Зараз зовсім пропадуть звуки. Двері прочиняються і він заходить у затишок. Строгий і величавий. Він наче востаннє бачить, як на широкому чистому небі висить срібляста комаха літака. Ракша вкотре, обридаючи собі, що щось в історії його життя перемінилося: перед ним гладкі і чисті поверхні столів, широке ліжко з тонкою повстяною ковдрою, яскрава біла кухня, книги, дуже багато списаних сторінок, що чомусь напевне-таки вчать, або як тяжко і мудро жити у цьому світі. Цікаво, де тут бар, якщо такий існує в цьому помешканні. Повинен існувати, бути, милий, рідний, з пляшками, нехай з бабськими лікерами чи розбавленим джин-тоніком, але щось-таки знайдеться, ну, те, чим вони спини розтирають, настояне на бузкові чи бузині, — пробки з довбехи вилітають. її яскраві розводи, її очей каміння, поцуплене в Луврі або в Палаті, легка її рука на його тяжкій, налитій роками, кров'ю і смертю. Як глас народу, що мирно здихає і не здохне дві тисячі років разом з паном Чіпом і Нижником. Вляпався ти, Ракша. Вона все робить як недосвічена жінка. Або закохана. На останньому спека в'їдається ще дужче у груди колишньому полковникові. Ага, ось і дорогоцінний нектар, іноді вона сама перекидає келишок. Він робить знак, зовсім німий знак, і вона дозволяє. Він спокійно, пропихаючи тертушкою горла слину, наливає. Життя знову повертається зі швидкістю ярмаркового балагана. Розкидані папери, щітка для одягу, плюшевий ведмідь, пам'ять школи, пам'ять класу десятого «А», «Б», «В» і так до безкінечності. Альбом спогадів. Яскраві світлини. Рано для сантиментів, рано для спогадів. Ілюзія початку.
Вже коли вона висушувала волосся, барбарисові свої зарості, закутана у тепло пухнастого рушника, все одно далека, він звіддалеку чужого світу пам'ятав, несподівано для себе, її пухкі, зігнуті в колінах ноги, як швидко збігали шерстяні брюки по струнких ногах, довгих і пружких, мармурово-білих, з рожевим відливом, свіжих та живих, а потім він брав її з нахрапом звіра, наче соромлячись за все те, чого у нього не було, не могло бути, і вже десь посередині, коли вона взагалі закинула безумно голову, щось говорила, як у гарячці, розпеченими губами, Вітька Ракша зробився несподівано ніжним, що аж зникли запахи, нічого навіть не хотілося, а просто привалило заступити, недавно таку впевнену, а зараз безпомічну, і відразу і чарівну, як холодна осінь, і те, що все повідчував, прочував Ракша зранку. Як не було нудних сцен умовляння, з роздяганням, відвертанням обличчя до стіни, щоб розщібнути ліфчик, принаймні так, від першого знайомства, робила лікарша, полюбляла, і вже внизу давно мокра, коли він знімав. Потім тлумисько стулених ніг. М'яка вхожена шкіра, з округлим, золотавим засмагом, красива спина. Більше він нічого не хотів пам'ятати. Ракша лежить у китайському, з драконами халаті, полизькує сдабеньке винце, і йому нічого не хочеться, тільки дивитися бездумно, як вона, закутана в рожевого рушника, приборкує буйство свого кучерявого волосся. Що їй такого замолодить? Підійти до вікна, глянути, що там робить Нижник, якщо він вже виповз з Макдональдса нажертий, як свинячий кендюх. І сказати, що у Нижника гармошкою пузо, він сам у громадській лазні бачив; або он там, три дні тому, через дорогу, на сліпому повороті, де нічого і нікого немає, бо смерть вилизує всіх, хто ширше вух розкриває рота, збили «мерседесом» жінку. Там зараз ожило, а собаки никають невідомо з яких причин. Вона скидає рушника, і йому перехоплює горлянку, тобто дихання. Ракша думає, що йому або поталанило, або він вляпався раз і назавжди, і життя його перестало вертітися яскравим ацетоновим диском, з якоїсь миті воно перетворилося на тир, на ляльковий театр, де справді можуть влучити в голову, якщо не будеш розкривати рота ширше чужих вух.
— Мені збиратися?
— Почекай, але… якщо тобі неприємно… Може, ти подумаєш…
— Нічого не подумаю. Я мало думаю. Ти зробила поганий вибір.
Але він знову взяв її, як стерво, майже як лікаршу, але з любов'ю, наче переламався десь посередині. І чим більше він усвідомлював залежність від цієї жінки, тим більше йому хотілося з нею, в ній, і ще будь-де, і що завгодно. Але Ракша промовчав: слухав, як вона дихає у нього на грудях. Потім дощ: шарудіння вітру, налитого тугими яблуками, наче радістю перших дитячих калюж сечі і солодких засраних штанців — благо, добре, благо, виховання, — стріловидні удари пласкими чорними дахами: вимиті бетонні плити, темніють, набухають калюжі, як тобі скопичуються роки, запах матіоли, крики дітвори, веселе ревище народу, від невідомості, куди примостити готовий до дії прибор, і шемротіння води, знову капелюшки дахів, стьобаки свинцеві на шибці, на стінах сусіднього дому. Вони сплять, наче двоє у човні, відносячись підводними кошмарами дійсності, видячи у снах недоладно однакове і красиве. Блін, скопититися можна.
Ракша прокинувся першим і чекав, що зараз вона істерично підніме крик. Такі бувають ненормальні: зачухається між ногами, вихопить мужика, а потім назадки. Але вона благодушно мовчала. І Ракші теж не до цього, бо знову йому снився Китаєць, майже, сволочуга, як живий, хоча він ніколи не шкодував, що пристрелив цю сучару, але чого він снився раз у раз, в самих непривабних, значить, непотрібних ситуаціях, хоча щось підказувало полковнику: треба рухатися кудись далі. І він лягав, прокручував оте клятуще кіно, з самого початку, майже дворічної давності: блін, во, вже пітора року без роботи, без грошей вірніше, а без роботи то цілих два, і заливаюсь гіркою рівно рік, не так багато, як для початківця алкаша. Якого хріна цей недоносок преться у очі, ще б раз пристрелив і рука не затремтіла.
— Мені снився Китаєць, — говорить Ракша, наче у нього болять всі зуби. Він підступився до вікна. Вітер розхитував верхівки дерев. Банально, але аж сльози накочуються на очі. Шматок поштового відцдення, неправдоподібно синій, казенний, майже тобі тюрма. Скрізь тюрма. Липкий піт, трупного, бурштинового кольору напевне. Треба щось з цим робити. Зараз, чого доброго, вона закричить. На німфоманку зовсім не подібна, а ти їх взагалі коли-небудь, віслюче, бачив? Там ще півпляшки віскі.
— Лягай, — у неї простий, без награного ідіотства голос, без отих наворотів. — Розкажи про Китайця. Розкажи трохи про себе. Хоча я про тебе більше знаю, ніж тобі видається. Але треба колись вибалакатися. Навіть чоловіку.
Їх віддалила розмова. Так, він думатиме, підігрітий наївністю закоханих, крокуючи услід курсу двадцять першого, повз посольство з білого каменя з червоним гербом і двотоловим орлом на ньому, — припинився, тицьнув дулю, подався далі, в якусь важку, як камінь невідомість; він перепочиватиме на зупинках, сидітиме і дивитиметься на велетеньку порожнину неба, або як чиясь добра п'ятірня; він так подовгу сидітиме, ні на що не сподіваючись, потім без зупинки дійде до своєї рідної ментовки, що на Солом'янці. Посидить там серед скляних акваріумів торгових будок і піде шукати її офіс. її він побачить відцалеку. Вибух сміху, тріпонула мідними кучерями, кільцями по плечах, обличчям своїм світлим, до зализаного, з проділом молодого чоловіка: очі відсутні, в себе. Вона знову така далека, торкнутися кортить, але якщо доторкнешся, то потрапиш на рекламного щита. Чим вона займається? Ракша не наважувався підійти. Сидів та вертів у руках німу мобілку. Звівся і пішов, чуючи як крик її голос: вона його побачила, вона його кликала, але він уперто манджлав трамвайними коліями, п'ятим шляхом, до низу, навіть гадки не маючи похмелитися, і повторював: «…Пресвята Діво Маріє…»
Він стояв перед церквою. Звалившись на коліна, окропившись потом, Ракша почав молитися, зовсім невлад, пригадуючи, як того вчила баба, дядько, сестри і таке інше. Він молився щиро, затято, але до храму не заходив. У проймищі з'явився священик.
— Зайди, — тихо сказав він.
— Недостойний.
— Юродство не дуже личить тобі, новонавернутому.
— Я думав, що навпаки.
— Юродство не для тебе. Зайди до храму і молись.
Храм просторий, але видно, що бідували, з селянськими лавами попід стіною, рушниками на образах. Ракша вдихнув затишок, але почав, дратуючись, щось вишукувати, наче чогось не вистачало, і очі забігали як у безпритульного пса.
— Якщо зайшов до храму, то нічого видряпуватися на дзвіницю, — почув з темряви голос, але кому він належить, Ракша так і не зрозумів.
Ракша знайшов ікону, найкращу, як йому видавалося, і примостився для молитви там. Зараз, — це як нічні спогади, і йому видавалося, що витягував він ті спогади, з липкої і смердючої багнюки, очищав дбайливо і клав перед іконою архцстратига Михаїла; зараз для нього все потонуло в якійсь тягучій зеленій мелясі, що стягувала всього його, вичавлючи астматичними уривками молитви; повз нього проповзло дитинство, з голодом, з соромом з'явитися у рваних штанях на вулицю; висохлі материні груди, від постійного нервування, психічних зривів, коли батька чи брата етапували або забирали до буцугарні; потім молоко, натоплене з дешевого, копійчаного морозива, — він хотів всього цього позбутися, чого майже не пам'ятав, навіть рідні не знали того, що зараз відкрилося йому, але відкрите навалилося на нього великим тяжким пластом, як хто землі навернув.
— Ти його повинен знайти, — тепла рука священика у зеленій рясі.
Ракша звівся і сів на лаву. Священик поруч. Погляд відсутній. Обличчя світле і втомлене. Погляд відсутній, дивиться мов у прірву. Такі бувають тільки у мерців або як у бомжів. Останню думку Ракша лякливо відігнав.
— Отче, це правда, що коли вирушаєш назустріч Богу, то завжди зустрінеш Бога?
Священик, не повертаючи голови, дивлячись на жовтий плин свічок, говорить:
— Не завжди, все залежить від тебе. Але йти обов'язково треба, хоч би ти кого не зустрів по цій дорозі. Але ти його обов'язково зустрінеш. Прийде час, година, що тобі відмовить увесь світ… Окрім одного Господа Бога.
— А якщо світ виявиться Господом Богом?
— Світ і є Господом Богом.
— Значить мені треба терпіти від Нього все — наругу, любов, ненависть.
— Ні, тобі треба перетерпіти, навчитися любові. Ти навчишся. Це прийде з літами.
Ракша вклонився, зовсім по-світському, хотів іти, але священик знову його зупинив, і проговорив:
— Ти повинен його знайти… — Обличчя блукаючого в пітьмі людських гріхів та шолудивих загадок.
— Кого, отче?
— Того, кого ти випустив через недомисел свій і невіру свою. Згадай два роки… Чоловіка, який стоїть на піску… Згадай… Багато смертей… Ще більше потім… Мертві жінки… Діти… Він убиває, він служить сатані, а думає — Богу… Ти його відпустив… — Очі священика наливаються кров'ю. Ракшу хилитає.
— Іди. Ти зрозумів, про кого йдеться. Тільки не бреши і не бери гріх ще раз на себе…
Ракша стояв дурень дурнем. Потім його перекосило всього, відкинуло назад, і він чітко побачив обличчя того фізика-біолога… Іван… Біл… Біл…
— Так, отче. Ото він і є. Я відчув, я побачив його, хоч не згадаю ніяк прізвища.
— Ти його забудеш: його обличчя, але не перестанеш шукати до тих пір, поки не знайдеш. Це твоя спокута.
І вони розійшлися врізнобіч. Ракша поплентав трамвайною колією, тяжкий думками, але радісний, несучи в голові тихий шемріт. Він поминув облуплений банний корпус, потім профтехучилище: весь залитий сонцем, неждано зрозумів, що її контора чи фірма поруч з церквою і що тут випадку не може бути. Ось вона, спокуслива змія початку. Досвід металево упав на плечі, і вперше Ракші закортіло вибалакатися, але не було перед ким, а те, що в церкві, то таємниця, тайна велика: і його зустріч з порядною жінкою, і його непорядна ніч, а що там ніч — ціле суче його, паскудне життя. Щось холодно лягло під серцем. Очі важкі, мов чужі. Вони мешкають в одному домі, — заспокоював він себе. Але що можна змінити? На ньому нависла невидима пляма, клеймо смертовбивчі. Позаду клаксонило авто. Забирай їх, мать його, Ракша почав давити фасон, витягувати мобілку, готовий огризнутися, зійтися з усім світом. Спалах бронзових кіс, відкрита дверка. Ракша зажмурив очі, боячись подивитися на неї, з кимось, чи, може, холодно, по-світському байдужу. Тепло її руки на його руці. Чистий подих, легкий подих.
— Господи! Щось-таки перемінилося у моєму житті.
Дзвінкий сміх, вологі теплі губи на щоці.
— Ходім, Ракша, у тебе є ще багато справ. Тобі я ще встигну поморочити голову. І… І ти мені нічого не скажеш?…
4
Поклик
Від дороги треба йти навпрошки. Цю дорогу розшукав Шестєров. Він прийшов у клас, скинув сумку прямо на підлогу, під широко розставлені ноги, втупивши свій погляд, сизий та чистий, як волошкові квіти у припізнілій порі, і сказав:
— Я, Шестєров, — у цьому було щось більше, аби в класі хтось таки трохи читав, а тому ніхто нічого не помітив, не порівняв, хоча грамотність проглядала в обличчя Кості Шестєрова, разом з його атлетичною поставою, скуластим, виліпленим, наче з одного шматка, обличчям. Рекс відразу, ще не чекаючи, коли закінчиться урок, зіпхнув Нінку Блохасту, сів поруч Івана і зашепотів йому швидко на вухо. Того ж дня, коли до школи-інтернату прийшов Шестєров, його надумали опустити: між дерев'яних балок сушилки, куди його закликали, надумали учинити допит і суд. Рекс давно наготував звинувачення, але вони лишилися гуляти у його голові, бо Костянтин Шестєров витягнув з-за пазухи пістолет, ткнув Рексу у писок, після чого злякана шантрапа посипалася врізнобіч, як воші після доброї порції дусту. Рівно через тиждень, в колі дівчат, старшокласників, меншеньких трохи, хлопців з села, Рекса віддубасив до поросячого писку Шестой, тобто Костиль Шестєров, хоча «шестим» йому ніяк не випадало бути. Іван прийняв його дружбу відразу, чоловіка сильного, справді мужнього, якого цікавили дівчата і який поволі потягнув його в інший бік, навчивши не боятися, відповідати ударом на удар: цілими днями, коли з Іваном не траплялися напади іпохондрії, вони боксували, вивчали і відпрацьовували прийоми боротьби, дзю-до, карате, записані до великого потертого зошита, обліпленого гедеерівськими наклейками, разом з соложавими еротичними оповіданнячками, написаними невідомомим автором, авторство яких здебільше приписувалося відомим або знаменитим письменникам, там — Єсеніну або Льву Толстому. Але у обох живилася одна мрія — розбагатіти за будь-яку ціну. І першим кроком до багатства вони вибрали Рекса. Його викликали на судилище до «труби», але він не з'явився, зникнув вночі безслідно, прихопивши гроші. Рекса підловили десь під Житомиром, відправили назад, але грошей так при ньому і не знайшли. Шестєров з Іваном лишили його до часу в покої. Шестєров організував тренування біля озера, а Іван підбивав розмовами проти Рекса школу. Рекс обрид усім. В перервах, разом з Шестєровим, вони віддавалися мріям, коли на Івана не сходило. Зуб майже нічого не пам'ятав з того, тільки перелякані очі нового товариша, якийсь забобонний переляк. Звідки і як почалося, Зуб не пам'ятав, але знав напевне, — якась невмолима сила тягнула його в пустинні місця, де він сідав, чекав на когось, доки йому нестерпно починало крутити в паху, і він кидався на переляканих дівчаток, що сідали в кущиках попісяти, і як вони зчиняли вереск, то відчував полегшення, велике задоволення від того. Іноді він вибирав жертву, щоб з нею побоксувати, але вибирав хитро, промацуючи її кілька тижнів, і, пересвідчившись у повній своїй силі, викликав до двобою, де розбивав обличчя вибраному кандидату до живого м'яса. Але йому більше подобалося лякати дівок, а то і запізнілих з нічної зміни молодиць. Несподівано все це відкрилося, — якась жінка, що заблукала після походеньок до свого чергового коханця, сіла в кущах, а тут Іван, вона його за шкірку і почала товкти писком у насцяну калюжу, він запручався, але молодиця виявилася пругкішою і не боялася, видно, розголосу, тому приволокла хлопця за патли до директора школи, але той пускав сивушні дракони з горлянки, тільки посміявся, добавивши, що нічого ночами нипати хащами, — Івана відпустили. Після цього він зробився обережним, але днями сходив з лиця, внаджувався до того берега, зовсім безлюдного, майже як острів, і часто рибалки бачили його спину у вилинялій сорочці, його непорушну, як кам'яний виліпок, постать. Шестєрову стали не подобатися такі походеньки, бо він відчував у тому якусь таємницю, хоча навряд чи вона існувала у тому вигляді, що він собі її навигадував, начитавшись книжок про піратів, приховані скарби, здобривши розповідями місцевої, вже сиділої, шантрапи. Якось Іван зізнався йому, що батько у нього «дєлав не одну ходку», і останнє підняло Зуба в очах Шестєрова. Проте його часто почали зустрічати одного, під прямовисним сонцем, в заростях осоки, він сидів спиною до пустирища, обличчям до сонця, наче когось зустрічав. Дивацтва Івана сприймалися спокійно, бо з якого дива він, син інтелігентної матері, нехай і покійної, опинився наразі тут, при живих, вважай, батьках, з братами і дядьками, тітками і незчисленною кількістю родичів. Приїздила його бабуся Настя, привозила гостинців, і він ділився тими гостинцями з усіма щедро; хіба що блідавенький, і гроші водилися, користався авторитетом серед учнів, учителів не радував великими успіхами, але цим ніхто, з вищого інтернатівського начальства, не переймався. Потім з ним трапився найсправжнісінький напад. Його судомило, викручивало, і він горланив на весь інтернат, щоб його відпустив той, він, нехай його відпустить. Івана відвезли до спеціальної лікарні, тобто до божевільні, де він пробув під наглядом лікарів три дні, і скоро звідти випустили, не знайшовши чогось особливого. Лікар сказав, що наслідки замкнутого, тяжкого дитинства, а ще, мабуть, перепікся на сонечку. Хто Івана не відпускав, ніхто такі не дізнався, навіть довгий час йому і самому було невтямки, тільки він зачаєно чекав того часу, коли душу замлоїть, поведе в сонячні місцини, з гуркотом у вухах і шаленим шуговинням серця. Так, як і того довгого липневого дня, коли електричка летіла на Користень, а він збирався убити Ольку Пінчукову за те, що вона отруїла чотирьох своїх коханців, підсипавши отрути в горілку. Олька Пінчукова зманювала своїх коханців в ліжко, небаченої вроди двадцятип'ятилітня жінка, з писаним класичним профілем, копицею чорного густого, як жорства, волосся, осиною талією, ногами пляшечками, вишневим поглядом і чорною дугою брови над ними; займалася тим, що знаходила квартирних забулдиг, що прописували її на жилплощу, а потім потроху сипала полин у горілку. Після чого вони в скорому часі від'їздили до кращих, чи не дуже, світів, відписавши як не квартиру, так частку добра. Щось, видно, нагадалося Івану з дитинства, але це тільки здогад, бо навів його на Ольку Пінчукову не хто інший, як колишній його однокласник, з відрубаними ногами, вибитим оком, запросивши якогось відсотку від здобичі, і Іван кинув йому кілька зелених папірців, тобто баксів. Повернувся, придушив подушкою, забрав гроші і подався зачумленою житомирськими мужиками користенською електричкою до Ірпеня. Ольку Пінчукову він так і не покарав, бо, видно, мовчали голоси, або зовсім з іншої причини. Вона стала його коханкою. Вони, як сама зізналася Олька, тільки побачили одне одного, то відразу зрозуміли, що створені для сумісної судьби, хоча Пінчукова довго не здогадувалася, чим промишляє її суджений, і від неминучої смерті, як вважали слідчі, її врятували саме правозахисні органи, що виловлювали і розшукували Івана замалим не десять років. Після бурхливої судьбоносної зустрічі, трохи покунявши, Іван побрів на електричку, задрімав у сопушному чаду, і, коли отямився, продер очі, то побачив старого свого знайомого, що останнім часом з'являвся тільки голосом, а зараз сидів вбраний у стильного костюма, з білим комірцем під саму шию, в чорних лайкових рукавичках, в м'якому фетровому капелюсі і роз'ясняв йому, як. і куди треба їхати: там є сім'я, що прогнівила вищі сили. Прибулець покартав Івана, але поклав надію, що той виправиться. Іван встав в енному містечку, швидко, за хвилин п'ятнадцять відшукав великий цегляний будинок, з прибудовою, врем'янкою і погрібом. Він обстежив за годину всі входи і виходи, побіжно розпитавши у задрипаному вокзальному буфеті мужиків, хто там мешкає, а ті за пивом щиро, як на духу, все, що знали, розповіли. Нікого це не здивувало. Прибулець з'явився перед самим заходом сонця, коли Іван дрімав собі в байраці, ще на теплій землі, — здоров'я було нівроку. Прибулець сказав тільки одне: