Через тиждень, коли Марію ще не привезли з трупарні, то Іван з кутка спостерігав за людьми в чорному, що тремтіли, як від сверблячки, ворушили руками, наче лапками великі комахи, іноді вони підскакували до столу, щоб випити горілки, нашвидку закусити і благочестиво вставитися водянкуватими очима в дверну амбразуру, в очікуванні труни, покійниці, закінчення процесії, і саме тоді він почув удари дзвонів, і зіскулився від болю, наче хто усмалив по яйцях, а до вуха доносилося не що інше, як хто спалював велетенські коробки сірників: з'явилося обличчя, — так собі просто зависло серед золотої маяти осені, і нахабно наказало, щоб він їх усіх повбивав. Іван не мав нічого проти, але був надто малим, проте все навколишнє викликало у нього відразу. Коли пика зникла, Івану боляче різало в пахвині і викручувало нирки. За годину він побачить велетенські простори цвинтаря, залиті багрянцем, золотом осені, а перед цим квартали, занурені в тінь, у сум осені, смерті, лишень міст в синіх озерах, окутаний оловом осіннього сонця, що провалювалося крізь хмари, відбивалося у воді, перебираючись назад по небу чи до неба. Похорон проходив для нього як щось незрозуміле, але пекуче, як останнє кохання, чого він аж ніяк не міг знати, як щастя, що прийшло на кілька годин чи за кілька годин до кінця життєвого путі. Словом, він нічого не зрозумів. Але секретарка у вікні, запах трупу, великі сонячні плями, навіжений страх в очах батька, великі вишневі очі.
Батько завжди ступав важно і чинно, як тому вчився і чому навчали з самого народження: виростаючи чи виховуючись серед малограмотних, низькорослих мужиків, де силу кулака, тюремну відсидку, що називалася «ходкою» вважали за аксіому, чому неможливо сперечатися чи доказувати; тут говорили, якщо смерть, то буде і смерть, і ніяк ти по-іншому її не назовеш; де доброхотів не зносили за настирність, тобто на нюх не терпіли, а при першій-ліпшій нагоді, на полюванні, намагалися випадком, з берданки вибити мізки. При з'яві посеред дороги попа тицяли дулі, і ті дулі засовували до кишені, чемно вітаючись з батюшкою. Іван всього цього не знав, геть затертий столичним лоском і шиком, проте з хмільною радістю слухав чоловічі розмови про полювання, про рибалку, про життя в далекому енному селі, — тільки сірий оскал батькового ока, переляканого чи лихого, світив на нього, як на чужого зовсім, холодно, наче з ями.
Ближче до літа, вже під травень, Іван періодично почав відчувати тривогу, що захоплювала його зненацька, лякаючи каламутною печаллю: так він починав думати. І ось батько повів його містом. Спливало вже літо, мережачи повітря невимовною спекою, пряжило разом з великими чорними жирними мухами, що перетинали свій звичний шлях від Бесарабського ринку і долітали до їхнього фешенебельного, вважай, району. Того дня батько примусив його одягнутися, власноручно, а не допомагав, бо раніш його одягала мати; він приїздив від баби чи бабушки, і в останньому дійстві він бачив щось навіть чарівне, котре пахло чуланом, з часником, воском із сотів; в такі добрі і світлі часи, де пахло часником, цибулею, медом і воском, навіть брату подобалося одягати вередливого Івана. А тоді він чекав на батька у великій вітальні, то знову занудливло віддавався мріям, листаючи книжку про індіанців, вождів та Шкіряну Панчоху, побачив старого у світлій та білій кімнаті, з великими вікнами, полонячись невимовною тягою до цього незвичного чоловіка, — батько наливав собі горілки, випивав, закинувши голову, що рідкі, ще не поголені косми, торкалися плечей, і закусував салом, з рожевими прорізами, смачно хрускаючи часником. Запах дразнив ніздрі, щедро і густо, навіть хотілося їсти, але це було щось інше. В цій суміші запахів він плутався, наче у захмелілому хороводі, де звуки, дух терпкий землі віддалеку, мелодії його тихих думок набирали одного цілого. За вікнами синьо лежали двори за дворами, мов велетенські вигрібні йми майбутнього життя, де у самому вирлищі нечистот от-от, видавалося, закипить. Потім батько взяв його за руку, і він відчув шерехувату, порепану шкіру, і повів вулицями, що ще лежали чорні, порожні, виводили кудись у невідомість веж, недобудованих кварталів, де роїлися запахи; вони були далекими ці вулиці, і нагадували розповіді матері, а зараз саму її, з пустими ямами очей, що Іван аж заплакав. Повітря ще вологе, але клалися густі, ледь забарвлені у жовте тіні — на спеку і таке інше, чого він ще не розумів. Вони зайшли у метро — спочатку у холодний підземний перехід, де він знову подумав про матір, саме подумав, а не згадав чи нафантазував казна-що: мати забороняла, довго не відпускала його за межі будинку, а його прогулянки означалися заледве дитячим майданчиком, парканом або її запилюженим кабінетом.
