подумав, що переставився, мать його, а тому не встиг нічого/до пуття довести. І з дурнуватого такого ото стану його вивело вищання, на високій ноті, живе до м'яса і кісток: склоріз, почепившись у цій зеленій драглистій суміші м'ясистим чорним павуком, різав спокійнісінько на лоджії скло. І тут Ракша подумав про Бога. Вулиця знову лягла перед очима спаленими артеріями, якими Провидіння чи доля, чи фатум гнало поперед себе, позаду себе, з боків тисячі, ні, стада різнокольорових пуголовків. Потім він знову захотів подивитися на жінку, але її вже не було поруч: вона йшла тим боком вулиці, легенький вітер перебирав шовком одяг, і було видно її гарні довгі ноги у сірих штанях, купу червоного, як мідь, волосся і зелені очі, що туманом розпливалися від сміху, готові щохвилини вжалити.
— На цих козах тільки собачі рефлекси Павлова відпрацьовувати. Медицина. Меценати. Митці.
Він, не обертаючи голови, зрозумів, що казка закінчилася, все пройшло, чого б йому не хотілося, як би не викручувався він, Вітька Ракша: перед ним, важко оддихуючи велетенською пузатою рибиною, стояв Нижник, колишній опер, а нині поважний пенсіонер, батько цілого виводка дітлахів різної масті та національності, — з ним Ракша збавляв дні, пусті холостяцькі вечори, а скоро напевне, з сумом дивлячись на жінку, констатував колишній полковник, пройдуть швидкоплинні його літа, роки поглине ця товстопуза рибина, на совісті якої убієнна не одна душа. Чорними джмелями шастали соті і шестисоті «мерседеси». Ракша засунув до кишень важкі жилаві руки, майже ковальські, намацав мобільного телефона, відключеного за невиплату, але для форсу тягав із собою, — іноді спрацьовувало, тоді вони з Нижником розживалися пляшкою-другою в борг, хоча інвестори гибіли квартал за кварталом, як від напалму. Він не переставав спостерігати за жінкою. Цього разу відверто, — втрачати нема чого, нічого, нічого не зловиш у тій темній воді, тільки втратиш голову, решту сили і достоїнства. Він навіть хотів вловити запах її парфуму, її косметики, її духів, щоб потім ранками пізнавати слід її, шлейф її на вулиці: і відразу Ракша устидився своїх крамольних, інфантильних думок.
— Ходім. У мене є трохи грошей. Вип'ємо.
— Ага, Ракша, живчик і жук ти, полковнику, ти ще викрутишся, — веселою нотою потягнув Нижник.
Вони ще трохи пройшлися слідом за жінкою: він навіть побачив, як вона ступила на сонячний бік, у сонце ступила, чи просто очі неждано зайнялися, як глибоководна прірва. Ракша знову подумав про Бога. Він часто, дуже часто думав про Бога, хоча в родині його, у всіх кланових відгалузках, гілках до релігії ставилися поважно — хто вірив, а хто і ні, але ніяк не допускалося крамоли і сміху над такими речами. І він зиркнув лихуватим оком на мокрого від поту, затягнутого в секондхендівську майку, як пристаріла здоровенна беззуба акула, з вичахлим похмільним поглядом, з порами убільшки з сірникову голівку, сприйняв скрушно, як необхідність, Нижника. Над вуличкою, куди вони завернули, стояв рівно, як стовп, валізний запах. Дорогі валізи панів, що тільки перебралися на нові квартали, ще в блощицях, з довгими рудими прусаками, кліщами, смердючими кухнями, навіженою пустотою злиднів, з безкінечністю до безмежного днів, де голод продовжує кожен рік майже удвоє.
Вони ступили у тінь білих пластикових парасольок, сіли за вільного столика, а Ракша поклав перед собою мобілку, відкидаючи гордовито голову, наче захищаючись від невидимого удару. їх омивав зелений, пінявий потік трави підстрижених газонів. Стояла осінь. Якраз її початок. Люди сновигали маленькими різноколірними блискітками.
— Як вони віддаються своїм кобелям: по частині чи відразу? — заговорив Нижник, розливаючи по пластикових стаканчиках горілку, з достоїнством споглядаючи за жінками, що допомагали вантажникам біля під'їздів вибирати потрібні речі. Жінки були гарними, одна в одну, з довгими ногами, розумними очима, пещеними тілами. Потім Ракша з Нижником випили, без жодного слова. Упівдороги Ракша припинив порух руки, що згиналася у лікті все швидше, все впевненіше; той порух продиктований волею чи виявленням як такої: ти ба, руді кільця по білих плечах, зелені очі і велика невідомість. Таємниця. Ракша поставив стаканчика, глипнувши на німу мобілку, як на найбільшу ганьбу свого життя. Сором є ознакою живого. Мертвим краще, з відчаєм притиснутого алкоголіка подумав Ракша. І тоді, виходячи з цього драглистого світу напівзвуків, споглядаючи зливу металу проспекту Перемоги, він, хмеліючи, наближаючи до себе сонце, ларьок, блідавеньку пару закоханих лесбійок, подумав, відсторонюючи думки від цього нав'язливого, в грязній піні світу, що жінку ту, її значить, вольтовою дугою потягнула пропащість, його пропащість, колишнього полковника, що зжився з таким-от і сяким-от — всі жінки пропащі, інакшого Віктор Ракша і не думав. Знову довгим зором він вилупився на вулиці у живому яскравому манатті, у лускучому, як феєрверк, першотравневого риговиння: перша чарівність зустрічі зникла, змита вона ацетоном горілки, а поруч тільки тисячі і тисячі гнилих від простатиту і геморою кишок, гнилозубих ротів, проробляють непотрібне нікому дефіле туди-сюди, навіть не помічають, що сонце скоро сяде їм на голови, значить, вгрузне у землю посеред цієї ось затишної вулиці. Хана вам значить, а я прийняв анестезію. Сором зветься моя анестезія. Хана вам, значить. Хана, і я Ракша, благословляю вас на що всезагальну хану. Інакшого не може бути. Туди вам, гнилушники, дорога. І останньої думки колишній полковник Ракша і перелякався. Ракша так і зупинився з напівпіднесеним, затиснутим міцними, трохи короткими пальцями, білим стаканчиком. Руки воїна. Чаша Грааля. От ідіот, думки-то вповзають у голову. Неминучі. Як смерть. Еге. Глянув на зеленопінне озеро трави, з плямами сонця, що розходилися кругами, мов наближаючи до чогось: небо зробилося темним, як перед грозою, наче у хмаролом. І тут він водночас подумав про Бога і Китайця. Жінка зникла. О німфа, скільки в тобі любові… а може, більше підходить блядство. Тільки світлі кола на зеленій траві, та у синє провалля проспекту Перемоги падали автомобілі, окреслюючи свій денний і земний шлях купками вихлопних газів. Нижник вимахував, як дурко, руками, кишкаючи мух: