— Причина смерті полягає тільки в самій причині смерті. — Більше нічого: пішов у стильному костюмі насипом ракушняку. І він вирішив, зводячись: щоб загинути, треба бути героєм.
Він дочекався дванадцятої години, прочуваючи жилами кожен трем, удари електричок, завивання міліцейської сирени, вищання сигналізацій на машинах «крутих»; при жовтому місяці переодягнувся у поношений одяг, відшукав без особливих труднощів будинок, постукав у двері, і в нього запитали «хто там». Він нічого не відповів, а постукав ще раз, чекаючи, коли його замотлошить, підуть рожеві кола кругом. Нарешті, коли це трапилося, він витягнув обріз «вінчестера» і вистрілив у двері, пробив дірку. У домі заголосили, затупали ноги. Він прокрався під стіною, підняв половинку цеглини і пожбурив її у вікно. Люди кинулися від дверей до вікна. Іван перезарядив «вінчестер» і вистрелив у вікно. Влучив у когось, бо почув, як упало тіло. Тоді він повернувся до дверей і зрозумів, що там хтось є. Вистрелив ще раз, але не влучив, бо чоловік, що подавав хриплим голосом команди, стояв ліворуч, а не праворуч, як він гадав спершу. Тоді він повторив постріл, і цього разу тіло упало на підлогу, затуливши двері. Крізь прострелений отвір Іван намацав рукою замок, відчинив його без будь-якого зусилля, але тіло загородило дорогу, тоді він натиснув плечем, відсунув тіло і пройшов боком до середини. Чоловік, мужчина років тридцяти, був ще живим: у нього бабське обличчя, з виразними ознаками педераста, подумав Іван. І вистрелив йому у голову. В сусідній кімнаті жінки, попідтикавши ноги, гребли, невідомо для чого, на себе килими. Іван сказав: «Гроші!» — і, не чекаючи, вистрілив — спочатку в молодшу, потім у старшу. Перелякану бабу він застав біля туалету і теж повторив: «Гроші»; баба притискала до грудей хлопця років семи. Він наказав бабі показати, де гроші. Вона пішла і повернулася з трьома мільйонами старих купонів і золотою обручкою. Він вистрелив у бабу і вбив одразу. Хлопчик дивився на нього широко відкритими, чорними, як смола, виразними очима і кричав не своїм гласом. Іван вистрелив йому у голову, як і батькові, але вибив тільки око. Велика чорна дірка. А малий продовжував стояти на колінах і кричати. Тоді Іван вискочив у коридор, перезарядив обріз, повернувся і вистрелив у голову ще раз. Хлопець упав. Він обійшов кімнати і почув, що на горі хтось скиглить, тоненько так. Коли він зайшов до кімнати, то дівчинка шести років стояла на колінах в ліжку і молилася. Він запитав: «Де гроші?», вона відповіла «Зараз», і полізла під ковдру. Іван підняв з підлоги гантелю, дівчинка визирала, одні очі; він накрив її голову ще однією ковдрою і ударив тричі гантелею. Обнишпоривши будинок, він наткнувся на колиску, з дівчинкою років двох-трьох, і перерізав їй горло мисливським ножем. Швидко позбирав найдорожчі речі у кульки, закинув килим на плечі, облив гасом матрац і підпалив, а вже потім пішов на сусідню станцію через поле. Дорогою він зустрів кілька чоловік, з виду затурканих селян; бачив їх він з виярку, вони йшли з роботи і говорили про пожежу. Він пішов неораним полем. Дорогою проїхала пожежна машина, вігтячи синяками довкруж. Йому зустрілася селянка, дебела молодиця, з широким обличчям і добродушними очима. Він запитав у неї годину, оцінивши, що вона бідна, як церковна миша, поживитися нема чим, але вистрілив їй у груди, взяв за ноги і потягнув до лісосмуги. Жінка була ще живою і просилася, говорила, що віддасть все, і пропонувала перстня, але бронзового, видно для форсу натягла на пальця, щоб подурити дівчат на фермі. Він відтяг її у лісосмугу і там порішив пострілом у голову. Відійшовши, подумав, що даремно, бо вона все одно його не запам'ятала і нічого не запідозрила, — з годину, перед тим як її зустріти, він відсиджувався у ярузі. Електричкою, з того ж таки енного поселення, а туди він повернувся під ранок, спаливши забруднений кров'ю одяг, він добрався до Ірпеня. В любаски Ольки Пінчукової вони зайнялися коханням, з червоним вином, при свічках, і він подарував їй золотого годинника, що привіз з недавньої поїздки.
Олька Пінчукова підпрацьовувати путанкою почала з малолітства, — чорнява, з накрохмаленим бантом, що гойдався над кучерявою головою, з хвилястим, кольору воронячого крила, волоссям, персиковим свіжим личком, доглянута батьками, вона піддалася спокусі якогось розумника, років на двадцять старшого від неї, але він здорово умів говорити, грати на гітарі і читати власні вірші, що пізніш виявилися справжньою еклектикою з поезії Пушкіна і Єсеніна. На третій день він заставив її роздягнутися, взяти в рота, і, коли вона, похлинаючись від сперми, бігла до ванної, матюкався що міг, а як повернулася, то неждано відлупцював шкіряним пояском. По тижню, несподівано для її коханця, вона повернулася, віддалася з безсоромністю вуличної курви, втрачаючи дівочість з пекучою захланністю, в котрій не могло бути й гадки про любов. А ще через тиждень попросила відшмагати її як слід, стояла на колінах і повними дорослої жаги очима просила у здивованого спокусника, щоб він зробив це. Батьки Ольги були людьми тихими, сумирними, з середнім достатком, але набожними до черезміру, тому і потрапили до якоїсь секти, де їх вчили здоровому стилю життя і новітнім законам, котрі до Божих справ мали тільки той стосунок, що там згадувалося Його ім'я. Вони напучали доньку як могли, заборонивши ходити до церкви, брати в руки Біблію, а натомість тицяли зашмульгані часописи свого новоявленого братства. Ольга, як водиться, поділилася секретом з подружками; розповіді виходили соковитими, заманливими, і одного дня Лілька Потебенькова попросила, набравшись духу, спробувати з її коханцем, хоча б один єдиний раз. Ольга розлютилася, що було щирим, бо як-не-як, а Вадик її перший мужчина. Але за тиждень оговталася і перебалакала в ліжку з Вадиком, і, коли той, заскочений, почав відмовлятися, то налякала, що розповість все батькам, в школі, на вулиці, що він трахає неповнолітню. Вадик погодився, за умови, що спатимуть вони всього раз, і то, якщо йому сподобається Лілька. Лілька йому сподобалася: на очах у Ольги він полишив її дівочості, а пізніше вони утрьох стали займатися, що зараз називається, груповим сексом. І все б нічого, хіба мало ідіотів, хіба всього мало, з чого можна подивуватися, аби не приглянулася Лілька Вадику, чи, може, видалося так. Хоча він спав з обома, іноді разом, частіше по черзі, на очах у кожної. Від чого отримував задоволення, чого таїти, але затялася Олька. І ось, в пахучу осінь, у дворі, де тягнуло терпким спаленим димком від падалішнього листя, до неї підсів Льопа Тулумбас, — Олька чвирила з горличка чеське пиво, розставивши по-чоловічому точені свої ноги, точила ляси з прищавим однокласником, який читав їй вірша, бо вона, дивись, кохалася в поезії, як пес у ковбасних начинках, — тож Льопа погнав у шию залицяльника і запропонував розмову, на що Олька відповіла: «Я тобі в голодний рік за вагон пончиків не дам…» Це було дивовижно по-хамському, бо тільки чутки відав Льопа про її походеньки, але тому, що жив в одному під'їзді з нею, а ще освоював незорану цілину вітчизняного сутенерства, відповів прямо, що вона одсмокче у нього, тільки аби він захотів, проте у нього зовсім інший інтерес, і запропонував кидонути Вадика на кілька тисяч, бо той зраджує обом дурепам, у нього є постійна коханка, заможня молодиця, в начальстві ходить, інтерес у обох однаковий, а вони… Словом, через півгодини Олька не тільки дала Льопі у під'їзді, а навіть спробувала забороненого анусного сексу, чого Вадик дуже боявся, аби не підчепити якоїсь болячки, і більше страждав від щемкого садомазохізму. На тому порішили. І склалося у них добре з Льопою, і йшло як по маслу: любов, гроші, робота «інтуристами», навчання в університеті, а потім поїздка за кордон, до Туреччини, де Льопу і порізали, і він в кров'янці сконав у неї на руках, в таксі, під кацапське матюччя емігранта з колишнього СРСР. Потім вона полюбила Ондера і Мамеда, — кого більше, сама не розібрала, але давала обом, навіть не помишляючи дістатися додолу, дозволяючи торгувати