Після цього, в цьому проміжку, пам'ять про матір зникає; вона вивітрюється в глухих закутках комуналок, куди його батько привів. І наприкінці дороги, з недитячою серйозністю, він чогось подумав, що саме це початок дороги, не інакше. Тоді, через десять років, він згадував батька з легкою ненавистю розбишаки, наче віднаходив у тому через багато років виправдання: батько носив на важких атлетичних плечах, що бувають тільки у циркачів, невеличку голову, видавалося, вона настромлена крихітним райським яблучком на тонкого шпичака шиї, що, в свою чергу, якщо добре придивитися, мала волячу силу, зміїну гнучкість, хитрий вигин, жіночу пругкість, і від того батьків погляд робився ще пронизливішим, далеким і отруйним, навіть убивчим, як у степової чи гробової гадюки; і лише тоді, зачаровані, люди помічали міцні руки, могутній торс, дебелі, трохи закуці ноги, але надто вправні, як у боксера чи футболіста. І пізніше, зовсім вже дорослим, він починав розуміти, чому мати віддалася простому провінційному босяку, що в скорому часі, на привелике захоплення інтелігентних родичів, став рецидивістом, таким робом потвердивши їхні кімнатні пророцтва, — їй, як і решті одноплемінників, не вистачало сили, а радше розуму. Те, що вони називали розумом, було просто невдячною зарозумілістю, і саме батько перший вгадав, що виросте з Івана, хоча б десять педагогічних інститутів кинулися його перелицьовувати, виховувати, любити, випещувати, ненавидіти, — один біс його син робив би все на свій розсуд. Тому вони по-своєму його ненавиділи, а може, трохи любили, але кожен вже розумів, що з Івана виросте щось таке, яке перевищить їхні пороки чи, навпаки — чесноти. Але одного не розумів тільки Іван: з якого дива батько водив його до колишнього помешкання. Він при'іце до нього, до свого батька, відшукавши десь під Тамбовом, щоб почути правду, але коли побачить його, то зрозуміє — дізнатися нічого неможливо, бо горілка, фатум і горе зітерли геть з голови старого останні здраві думки. Він лежав і конав у комірчині від цирозу печінки, з прогнилими нирками, весь у сечовинні та гівні, з крикливою алкоголічкою-рецидивісткою, котра чекала на його смерть. А того дня він вперше побачив високі стіни, з білими березневими брижами, які слизькими рибинами, що зникали у сирих і темних закутках будинку, висвітлюючи муро широкі, стіловидного типу вікна, де трухляві рами вкриті тлустим шаром сажі: колись добірні дома, що зараз гибіли під комуналками, вичорнілі від недбальства, вони похитувалися вітрами років, пущені мов старі кораблі на волю житейським шквалам людей, що несподівано увірували у правоту свого життя, а саме, що життя належить тільки їм і нікому більше, проте не позбавилися ледарства, страху перед завтрашнім днем, так як то у полишених справжньої віри, окрім їхнього власного нутра, що вивергало прекрасні думки разом з калом. Ну, то теж віра. І до Івана, як у широку трубу, линув голос батька, заледве не пророчий: «Щось мені на баб останнім часом зовсім непруха…» — холодний, важкими похмільними краплями піт на чолі, тремтячі кінчики пальців. Вони простояли майже півгодини перед велетенськими, облузаними і побитими, років з десять не фарбованими дверима, аж доти, коли двері не відкрила маленька жіночка, з миловидним обличчям, аби не купи зморшок, що павуками розлазилися її обличчям, і тому голова її нагадувала полузану порцелянову чашку. Очі у жінки великі, вицвілі від часу, від самотини та злиднів, ляку перед невідомим днем, і вологі, мов у блудливої сучки. Іван почув і відразу зрозумів цей світ, в якому животіла стара.
Батько стояв, розхитуючись за босяцькою звичкою на черевиках ще кілька секунд, що протяглися довго, так, що можна порахувати удари крапель, що стікали з проломленого даху, а вода була ще тієї зливи, днів зо два якій точно, і аж потім зайшов, перекидаючи через ліву руку, відставивши лікоть, піджака, фасонного і модного; повагом він пройшов коридором, темним і смердючим, де було тільки видно його атлетичну постать, м'які, притишені кроки молдавських черевиків з німецькими протекторами малинових, майже ніжних, як дівочі руки, підошов; потім він сів на стілець, спинкою до грудей, склавши на нього спочатку піджак, потім руки, — рипучому, поставленому біля самої груби, обкладеної імпортною кахлею, і закурив, перед цим закусивши особливим прикусом казбечину, на зековськии манір, пурхнувши струмком синього диму, а вже потім, загодя, дивлячись на ліплену стелю, дав жінці грошей, діставши їх з маленької кишеньки, — туго складені, у чотири рази. Було зрозуміло, що гроші трималися саме для цієї миловидної, з плаксивими очима жіночки. Батько дав гроші їй так, як люди, що не знають цим грошам ліку.
— Базарь, старая, і не тягни за душу… — батько підняв руку, розчепіривши п'ятірню, і стара сахнулася.
Жінка була якраз з тих, що злидні і непотрібність, але не треба плутати з непридатністю, роблять святенницями або злісними тріскухами, стукачками з доброї волі. Жінка сіла, слухняно склала руки на коліна, покірна собачій судьбині, — від неї війнуло прілотою забуття, холодом літніх жінок, що давно не знали мужчини, — і почала розповідати, розтягуючи слова на міський манір простолюду, з ухилом на блатняцький чи там дивись — вона, мовляв справді не бажає розповідати, але виходить саме так, ви мене змусили:
— Значить це було перед весною… Чи від самої весни, ото так…
Потім Іван зовсім відірвався увагою від її розповіді, щось у нього засвербіло в грудях, під підошвами, — за вікнами авто вилітали з підворіть чорними жирними мухами, тіні кидалися услід тіням, і далі, зовсім далеко виникне інший голос, наче хто вичитував закляття, і він зрозумів, що воно ото закляття, починаючи вбирати з болючою насолодою світ, що простягався перед ним у яскравих і іржавих сонячних плямах, таких великих, більших навіть, ніж весь світ, і він, Іван, провалюється за якусь межу, якої страшилася ця жінка, а зараз його батько, ховаючись за синіми пасмугами диму. Він очуняв від легкого поштовху під низ живота і почув їхні голоси — жінки та батька. Але до слуху донеслося зовсім інше звучання, на півтону вище, різкіше, глухіше, як після сну чуєш чиєсь протяжне скімлення, як хто ткнув писка в пилюку. Тонкий, різкий, водночас заглушений звук. Це як несподівано побачити гори, зачудуватися, а потім вирішити, що ти колись їх бачив, і у відчаї, в очікуваній пустоті почуттів, що нічого не приходить, наче облузаний качан кукурудзи, заклякнути з витріщеними від злості очима, — проте це через багато років. Так він почув і побачив голоси батька і жінки. До голосів у домі взагалі, припалого золотавою пилюкою минулого, де мешкало так багато і всього, що можна задихнутися внаправду. Іван міг розрізнити їх на кольори, повестися на тепло, так як відчуваєш жар вогню за склом поїзда осіннього гожого дня, навіть на смак він вирізняв ці голоси, що зараз шурхотіли ніжним травневим листям. І ще багато чого такого, чого не дозволяв отруєний дорослими його досвід.
А жінка говорила, трохи поволі, певне за звичкою, розставивши гострі коліна:
— Вона-то й лигалася з ним, бо сам понімаєш… Кормилець надо в сім'ю… А який з нього кормилець… Так собі… Малого ще не було… В пузі… Ти знамо де… — ця жінка, з прямою, як у аристократки спиною, уперто говорила «ти». До столиці вона потрапила випадком, бо закохалася у залізничного провідника, а той натішився, але не покинув — полишив у бригаді, але дбайливо підстилав під кожного зручного пасажира, там вона знайшла чоловіка і опинилася тут. Слова жінки перепліталися із спогадами про Марію, про себе, про її чоловіка, мужчину, як вона говорила. Як Марію хтось підучив «труйнути того» його, батька Івана, а вона чи то не встигла, чи то забоялася, і вже на кухні, після посадки чоловіка «на зону», на кухні, з облізлими шпалерами, поділилася досвідом з нею, Дуською чи Люською. А та, в свою чергу, намотала на вуса і підсипала полинь у горілку доходяги, тобто свого залізничника, і через три неділі того, її мужика, рівно не стало. Потім вона вже спокійно, коли Іван очухав, почала розповідати про Марію: як вона народила дитину, без жодного крику. Вона тільки вилуплювала очі в темряві, ворушила налитими кров'ю більмами, закусивши міцними, доглянутими зубами губу; вона рячила очі і по-скотинячому мовчала, так, як її вчила мати, така ж сухопара, з підтиснутим задом сучка, що прожила сорок три неповних роки і померла, стікаючи гноєм і злобою, викидаючи через свища у горлянці прокляття, але мовчала, — одна велетенська дірка у горлянці промовляла за неї. А Люська підійшла і почала допомагати. Вона все добре, уважно, ретельно, по ходу, мов записуючи, запам'ятовувала, бо життя вчить пам'ятати найдрібніші речі, бо іноді оті найдрібніші речі можуть принести великі неприємності або коштувати життя. Тому Люська запам'ятала, як високі стелі тонули у темряві, а тому видавалися безконечно високими, як стіни піраміди чи гори; запах поту, надламаний листок на фікусі, лаци місячного світла, що лежали нерухомо олійними калюжами, вихлюпуючись через проймища дверей. Тож вона зайшла і мовчки стала допомагати. Коли все закінчилося, то Марія завила, так плачуть і скиглять діти, яким строго заборонено плакати, але вона тихенько заскімлила, щоб ніхто не чув, — навіть Люська, — ткнувшись підборіддям у гостре і голе, синє від місяця і нічних ліхтарів плече, а на вигостреному обличчі лежала потворною квіткою тінь від фікуса. Трохи віддихавшись, а вона проспала рівно годину, — відкрила очі, подивилася на світанок, що тільки-тільки маружив, і сказала: «Дай його сюди…» Люська дбайливо подала дитину, а Марія звелася, напівлежачи у розкладному кріслі, взяла до рук дитину, подивилася поглядом, в якому не вичитати відрази чи любові, вигнавши, зачавши бровою гримасу, що тільки нагадувала про відразу, і про відсутність якогось там почуття, і про переляк перед завтрашнім днем; одним порухом, наче її вчили уряд кілька років, переламала дитину пополам, що навіть та не писнула. Люська було хотіла зголосити, але Марія глянула скляним і злющим поглядом, наповненим справедливим гнівом. І та углохла. «Піди поклади його під фікус…» — і знову заснула. Вона проспала рівно три години, а потім подалася до телефону: йшла похитуючись, широко розставляючи ноги. Марія стояла спиною до дверей на цементованій підлозі, на шматку найбільш холодному, там, де висів чорний, подібний на крука або підбитого птаха телефон. їй відповіли відразу, і вона мовчала, потім тихенько, жалібно почала проситися, — маленька, у довгій та перелатаній сорочці. Вона говорила знову, а на тому кінці трубку брав маленький опецькуватий чоловічок в сірому костюмі, з великою роздатою задницею; він ворушив губами, червоними і в крихтах від вафель «Артек», і говорив: ні, ви не маєте права не прийти на працю, бо я вас обов'язково звільню, бо необхідно триматися трудової дисципліни, бо необхідно бути свідомим будівником комуністичного майбутнього. І він поклав трубку, і подивився у захоплені сині очі секретарки, що друкувала на машинці, засовав задоволено задницею, подумав про геморой і посовав ще раз нею, тобто задницею. Вона повісила трубку. Уперлася круглим лобом об фарбовану стіну, прорізану важкими краплями, що збивалися у струмочки. І тут вона сказала: «Неси дошку…» — Пауза, зирк сірих очей. «Неси дошку для м'яса…» — Люська гайнула, розвіваючи спідницю, повернулася і стала як вкопана, з собачим виразом вірності на обличчі, але з розумними очима, в яких дряпалося і рвалося почуття, десь глибоко і відчайдушно. Марія, сидячи на тому ж таки розкладному кріслі, взяла дошку і пожбурила її до плити, що проти синього ранку, чистого як вода, видавалася ще більшою, нагадувала комірець свіжовипрасуваної сорочки або дитячі солодощі. Люська, зачарована смертю, коротшою, ніж можна вигадати, швидше не вигадаєш, подалася за посланою сокирою, потім хутко повернулася за дровами, ошарашено повторюючи «травень же травень же травень». Коли вона повернулася з дровами, її вивернуло; вона упала біля самих дверей і голосно завекала. Марія спокійно, з порцеляновим холодним спокоєм розрубувала дитину на дошці. «Розпалюй!! — сказала, навіть не повертаючи голови, а ошарашена Люська кинулася розпалювати плиту, все повторюючи «травень Боже мій травень тррравень». Марія тільки справедливо подивилася на неї холодним сірим поглядом, наче нічого не змінилося, легко усміхнулася, коли почула, як загудів у плиті вогонь, сама, на колінах, підповзла до плити і почала жбурляти шматок за шматком у кошлаті язики полум'я, що майже відразу бралися густими чорним димом. А опецькуватий чоловічок пройшовся коридором з безліччю зачинених дверей, втягуючи смачно жіночі запахи за дверима, завернув до туалету з герметичними кабінками; зручно вмостившись на сидінні, він спустив штани, припідняв пухлу задницю і акуратно помацав пальчиком. На його обличчя лягла тінь подиву, ба, навіть захоплення. Тоді він спритно запхнув до заднього проходу протигеморо'ідальну свічку, задоволено крякнув, ще кілька хвилин посидів, кліпаючи очима, надів штани і таким от робом знову повернувся, пощезнувши серед безлічі дверей.