Ці відвідини, можна сказати, пом'якшили горе маркізи, чиї душевні сили були до краю напружені від розпачу й життя в самотині. Священик наче влив їй у серце цілющий бальзам; його натхнені вірою слова принесли їй заспокоєння. Крім того, вона пережила радість, схожу на радість в'язня, коли, спізнавши всю безнадію самоти і тягар кайданів, він раптом чує, що в стіну стукає сусід і, відповівши йому стуком, починає обмінюватися з ним думками. Несподівано з'явилася людина, якій вона могла звірити душу. Та незабаром маркіза знову поринула в гіркі роздуми і, подібно до в'язня, сказала собі, що товариш по нещастю не полегшить ні її кайданів, ні майбутнього. Щодо священика, то він не хотів уже в перші свої відвідини відстрашити цю жінку, поглинуту своєю чисто егоїстичною зажурою; але він сподівався, що наступного разу йому пощастить пробудити в ній віру. Через день він знову прийшов, і з того, як зустріла його маркіза, зрозумів, що його візит бажаний.
— Скажіть, маркізо, — почав старий, — чи доводилося вам коли-небудь замислюватися про безмір людських страждань? Чи звертали ви свої помисли до неба? Чи бачили ви оті неозорі світи, які, применшуючи нашу вагу і гординю нашу, тим самим умаляють і наші печалі?
— Ні, панотче, — відповіла вона. — Закони суспільства надто гнітять мою душу і терзають її надто жорстоко, щоб я могла піднестись на небеса. Та звичаї, заведені в світському товаристві, мабуть, ще несправедливіші, ніж закони. О, цей вищий світ!
— Наш обов'язок, пані, підкорятися і законам, і звичаям. Закон — це слово, а звичаї — дії суспільства.
— Підкорятися суспільству? — заперечила маркіза, не приховуючи своєї відрази. — Ох, панотче, всі наші прикрості від нього. Бог не створив жодного закону, що призводив би до нещастя; але люди, об'єднавшись у суспільство, спотворили його повеління. Ми, жінки, більше скривджені цивілізацією, ніж природою. Природа завдає нам фізичних страждань, яких ви не полегшили, а цивілізація розвинула в нас почуття, які ви постійно обманюєте. Природа знищує слабких, а ви прирікаєте їх на життя, тобто на муки. Тільки ми, жінки, несемо на собі тягар шлюбу, цієї підвалини нинішнього суспільства; чоловіки в ньому вільні, а ми — рабині обов'язку. Ми повинні віддавати вам усе своє життя, ви ж нам віддаєте лічені хвилини. І нарешті, чоловік робить вибір, а ми лише сліпо підкоряємося. О панотче, вам я усе можу сказати. Так от, шлюб у наші дні видається мені узаконеною проституцією. Ось джерело моїх страждань. Але, мабуть, я одна серед цих нещасливих створінь, скутих фатальними узами, не смію нарікати на долю! Я сама обрала собі лихо, я прагнула цього заміжжя.
Вона замовкла, залившись гіркими слізьми.
— Загнана в безвихідь, я знайшла посеред океану скорботи острівець і ступила на нього. Там я могла страждати, як мені заманеться; все зніс ураган. І ось я знову безпорадна, і нема в мене опори, нема снаги змагатися з бурями.
— Снагу нам дає віра в Бога, — сказав священик. — І якщо вам немає кого любити в нашому земному падолі, то хіба не маєте ви обов'язків?
— Все тільки обов'язки! — вигукнула маркіза з якимсь роздратуванням. — А де взяти мені почуття, які дають людям силу виконувати свої обов'язки? Ніщо не виникає з нічого і ні для чого — ось один з найнепорушніших законів, як моральних так і фізичних. Ви хочете, щоб листя на дереві росло без соків, які його живлять? Душа теж потребує життєвих соків! Джерело мого життя пересохло.
— Я не стану говорити вам про віру в Бога, яка приводить до смирення, — сказав священик, — але хіба почуття материнства, не…
— Годі, панотче! — вигукнула маркіза. — З вами я буду відверта, хоча мені тепер ні з ким не можна бути відвертою — я приречена брехати. Світ вимагає від нас лицемірства і загрожує ганьбою, якщо ми не підкоримося його умовностям. Існує два материнства, панотче. Колись я про це не знала, а тепер знаю. Я мати лише наполовину, і краще б мені нею не бути. Елена не від нього! О, не здригайтеся! Сен-Ланж — безодня, в якій потонуло чимало несправжніх почуттів, тут не раз миготів зловісний відсвіт розбитих надій, тут обвалювалися хисткі споруди, що стояли на підвалинах законів, суперечних природі людській. Так от, у мене дитина — і цього досить, щоб закон оголосив мене матір'ю. Але у вас, панотче, душа співчутлива й добра і ви, можливо, прислухаєтеся до гірких зойків нещасливої жінки, яка не допустила, щоб у її серце проникли штучні почуття. Бог буде мені суддею, але я не думаю, що грішу проти його законів, підкоряючись почуттю любові, яке він заклав мені в душу. Послухайте ж, до якого висновку я прийшла: дитина, панотче, поєднує в собі образи двох людей, вона — плід двох почуттів, що злилися з власного вибору. Якщо ви не прив'язані до неї всіма фібрами тіла, всією ніжністю серця, якщо вона не нагадує вам про радощі кохання, про місця, де двоє людей утішалися щастям, про ті хвилини, коли слова для них звучали музикою, а думки виливались у солодкі мрії, тоді ця дитина — створіння недосконале. Атож, для закоханих дитина має бути прекрасною мініатюрою, в якій віддзеркалена поема їхнього таємного інтимного життя, вона має стати для них джерелом натхнення, утілити в собі їхнє минуле, їхнє майбутнє. Моя бідолашна Елена — дочка мого чоловіка, вона дитя обов'язку і випадковості; вона пробуджує в мені лише притаманний кожній жінці інстинкт, той інстинкт, що змушує нас захищати й оберігати створіння, яке вийшло з нашого лона. З погляду суспільства — я бездоганна. Хіба не пожертвувала я заради неї своїм життям і щастям? Її плач хвилює мене до глибини душі; якби вона почала тонути, я кинулася б рятувати її. Але їй немає місця в моєму серці. О, кохання пробудило в мені надію на всемогутню і всеосяжну материнську любов! У мріях я колисала дитя, народжене моїм бажанням ще до його зачаття, одне слово, ту ніжну квітку, яка розпускається в душі раніше, аніж з'являється на світ. А для Елени я лише те, чим повинна бути згідно із законом природи кожна мати для свого потомства. Коли Елена більш не потребуватиме мене, все закінчиться: зникне причина — зникнуть і наслідки. Якщо жінка наділена високим даром оточувати свою дитину материнською любов'ю все життя, то чи не слід приписати цю божественну стійкість почуттів тому світлу, яке осявало її духовне зачаття? Якщо ж мати не вкладає у новонародженого свою душу, то материнська любов не триватиме у неї довше, ніж триває вона у світі тварин. Цю істину я відчуваю на собі: моя дочка росте, а моє серце усе більше відвертається від неї. Жертви, які принесла я для Елени, уже відторгли мене від цієї дитини, тоді як до іншої дитини — я знаю це — моя ніжність була б безмежною, і задля неї ніщо не здавалося б мені жертвою, усе приносило б мені радість. Моя розважливість, моя віра безпорадні проти цих почуттів. Хіба жінка, яка не почуває себе ні матір'ю, ні дружиною і яка, собі на лихо, відкрила, скільки незглибимого блаженства в коханні, скільки втіхи у справжній материнській любові, винна в тому, що хоче померти? Чого їй сподіватися від життя? Я скажу вам, що вона відчуває! По сто разів за день, по сто разів за ніч дрож пронизує моє серце, голову, тіло, тільки-но спогад, з яким несила боротися, воскрешає переді мною картини щасливого минулого, яке видається мені щасливішим, ніж воно було насправді. Ці видіння терзають мені душу, притупляють мої почуття, і я повторюю собі: «Яким стало б моє життя, коли б!..»
Маркіза затулила обличчя долонями і зайшлася плачем.
— Ось що таїться в моєму серці! — вела вона далі. — Заради його дитини я прийняла б найжахливіші муки! Господь, помираючи, взяв на себе усі гріхи земні, й він простить мені цю думку, від якої в мене розколюється голова. Але світ не знає жалю; для нього мої слова — блюзнірство, адже я нехтую усі його закони. О, як би я хотіла оголосити війну суспільству, щоб обновити його закони і звичаї, щоб поламати їх! Хіба не завдало воно удару всім моїм помислам, усім струнам душі моєї, всім моїм почуттям, бажанню, надіям у майбутньому, теперішньому й минулому? День для мене — темрява, моя думка — меч, серце — відкрита рана, моя дитина — лише заперечення. Атож, коли Елена озивається до мене, мені хочеться, щоб у неї був інший голос; коли вона дивиться на мене, мені хочеться, щоб у неї були інші очі. Усе в ній нагадує мені про те, що мало б бути і чого немає. Вона дратує мене до нестями! Я всміхаюся їй, щоб надолужити почуття, які я у неї краду. Як я страждаю! О панотче, мої страждання нестерпні, мені несила жити! І мене вважатимуть доброчесною жінкою! І я ні в чому не завинила! І мене шануватимуть! Я здолала мимовільне кохання, якому не повинна була поступатися; я додержала подружньої вірності, але чи вберегла я своє серце? Ні, воно завжди належало тільки одному створінню, — сказала вона, піднісши руку до грудей. — І моя дитина відчуває це непомильно. В материнському погляді, в голосі, в рухах є така сила, яка впливає на душу дитини, а коли я дивлюся на свою бідолашну дівчинку, коли я розмовляю з нею або беру її на руки, мої очі залишаються байдужими, голос мій не тремтить, а в обіймах немає ніжності. Елена це відчуває і дивиться на мене докірливим поглядом, якого я не можу витримати. Іноді я тремчу на думку, що колись стану перед нею, як перед суддею, і вона винесе мені вирок, навіть не вислухавши мене. Не доведи Господи, щоб ми зненавиділи одна одну! Краще, Боже, пошли мені передчасну смерть, дозволь заснути вічним сном у Сен-Ланжі. Я хочу переселитися на той світ, де я зустріну свою другу душу, де стану справжньою матір'ю! О, пробачте, панотче, я втрачаю тяму! Ці слова душили мене, і я не втримала їх у собі. О, ви теж плачете! Ви не станете зневажати мене! Елено, Елено! Ходи сюди, моя доню! — крикнула вона з якимсь розпачем у голосі, почувши, що дитина повертається з прогулянки.
Дівчинка вбігла до кімнати з веселим галасом і сміхом; вона принесла метелика, якого спіймала, але побачивши, що мати плаче, притихла і мовчки підставила лобик для поцілунку.
— Вона буде красунею, — сказав священик.
— Вона вся у батька, — відповіла маркіза, палко цілуючи доньку, ніби сплачуючи борг або прагнучи заглушити докори сумління.
— У вас гарячі губи, мамо.
— Іди собі, залиш нас, мій ангеле, — сказала маркіза.
Дівчинка вибігла з кімнати без жалю, навіть не глянувши на матір; вона лише раділа, що можна втекти від цього зажуреного обличчя, і вже розуміла, що почуття, які на ньому щойно відбилися, були їй ворожі. Усмішка — це вираз душі, мова серця, віддзеркалення материнського почуття. А маркіза не могла всміхатися. Вона почервоніла, глянувши на священика: хотіла показати себе матір'ю, але ні вона, ні її дитина брехати не вміли. Тільки щирі материнські поцілунки напоєні божественним нектаром, в них відчувається душа, в них жевріє вогонь, який зігріває серце. Поцілунки, які не просякнуті цим чудодійним бальзамом, сухі й холодні. Священик відчув, яка велика ця різниця; він міг виміряти прірву, що розверзається між материнством по плоті й материнством по серцю. Тому він подивився на маркізу проникливим поглядом і сказав:
— Ви маєте слушність, пані. Для вас було б краще, якби ви вмерли…
— О, я бачу, ви розумієте, як я страждаю, — відповіла вона. — Якщо ви, християнин і священнослужитель, вгадали і схвалили фатальний крок, на який штовхають мене мої муки. Так, я хотіла заподіяти собі смерть, але мені забракло мужності, і я не здійснила свого наміру. Тіло моє ослабло, коли душа моя була сильною, а коли моя рука перестала тремтіти, душа почала вагатися. Таємниця таких змін у моєму настрої незбагненна для мене. Мабуть, я просто слабка жінка, в мене немає волі, мені бракує впертості, і я сильна лише в своєму коханні. Я зневажаю себе! Вечорами, коли слуги засинали, я хоробро йшла до ставка; та як тільки підходила до берега, мою жалюгідну плоть охоплював жах перед небуттям. Я щиро сповідуюся вам у своїх слабостях. Коли я лягала в постіль, мені ставало соромно, і я знову почувала себе хороброю. В одну з таких хвилин я прийняла опій, але тільки захворіла, а не вмерла. Я думала, що випила всю пляшечку, а виявилося — тільки половину.
— Ви жінка пропаща, — суворо мовив кюре, і його голос затремтів від сліз. — Ви повернетесь у світське товариство і будете там брехати, ви шукатимете і знайдете те, що здасться вам відплатою за ваші муки, але настане день і ви приймете кару за свої втіхи…
— Та невже ж я віддам, — вигукнула вона, — першому-ліпшому гультяєві, якому заманеться вдати з себе закоханого, останні, найдорогоцінніші скарби мого серця, невже зганьблю себе на все життя за мить сумнівної втіхи? Ні, мою душу спопелить чисте полум'я… Всі чоловіки наділені інстинктами, властивими їхній статі; але такого, хто має душу, яка озвалася б до нашої душі, хто вміє торкнутися всіх струн нашого серця, які звучать лише в гармонії з почуттями, — такого чоловіка годі зустріти двічі в житті. Мене чекає жахливе майбутнє, я знаю. Жінка без кохання — ніщо, краса без насолоди — ніщо; та хіба світ не осудив би мого щастя, навіть якби воно прийшло до мене? Мій обов'язок перед дочкою — бути гідною матір'ю. Ох, я потрапила в залізні лещата, з яких мені не вирватися, не покривши себе ганьбою. Родинні обов'язки, нічим не винагороджені, скоро мені обриднуть; я проклинатиму життя, але принаймні моя дівчинка матиме досконалу подобу матері. Я обдарую її скарбами доброчесності замість скарбів любові, яких я її позбавила. Я навіть не хочу жити задля радості, яку приносить матерям щастя їхніх дітей. Я не вірю в щастя. Яка доля чекає Елену? Звісно, така сама, яка випала мені. Чи може мати бути певна, що чоловік, за якого вона віддає дочку, стане обранцем її серця? Ви тавруєте ганьбою нещасних жінок, які продають себе першому-ліпшому за кілька монет: голод і нужда виправдовують ці скороминущі союзи. І в той самий час суспільство терпить, ба навіть заохочує ще жахливіший, необміркований союз невинної дівчини з чоловіком, з яким вона не була знайома і трьох місяців — і ось вона продана на все життя! І за яку ціну! Якби ж у винагороду за всі муки, ви бодай шанували її; так ні, світ лихословить і про найдоброчесніших із нас! Така наша доля, нам лишається два шляхи: або проституція явна — і ганьба; або проституція прихована — і горе. А нещасливі безприданниці! Вони божеволіють, вони помирають — і ніхто й не здумає пожаліти їх! Краса, порядність не мають ніякої ціни на вашому людському торжищі, і ви ще називаєте суспільством це лігво себелюбних пристрастей! Позбавте жінок права на спадщину, тоді принаймні ви зможете додержуватися законів природи, обираючи собі подругу за велінням серця.
— Пані, ваші слова переконують мене, що і дух родини, і дух релігійний однаково вам чужі. Отож ви не станете вагатись у виборі між егоїзмом суспільства, який вас кривдить, і особистим егоїзмом, що спонукатиме вас шукати втіх…
— Родина, панотче? Та чи вона існує? Яка може бути родина в суспільстві, де після смерті батька чи матері кожне з дітей забирає своє майно і йде куди очі світять! Родина — це спілка тимчасова й випадкова, яку відразу руйнує смерть. Наші закони поламали старовинні роди, спадки, безперервність наслідувань і традицій. Я бачу навколо себе одні уламки.
— Пані, ви звернетеся до Бога лише тоді, коли його кара спостигне вас, і я бажаю вам, щоб у вас вистачило часу змиритися з його волею. Ви шукаєте розради, дивлячись на землю, замість піднести погляд до небес. Облудна мудрість і користолюбні міркування заволоділи вашим серцем; ви глухі до голосу віри, як і всі діти нашого безбожного часу. Мирські втіхи породжують лише страждання. Ви тільки зміните одне горе на інше, ото й усе.
— Я спростую ваше пророцтво, — сказала маркіза з гіркою усмішкою. — Я лишуся вірна тому, хто помер задля мене.
— Скорбота живе вічно тільки в душах, які звертаються помислами до Бога, — відповів він.
І священик шанобливо опустив очі, щоб приховати сумнів, який міг відбитись у його погляді. Маркіза надто палко нарікала на свою долю — і це його засмутило. Вміючи розпізнавати людське «я» в усіх його проявах, він уже відчув, що йому навряд чи вдасться зворушити це серце, бо в горі воно зачерствіло, а не пом'якшилось, і зерня божественного сіяча не могло прорости в ньому, адже гучні крики егоїзму заглушували там голос смирення. Одначе священик виявив апостольське терпіння і ще не раз приходив, не втрачаючи надії навернути до бога цю шляхетну і горду душу; та він зневірився у своєму намірі, коли помітив, що маркіза любить розмовляти з ним лише тому, що їй приємно часто згадувати про того, кого вже не було серед живих. Він не хотів принижувати свій сан, ставши повірником у її коханні, тому припинив свої проповіді, і їхні розмови поступово перейшли на загальні теми.
Настала весна. Знемагаючи від журби, маркіза почала шукати розради в турботах про маєток і з нудьги розпорядилася, щоб виконали деякі роботи. А в жовтні вона покинула свій старовинний замок Сен-Ланж, де посвіжіла й погарнішала у своїй бездіяльній журбі, яка спочатку була невтримна, мов політ диска, кинутого могутньою рукою, а потім перейшла в тихий смуток — так і коливання диска завмирають у повітрі, аж поки він зупиняється і падає. Смуток — це низка душевних коливань: найперше межує з розпачем, а останнє — з радістю. В молодості смуток — це наче вранішні сутінки, у старості — вечірні.
Коли маркізин екіпаж проїздив селом, назустріч йому йшов священик, який повертався додому з церкви; відповідаючи на його уклін, вона опустила очі й відвернулася, щоб його не бачити. Священик слушно сумнівався у щирості намірів цієї нещасливої Артеміди Ефеської{23}.
III. У тридцять років
Один молодик, що подавав великі надії й належав до знаменитого в історії роду, з тих, чиї імена навіть усупереч законам завжди будуть тісно поєднані з історією Франції, був на балу в пані Фірміані. Ця дама дала йому рекомендаційні листи до двох чи трьох своїх подруг, які жили в Неаполі. Перед своїм від'їздом Шарль де Ванденес — а так звали молодика — прийшов їй подякувати. Ванденес блискуче виконав кілька дипломатичних доручень і недавно його призначили помічником одного з наших повноважних міністрів, який мав очолити французьку делегацію на конгресі в Лайбаху, і Шарль хотів скористатись із своєї подорожі, щоб побувати в Італії. Тому цей бал для нього був ніби прощанням із паризькими розвагами, з бурхливим столичним життям, з вихором думок та веселощів, тобто з усім тим, що люди так часто осуджують і чому віддаються з такою приємністю. За три роки дипломатичної кар'єри Шарль де Ванденес звик гостювати у європейських столицях та покидати їх, скоряючись примхам своєї мінливої служби, і тепер, готуючись розлучитися з Парижем, він не мав особливих підстав жалкувати за чимось. Жінки уже не справляли на нього ніякого враження, чи тому, що, як він вважав, справжня пристрасть займає в житті людини надто багато місця, і політичний діяч не може собі цього дозволити, чи тому, що банальне залицяння здавалося йому надто пустим заняттям для чоловіка з сильною душею. А хто з нас не претендує на сильну душу? Жоден француз, навіть нічим не примітний, не вдовольниться тільки славою дотепника. Отож Шарль, хоч і був іще молодий, — йому недавно стукнуло тридцять, — привчив себе дивитись на речі по-філософському, і завжди прагнув до якоїсь мети, заздалегідь обмірковуючи засоби її досягнення, тоді як люди його віку звичайно прагнуть утішатися почуттями й ілюзіями. Він ховав палку захопленість, притаманну молодим людям, на самому дні своєї душі, шляхетної від народження. Шарль де Ванденес виховував у собі риси чоловіка стриманого і розважливого; здібності, якими обдарувала його природа, він використовував на те, щоб удосконалити свої манери, люб'язність поведінки, уміння спокушати; таке завдання ставить перед собою кожен шанолюб, таку жалюгідну роль примушують себе грати люди, які домагаються так званого високого становища.