2
На крилах зла
Він чув їхні кроки, лункі і зазивисті та віддалені, наче занурені у глибоку нішу, що чимось нагадувала сон або густу, смолянисту речовину, крізь яку зверху тупотіло та калатало, мовби з нутрища великого бронзового казана, де учні професійної школи, в народі — патронату, — ховалися, щоб викурити по цигарці або потягнути дівку за плитку шоколадки чи щось таке інше, зовсім неприпустиме, — останнього Зуб найбільше боявся, якщо це підпадало під означення страху. Тільки лункі кроки, — і весь час із закритими очима, без звуків, лишень бажання зробити так, як того пам'ятного вечора: галас, приглушений від комірчини, а його ліжко, Зуба, напроти. Це навіть якось заводило. Пекуче бажання, наче розпечене вогнищем каміння у холонучі осінні дні на березі моря. Кожні дні сонячні, принаймні прожиті. Ще не сказано головного, зовсім ненароком виголошеної тези: «Біда людей, а можливо, людства в тому, що воно не знає про мою присутність. Я нагадаю їм». І пізніше, навіть більше ніж пізніше, він радісно зустрічав смерть, вигадану чи абстрактну: кожного гожого дня Іван стояв біля люстра, уквітчані квітками ікебани, з ялицевими гілками, китицями ягідок ялівцю, давлячись від приторного духу воску і православного ладану, що його приносила раз на рік його коханка, жінка з великими і круглими очима, тонкою осиною талією, білим тілом: пізніше, трохи пізніше вона нагадуватиме йому липкий запах відреченості, що приносить тільки смерть, а ще більше той металевий дзбан, куди приводили в покарання школярок та школярів хлопці з банди Рекса. Рекс, маленький тлустий, з одвислим черевцем чоловічок на куцих ніжках, геть рудий, — казали, що батько в нього чи дід, тобто батько його матері, був німцем, який започав її за банку тушонки, пачку шоколаду і термос макаронів. В долад пішов і сам Рекс, котрий збив за кілька років в інтернаті невеличкий капіталець, але досить, щоб мати вплив на школярів, однокласників; під його вплив потрапляли навіть старші класи, а ще він плутався з місцевими вурками. Перше своє прізвисько — Байстрюк — він приймав зовсім не зле, видавалося з першого разу, з першого погляду: потрапив він до інтернату за таку ж провину, що і Білозуб, вірніше, Івана відправили після довгих зволікань, і невідомо чому, радше за те, що мав паскудний характер, а око, яке він вийняв своїй однокласниці пером для писання, то прибавлялося як саме собою зрозуміле, для того, щоб тільки відправити до бабусі в далеке від столиці житомирське село. Рекс повідрубував пальці на руках батька, що п'яний прийшов додому і не знайшов чого випити, а тому розбив мудакуватого гіпсового кота, тобто копилку Рекса, забрав гроші, що їх хлопець дбайливо збирав цілих три роки, і пропив за один вечір. Рекс зробив те, що і хотів давно, але не знав як. Він зв'язав батька, приніс колоду з хліву, а потім повідтинав на обох руках пальці. Благо з'явилися сусіди, бо батько верещав не своїм гласом. Сусіди тільки похилитали головами: весь у бабу, та свого приймака отруїла тільки за те, що на людях той непоштиво обізвався про неї та сина. З батькових інвалідських грошей перепадало і Рексу, на привеликий подив самого Білозуба, так той умів обставити справу. У нього, Білозуба, трапилася інша оказія: його однокласниця Франька Бабейко, що носила разом з чорнильницею смачні пончики, золотаві, підсмажені, з повидлом, заздрість усієї дітвори, що тоді майже з половину не наїдалися, жили впроголодь, хоча Іван це діло мало розумів: їв він мало, мав вигдяд заглищеного підлітка, котрого хвилють лишень книжки, хоч останнє його взагалі не цікавило. Книжки він терпіти не міг. Одного дня відчув роздратування, втягнувши носом запахи пончиків, пустив носом соплі, перебіг весь клас, вийняв з чорнильниці ручку з пером і ткнув у око Франі, крутнувши кілька раз за часовою стрілкою. Тут, прямо під ногами, сів біля Франьки на підлогу і заревів не своїм гласом.
І отже, він стояв біля срібної амальгами дзеркала, отороченої чорними стрічками, екібанами, жовтими квітами, і виразно, витягуючи губи руркою, повторював слово «смерть», потім-несподівано приходив до тями, вловлюючи зміст віддаленого на відстань слова, лякався, кропився потом, сідав і тихенько сукав ногами, погладжуючи лисі коліна. Проте кожного разу він вимовляв його смачно, наче ім'я жінки або щось більше, про яке знав він і ніхто більше, — це заміняло йому кохання, хоча ніхто, навіть Іван не був упевненим у самій таємничості самого слова, що дарувало якесь незриме почуття. Уявляючи смерть, він бачив свою миршавеньку маму, а так як в дитинстві йому було заборонено мріяти, бо це, бачте, психологічно травмує, розпалює уяву, то він фантазував її з перетятим горлом, з вивернутими у нелюдський спосіб руками, з усим тим гамузом оголеної купи жінок і чоловіків, непотрібних та неправдоподібних мрій, що забирають життя, вибарвлюючи його чудесними картинами неіснуючого, але того, котре живе поруч — білого, як блиск кварцу, щастя. І тому материна смерть, початком абстрактна, з роками і днями, годинами та хвилинами, набирала чогось несуттєвого, але мелодійного, ніжного звучання, але до металічного дзвону реального. З кожним пройденим роком у його душі фали органи смерті. Тому смерть жила у його душі, у його істоті, як інша зовсім субстанція, що виникає нізвідкіля, нізвідки, як любов, як поема, як люта чорна ненависть Він зовсім не уявляв чорних вихрів, що у шквалі своїм зламають важкі стіни, виб'ють вікна його буття, тому швидше він відчував радість, розмиту метафізичною хвилею від її наближення, що не почуєш упріч дихання, як подиху улюбленої жінки, її стрімкого і невідворотного подиху смерті. Так складалося невідомо чого, — як про Рекса і матір, — до одного цілого. Весь час — смерть для нього асоціювала не тільки з причиною, смерть для нього була тим, що можна осягнути, відчути на нюх, на смак, на запах: він, головне, страшився її, бачив її; смерть існувала поруч з матір'ю, — вона вийшла з-під його влади, на його досаду вона контролювала його; смерть існувала з жаркою жагою Рекса і матері, в єдиному цілому. Те, чого він бажав і лякався. І мати, здавалося, керувала ним з темної і сирої могили. Так він бачив загробне життя, якщо здогадувався про існування такого.
Якщо відверто заглиблюватися в роздуми про життя, то воно відкриється одноманітною і порожньою марнотою, а проте, щоб вигадати чогось нового, не може й бути мови: все однакове і нове набирає форми давнього, а все давнє то тільки чиєсь застаріле збочення та продукт хворобливої уяви, з широкими стягами безпорадності на узґанках марнославства. Було так сказано Десь у Еклезіаста. Але чорти існують в своїй природі тільки тоді, коли хтось повірить y це, як вірять у добрих духів, а потім дивись — напасть, зникає щось із дому, ініхто не заходив, ніхто не входив, велика штука віра, у будь-що. Краще б ти був гарячим або холодним, а так — ні се ні те. Так отож, — застав дурня Богу молитися, так він і лоб розквасить. Тому світ для Івана мав той нудотний і марудний запах: темний відтінок світлого дня, що притаманний людям розумової конституції, аніж духовної, хоча на ті часи про такі речі тільки здогадувалися, і духовне життя протікало у всіх на очах кумачевими прапорами, а сивенька професура бодрячком з катедри проголошувала, що держава, в якій по-щасливилося уродитися, найкраща у світі. Фарби не завжди вибирають до вподоби. Напевне воно так і було. І як водиться, — вигадай чорта, він вам і ратиці на стіл. Розум може втнути такі речі, що го-го, тільки шапку зсунеш на потилицю і все думаєш та гадаєш; звідки воно взялося: вродь би ото і знав, і таке собі інше, десяте чи двадцяте, а занесло, що кісток не повисобируєш. Розуму і почуттям якраз під руку юзонути в інший бік, мандрувати, охоплюючи місця, міста, речі, людей, планети, держави, — все це дає пожарища для почуттів, тішить марноту, напоює славою, але навряд чи працює дух. Дивишся потім на себе як на зруйнований храм, або недобудований. _Коритися забаганкам духа було річчю неможливою, вірогідніше: сидячи на унітазі, слухати пісні якогось гурту або палкі промови чергового вождя, бо фактично такого не існувало, як не існувало віри, а Бог існував в уяві як щось абстрактне, — перехатим Єговою на атеїстичній лубочній картинці, з всілякими перекрученими пропагандою прибамбасами, з топорними надбавками, повикручуваними, порваними неуміло цитатами з Святого Письма. Скажімо: про щось таке вірили тільки у плані розмови, на освітленій блідо-березневим сонцем комунальній кухні поблизу Хрещатика чи на Бесарабці; тут вірили в прописну істину, де розмова на кухні про Бога набирала сенсу тільки тому, що існувала освітлена березневим сонцем кухня; якщо це кухня, як причина висцяного з пальця таїнства, чи прототип її, чи якась інша відсторонена деталь, зникала з горизонту цих людей, то щезало саме розуміння віри, навіть подоба того, що говорилося на затарганеній, з порізаними клейончатими царинами на столах, і простір порожнів в очікуванні нового культурного явища. На цих березневих, потемнілих, антикварних речах, кухнях, велетенських кімнатах, де відразу збиралося кілька сімей, де говорилося щозавгодно, але не тільки чого хотілося, здебільше з-за остраху потрапити за ґрати, вилетіти з роботи, — і від цього говорилося, — але мати великі неприємності, ось це і витирало віру в написане, полишаючи відчай, втому і пустоту кожного прожитого дня; тому виникала потреба мати щось в собі й поза — не написане, що повинне вирости і набутися до магічного священнодійства. Написане чи видруковане піднімалося до вершин недосяжних, які, ті вершини, пересічному обивателю із західних регіонів чи катерному єврею з Житомира видавалися безоднею, із запахом сірки, із скреготінням зубів гієнних, але тут, на засалених кухнях, або навіть на чистих кухнях, культурних спальнях подавалося за істину в останній інстанції. І вже задовго до подій, що ураганом лютим окутували країну, саму столицю, ці кутки запліснявілого людського марнославства так і лишилися смердючими кухнями, з книгами сорокарічної давності, що нахабно, а радше наївно дивилися на вас із-за скла запацьореного тарганами, поточеного шашелем і мишами серванту.
Що знала Марія? Вона думала, що скільки часу ти звикаєш до свого відображення в дзеркалі, спостерігаючи так довго, що приходить час і ти не бажаєш з ним, з тим відображенням, прощатися. Але пора, як ацетиленом обтирає пружкість шкіри, пустошить душу порожнечою прожитих років, облизує азотним язиком шкільні мрії. Старість розкидає сітку смерті і страху тоненькими ниточками зморщок. Більше того: вона дивилася на це очима, повними не відрази, а з відчаєм скоро прожитого життя, невловимим поворотом чогось прекрасного, з усім уродством і божевіллям, як танок гадюки чи кобри. З астматичним відчаєм непоправного, коли розум у жінки не віднаходить вищого показника, то вона падає на широке крило інтуїції. Вона думала, але швидше гадала, що підійшла до тієї межі, коли врода взагалі буде вивітрюватися з швидкістю вогню, як розтоплюється олово; вона розтопиться у сонячній бовтанці дня, як тиха і непомітна птаха, серед тисячі облич, рук, голів, ні, балакучих заслинявлених ротів кухонних пророків. Ніхто нічого не полишить для неї, а вона нічого не лишить після себе. І чомусь остання думка накочувала сльози на очі. Коли людина прокидається з відчуттям тоски. то вона обов'язково вляпається у халепу, — щонайменше. Іноді це передчуття збувається, але переважно у чоловіків, де розум виважує і випрацьовує, викручує мозок інтелектом, то у жінки інтуїтивна тоска спрацьовує стовідсотково, і тоді вони, як білуги, як бездомні суки, скиглять на місяця чи тиняють порожніми вулицями міста, що його самі вигадали. Психічні розлади в останньому випадку гарантовані.
Але і тут Марія собі зрадила; вона втратила попросту реальність, переживши і виживши її, як і більшість громадян, розташованих на велетенських пагорбах міста, що виношувало два тисячоліття месіанську культуру, висіваючи та вироджуючи карликових та картинкових героїв. Свобода — чарівний Божий дар, що його використовують тільки ті, які про неї нічого не знають. Жінка, навпаки, намагається прожити короткий спалах своєї вроди і жаги якнайдоцільніше. Тому, кілька років уряд, ще молодою жінкою, вона прокидалася з відчуттям старості у грудях, з німотою незавершеності у лоні; вона навіть не здогадувалася, що світ старий, немічний, як оці майдани, площі, залиті сліпучим сонячним світлом, і їхні балачки, їхні вчені захоплення, звичаї близьких, далеких людей — це навіть не вчорашній кошмар, не жахіття, а вони самі маленькі лялечки, личинки зла мимоволі; зла абстрактного, ненароком, в ім'я неіснуючого добра, викоханого на кухні за читанням заборонених книжок. Інколи таке трапляється, у нормальному суспільстві, де можуть вбити на вулиці і покарати вбивцю без великих перешкод для закону, де голод віддалений на відстань розумування по телевізії чи у читанні книг та лекцій десь в індіанській прерії, — там несподівано людина відчуває, що щось у ній закінчилося, пора початися новому, але Марія уперто вірила, що засалений стіл, з кухонними балачками на різноманітні заборонені теми є чимось більшим, ніж світ переплетеного у чорне, із золотими тисненими буквами Святого Письма. Ця книга стояла у неї, запилена, зрідка, майже ненароком, витягувана, і то тому, що поруч знаходився якийсь мудренйй філософ, виданий у сусідній державі, а тому слугував за взірця, за кредо, навіть у найгірших життєвих випадках, доведених до хроніки, за дороговказника. Вона віддавалася цим чаюванням, читанням, сперечанням зі своїми колегами, що іноді пробували з нею не лише фліртувати, а ще щось більше, проте Марія сприймала їх тільки як предмети для суперечок, не знаходячи чоловічого ідеалу; на її думку, це було однаковісінько, як лягати в ліжко з самою собою. Вона обрала чоловіка, протилежного цій університетській та аспірантській братії: сильного, із здоровим інстинктом самця, в міру розумного, жорстокого і хитрого, що міряв світ грошима, відчайдушним гедонізмом, вірою в навколишнє, як непоправимими істинами. Борис був чоловіком середнього зросту, але дужим, десь із глибинок пліського села чи містечка, він мав свій, хазяйський погляд на світ, — всі його родичі, знайомі, близькі радо вітали совєтську владу, як єдину і законну. Це не завадило йому потрапити за ґрати у досить юному віці, де він ще більше набрався житейської мудрості.
Після народження Івана вона зрозуміла, що світ загрозливо обмежився. Вона навіть не могла уявити, що він, цей світ, урвався у її фантазіях, які Марія з часом, мусуючи, переплітаючи, виліплюючи за своїм бажанням, почала сприймати за дійсність; вона почала розуміти оманливість, радше брехливість, наче крик її не долітав до кінця велетенської труби, іноді видимої для її зору, де вона часто бачила себе, але причини тієї обдуреної свідомості вона не сягала. Так вона говорила, що це звичайнісінька фантазія, як ходіння по місячних доріжках. Але далі з'явилися голоси. Це була скрушна, з холодним потом реальність для неї. Одного березневого дня, коли вона сиділа під великим червоним килимом і читала, з насолодою поглинаючись пінявою слів, десятками нових відчуттів, Марія почула голос, тонкий і плаксивий: хтось називав ім'я їï чоловіка. Потім покликав її, цей невідомий. Марія зняла окуляри, закусила рогову дужку, більше здивована, аніж перелякана, вслухаючись з цікавістю в лунку, безголосу тишу центральних нічної пори районів, а далі здивована все більше, наповнюючись жахом, що балансував на грані істерії, п'ялася водянистими сірими очима, вдивляючись у широку панораму вікна, залитого жовтим присмерком, з тією відразою на рисах обличчя, коли буває, якщо дівчина босою ногою наступає на велику липку комаху; але вона все прикіпала зором, провалювалася у брунатне місиво дворів; але того дня голос, чи те, що вона сприйняла за голос, не повторився. Але Марія точно запам'ятала його: і той голос холодним, споконвічним забобонним навіть для атеїстів жахом холодив її кров.
Пізніше, коли самотність задавить її, оголить волю, як шльондрі заголюють спідницю на людях, волю, зовсім не подібну до чоловічої, а затяту, глуху, як стіна у селах, — вона бажано вишукуватиме ті пискляві, жахливо переконливі голоси. Вони, ті голоси, набудуть чарівного флеру, що заставлятиме битися її вичахаюче серце, холонучу кров гнатиме ще гарячими жилами. Вона розділить їх на ніжні, на сердиті, але страх з роками пощезне зовсім, і звичка осяде в кублах свідомості. Щось надсуттєвого вона в тому не почує, не побачить, звично переклавши це на психічну недугу, а саме — на легку форму шизофренії, що нею, цією хворобою, хворіло половину інтелігенції, весь її викладацький склад, так вона принаймні підсвідомо себе потішала. Але навіть у хворобі вона боялася собі дізнатися. І навіть тоді, коли відомий лікар, однодневний її коханець, приписав ліки, і це, тобто голоси не «пройшли», вона продовжувала мовчати, зачудовано піднявши лапи своєї душі, тріпаючи лахміттям роздумів перед власним марнославством, засохлим вже кільканадцять років на вчительському поприщі. І дійсно, з часом це пройшло, але вона продовжувала ковтати транквілізатори, запивати їх червоним сухим вином, таким робом вирішуючи проблему раннього клімаксу, стосунки з чоловіками і, звісно, — сином. Але коли голоси знову з'явилися, то вона приписала це вживанням ліків, і це вгамувало лють до втраченого коханця, вірніше, до самої себе: доктора вона знищила за одним присідом. Але голоси то никали, то лунали з чорної безодні хриплявим відлунням. Як припинилося і це, то вона знову в скорому часі почула їх, бо вони виявилися реальнішими з реальних, навіть те, з чого вони починали свої балачки, на превеликий жах, на відчай минулого досвіду, збувалося; вони, голоси, наче пеленгували її думку, — виголошену чи тільки-но пережиту, але не готову до матеріалізації. Вперше, після одного такого сильного пророцтва, вона вже не намагалася цього забути, сиділа за червоним вином, з лікарем, намагаючись дати подіям логічну раду; цілий день вона блукала, наснажена цими враженнями: голос врятував життя сину, заборонивши їхати трамваєм 11, і в скорому часі трамвай зійшов з колії. Але потім голоси стали помилятися, а може, умисне брехали, і останнє вона, Марія, зрозуміла своїм прагматичним і холодним, але десь обмеженим абстрактними науками розумом, що поволі потрапляє у пастку, розставлену невідомо ким; але спочатку це були чоловіки. Тож вона блукала цілий тиждень, вражена цим, наче втаємничена, наче сама з того дивного світу, звідки вони прийшли, але властиво її розуму, вона наділяла їх казковістю, маючи надію, що скоро все воно оте зникне, проясниться само собою: про голоси ангелів та бісів, про пророчі гласи вона якщо й чула, то сприймала це відповдно, — як одну з побрехеньок, легенд, що їх частенько розпускали в колах інтелігенції, вихололій та вкляклій, на стадії раннього ренесансу; як торочилося, зі сміхом, разом з безтурботними і веселими анекдотами про Леоніда Брєжнєва. Все прочуте, пережите поверталося свого кола, в прочитані книжки, в мізерний життєвий досвід, що закінчувався і починався не купленими кілограмами сосисок, довжелезними чергами, писанням доносів на колег і таке інше; все це у неї перетиглювалося в заворожливе містичне чтиво, штибу гоголівських ранніх оповідок, тому Марія ніяк не могла взяти у голову, що папір та реальність можна якось пов'язати, і все ж вони, попріч усьому, ляґали на одну площину; вона сповідувала реалізм у грубому сенсі цього слова, який не виходив далі кухні чи університетської кафедри, навіть не гадаючи та не думаючи, що безодня, між нею і вірою, може стати рокованою не тільки для неї. її реалізм — це було тільки культурницьке нашарування атеїзму, гримучим сурогатом, очі якого дивилися у світ зовсім палко, а не відсторонено, навіть страшно і жахливо, як розпалені від захоплення очі комісарів, що спостерігають плюндрування храму або масовий розстріл. Проте, тут трохи було простіше, — у житті Марії так мало подій, а окрім того, думки її вертілися навколо роботи в університеті, заробітні, кількох дешевеньких книжечок, прочитаних на кухні, а ще трохи чоловіків, як сатисфакція перед кимось, невідомо тільки перед ким, за тяжкий робочий день.