— Чого тобі, Ракша, такого ранку?
— Якого? Коли ти балакать вивчишся? Давай вип'ємо.
Про неї ані зараз, ані потім не скажеш: дівчина у червоному мусліні, жінка, матрона, Монна Ліза, Софі Лорен. Навіть блядь про неї не скажеш. Куриця, що дзьобає своє зерно.
— А не рано… Тю. Ось, а скажи, ти знаєш, що герцог Буденброкський гомосексуаліст? Він така душечка. Я то дивлюсь, — чому він мені симпатичний? Наш професор теж, така відреченість у його погляді, яка вихованість. Правда — це ціла трагедія. Так… ось…
— Дуже за них радий. Зніми халат. Я не підар, принаймні.
— Що вже, зараз… А…
— Одягни інший. Здорово, що ми таки розлучилися.
— Хамло.
Ракша зупиняється біля тьмяного, видно з усього, антикварного, з постмодерністськими штучками дзеркала, що нахабно покоїться у золоченій, стилю ампір рамі, з блискітками срібла, з кручениками з червоного дерева, з віньєточками і насамкінець — янголятками вгорі.
— Ракша, — повторює він сам до себе, віддуває язиком щоку, набирає і випускає повітря: скільки тобі потрібно років, щоб звикнути до чужого прізвища, як покинутий байстор, як сморід каналізаційного ісчадця. Вона стоїть позаду нього, зовсім гола, ніжна і тепла. У неї виходить так відразу.
— А знаєш, я не подібний на ракшу, тобто, — сказав він, вигнув довгі і красиві пальці. Чорні брови набігли на скло очей, зараз затуманіле, розплиле, мов бовток.
— А хто ти? — гдзить вона лукаво, тримає в руках по-велетенському неправдоподібно фужер з якимось липким, брудним, жовтим пойлом.
— Ракша — це ракло. Я не ракло. Зовсім не ракло, феміністка засцяна.
Вона цього чекала, бо мовчить, виставивши ногу круглим коліном вперед, як на картинках під древні, де баби з одвислими сраками. Невже ти не тренувалася, а блядство у тебе так органічно в крові, і ти продзяпив щось, Ракша, а може… Іноді він про неї добре думав, навіть більше. Розлучення більше зближує, сильніше притягує, а ще краще — відштовхує і розводить вже на віки. Ти, ба — філософія грьобана. Треба при нагоді це записати. Ага, ішак, ти коли-небудь тримав у руках що-небудь окрім цицьки та пістолета?
— Я вляпався, лікарша.
— Це не новина. — У неї дійсно гарні груди, з сосками, що підстрибнули догори, брунатного, ні, більше червоного кольору, гляди, що то муслін, а не болячка якась, і муслін, позирь, — лежить кривавим крилом, плямою на кріслі невідомо якої ціни. Він вловив запах, занюшив його з приторною гидотою, тривожний і далекий, як від чогось прочуваного в далекій пам'яті, в невідомості: стоїш, приміром, десь під будинком, а прохолодний вітер обдимає штани. Сира калюжа озера, білі стріли чайок над недогризками, сонні тіні громадян. Чорнотрупний благовіст. Радість злиднів, кінець епохи.
— Пам'ятаєш Китайця? — у нього навіть не було гадки в голові, щоб думати третє чи десяте, — дурна лікарша завжди віднайде причину. Вона вже наповнюється. Прямо-таки бздить пристойними фразами на кшталт, якщо слідувати причинності безпричинного світовлаштування, у психологічних рефлексіях, то мотивація буденності… А западись ти. Чого чоловік наміряється двічі пролізти в одну й ту ж дірку: значить таке можливо? чи то виблядкувата ілюзія, котру вона валандає через все життя, і що більше ілюзії: невже оці гарні цицьки і дурна, зовсім без совісті, лялькова голова лікарші?
— Ага, — вона сідає на бильце крісла, закидає ногу на ногу. — Той, як його, стукач… Так. Він все позирав на мене, соплістон…
— Ти розмовляєш як торговка. Колись ти говорила, що він дуже розумний.
— Фу… Ну… і… Ракша, ти чого прийшов, воду варити? Чи справді тобі налити піввідра пійла… — у неї зовсім дитячий, винуватий вид, наче у ображеної корови: висмикнули пучок гички прямо з рота. Чухає рогом, хоче усмалити. А оком одним поглядає на відібрані будяки. Ракшу тягнуло на вулицю. Йому хотілося туди, де його ніхто не знає. Але ніхто його не відпускав. Нема такого місця, голубчику, де б не знали полковника Ракшу. Земля западеться, але про нього згадають, поведуть на бантину чіпляти, щоб довше ніжками сучив, висмикував, і перед смертю він дізнається, коли очі повилазять, що лікарша його була святою. А за це Ракші годиться померти лютою смертю. Задуло білу занавіску. «Закрий віко, — говорить. — Зараз на вулиці прелюдія до восьмого дантового пекла». — «Ракша, чого ти такий грамотний, а такий невихований. Хто тобі прасує нижнє, а?» — Рука розщібає кнопки на сорочці, що з пуканням вистрілюють у тиші. Ракша поцілував її довгим поцілунком у м'які теплі губи, наче взяв їх у долоні і легенько притиснув, потім згидився, ухопивши ніздрями запах з якогось модного, геть лівого бутіка; він цілував її довго, аж доти, коли вона сама не відчула смаку поцілунку, а йому обридло, зробилося порожньо, наче передчасно отримав задоволення, кінчив прямо по-школярському в штани. Показати їй приклад содомського зв'язку, взяти по-скотинячому, якщо цю курку чимось здивуєш; а ще більше Ракші хотілося випити і мовчати. Терпляче він виконав обов'язок, перегнувши лікаршу на кріслі, потім поставивши на коліна, обличчям до себе, обличчям в своє, попередивши, що коли роблять мінет, то не розмовляють: він голосно, по-театральному кінчив і подався відразу до кімнати, вмостився у кріслі, перед вікном, припадаючи раз по раз до склянки, поставивши перед собою пляшку з горілкою, намотуючи спокій на душу, утупившись в широкий і синій екран вікна: шаснула машина, майже іграшкова, за нею інша, потім пучки диму, ледь вловимі, вибухнули непомітно у чистому повітрі, що смерділо мітлами, переходами, бомжами. Ще три, ще дві, ще… Він допивав пляшку, коли яскравий потік забивав вулицю, котру він боявся називати Хрещатиком. Лікарша, увімкнувши музику, плюскалася у ванній.
Генерал дбайливо перебрав папери. Перед ним, в рожевих відсвітах нічника, серед розкиданого одягу, генеральських штанів з лампасами, гола спина дівчини, що виходжувала в одних чорних лакованих черевиках на шпильках м'якими килимами, а генерал, в одних трусах казенного крою, раз по раз визирав з-за паперів. Замуркав мобільник.
— Алло… Ракша… Ага… Який в чорта… Ні… Нехай котиться ваш капітан. Китаєць? Такого не було. Забудьте про такого. Це останнє, що я можу для нього зробити. Закрити діло і списати його за непрофесійністю. Що Китаєць, Ромодан для чого? Все… мені завтра звітувати.
Дівчина лягла на килим: довгонога, брунатна від засмаги, поставила пляшку на живіт і показала Генералу язика.
— Моя ти…
Двадцять перший тролейбус перегинається у гармошці, так, наче туди, в саму середину влучила нечувана звукова сила. Ракша з Нижником завмерли: у останнього піт на лобі, як квасолини, одвисла тлуста губа, рідкі жовті, з проріхами зуби. Вони в центрі перед пагорбом, священним, як і кожна могила, кожен смітник, кожен куточок цього міста, що ставало першопрестольним. Внизу пагорба лягає батьківщина, — мурижить у мізках Ракші. Вгорі Бог, внизу батьківщина. Якраз такому в школі повинні вчити, напевне вчать, але навряд чи хто слухає. Батьківщина змагається з собою та інфляційною лихоманкою. Зараз всі українці, — проти кого воювати? Нема проти кого воювати, але знаходять і чавлять одне одного, аж мізки вилазять через всі дірки. Війна, знамо війна.
— Ух ти-ти, — невідомо до кого і для чого прорік Нижник. — А де там зараз Китаєць?.
— Думаю, йому жарко… — говорить і лякається Ракша.
Жінка ступає під козирьок, прямо в глибоку тінь. Прийде час, і про батьківщину говоритимуть одні підарм, такі, як Нижник. Щось загуло в повітрі, зробилося загрозливим, далеким і чужим, наче піднялися високі сфери, стало навіть дихати легше, навіть Нижник зі своєю оплилою фізіономією видавався світліше цих древніх пагорбів, де позбиралася одна муть від первородства, а нам, Ракша, фіг, на всю морду. Повітря поволі просочувалося дорогими парфумами, шкіряними валізами, небо темнішало, але якось від одного краю, зовсім по-іншому, наче не на дощ, а як у глупу ніч, але спробуй запитати Нижника, ржатиме мов той сивий мерин, — підарюга, знамо діло, і в Африці підарюга. Он, якраз дорогу біля двадцять першого переходить, і завжди переходив Чіп Балабушко. Він з порядної сім'ї, правильно вимовляє слова, пише правильно, кохається у народному і не тільки. Батько його поспів накрасти за законом. Тому Чіп любить українців, а ще китайців, а ще якихось косооких, і навіть цими трьома мовами розмовляє. Він думає нею, але не розмовляє. Це його курвило і крутило, як після ціаніду чи цикути. Бідний Сократ, нещасні його міньйони, — Чіп пройшовся під начищеними по-європейськи вітринами, взірець благополуччя, чемності: трикутне обличчя, стрижка — три платні капітанських, опираючись легко і вільно, без всякого там понту на парасолю, виставляє ноги, прямо тобі справжнісінький англієць, вітається, знову чалапає, розставляючи по-качачо-му ноги під вітринами, вітається, знову повзе тінь його під прилавками, з червоними кільцями ковбаси, що нагадує великих дощових черв'яків. Надутий гумовий дурень на верхівці Макдональдса захилитався. Вибігають ті, що зі швабрами, тицяють пальцями. Шукають очима вітер. Випроскує товстун у формі старшого офіціанта, і вони ще напруженіше вимахують швабрами і шукають вітер. Ха, це батьківщина вітає своїх героїв. Чудова погода, — додумався ж, видав, ідіот. Він зараз піде і скаже отій бабі, якщо вона хоче трахнутися, то цирк давно поїхав, нема дурних, всіх у Велику Вітчизняну загнали до яру.
— Нема Китайця, Нижник, давно нема. Скучив. Га?! — замість того, щоб піти, говорить Ракша. — У мене зараз, Нижник, в голові одна політінформація.
— Хочеш, я у неї запитаю?…
Голуби збилися докупи, — вони так збиваються, коли чують сильнішого, тобто ворога.
— В писок хочеш… — але безсило, зовсім тихо гворить Ракша. Обличчя у жінки бліде, ледь проступають синці під очима, але крейдяна блідавість кидається відразу. Погано спить або мало спить. Якщо так далі, то від її випещеного тіла нічого не лишиться. Тут тобі не Америка, навіть не Франція, навіть не Англія. Ти тут кінчений чоловік, Ракша. І він підводиться і пробує йти. Йому темно в очах, наче перед дощем. Нижник підняв свій одвислий зад і протяжно забздів. Аби не ця жінка, то неодмінно б отримав по харі, по щелепі: Нижник, з ухмилюгою провокатора, це відчуває, тому хитро, по-поросячому либениться. Потім Нижник ляпнув сраку на місце, зачухав нею об сидіння, примощуючи покомфортніше. З-за дерев вистромляється розблаженна фізіономія Чіпа Балабушки. «Ото, дивись, твоя рідня… Корифан твій…» — І Ракша йде алейкою, що піниться сонцем. Тільки зараз він бачить, що жінка махає рукою, стримано, наче боїться, потім упевненіше, забуваючи про виховання. Червоніє від сорому, але продовжує. Пахне осінніми яблуками. Потім знову її парфуми. Він зупиняється, напівзігнутий, і дивиться через плече, а сам як побитий пес.
— Ви мене? Ага. Значить повторюю: правда, гарна погода? Ага… Тільки не для мене. Для мене вона однакова. І ше: на дощ щось подібне? Я запитую вас: чи буде дощ? Ні? Значить, у мене точно біла гарячка.
Вони, видно, обидва чують кроки одне одного, як шурхотить одяг. Вона скидає руку, наче хоче застерегти від чогось.
— Перестаньте. Це вам не личить, — тихо говорить. — Давайте трохи пройдемося.
— Вам не соромно? Ага, значить у вас до мене справа.
— Ні. Якщо справа, то… Зовсім пусте.
— Так. Великосвітська розмова. Може, давайте продовжимо десь зовсім у іншому… е-е-е місці… Кава там… Коньяк, — Ракша говорить, але з неприхованим соромом згадує, що у кишені у нього порожньо: прощай, судьба. Потім він заговорив, і чим більше він говорив, то доходило, що верзе він дурниці. До Нижника підійшов пан Чіп. Він соціаліст, але любив, коли його називають паном. Поклав на стіл купюру і підсуває великим пальцем, кривулястим, з ребристим, але вхоженим нігтем.
— Ходімо звідси. — Вона надіває сонцезахисні окуляри на перенісся гарної форми. Чому вона їх раніш, якогось хріна, не одягала? Оливкові тіні лягають на обличчя, темні брижі, майже як на воді, пропливають тихими закутами, знімаючи ледве чутне шарудіння, ледь вловимий крик минулого: Нижник розпачливо розводить руками, зараз подібний на міма, нагадує Ракші, що пора закруглятися, тре пучками, мовляв бабло тягни з дурепи, бо він за хвилину-другу відчалить. А над ними зелене небо. Майже пляшкового кольору. Ракша продовжує невпевнено ступати, наче хто лощину в одну хвилину перетворив на нужник. Нижник заливається могутнім контральто. Кілька куцоногих іноземців аплодують. У пана Чіпа обвисають штани дитячим прапором, зад у нього маленький і міцний як яблуко, мрія усіх упосліджених педріл, що пхаються у туалеті в Шевченківському парку, що на Льва Толстого. Вони збираються гуртом, у цілі стада, з сльозливими від хлорки очима, ставлять вартового, на самому вході, щоб він підсвічував запальничкою, якщо хто прийде, то світить в обличчя. Іноді, може навіть частіше, потрапляє їм по рогах і проміж. Так і без очей можна лишитися. Майже механічно, із швидкістю випарювання горілчаного ацетону, бовкаючи незнайомці непотрібні зовсім речі, він думав, чи пертися йому на Чоколівку, розумно прораховуючи, що з цією нічого не вийде, ані в перший день, ані в другий, ані… взагалі не дасть, то ліпше по-падлючому вициганити десятку і відпочити, хоча б сьогодні, від Нижника, або не їхати до лікарші. За спинами колисалося, вибухало сонце у начищених вітринах. Запах чогось? Погано, Ракша, що ти не вмієш говорити по-культурному. Хоча бабуся колись вчила. Поганий з тебе був мент, Ракша. Це самозаспокоєння, — навпаки: лютий ти, як пес, був, Ракша. Горілчаний ацетон вивітрюється, голову хилитає, як буй на хвилях Дніпра. Але тут замішане щось більше. Так, щонайменше масонський чи масадовський заколот, з реанімованим трупом Брежнєва на чолі з спецслужбами. Хай займаються. Ага. В роті пересохло і гидко, терпко, як на душі у емігранта останнього покоління: не ждали, а ми приперлися, нате вам. У срібній вітрині чорні плями відображення: трохи повіддалік, на лавці, стиснуті відчаєм знайти прихисток, роблять тільки відомі їм знаки дві лесбійки. А забирай вас, тільки зустрінеш нормальну людину — пруть у всі діри. Скільки вас-то тут, на цьому клаптику? Одна, щоправда, сказати нічого, надто гарна, їй швидше просто цікаво, аж доти, доки це не вітреться у всі пори паскудною звичкою, а потім: петля, божевільня або щасливе блукання у власному безумстві; наприкінці життя такі кидаються у праведність трусять сивими головами і строчать мемуари. Вона навіть більше ніж вродлива: темні очі, тонка осина талія, ноги визирають довгущі, що їх жодна сукня не приховає, чорна, з цупким волоссям в бріоліні, хлопчача зачіска, оливковий атлас шкіри. Мабуть, жидівка. Друга, інша, опецькувата і зла, з трикутними вушками, підсмикнутими по-тваринячому догори, рідкими зубами, — все курить ментолові цигарочки або ремиґає жвачку. Ось вона, спокусниця, паранойний салатний відблиск, тіні ямами під очима, незадовлена пристрасть, повна вигрібна яма соложавої до жовчі похоті. Одягнена занадто дорого, занадто модно. Мінімум обидві теледіви. Одна з них точно. Песик невідомої породи, модно пострижений, вигинається біля вродливої, щулить живо темні очки. Ракша зупиняється. Алеєю бредуть, як сонні, з собакими, то убільшки як теля, то кошачого росточку, десятків зо два юних створінь. Примружує око, наче прицілючись. Горілка вивітрилася з голови, стріляє у скронях.
— Ну, що ви хочете… Це я так кремпуюсь.
Ось вони… вони відчувають на рівні прибора, і всіма святими пливуть зі своїми смердючими песиками, засраними їхніми ж песиками полями, вишукують очима майбутню жертву, свою трагедію, бо тати з мамами знайшли рівню, і вони свідомі цього, але очі шукають свою трагедію, їх ще можна розрізнити, — з цією інше діло, зовсім туге, навіть непотрібне, навіть лячно дивитися: колір очей то фіолетовий, як перед дощем, то зелений, як скло, як прибій, глибина і таке інше, вся та муть, якої в школі він не хотів учити. Все оте хотілося вирядити в одне речення Ракші, але по-інакшому, по-культурному, по-інтелігентному.
Жовтий колодязь ліфту шурхотить звично траверсами, її одягом, тріщить електризоване волосся; її волосся, вогненно-руде, кільцями на плечі, на руки, на його коверкотове пальто, притрушене лупою, і Ракша розуміє, а здебільше здогадується, щось-таки відбувається для нього незвичне, невідоме, і тому уперто пружить сірі півкулі, намагаючись згадати, що йому снилося, що він думав зранку, коли вперше побачив її, чи перед тим. І сумління відповіло: про півлітри, як лохонути краще Нижника. Коли минули його поверх, то він тільки тяжко зітхнув. На майданчику стояв і похитувався. Крізь маленьке віконечко видно хмари, сонцем залиту площину, як хто розлив жовтки широкими масивними плитами, а сонце котиться за хмарами, втрачаючи посекундно величаве своє тепло, з гірким присмаком пекла. Цікаво, що скаже енергонагляд з такого от питання, як вигасле сонце, померзнуть бідолаги, — жартує про себе Ракша, а сам давить фасон та ковтає терпку слину. Непорядок, отак котитися і підсвічувати усім підряд, і ментам, і підарам, і генералам, і президентам. Він гикає, легенько, решта провалюється в його утробу, і, щоб жінка не бачила, витирає рукавом рота, а вона говорить, не обертаючись, клацають замки, гримлять двері. їх з десяток, ні, Ракша, перебільшення. І він чогось думає про генерала, про своє справжнє прізвище, а не якогось там вітчима, що гуцикав на своїй вантажівці, стане біля хати і сигналить, щоб мати його, Ракші, зустрічала. І генерал привіз Ракшу як сучого сина в столицю, здав у ментовську академію, а потім кілька геройських вчинків, ага, все тій-топ, путьом, — за десять років доскочив чину полковника. Оце скочив. Тут не тільки про щасливу судьбу увіруєш, а можна вляпатися в таку халепу, що і маєш. За вузеньким, але чистим шклом коридорного вікна розлючений Нижник дає раз по раз під гузно пану Чіпу. Пан Чіп відскакує, як гумовий дитячий м'ячик, знову невідомою силою притягується до Нижника, що природа вклала зрадливо у відповідні місця, тобто гузно, — але все огинаючись, лебенячись, до Нижника. Розперезалися, як хрещатинські пойди, дивись переграють. Спекота, спрага залазить змієм у груди. Залазить і лежить там спокійно. Треба попросити чогось випити. Інакше поїду до лікарші, і все тут. Хана усім. Хана, скоро сонце вам на голови, усім підарюгам на голови, щоб лишили мене в покої. Нижник розмахує руками і біжить зайцем до Макдональдса. Там у нього любка. Цирк з педиками закінчився. Пан Чіп буде імітувати самогубство. Істерика і плач вдовиці. Так повторюється щодня. Пан Чіп зманює Нижника, а той не дається. Виховання і досвід.