Відблиски пливуть обличчями, скошуючи носи, витягуючи маски. Нінзя тобі. Тінь від повної пляшки, від автоматів. Ось тобі Фройд. Тьху, в голову лізе, хоч висцись цим недоумкам на голови. Щоб розуміли.
— Сука… Віскі! Ти глянь, Петро, віскі. Віуіскі. Ось так правильно. Лежать, а то накришу. Де Ромодан?! Чемодан де? Ромодан чи Чемодан! — бійці радіють, що легко справилися. Китаєць тримає «стєчкіна» навинос. Плече трохи підняте, пістолет рівно, без понтів, а то як у кіно, наперекос. Так пацани тільки у кіно стріляють. Ляснув постріл. Один вискочив і побіг. Китаєць звів руку. Чоловік ламається, начеб спіткнувся. Кров під ним набігає швидше, ніж вода з-під крану.
— Швидку, мать твою! Швидку! — кричить третій, що лежить, утопивши морду у піску. Чується нерозбірливо. Одне белькотіння. Китаєць швидко підбігає на напівзігнутих. Смалить тричі з «стєчкіна». Пісок вихаркує кров, міз-ки, бруд. Решта біжить, намагається щось видавити, Ракша кричить, шалоплено водить очима, вивалює язика і очі. Очі скаженіють від безпорадності, ще недавно повні затишку, такі подобаються жінкам.
— Капітан, сволота, прекратіть!
Тінь Китайця зникає у чорній арці. Всі ми з проходу, виходу, чорного чи світлого, вийшли. Ракша сідає на пісок. Спецназівці кидаються за Китайцем. Удари глухі. Стріляють. Вискакує заюшений підліток і скиглить. Куля йому перебила кисть, на одній шкірці висить: «Дядька, не убивайте, дядька!» Малий падає на коліна. «Я його, суку, знаю. Це синаш Ромадана!» «Петро, не чіпай. Давай поспитаємо полковника…» Китаєць, давлячи протекторами черевиків шкло, жуючи гумку, підходить і приставляє ствол, чорний воронований ствол до лоба. Малий бздить, штани мокріють. «Версаче» або «Кевін кляйн». Спробуй братві підсунути фуфло, — не менти.
— Жить хочеш? — Китаєць опускає ствол і усміхається, викидаючи щирий і радісний сміх, привітливий, з родзинкою істеричності. Полковник Ракша поволі бреде до них.
— Хочу! А я буду?
Китаєць витягується, хрускає кісточками.
— Християни кажуть, що ми всі будемо жити, — і натискає курок.
Півголови як не було. Покійники лежать ганчір'ям. Громадні тіні або велетенські мухи. Кров з них поволі, дуже повільно натікає. Вся звійшла. Пісок скрізь, по Троєщині пісок. «Нічого особливого». — відгикується Китаєць. Він іде понюхати за стіну, ледве-ледве освітлену фарами авто, чіпляється ногами за порожні бляшанки, бубонить під носа. Глупа ніч, і навіть зірок не видно, зранку надавить спека. Паскудний кокаїн, вирішує про себе Ракша, менше ніж на десять хвилин не вистачає, і на 'кий хрін псувати собі здоров'я. Десять хвилин — знову заряджайся. Де ті хрєнові спецназівці, орли, значить, батьківщини. Потім вони таки нарешті пішли, полізли з щілин будинку, витягуючи арештованих. І ті пішли, і ці ведуть. Як першопрестольники, із самісінької білокам'яної, і вийшли на прогулянку для понту. Завойовники всіх імперій. Кокаїну понюхать, да щей наварістих лаптішкой похлєбать. Вітер надував вже холодний, передсвітанковий, тільки-но глупа ніч позорила, а тут вітер, брудніє хмарами небо.
— Полковнику… Пане… Пане полковнику, що з жмурами… Що з ними робити…
— Вантажте на купу, а власне, то не ваша справа… Зараз понаіде… Я їх усіх би на купу… Чуєш, Клименко, у тебе завжди є випити. Дай.
Пісок рипить першим снігом. Попіл сподівань. Останній Новий рік з лікаршою, — люди кажуть найприємніший, бо все згадуєш. Останній рік з цією чокнутою: кришталеві фужери, артемівське шампанське, французький кальвадос, Гріг, порнофільми з інтелектуальними вивихами. Зрання сизий туман. Розвалилася, розкидала тілеса тепла міщанська корова, з сумним таємничим карим поглядом, розкидала гарячі ляжки, ще не охололі з ночі, а ще от давай, віддалеку, ось зараз розпочне втирати про Будду або Заратустру. Тоді було модно. Зараз тільки на місяця виють. Зараз Москва і Європа надворі. А за вікнами цей блядський сніг, як попіл на голови. Рви волосся, ридай ридма. Музика вертухається у грамофоні. Празький, приперли знайомі. На Сінному такого барахла по дві гривні чотири штуки. «А тебе негри трахали?! І-и-і-и-кккк…» — «Виблядок, невихований плебей. Я мати твого сина. З Новим роком! Хороший ти мені Новий рік… О Господи. П'янь смердюча… Ти тільки… Ви тільки…» — інтелігентка третього коліна, чи в третьому. «Значить, і він виблядок!» — Передозований часом і кокаїном Вертінський заливається, що не в себе. Бра, надсвічники, світильники викрутасті. Чотири голих негри, зовсім без нічого тримають у руках по свічці. З усім чоловічим достоїнством. Свічки треба було приставити отам. Декаданс сраний. Горлохват Вова Висоцький, похабник та морфініст, — на закусь. Висоцький з Вертінським зранку. Вершина несмаку і декадансу. Голубчики один одного краще.
Син Ромодана лежить, наче хоче сховати руки під подушки, засунувши їх у брудний пісок. Він обходить його, поправляючи комірець. Ромодан стоїть осторонь і тільки схаркує. Від нього смачно тхне бабами, віскі і невинністю. Небом, видно добре, пливуть хмари. На будівництві спалахує ліхтар. Видно попереду голомозого, виголеного під буддиста черепа Китайця, і кулька світла катається від тім'я і до вуха, потім назад, тим шляхом, лягає на тім'я.
— Ну, мусорок, вляпався… — Ромодан чекає, коли защібнуться кайдани, наразі маленькі помічники.
Полковник іде, потім відкидає полу пальта, витягує «стєчкіна» і легко, з непробивним спокоєм, майже як на полюванні з генералом, підманює свистом:
— Китайцю… Еге-ее-й!
Орли спецназівці біжать наперехват. Тільки Китаєць вже помічає дірку у грудях і, як рибина воду, викидає кров з тонкогубого рота. Контрольний постріл. У голомозий, обтягнутий шкірою череп.
— П…ь…
Бліде як місяць обличчя затриманого. Ракша чухмарить гарячим стволом лоба. Штани у затриманого сухі.
— Прізвище, — хрипить Ракша.
— Білозуб. Іван. Інженер-біолог.
— Ага. Воно й видно. Манжлав би ти додому. Нам свідки якраз зовсім не потрібні. — І він іде упродовж трупної полянки. Світає дуже швидко. Через вікно, протяг між стінами, дірка в інший світ, мокра п'ятірня безрибного озера. А може, вже запустили.
— Полковнику! Там знайшли трупи!
Ракша дивиться у скляні очі Ромодана. Щелепа Ромодана поволі рухається, разом зі скошеним поглядом. Видно оливковий засмаг. Чим світліше, тим краще він проступає. На сонці він зовсім буде не такий.
— Судак?
— Лазурний. Тобі труба, Ракша, але я у великому боргу.
— Понти. І зробив… — хотів сказати, що заради справедливості, але зараз дійсно подумав, для чого це він зробив. — Ведіть цього… І відвезіть затриманого. Я б йому виписав ще штраф, щоб знав де сцяти… Як його там… Е-е-е…
— Білозуб, пане полковнику.
— Ага… Нам свідки не потрібні Відвези упівдороги. Хай більше не тиняється невідомо де.
— Бідолага пацан, — говорить Ромодан, косує оком на Ракшу, наче хоче щось сказати, але лупить очі, як вистелити хоче, на тіло сина, що руками у піску, руками у пісок загруз, мов під подушку засунув, і говорить він фразу цю, наче перед ним не його син, і взагалі весь цей тріскучии світ не для нього. Потім вони разом з Ракшою піднімають голови і дивляться у проймище вікна на вологу п'ятірню озера.
— Які в хрєна ще трупи? Хіба нам мало своїх жмурів?
Ракша йде, загрібаючи ногами пісок.
— Зустрінемося, Ракша. Думаю, зустрінемося. За мною борг.
— Заводьте Ромодана, вам тут не цирк. Мать вашу! — кричить Ракша, кушпелить піском за спецназівцями.
Одна лежить на дерев'яному настилі, з усього, що гарна, з породою дівчина. Від копошіння вошей, що вкривали повністю її тіло, від голови до п'ят, видавалося, що дівчина ворушилася, або ледь дихала, або тихо, без звуку плакала. Відрізані груди, проміжність і піхва. Остання вирвана з корінням. Чорні дірки. По тонких рисах, по манікюру можна сказати певне, що вона не бідувала: або з заможної родини, або проститутка. Трупний яд виступив тільки в окремих місцях, вже поволі почав разом зі смертю поглинати оксамит її шкіри. Друга дівчина прив'язана до чорного спортивного снаряду, спиною до Ракші. А полковник пригадав, що такі називають «козлами». Теж вирізане гузно. Ноги зсудомило, пальці повідтинали, наче велетенськими садівними ножницями, що вірогідно. Відсутні груди. Трохи неподалік знаходять горщик. Його приносить спецназівець: він блював, істерично плакав. У горщику відрізані груди. Вони затушковані разом з цибулею, синіми помідорами і залиті чимось білим, що нагадує сметану. Обшук далі виявив невеличку, міцігазову плитку, ще теплу, де стояла новенька тефальова сковорідка з залишками м'яса, теж залитого білого кольору соусом.
— Мать його! — завив Ракша. — Ну і деньок.
Він сидів серед трупів. Воша лізла золотим, тонкої роботи ланцюжком до хрестика: поворот, нова спроба, знову перебирає лапками, ледь тримаючи сите тіло. Безкінечність гниття. Ракша затулив руками обличчя. Вони ще зовсім свіжі, ці жмури.
— Клименко, дай випити.
— Даю.
Пекучий, найсмачніший ковток, — майже нічого. Вода, смердюча вода. Тільки чути, як хлюпотить озеро, накочує хвилі.
— Полковнику, рація… Того… Генерал. Сам…
Через вікно вітер, мокра п'ятірня озера. Чудовий гнилосний вітер початку дня лоскоче легені натрудженим громадянам. Ракша сидить на березі, ковтає віскі і щось довго, повільно, як дитині, роз'ясняє у рацію. Вікна біліють у передсвітанні. Приємних снів і ненависті. Вони з народження готові ковбасити одне одного за дармову тарілку супу. Життя ніяк не врівноважить. З'явилися Mao, Ленін, тов. Сталін з Троцьким. І нещасний Адольфік, кумир ідей, мрія сонливих інтелектуалів, сучий син у коротких шкіряних альпійських штанях, онаніст у помочах. І цього їм не треба, того не треба, задоволення давай. Як обірвати Генерала і сказати, що трапилося. Белькотить неясно, аж сюди сивухою чіпляє, дивись, рація поплавиться. Йому, будьте певні, давно донесли. Закон ніколи не простоює, а його спідручні недремні, наче миршаві гемороїдальні гноми. Все під закон працює, ще з часів римського права. Але де Рим, де право? Рим зараз червоний, як срака у шимпанзе. Брунатний чи бурий. Фатерлянд. Отчізна. Родіна. Батьківщина. Спробуй дочовпи. Генерал бухий в сраку. Ото тобі і все. В гробу перевернутий Петлюра, — подивись. На тобі, Ракша, ось тобі, Ракша, бабусине виховання. Мокра п'ятірня озера і рація пищить. Генерал вдавав або справді нічого не петрав. У нього, шановного і високостольного, Ромодан зараз в руках, може, Ракші і поталанить. Цікаво, який чин у нього, у цієї мавпи, генералом-то його між собою величають. А для чого можновладцю чин? Для форсу чи для фасону більшого. А де воно високостольне? Зараз спить. А може, радяться, як з нього, Ракші, чотири шкури спустити. Нехай, по-моєму, — гадає Ракша, — самі визначаються, я їм дозволяю. От що робити з тими бабами?
— Слухайте, Ракша, чого воші?
— З переляку.
Вода підлизує черевики.
— Десь це я вже бачив.
Капітан, як його в дідька, той, що за десять років не просунувся нікуди.
— Слухай, пам'ятаєш десять років тому… а може, менше. Так ми тоді влипли… Ага, дев'ять, здається… По-моєму, теж на Троєщині. Тут ще одному бомжу вишак дали.
— Щось пригадується. Це з Зісельманом коли їздили. А потім Бондаренко задавився від горілки. Про жмурів погано нічого не говорять, але скотина рідкісна.
— Не приведи… аби… Не дають мені покою ці баби. Це не просто убивство.
— Ясно, що не просто. Хочеш ще глянути?
— Боже збав.
Його насторожила остацня фраза, останнє слово, як металевий шелест на дахах, як шурхіт багатокрилого птаха з привиденого вночі сну: куди він летить? Він затрусив мобільним телефоном, але генерал трубки не піднімав, милий, до надійності безправ'я скрипучий голос, вічно сонний, говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Хто його знає. Може, ця голомоза скотина підмінила оператора, хоча у нього повинен сидіти оператор, прямо на кухні чи ще десь там, в клозеті, чи, як його там, в будуарах, а якщо породиста блядь, а тут купа трупаків, а ти сьорбай бандюковське віскі, хоч витягнись.
— Здається, я сьогодні опустився двічі, — Ракша передав недопите віскі, погріб пісок упродовж озера. Машина котила трасою — велика чорна рибина, що вигулькнула з ночі. Ракша подивився на машину. Його насторожила остання фраза. І він почав згадувати, як баба вчила:…два янголу по боках… Мати Божа в головах… візьміть мене за руки… Ні, це зовсім інше.
— Викликай, капітан, експертизу. А бандюківське віскі нічого. Навіть дуже нічого.
Закричав крук, і вони поїхали, повільно, обминаючи сірі та темного, до брунатного кольору, майже трупного, приповіяні сном помешкання, ці смрадні оази серед сірого піску, що, як вода, розводив колами піняве шмаття смітників. Вони їхали упродовж озера, свинцевого і тяжкого, що, видавалося, всі чули плачі померлих, біля берегів озеpa, де тоскливо мостилися на березі чайки, як пластикові ошурки, покрапцьовані чорним. Потім їх хилитало на мості, що звірюкою перся кудись в туман, але невідомість його, таємниця його тільки пустий звук: скрипіння траверс, духотливии, смердючий, мокрий вітер у натягнутих тросах та сваях, майже як нерви, і далі все пропало, і Ракша виліз на Хрещатику, занурюючись у смердюче хрещатинське безлюддя, найгиблішої вулиці цієї країни, щоб вона запалася, і він човпикав, переставляючи ледве-ледве ноги, бачив велетенські неосвітлені вікна, і щось дихало на нього, пекло плечі. Пекло, ад, напевне, думав Ракша. Він сидів на бордюрі, набирав номер генерала, але голос, ніжний, цнотливий голос пороку говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Погана ознака. А у неї напевне кругленький задок, слабий передок, золотого засмагу шкіра, і подружкам вона говоритиме про Мальдійські чи Канарські острови, під їхню кон'юнктуру, а сама десь тягалася по Криму, хоча для нього, Ракші, один хрін, якщо взагалі йому не байдуже. Чорний птах піднявся з даху будинку, там, де вежа, де гастроном, куди він пацаном ходив за пивом. Крик небесний. Вона, ця генеральська сучка, вистоює вихідними днями, кожну годину вирахувавши, у Володимирському соборі, щоб у Господа Бога випросити гарного жениха: це такому чи такий, якому можна виставити роги, точити безборонно кров, видряпувати очі, вити жили, тягнути гроники і думати про якогось гноїстого засранця, що в свою чергу буде витворяти з нею, що бажаєш, а насамкінець підкине СНІДу, в легшому варіанті — грибка, і покаже ручкою. А там далі: Господи, пошли мене, будь ласка, до раю, я так мучилася. Щаслива пора заблудства. Куди ти, Ракша? Він повільно піднявся східцями, замітаючи пилюку, натиснув на дзвоника, уявив картину: голий коханець з третього поверху, підтримуючи найголовніші причандали, вилупляючи очі, летить назустріч учорашньому дню… Ого, Ракша, вона вже тобі не дружина, так не можна. Він сідає між протягами маршів: Отче наш, сущий на небесах, нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царствіє твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь; і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим; і не введи нас у спокусу, але ізбави нас від лукавого, Бо твоє єсть царство, і сила, і слава, Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Тренькнула мобілка. Заливався Клименко. З темного минулого, з коридору кроки.
— Хто там?
— Я…
— Ракша?! Зараз відчиню.
Капітан заливався. Риплять броньовані двері, пахтить добротним сопухом маніженого життя. Як і ця тепла і домашня корова.
— Слухай, кеп, перетелефонуй. Що, дівки звичайнісінькі плєчовки? Не зовсім? От мать його… Да, тоді мабуть хитро юзай звідси, і зі справи. Здається, ми мали подібні випадки, але я ще не знаю, як обійдеться справа з Китайцем. Це як старому зайде в голову. Але навряд чи зійде з рук. Ага. Вони всі наркоші, капітан. Вони нова формація і горілки не вживають. Суки… Так що піди докажи, за що і про що. Може, десяткою обійдеться, якщо старому зайде в голову, а так… А дівки гарні, не скажеш, що бляді. У нас дівки гарні. Ну, наразі дзвони.
Потоки червоного мусліну, тіло, загорнуте у міщанство, висить над ним темною хмарою тепла. Корова, точно корова, хоча по тілесах не скажеш, модель тобі задрипана, лікарша, ага.
— Що таке плєчовки?
— Бляді.
— Ну ти й ідіот, Ракша.
— Кокоточка ти моя…
Ракша ховається у темряву кімнати, подалі від вулиці, від вікон, що виходять надвір. Хрест. Дійсно, що хрест і розпинають на ньому кожного дня, кожен на свій копил, кожен по-своєму. Солодка підбрехенька під розп'яття. Міщанський тваринячий шик. Цього ніколи не повторити. Чому німець бюргер викликає більше поваги, ніж подольський міщанин? Тому, що свого писка не стромляє куди не треба. Пожирач сардельок з баварським. І все тобі. Червона муслінова пляма метається з кімнати в кімнату, їх всього шестеро, кімнат, собі така веселенька забавка. На які тільки шиші, вродь він хабарі не брав. Ага… Пойняв.