тілом своїм, віддаючи його, як піняву любов, перемішану з жовчною похіттю, і дякувала всі вишні сили, всі нижні, що доля дарувала таке блаженство, мати двох бажаних чоловіків, а до того ще і гроші, Їй подобалося, вона плакала навіть, коли не бачила обох, ховаючись засраними мусульманськими котельнями, обслуговуючи товстопузих і вередливих турків, що обидва хазяїни, тобто Одер та Мамед, справно поставляли її на користування. Але і цьому щастю прийшов кінець. Прорвався презерватив, чи Одер десь підчепив дурної болячки, навіть не триперу, а потекло, зачухалося між ногами у Ольки. Так вона втратила кваліфікацію і вперше у житті почулася кинутою. Поотиравшись дешевими борделями, помикавшись Туреччиною, вона якось повернулася додому, зовсім без грошей. Додому її не прийняли, як і годиться у сектантів, спробували навернути, а так — погнали з дому. Так вона зробилася дешевою вокзальною повією, — з чисто прагматичних міркувань: почати своє діло. Але через два місяці її підрізали малолітні вокзальні шльондри, і, тяжко прохворівши, Олька взялася влаштувати своє бюргерське життя. Так першим став старенький викладач, що в недалекій юності заглядав їй під спідничку, і не тільки, бо закоханий був у неї, і вона навіть дала йому, прямо за партою, потім на столі, потім у нього дома: він пригощав її червоним вином, читав вірші, а вона плакала. Іспити склала на відмінно: роман закінчився. І от вона його відшукала, самітнього вдівця, розгуляла вдівця так, що пішов поговір, що він алкоголік, бабій, і в один прекрасний день, коли пан професор бігав, притискаючи руки до грудей, шаленіючи від ревнощів, бо лайки теж мають приємні сторони, то в апогеї цієї інтермедії вона запропонувала викладачеві взяти з нею шлюб. З цього і почалося. Через півроку його не стало. Професор початком довго галюцінував, потім лікувався від буцімто алкоголізму, але чим довше Олька йому повторювала, що він імпотент та алкоголік, тим невпинніше його тягнуло саме в той бік, до пиятики. Гірка, стовідсоткова настоянка з полину доконала професора за три тижні. Решта часу — для підготовки. Тільки захряцнулися герметичні люки крематорію, як вона зазнайомилася з робітником на тому ж цвинтарі і дала йому відразу, навіть не наступним днем, а у білокучерявих вишеньках: у неї була дивовижна властивість не пам'ятати зрання минулого, — перед нею осяйними площинами лягало майбутнє. Робітник, а ще з ним бухгалтер справно повторили, як у дублях, долю свого високоосвіченого попередника. Тож Іван Білозуб виявився ідеалом її душі, дитячих, дівочих мрій, хоча дівчина навряд чи здогадувалася, що їх насправді єднає. Подругам говорила, що, коли вона тільки бачить Івана відцалеку, то вже, опана, мокріють труси. Але і мужчина-бо, мужик-то справжній. За місяць вони перебралася до столиці. Хоча ще довго дефілювали між Ірпенем та Святошиним.
З місяць Іван жив нормальним, повнокровним столичним життям. А наприкінці місяця йому почали снитися непристойні сни: з голими попами, що віддавалися содомському гріхові, з банкетами, де столи стояли: аж до самого горизонту, а на коричневих царинах лежали покотом людські тельбухи, окости з людської плоті, чаші з людською кров'ю, і в темному небі, що нагадувало пласти незораної чорної землі, літав ангел, з жіночим тілом, чорними крильми, теліпав цицьками, бряцкав золотими браслетами на щиколотках ніг, всипаних гноястими болячками. Іван прокидався, сидів подовгу, випивав шклянку холодної води, з'їдав кілька пігулок вітамінів і подумував звернутися до лікаря. В лікарів він ще якось вірив, бо там, в далекому минулому, було тихо і затишно. І гарні дівчата приносили йому тепле молоко і смачні підсмажені булочки. І в ньому горіло нестримне бажання відшукати шлях, на котрий нехотя навів Шестєров. Йому снилася і ця дорога, але більше пара чобіт, що зависала у кромішній темряві, розвернутих носками до нього, і тоді він більше всього лякався. Прокидаючись, говорив, задивившись в срібний овид: «Суки, вони нічого не бояться. Зовсім нічого. Ходять і нічого не бояться, наче від чогось застраховані». І він невтішно плакав, скреготів зубами. Тоді приходив дійсно страх, як на тій пустинній дорозі під прямовисним сонцем, де піднімала душу його моторош, жах холодний, і тоді він відчував її, душу, що ворушиться сухим листком, маленьким і дрібним. Його рятувала Олька, що чекала на нього, розкинувшись на атласному дивані, розвертаючи відразу дві половинки рожевих сідниць, розводячи їх пальцями, і він зі спрагою входив у її тіло, з чорного входу, а вона захльобувалася від щастя, кричала, волала, закидаючи кобилицею голову до стелі. Але і тоді його не відпускало, то холодом, то спекою виламуючи кістки. Життя з нечуваною швидкістю змінювало свій колообіг, і видавалося, що все проходить, ніколи не повернеться вже та щаслива мить завмирання, яку він віднаходив у цій жінці, що великою бархатистою сучкою розтягувалася перед ним на дивані. Навряд чи це цікавило його, принаймні Іван сам зізнався, що в кожній пролітаючій тіні бачив страх, волання мідних труб, але глас не приходив. Він виходив на дорогу; в дику і дивовижну пустош, що напевне видом своїм зачарувала не одне око душі витонченої, а ось невідомо, — глянеш так: стоїть чоловік, а ти гадав, що один в такому пустирищі, обмитому вітром та піском; він, той чоловік, постоїть та і піде собі, тільки вітер надиматиме штани — дивишся йому услід, виловлюючи печаль, що торгується з вірою. Нарешті, під прямовисним серпневим сонцем, з вилинялим літом у калюжах, йому нарешті привидівся образ, але зовсім нерозбірливий. Як віддалений передсмертний крик, що йому доводилося часто чути. І він вирушив у дорогу, містом, заглядаючи спітнілим своїм обличчям в обличчя інших, наче шукаючи відповіді на щось сокровенне; він блукав навмання, до пізньої ночі, милуючись гарними дівчатами, але приходила пустота; то забирався до якогось ресторану і багато їв. Напади люті повторювалися з дивовижною періодичністю, — в переходах він ненавидів гривастих панків чи дачників, що поверталися з своїх убогих наділків, ще пропахлі совєтською безвихіддю, з вулицями, у яскравих кулях ліхтарів, червоних вивісок, з в'ируділим небом, ще з обіду по-осінньому, поранньому примітним; він безпомилково віднаходив. борделі, і, коли його заїдала несамовита похіть, тільки тирлувався під тими рожевими, з синіми вікнами, хоча грошей у нього вистачало, і зрозуміло, звідки були гроші. Одягався він по-простому, навіть по-грубому, щось середнє між аутсайдером і київським, з області, раклом. В ресторанах, котрі він знехотя відвідував з Олькою, наче світський лев, а саме він того світського чоловіка грав, відчував себе впевненіше; проте варто було тільки йому хоч раз глянути на справжніх носіїв цього світу, світочів цього злиденного і вбогого життя, що не менше і не більше, як безсмачна калюжа, зовсім безколірні лишки вчорашньої пристрасті, його зморювала смертельна туга, така, як передсмертні корчі забитих людей, і ця пристрасть згоряла без сліду: він би повторив це слово, але надто отупів, сходячи потом і бездіяльністю. Так, у ці відвідини міста, Іван зазнайомився з зовсім благеньким, безколірним створінням, обчіпляним фенічками, браслетами, кільцями. Він її примітив віддалеку, в людських стадах, що пашіли нездоровим м'ясом, і пішов слідом за нею. Створіння мандрувало собі серед колихких, як м'ячі, сотні, тисячі м'ячів на морських хвилях голів, зупинялося біля яток, хихотіло дурнуватим смішком. Воно, це створіннячко, аж нічого не підозрювало, а він сам не знав, чого блукав освітленими вулицями. За годину Іван втратив її у натовпі. А у неділю, після скандалу з Ольгою, коли вона пішла до церкви ставити свічки, він подався на Сінний ринок, придбав кілька упаковок снодійного і клофеліну, знову вирушив у блукання, — без голосів, без підтримки, без будь-якої мети. Але ані першого дня, ані іншого він не знайшов і не зустрів того блідавенького створіння. Олька пила червоне вино, дивилася тихцем порнофільми, бо Іван забороняв, і лаялася від нудьги; часто вона сходила з його київської квартири, начебто їхала в Ірпінь, а поверталася завжди у супроводі якогось сонливого офіцера або з хлопчиком, зовсім молодим, п'яна, просмерділа чужими запахами, — Іван дбайливо відмочував її у ванній, похмеляв, клав у ліжко, а сам сідав на кухні, в очікуванні чогось, принаймні так говорила Ольга. «Він наче чекав на когось… А більше я нічого особливого і страшного не бачила… Не знаю… Я його любила, люблю зараз, і аби доля розпорядилася по-інакшому, то я обов'язково б знову його зустріла, прийняла з великою радістю. Вам цього ніколи не зрозуміти…» Наприкінці липня він забув про блідавеньке створіння, продовжуючи ходити снідати до ресторанів: спиртного він не вживав, але йому хотілося жити з шиком, з лоском столичного сноба, але чомусь це мало втішало; хоча сни важкі відійшли, йому зробилося спокійніше, прибулець не приходив, і він став помалу забувати про його існування і про світ, що лягав між тим, зовсім незбагненним, але зараз порожнім, мов лубочна картинка, і цим, жорстоко одноманітним. І нарешті, початком вересня, він випадком зіткнувся з нею, лицем до лиця, з цим блідавеньким створінням, у магазині, що на розі Заньковецької, у магазині, де можна придбати найновітнішу, просунуту музику. Вони розбалакалися, заприятелювали, може і більше, дорогою, і в ньому затріщала білими іскрами пристрасть; в кав'ярні, за пепсі-колою, він став пригощати її вином, не надто дорогим, щоб не викликати підозри, а потім повіз на Троєщину. Там вони випили вина, цього разу дорогого, у новобудові, що так і лишилася недобудованою, а пізніше її, цей будинок, віддадуть під православний храм Московського патріархату. Тут, в облаштованому прикарабкові, ледь стримуючи жагу, він зізнався їй у коханні, і дівчина не була проти. Вона роздяглася, і він, крізь прищур очей, прицінився, що тіло у неї вхожене, з маленькими грудьми, круглими, що ледь тільки розпустилися, наче відцвілі пуп'янки, ще не готові вибухнути квітками. Створіннячко, імені її він не пам'ятав, повзало під ним нещасним черв'яком, а він згорав від жаги, пристрасті і брав, що аж гупотіло в скронях; нарешті, з тупим відчаєм кінчив, завалився на бік, задрімав, а дівчина ткнула у вуха плеєра і слухала музику; він віддалено вловлював якісь навіжені звуки, що мелодійно, водночас дисгармонічно зламувалися на дні, у ракушці, вуха. Тоді виринуло обличчя, бліде, з темними западинами очей, вродливе і витончене, — невидимий вітер роздимав його товсті, закинуті дозаду косма, але щр прибулець говорив, Іван так і не розібрав, проте за миттєвість він прочитав все по губах, як глухонімого, і зрозумів, що йому необхідно робити. В недопиту пляшку він всипав клофелін, що його колись безборонно приписували хворим на високий тиск пенсіонерам, а далі практикували столичні, і не тільки, путанки, і майже силоміць, стискаючи витончену щелепу, радіючи з вродливого, колись, здавалося йому, невиразної краси обличчя, заставив дівчину випити; вона пручалася, вигиналася тонким тілом моделі, потім обм'якла вся, звісила руки і шепотіла, що ще хоче. Він тоді взяв її напівпритомну, а коли кінчав, то перекусив горло і пив з того прокушеного горла, доки вона дриґала ногами. Задоволений, сидів в одних сімейних трусах, навіть не слухаючи, як булькає у конаючої з горлянки, і дівчина хрипить, все тихіше, і як затихла, то він ще раз став над нею, а тому як не зміг кінчити, то поонанував, вибризнув гаряче сім'я на вродливе, біле від смерті, обличчя. Сів, заплакав, потім закричав від щастя, розтираючи по пиці гускнучу кров. Звук, крик, зламаний у горлянці. Потім він відітнув спочатку голову, далі розрізав труп зі знанням анатома, відділяючи сухожилля, м'ясо, м'язи, поскладавши у дюралевий бачок кістки і жили окремо, м'якоть окремо. За годину він розтопив газову плиту і приготував відвар з печінки та серця: йому було сказано, що це надасть снаги і сили. Дбайливо переховавши залишки на пустирищі, під холодним вітром; що доносив п'яні крики десь від Милославської, він вже повертав назад, коли почув хриплявий голос, що видався йому криком з преісподні: