А трапилося те, з чим він зустрічався все своє життя, хоча ніяк не хотів це брати до уваги, не міг звикнутися, по природі своїй маючи іншу ментальність, щирість душі та незлобливий характер. Церкву пограбували п'яні підлітки номенклатурних, тобто вельможних, батьків, тому ніхто в цьому нічого не побачив лихого, наче пограбували пивний ларьок або ще щось з цього розряду, що називалося незрозумілим дивакуватим вибриком, ну, коником у народі, майже нічого не взяли, щоправда, нагадили, насрали десь там на паперті чи як воно у них називається, — малі та дурні, вивчаться, якщо доживуть. Можна запам'ятати той день, тому що він був болюче світлим, лишень сонце линяло крізь хмари. І сонячний та світлий комуністичний порядок демаршували обивательський день, що співпадав з чимось, де мораль присутня як лейкемічна хвороба, проте священик почав добиватися свого і не переставав писати заяви. Тут і склалося: з'явився цілий підполковник КДБ, вивантаживши перед батюшкою купи забороненої літератури. Потім батюшці нагадали, що донька його навчається у Москві, у вузі досить елітарному і має невдовзі зробити непогану кар'єру, тому заяву варто не тільки забрати, а навіть переписати на ім'я, і цей добродушний, ввічливий та грамотний чоловік, повибачавшись, чемненько дістав папірця з написаним там прізвищем Комети. Невідомо, чи довго торгувався священик, але таки згодився. Не пірнеш, не дістанеш так глибоко у людську психіку, не покличеш когось на допомогу. Кометі знову всунули строк, майже мінімальний, але після цього Комета відверто почав зневажати все, про що говорили майже всі тодішні газети, також він не вірив людям, які розводилися про справедливість, ненависть, любов і таке інше. З другого ув'язнення він вийшов сорокарічним чоловіком, що загалом, на купу, пробув за ґратами добрих п'ятнадцять років свого життя: він мав високу статуру, досить гнучку, кучеряве африканське волосся, вже вифарбуване густо сивиною. Його зневажали за те, що він, Комета, буцімто спаскудив церкву, хоча ніхто з його співвітчизників туди не потикав носа, але так було треба, і його зневажали з несподівано народженою святістю та побожністю. Це не дивувало Комету, але кидало у розпач. Він спокійно проціджував крізь душу послід людської і громадянської моралі. Якісь номенклатурні соплістони і байстрюки викликали співчуття, а його зневажали. Двоє з них пізніше померли від передозування наркотиків. Доля решти невідома, як була б невідома доля самого Комети. Він вийшов на волю геть не адаптований до середовища, геть на пси втративши віру у все, що говорили і робили люди, але повний наївних думок, що вони лишать його у спокої, як і він лишить у спокої їхні домагання та посягання на світ, на його скромну особу, що обертається там і не може з нього вибратися. Самотнысть — такий вимір, що тяжко піддається логічному міркуванню. Самотність Комети велика і заодно банальна, як самотина пересічного алкоголіка або загробленого системою яскравого релігійного діяча чи великого поета. Відсутність логіки навряд чи знакова, і присутність ірраціонального, що теж відверто розгулювало широкими і світлими вулицями країни, де все наливалося якоюсь нездоровою силою, і хто — той він, та його величність, та могутність, що тоді правида у країні? Навряд чи знайдеться і знаходилася тоді пряма відповідь на запитання. Але варто глянути, як воно летить, розкинувши широкі крила, покриваючи крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром велетенські простори країни, то можна, з відвертим невіглаством, сказати, хто кому служив, хто кого кликав, хто кому молився, якщо це надавалося на назву молитви. Комета все це ясно розумів, але вижити за будь-яку ціну, за будь-яких умов стало у нього за кредо. Він грав у карти, у нарди, іноді од відчаю пиячив. Він відверто зневажав устої держави, в якій жив, існував; він лаяв уряд і попів, зеків та вільних. Інших в країні попросту не існувало, вони не вживалися. Між пиятками він багато читав, з болем спостерігаючи за старіючою матір'ю, що пускалася берега далі і далі, розуміючи, що нічого не може вдіяти, як не зупинити вітер, бо тут править той і влада у нього зовсім інша, коротка і жорстока. Він, дивлячись на матір, набирався терпимості, хоча його розбирало зло, що скільки років зневажено, що скільки несправедливості звалилося на його плечі, проте все це дуже швидко для нього набрало буденного резонансу, як звук розбитого скла, що доносився віддалеку. Його більше цікавило: чому, без всякого нацьковування, напевне ж без вагомої причини, кадебісту підсунули папірець саме з його ім'ям. Він наяву хотів побачити зло, що піднялося на нього, проти незахищеного, ледве-ледве викоханого маленького світу, що повинен був вирости у великий і неповторний. Сама його істота на тоді вміщувала і складалася з шкільних лубочних знань, фрагментів забутих та заборонених літераторів, що іноді пропаганда ставила як ікону перед людьми всього злого і непотрібного, а значить, Комета віднаходив там щось таке, що живило його розум і не тільки; потім до його рук випадком почали потрапляти шматки метафізичних праць; потім на блошиному ринку він придбав Святе Письмо, вірніше, сектантську Біблію, з коментарями, які він піддав нищівній критиці, записавши все у тлустого, грубого зощита. Словом, між пиятками, він намагався рятуватися, ховаючись літом куширями, кущами від стороннього ока, наче лякаючись злої долі, що чигала на нього, наче оскаженілий лев чи навіть страшний звір Апокаліпсису. Відтоді як йому потрапила до рук Біблія, яку навіть священник не додумався подарувати Кометі, вважаючи його надто примітивним суб'єктом, що годився лишень на жалість, — отож саме Святе Письмо дало йому зрозуміти, що діється і твориться навколо і чиєю владою і силою все покривається. Він намагався відійти від людей.і світу, але був надто молодим, грубим і диким, як для такого свавільного життя. Його приваблювали жінки, але жінок такі люди мало приваблювали. їм на багато привітнішим видавався той Комета, що грав у карти і пиячив, — останнє Комета робив дуже рідко, пив тільки задля годиться, відчуваючи непоправимии сум і печаль, а ще, що вірогідніше, перебиваючись мізернею заробітнею, розвантажуючи вагони на залізничній станції, або взагалі здавав пляшки, тоскно споглядаючи навколишнє життя. З чого і жив, дякуючи Господові. Іноді його ані з того ані з сього пробивало запитати: а що полишиться після смерті? чи буде там присутній запах і пам'ять земного життя, чи все провалиться у смердючу і холодну яму забуття і невідомості? Можна лишень уявити, що думав переляканий від несподіванки пересічний совєтський обиватель, котрий навіть не здогадувався, що після смерті ще повинно щось бути. Тому розумову хворобу у Комети на загал визначили досить скоро. Здебільше таких людей, загнаних вже до краю, лишають у покої, з надією, що вони самі вже автоматично чи фатально дійдуть своєї прірви. Але не так виходило з Кометою. Він робився з дня в день злим на язика. Люди, що оточували його, починали боятися його, як звично лякаються чорного кота, що перебігає дорогу в небажаному місці чи священика, а Тому тримали дулі в кишені, плювали через плече, зрідка, забобонно, клали хреста, початком страхаючись його як простого зека, але з часом це зсунулося у їхній свідомості з чимось більшим, десь відсилалося в ті далекі часи, коли люди ще ходили до церкви і вірили у якесь абстрактне зло, і десь підсвідомо Комета у них асоціювався з нечистою силою, а може, уособлював у собі ще щось страшніше, тільки от що оте страшніше — ніхто не знав. При всій своїй безтолковості та безгрішності Комета помалу чомусь ставав уособленням зла і страху перед непорочним лицем обивателя. Через багато років, поближче до нинішніх подій, коли від нього ще не зовсім смерділо сечею, лайном, гноєм і аміаком, вони намагалися залучитися його підтримкою, підкупити його увагу, аби він поворожив чи спричиннив, але розгніваний такими пропозиціями Комета з тріском та соромом вигнав, ледь не побив кілька благочестивих матрон, доволі гарних, в міру розпутних, котрі могли користь принести зовсім іншу, але це тільки утвердило його у вірі, в ненависті до цього світу, бо Комета був переконаний, що тут все твориться в ім'я ворога Господнього. В цьому був і правий, але тут віддавало невіглаством самоука, що опирався тільки на свій розсуд та своє чуття. Тож за такі оказії на нього скаржилися міліції, а та в свою чергу кілька разів відкривала карні справи на Комету. Окрім того на нього навішували усіх собак, коли десь грабувався ларьок, билася пика, зчинялося ґвалтування чи якась протизаконна дія. Нарешті, владі вдалося знову запроторити його за ґрати, як називалося тоді — «за тунєядство», звідки Комету скоро випустили за гарну поведінку і за станом здоров'я, бо запідозрили у нього рак. Просидів Комета два роки «на Черкасах», повернувся геть висохлий, з відсутнім поглядом, що часто зупинявся тужливо на небі. Ходив він пустирищами, спав невідомо де, бо дім його опечатали, запломбували відразу, як померла мати, і він довго шукав її могилку, але так нічого і не знайшов, і пролежав у безпам'ятстві кілька тижнів, молячись невстанно і тихенько, наче поранений приблудний пес під парканом лютого хазяїна. Але люди так і не полюбили Комету. Діти при нагоді запускали у нього каміння, жінки, а особливо молодиці, плювалися услід. А він заходився проповідувати. Спочатку він приходив до порожніх церков і слухав, як правилося, потім це йому обридло і видалося нудним, геть полишеним змісту, за винятком, коли читали Євангеліє. Він уперто лаявся з попами, з дяками, з бабками, що висідалися на лавках у церкві, вважаючи себе за вершину святості. Він змагався сам із собою, переборюючи нездорове тяжіння до спиртного і жіночої половини. Хоча трохи пізніше він знайшов таку ж неприкаяну, майже сліпу жіночку на ім'я Христя, так і прожив кілька років, уже прибраний і чистий, з цупкою бородою, смаглявий, з м'якими, видимими рисами африканського походження, про яке йому весь час нагадували, і що мати у нього блядь, а не хтось інша. Христя померла дорогою, взимку: заблукала і замерзла. Після чого Комета геть посивів. Христі вдалося у влади висудити якусь житлплощу, там він і жив, далекий від реального світу: його скляний, майже відсутній погляд ловив Іван Білозуб кожного разу, коли йшов на працю, в магазин або повертався з черговою жінкою. Вони обидва уважно, навіть для стороннього ока, подовгу змірювали одне одного поглядами, і упродовж скількох років, аж до цього дощовитого дня, Комета мовчав, зовсім не озивався, спостерігаючи за Іваном, наче за великою шкідливою комахою. Того дня Кометі привиділися стрічки, різнокольорові три стрічки. Він нічого не розумів, але знав, що це не дарма. Йому останніми роками виділося всілякого, тоді він лягав і чекав. Він намагався не робити того, чого не розумів, але уважно, як велика дитина, придивлявся до снів, до людей. Він навчився розрізняти зле від доброго чи навпаки — не робити нікому злого, хоча сам чи не найбільше потерпав від того злого. І цього дня, що валив воланами спеки, пропах смертю і кров'ю, він прокинувся з тоскою, як людина прокидається з радісною печаллю, здогадуючись, що в житті щось переміниться, але не знаєш, з якого боку. Несподівано для себе він почав кричати біля магазину, під злий регіт продавщиць. І коли до нього увірвався наряд міліції, що не стримувала дурних своїх собак, і знайшла закривалені речі загиблих, він зрозумів, що буде мовчати, бо так потрібно Господу Богу, щоб він сплатив жертву набагато років пізніше, щоб зло покаралося як найлютіше, як найстрашніше, щоб усім воно лягло на обличчя.
Його повели спочатку до котельної на допит: дощ лив такий, що годі було добиратися, а ще дільничі міліціанти злилися, що нічого не виходить, а на роль убивці та грабіжника саме підходив Комета, син нігера і шулявської шльондри. Отже, щоб показати столичний, центровий тобто форс, за допит взявся капітан Бондаренко. Комета сидів на табуретці, а за вузьким віконечком періщив, не перестаючи, дощ, заливалися бездомні пси, віщуючи смерть і тугу. Капітан Бондаренко наказав насипати у валянок піску, і робив це невимушено, навіть допомагав та показував, як це робити, не ховаючись від підозрюваного чи допитуваного Комети. У свідки потім візьмуть Ходановича, обмиють і причешуть, а також його повнолітнього сина, дрібного злодюжку, що мав житло десь на Караваєвих дачах і навіть, поговорювали, процвітав. Син Ходановича знайде ще кілька свідків, з пісними і блідими обличчями ще совєтських сутинерів, педерастів, з числа провінційних акторів, що приїхали шукати щастя у столицю та так і зависли у тягучій невідомості вічного празника, що ним повна столиця. Комету били нещадно, як тільки дозволяло попереднє слідство. Вічний невдаха, капітан Бондаренко, сповнився справедливості та гніву — невтомно працював по ребрах Комети валянком. Комета тільки хекав, вихаркуючи липку рожеву слину. Ракша затуляв собі долонями очі, чого дуже соромився, а Зісельман взагалі розвернувся спиною до Бондаренка, прямо виголосивши, що до цього скотства не має ніякого відношення, і нехай все минеться, тобто дощ і ця клятуща справа, то неодмінно подасть рапорт на звільнення. Водій, витягнувши довгі цибаті, як у клоуна, ноги, сидів у проході, намагаючись уникнути бесіди з дільничими міліціонерами, що наперебій просили валянка з рук капітана, переконавши себе і сумління, що перед ними справжній убивця, — курив короткими затяжками, байдужий до всього, що накочувалося на цих людей, і подумки прокручував варіанти, як найтихіше відвідати церкву, невідомо чого, соромлячись, бо до цього він зрідка заходив туди на Пасху. Міліціанти зазирали в обличчя Кометі, щось кричали, плювали, а не втримавшись, збивали його ногами, топтали. Комета навіть не озивався. Коли йому дуже боліло, то він тільки хрипів — якимось нелюдським хрипом. Нарешті дощ перестав, вщух раптово, але за п'ять хвили грюкнуло, і полив ще більший, геть поховавши небо, масив, дороги. Треба було їхати, але міліціонерів охопила ейфорія, світла радість вливалася в їхні душі, наче в дірки увірвався чистий і свіжий вітер. Вони гамселили кулаками, плювали в обличчя Комети, з кожною хвилиною не відчуваючи не те щоби жалю, а навпаки — обуяв їх справедливий гнів. Але тут завищала рація, і збуджений Бондаренко забелькотів у ту рацію. Говорив Генерал — у синьому мундирі, з золотими ґудзиками, важний і важливий чоловік у цій історії. Він схвально поставився до того, що вбивцю затримано, що не треба розтягувати, щоб, чого доброго, справа не скочила кудись і не набрала якихось чудернацьких обертонів, а тому швиденько треба Комету доправити на Лук'янівку. На Комету відразу накинулося троє чоловік, заламали руки, а Ракша, бридячись, двома пальцями, почепив кайдани йому на руки, подумки виводячи собі в заслугу щиро виконаний громадянський обов'язок; про справедливість він намагався не думати. І Комету повели під дощ, що розмотувався мітлами, — вітер дув зі сходу, холодний, майже осінній. А Іван стояв, заворожений стихією, радісно дихаючи у рожевих індійських трояндах, а потім у нього з носа потекла кров, у голові запаморочилося, і хтось підтримав його, простягнув хусточку, і він почув голос: «Бідолага. Він такий вразливий». Він аж просльозився від цих слів.
Забачивши перед собою роззяплені, наче смердюча пащека, двері «чорного ворона», Комета зупинився і ноги його мимоволі підігнулися, бо відчув самим нутром, що нічого вже для нього у цьому світі не лишилося. Відтак він набрався духу і попросив Бога, щоб це трапилося, але по-швидше, бо він надто втомився марудитися цим життям. Тоді його повезли: повз червоні, закидані сміттям зарості рогози, повз червоні куби і прямокутники домів, що піднімалися над брудними пісками, як могильні склепи, і він дивився на це вже без жалю, хоча тут пройшла добра половина його життя. Потім він затулив очі долонею, намагаючись уявити чи згадати матір, потім Христю, потім ще когось, і заснув. Розшурхали його біля самої Лук'янівки. Він вловив рештки міліцейської розмови, наче зазирнувши несподівано у глянцевий, яскравий часопис: хлопці добивали анекдот. Його вивели на подвір'я вологе і тихе від дощу, порожнє від людського відчаю, з криками охорони, з рипінням кованих дверей, з нудотним запахом параші, з казенним духом, з віянкою мигдалю, де вгніздилася сама смерть. І він її почув. Як легке і тремтливе дихання Христі. Почув на допитах, де вже його не били, а тицяли папера в руки, щоб він підписав, і, ставлячи підпис, він добре розумів, що виводить на папері собі вирок, але нічого не міг з цим поробити, наче якась нелюдська сила скрутила у три дуги, і він, Комета, тільки безпутно, мовчки мацав своїм осклілим для життя поглядом небо, безпечно споглядаючи, як западається земля, відкриваються багна небесні. Доходило, що це більше, ніж підпис, а тому що справедливість, як ти не крути, візьме своє, а тут-таки більше, ніж справедливість. І тоді він сидів, тихенько наспівуючи псалми. Слідство не тривало довго. Відтоді, як його повели до прокурора, потім на суд, під невсипною охороною, коли собаки навіжено рвалися з прив'язів, а його супроводжували довгим сірим коридором, з казенним запахом дорогих сигарет, шкіряних крісел, посадили в дерев'яний вольєр — все звично, без людей. Опустивши голову, він слухав, як токи крові приливають до голови, а потім легко задихав, коли виголосили вирок: «Вища міра, з подачею на оскарження до Генерального Секретаря». В камері, де чекав виконання вироку, він не відчув самотності, але не було і спокою, що для нього стояв за дверима. Комету морило на сон, а голова була тяжкою, і нічого більше. Тільки коли йому тупим тюремним лезом, майже без мила, голили голову, ретельно і кожного тижня, він чув, як десь в ребрах і об легко тьохкає серце, піднімав плечі і слухав, як зле радіють перукарі і лається охорона. Він молився, і чомусь менше за себе, а більше за того чоловіка, що стояв у кущах рожевих індійських троянд, з водянистим зацькованим поглядом, зануреного в окроп жаху і порожнечі. Потім до нього прийшли, виголосили вирок, сказавши, що прохання про амністію відхилили, але ще є надія написати до самого Генерального Секретаря особисто, — на це Комета тільки усміхнувся і пішов з охороною. Він був пошукав вікна, але так нічого і не побачив, набрав у легені повітря і зайшов до кімнати. Перед ним поклали чистий аркуш паперу, і він встигнув тільки вивести «капітан Ракша». Постріл викинув мізки і очі на стіл. Один з охоронників сказав: «Відмучив, мать його». Невідомо для чого офіцер зробив контрольний постріл. Стояв і тупо дивився, як осідає пасмами дим на бутафорську меблю. Так Комету розстріляли рівно через місяць після того, як трапилося вбивство, нікому не збрело в голову назвати убивство серійним. Прохання Комети задовольнилося, і він пішов зі світу майже легко, як на людей, нікого не згадавши у пам'яті своїй, окрім Бога, можливо тому, що втомився згадувати земне життя, якось ненароком здивувавши байдужістю своєю високочольне начальство, котре рапортувало Генералу з великими золотими ґудзиками, що справу закрито у «зв'язку з виконанням вироку». Яким був вирок, високочольне начальство не цікавилося. А капітан Ракша пив цілий тиждень. Перших три дні він шукав причину, потім облишив. А далі капітан Бондаренко, веселун і анекдотщик, завмер у компанії пияків, перелякано витріщивши очі на стелю, наче щось там забачив, ну, приміром велетенського кошлатого павука, потім ухопився за горло, вивергаючи білу піну, завалився спиною, разом із стільцем на підлогу, засукав ногами, та так швидко, що навіть, коли приїхали лікарі, то не могли підійти, а як підійшли, то закричали теж не своїм гласом, як опечені чи ошпарені, і почали викликати реанімацію, і лікар, що приїхав з реанімацією, сказав, що тут треба працювати робітникам з канатної фабрики або акробатам, так бідоласі повикручувало ноги та ступні, а язик глибоко запав у горлянку, обличчя зробилося синім, як дитячий м'яч. Тоді вперше капітан Ракша разом з водієм сходили до церкви і поставили свічку. Проте свічка потухла. У широких вітражах, відбиваючись у вікнах, летіли зовсім, здавалося, безтілесні янголи з фресок, і тільки двійця відвертала погляди, — на них зирили масні, майже жирні очі врубелівських пророків; запах, густий і нудний, ладану, тоскні голоси старушенцій, що виспівували псалмів та молитов. «Ходім звідси». Тоді Ракша вийшов швидко, тягнучи за рукав водія, що імені його через багато років ніяк не міг пригадати, а тільки торжественний настрій, прохолоду дня і як чистим та порцеляновим небом котилися білі кучугури хмар, і дійшовши якогось «гадюшника», де вони намірилися випити, вони обидва несподівано розвернулися і знову подалися до церкви. Свічка стояла на місці і горіла рівним полум'ям. Вони переглянулися, і вперше за скільки років капітан Ракша впевнено тричі поклав хреста. Далі вони знову пили у якомусь напівпогребищі, на Володимирській, раз по разу піднімаючи злякано голови, дивлячись у замурзане вікно, — опускали голови і продовжували пити, говорити, нікого, навіть самих себе не слухаючи, щось марудно бубнячи під носа, а як їм видавалося: з почуттям і серцем. Ракша пив і з несказанним, благоговійним прямо-таки тремтінням, спочатку згадував і думав про Генерала, що влаштував йому кар'єру, а потім наче ото прокинувся, як зі сну перед собою побачив зовсім незнайоме обличчя, бліде, з непроникною маскою, тобто затверділе, як у найманого убивці, і тому капітан Ракша несподівано, не своїм гласом закричав на весь «гадюшник». Водій, як годиться, підняв своє осовіле обличчя і теж подивився нагору, але рівно там нічого не уздрів, тому потягнувся за склянкою. Ракша тієї ж хвилини зовсім погано подумав про Генерала, згадавши, як той потайки бігав на сповідь, а там Запився разом з попами, і разом вони кричали наперебій пісень церковних та православних, сороміцьких та злий тюремний блатняк, а батюшки плакали, тільки Генерал робив трагічне обличчя. І Ракша випив, опустив важке від горілки та думок обличчя і подумав про Зісельмана: клятущий жид, знову виплутався, може, прокрутитися ось так, що ані сіло ані впало не звинуватиш у чомусь, ага, а не піймаєш — споганити життя це теж право таланту, — наприкінці вирішив він, для своєї користі. Засинаючи, він таки вирішив, що поганий з нього мент, щасливо захропів, пускаючи на царину слину.