Шарль де Ванденес востаннє обводив поглядом вітальні, де танці були в розпалі. Збираючись надовго звідси піти, він звичайно, хотів забрати із собою спогади про паризький бал — так глядач у театрі не піде з ложі, поки не додивиться заключну сцену опери. До того ж Ванденес із цілком зрозумілої примхи роздивлявся блискуче паризьке свято, на якому миготіли усміхнені обличчя й панувала чисто французька невимушеність, подумки зіставляючи усе це з новими обличчями, з новими мальовничими картинами, які чекали його в Неаполі, де він сподівався перебути кілька днів, перш ніж вирушити до місця свого призначення. Здавалося, він порівнював Францію, яку вже досконало вивчив, з країною, звичаї та краєвиди якої були відомі йому лише із суперечливих розповідей та з книжок, здебільшого погано написаних. І тоді в нього виникли деякі думки — досить поетичні, хоча вони й стали нині банальними — і відповіли, можливо, підсвідомо, потаємним прагненням його серця, радше вимогливого, ніж пересиченого, радше бездіяльного, ніж зів'ялого.
«Ось вони, — міркував він, — найелегантніші, найбагатші, найвельможніші парижани. Тут і сьогоднішні знаменитості — найвідоміші оратори, найродовитіші аристократи, найуславленіші письменники; тут і художники, тут і можновладці. А тим часом навколо мене самі лише дрібні інтриги, мертвонароджені пристрасті, усмішки, які нічого не виражають, безпричинна зневага, згаслі погляди. Багато дотепності — але розтрачуваної марно. Усі ці рум'яні та блідолиці красуні прагнуть не радості, а пустих розваг. Немає щирості в почуттях. Якщо вам подобаються лише прикраси із страусових пер, білосніжні газові вуалі, вишукані убори, тендітні дами, якщо ви ковзаєте тільки по поверхні життя, — це ваш світ. Задовольніться пустою балаканиною, чарівними гримасками і почуття в серцях не шукайте. А мені остогидли всі ці банальні інтриги, які увінчуються одруженням, посадою супрефекта або збирача податків, а коли доходить до кохання, потаємними угодами — так соромляться у світському товаристві навіть подоби пристрасті. На жодному з цих досить-таки виразних облич я не бачу чогось такого, що свідчило б про наявність душі, здатної віддатися якійсь ідеї або мучитися докорами сумління. І жаль, і нещастя тут сором'язливо прикриваються жартами. Я не бачу тут жодної жінки, яку мені хотілося б підкорити, яка могла б затягти в безодню. Та й чи знайдеш сильну пристрасть у Парижі? Кинджал тут — музейна рідкість, яку чіпляють на позолочений цвях у прегарних піхвах. Жінки, почуття, погляди — все тут однакове. Пристрастей не існує більше, бо люди втратили своєрідність. Суспільне становище, розум, статки зрівнялися, і всі ми вирядилися в чорні фраки, ніби носимо жалобу по Франції, яка звеліла довго жити. Ми не любимо рівних собі. Між закоханими має існувати відмінність, яку слід подолати, але ця чарівна властивість кохання зникла в 1789 році{24}. Наша знудженість, наші банальні звичаї породжені політичним устроєм. В Італії принаймні все різко позначено. Жінки там досі хижі створіння, небезпечні сирени; вони нерозважливі й керуються не логікою, а вподобаннями, голосом плоті, і їх слід остерігатися, як остерігаються пантер…»
Підійшла пані Фірміані й урвала цей внутрішній монолог, а з ним і потік думок — суперечливих, невиразних, незавершених, думок, які годі передати словами. Переваги мрій — саме в їхній розпливчастості, вони — ніби розумовий туман.
— Я хочу відрекомендувати вас жінці, — сказала господиня дому, взявши Шарля під руку, — яка багато про вас чула і прагне познайомитися з вами.
Вона повела його до сусідньої вітальні і жестом та усміхненим поглядом, властивими справжній парижанці, показала на даму, що сиділа біля каміна.
— Хто це? — зацікавлено спитав де Ванденес.
— Жінка, про яку ви, безперечно, не раз говорили, хвалячи її або лихословлячи про неї; жінка, що живе в самотині, жінка — загадка.
— Якщо ви бодай раз у своєму житті проявили великодушність, скажіть, не мучте, як її звати?
— Маркіза д'Еглемон.
— Я піду до неї в науку: зі свого пересічного чоловіка вона зробила пера Франції, з нікчеми — політичну постать. Але скажіть, чи правда, що заради неї помер лорд Гренвіль, як запевняють декотрі жінки?
— Можливо. Була чи не була трагедія, але відтоді бідолашна дуже змінилася. Вона досі не виїздила у світ. Зберігати в Парижі вірність протягом чотирьох років — це вам не абищо. А тут ви її бачите тільки тому…
Пані Фірміані помовчала; потім докинула з лукавим виглядом:
— Я й забула, що дала слово про це мовчати. Ідіть же, поговоріть із нею.
Якусь хвилину Шарль стояв нерухомо, прихилившись до одвірка й пильно роздивляючись жінку, що стала знаменитою, хоча ніхто не зміг би пояснити, в чому ж причина її слави. У світському товаристві зустрічаєш чимало таких кумедних недоладностей. Власне, слава пані д'Еглемон була того самого гатунку, що й слава певних людей, заклопотаних нікому не відомою діяльністю: статистиків, що славляться своїми глибокими знаннями, бо всі вірять у їхні підрахунки, які вони проте воліють тримати у таємниці; політиків, відомих лише тим, що про них згадано в одній-однісінькій газетній статті; письменників і художників, чиїх творів і картин ніхто ніколи не бачив; учених, які вчені лише з погляду неуків — так Сганареля вважали знавцем латини{25} серед тих, хто цієї мови не знав; людей, котрим приписують талант у одній якій-небудь галузі — скажімо, здатність стати на чолі художнього напрямку або виконати вельми важливу місію. Значливе слово «фахівець» ніби умисне створено саме для такого різновиду безголових молюсків від політики чи письменства. Шарль дивився на маркізу д'Еглемон довше, ніж йому того хотілося, він був невдоволений, що жінка збудила в ньому таку цікавість. А втім, весь її вигляд суперечив висновкам, яких доходив молодий дипломат, роздивляючись гостей пані Фірміані.
Маркіза — на той час їй виповнилося тридцять років — була гарна на вроду, хоча тендітна і надто зніжена. Справжнім чаром віяло від її обличчя, спокійний вираз якого свідчив про рідкісну глибину душі. Її блискучий погляд, що здавався, проте, затуманеним якоюсь невідступною думою, свідчив про бурхливе внутрішнє життя і цілковиту покірливість долі. Її вії майже весь час були сором'язливо опущені й піднімалися рідко. Якщо вона й кидала погляди навкруг себе, то в них жеврів смуток, і ви сказали б, що вона зберігає вогонь очей для якихось своїх таємних споглядань. Тому кожен чоловік, наділений розумом і душею, відчував дивний потяг до цієї лагідної, мовчазливої жінки. Якщо розум намагався відгадати, чому вона постійно чинить опір теперішньому в ім'я майбутнього, світському товариству в ім'я самоти, то душа жадала проникнути в таємниці цього серця, яке, мабуть, пишалося своїми стражданнями. Ніщо в ній не суперечило тому враженню, яке вона справляла з першого погляду. Як майже в усіх жінок з довгим волоссям, її обличчя було бліде — біле як сніг. Вона мала незвичайно тонку шкіру, а це майже певна ознака душевної вразливості, що підтверджувалася всім її виглядом, тією дивовижною завершеністю рис, якої китайські художники надають обличчям на своїх химерних картинах. Її шия була, може, надто довга, зате нема нічого граційнішого за таку шию, в її рухах є віддалена схожість із вигинами змії, які заворожують погляд. Якби не існувало жодної ознаки з тієї безлічі ознак, за якими уважний спостерігач розкриває найпотаємніші характери, то, щоб судити про ту або ту жінку, досить було б постежити за тим, як вона повертає голову, як вигинає шию — адже ці рухи на диво різноманітні й виразні. Вбрання пані д'Еглемон відповідало її душевному стану. В заплетених і вкладених на голові у вигляді високої корони косах не було жодної прикраси, так ніби вона навіки зреклася розкошів. Її годі було запідозрити у дрібних хитрощах кокетства, які завдають стільки шкоди багатьом жінкам. Та хоч яким скромним був її корсаж, він не зовсім приховував чарівні обриси її стану. Вся краса її вечірньої сукні була в бездоганному крої і якщо дозволено шукати якогось змісту в моделі, за якою скроєно тканину, то можна сказати, що численні й строгі складки сукні надавали маркізі особливої шляхетності. Пані д'Еглемон не була позбавлена одвічної жіночої слабості — приділяти велику увагу своїм рукам і ногам. Та хоч вона й виставляла їх напоказ не без прихованої втіхи, навіть найлукавіша суперниця навряд чи зважилася б назвати її поведінку штучною — такими природними були її жести, засвоєні, мабуть, ще з дитячих літ. Граційна недбалість змушувала забути про цей натяк на кокетування. Цю сукупність особливостей, це поєднання дрібничок, які роблять жінку негарною або вродливою, можна вказати тільки досить умовно, а надто, коли йдеться про таку жінку, як пані д'Еглемон — адже душа надавала чарівної краси всім її рисам, об'єднуючи їх у досконалу гармонію. Її манера триматися теж бездоганно відповідала всій її зовнішності та манері вдягатись. Лише у певному віці деякі обрані жінки вміють надати красномовності своїй позі. Але що відкриває тридцятирічній жінці — як щасливій, так і нещасливій — таємницю промовистої поведінки: радість чи туга? Це жива загадка, і кожен витлумачить її, як підкажуть йому бажання, надії, погляди. І те, як маркіза спиралася ліктями на бильця крісла, і те, як вона з'єднувала кінчики пальців, немовби граючись, і те, як вона вигинала шию, і те, як стомлено схилявся в кріслі її гнучкий стан, тендітний і ніби надламаний, і невимушена, недбала поза, і ліниві рухи — усе вказувало на те, що ця жінка втратила інтерес до життя, що вона не спізнала блаженства кохання, хоча мріяла про нього, що вона гнеться під тягарем спогадів і давно зневірилася в своєму майбутньому і в собі самій, що це жінка бездіяльна, що вона не знає, чим заповнити порожнечу свого життя. Шарль де Ванденес замилувався цією чарівною картиною, зробленою, як він подумав, куди майстерніше, ніж «зробили б» її жінки пересічні. Він знав д'Еглемона. При першому ж погляді на цю жінку, якої він раніше не бачив, молодий дипломат зрозумів, що невідповідність, несумісність — вживемо це юридичне слово — між подружжям надто впадає у вічі й навряд чи маркіза любить свого чоловіка. Одначе пані д'Еглемон поводилася бездоганно, і її доброчесність надавала ще більшої цінності таємницям, що їх, як усі вважали, вона берегла у своїй душі. Отямившись від першого подиву, Ванденес став міркувати, як йому почати розмову з пані д'Еглемон і вирішив удатися до банальної дипломатичної хитрості — збентежити її зухвалістю і подивитись, як вона поставиться до його дурної витівки.
— Пані, — почав він, сідаючи поруч неї, — я невимовно щасливий, бо одна особа прохопилася, ніби я, невідомо за які заслуги, мав честь привернути до себе вашу увагу. Я тим більше вдячний вам, що досі ніхто не виявляв до мене такої прихильності. Отже, з вашої вини, в мене віднині з'явиться нова вада: я вже не буду скромним…
— І дарма, пане, — зауважила маркіза, засміявшись. — Полиште пиху тим, кому більше немає чим похвалитись.
Так між маркізою і молодиком почалася розмова і, як то заведено, вони миттю перебрали безліч усяких тем: живопис, музику, літературу, політику, людей, події і всяку всячину. Потім бесіда непомітно перейшла на тему, що незмінно присутня в балачках французів та й чужоземців, — вони заговорили про кохання, жінок, почуття.
— Ми — невільниці.
— Ви — королеви.
До цієї простої формули, у яку вкладаються всі нинішні й усі майбутні розмови такого змісту, зводились і фрази, — як дотепні, так і не вельми дотепні, — що ними обмінювалися Шарль і маркіза. Адже ці дві репліки скрізь і завжди означають: «Покохайте мене. — Я покохаю вас».
— Пані, ви змушуєте мене гірко жалкувати про свій від'їзд із Парижа! — з почуттям вигукнув Шарль де Ванденес. — У Італії мені, звичайно, не доведеться бавити час за такою приємною бесідою.
— Можливо, ви там знайдете щастя, добродію, а воно має куди більшу цінність, ніж усі думки, і правдиві, й фальшиві, які щовечора можна почути в Парижі.
Перш ніж відкланятися, Шарль випросив у маркізи дозвіл заїхати до неї з прощальним візитом. І ввечері, перед сном, і протягом усього наступного дня він не міг позбутися спогадів про цю жінку і радів, що здогадався попросити її про візит і що його прохання прозвучало цілком щиро. То він запитував себе, чому маркіза відзначила його своєю увагою і чому висловила бажання зустрітися з ним іще — і його міркування з цього приводу були невичерпні. То йому здавалося, що він розгадав причину її цікавості, й тоді він п'янів надією чи впадав у розпач, залежно від того, як витлумачував ввічливе запрошення маркізи, таке звичайне в Парижі. Тому йому здавалося, що цим усе сказано, то — нічого. Нарешті він вирішив перебороти свій потяг до маркізи д'Еглемон — і все ж таки поїхав до неї. Існують думки, яким ми скоряємося, не усвідомлюючи їх; вони виникають у нас попри нашу хіть. Цей висновок може здатися скорше парадоксальним, аніж справедливим, проте кожна щира людина знайде в своєму житті тисячу доказів, які підтверджують його. Їдучи до маркізи, Шарль скорявся одній із тих невиразних спонук, які стають дедалі сильнішими, коли ми набираємося життєвого досвіду і вдосконалюємо свій розум. Для молодого чоловіка є щось нездоланно привабливе в жінці тридцяти років; нема нічого природнішого, нічого міцнішого, нічого невідворотнішого, ніж глибока прихильність, що виникає між такою жінкою, як маркіза, і таким чоловіком, як Ванденес, — скільки подібних прикладів ми знаходимо у вищому світі! Бо ж юна дівчина надто сповнена ілюзій, надто недосвідчена, і в її коханні велику роль відіграє голос інстинкту. Тому перемога над нею не так тішить самолюбство молодика. Тоді як жінка мусить іти на великі жертви, і вона йде на них цілком обмірковано. Там, де перша піддається цікавості, спокусам, далеким від кохання, друга підкоряється свідомому почуттю. Перша поступається, друга обирає. Такий вибір уже сам по собі неймовірно лестить обранцеві. Озброєна знанням життя, за яке їй майже завжди доводиться дорого розплачуватися нещастями, досвідчена жінка, віддаючись коханню, віддає щось значно більше, ніж саму себе; тоді як молода дівчина, необізнана й довірлива, нічого не спізнавши, не може нічого й порівнювати або оцінювати; вона просто приймає кохання і вивчає його. Жінка напучує нас, дає нам поради, знаючи, що ми в тому віці, коли чоловік любить, щоб ним керували, коли підкорятись приємно; дівчина ж прагне усього навчитись і виявляє наївність у тих випадках, коли жінка буває ніжною. Перша обіцяє вам одну-однісіньку перемогу, з другою ви змушені вести постійну боротьбу. Перша плаче і втішається, друга прагне насолоди і мучиться докорами сумління. Якщо дівчина стає коханкою, це означає, що вона надто розбещена, і тоді її з огидою кидають; зате жінка має тисячу засобів зберегти і свою владу, і свою гідність. Перша надто покірлива й незмінність її почуття нагонить на вас нудьгу; друга втрачає надто багато, щоб не вимагати від кохання усього його розмаїття. Перша тільки себе вкриває ганьбою, друга заради вас руйнує цілу сім'ю. У дівчини лише одні чари, і вона вважає, що все сказано, як тільки вона роздягнеться; зате в жінки чарів безліч, і вона ховає їх за тисячею покривал; одне слово, її кохання лестить нашому марнолюбству в усіх його проявах, а наївна дівчина тішить лише одну його сторону. Тридцятирічну жінку жорстоко терзають нерішучість, страх, побоювання, тривоги, бурі, які невластиві для кохання юної дівчини. Досягши цього віку, жінка вимагає, щоб чоловік її шанував, надолужуючи цим те, чим вона пожертвувала задля нього; вона живе тільки ним, вона дбає про його майбутнє, хоче, щоб життя його було прекрасне, щоб він домагався слави; вона підкоряється, вона благає і наказує, у ній і самоприниження, і велич, вона вміє утішити в безлічі випадків, коли дівчина здатна лише зітхати. І нарешті, крім усіх інших своїх переваг, тридцятирічна жінка може вдати з себе і юну дівчину, зіграти яку завгодно роль, бути цнотливою, стати ще чарівнішою навіть у нещасті. Між жінкою і дівчиною лежить ціла прірва, що відокремлює передбачене від випадкового, силу від слабкості. Тридцятирічна жінка вдовольняє всі забаганки коханого, а дівчина змушена не вдовольняти жодної — зі страху, що перестане бути дівчиною. Отакі думки неминуче виникають у молодого чоловіка й породжують наймогутніщу з усіх пристрастей, бо вона поєднує почуття штучні, створені звичаями, з почуттями, якими нас обдарувала природа.
Найголовніший і найвирішальніший крок у житті жінки саме той, якому вона надає найменше ваги. Вийшовши заміж, вона більше собі не належить, вона стає володаркою і рабою домашнього вогнища. Моральна чистота жінки несумісна з обов'язками і вільними звичаями світу. Дати жінці цілковиту волю — означає розбестити її. Якщо ви допускаєте чужого у сімейне святилище, хіба ви не здаєтеся на його ласку? І коли заманює його туди жінка, то хіба з її боку це не провина, чи, висловлюючись точніше, не початок провини? Слід або погодитися з цією суворою думкою, або виправдати пристрасті. Досі у Франції суспільство обирає щось середнє; воно сміється з лиха. Подібно до спартанців, які карали спійманого злодія тільки за невправність, воно, схоже, мириться зі злодійством. Та, можливо, така система цілком розумна. Найстрашніше покарання для жінки — загальна зневага, вона вражає її в саме серце. Жінки прагнуть і повинні прагнути, щоб їх шанували; втративши пошану, вони перестають існувати. Отож пошана — це найперше, чого вони вимагають від кохання. Найрозбещеніша з жінок, продаючи своє майбутнє, прагне цілковитого виправдання своєму минулому і запевняє коханця, що тільки на незрівнянне блаженство обмінює вона пошану, в якій тепер відмовить їй світ. Немає жінки, у якої не виникло б таких міркувань, коли вона вперше приймає у себе молодика й залишається з ним наодинці; а надто, коли він, як Шарль де Ванденес, гарний на вроду і не обділений розумом. Так само й більшість молодих людей уміють знайти тисячу пояснень для виправдання свого природженого потягу до жінок гарних, розумних і нещасливих, таких, якою була пані д'Еглемон. Тому маркіза збентежилася, коли повідомили про прихід Ванденеса; а він майже зніяковів, незважаючи на своє самовладання, що є для дипломата мовби костюмом. Та маркіза зразу ж прибрала того приязного вигляду, який захищає жінок від будь-яких марнославних претензій на їхню прихильність. Така поведінка залишає їм цілковиту свободу вибору; вони, так би мовити, беруть до уваги почуття, але обмежують його рамками ввічливості. Таку двозначну роль жінки потім розігрують, скільки їм заманеться, начебто зупинившись на роздоріжжі, шляхи від якого ведуть до пошани, байдужості, подиву або пристрасті. Лише в тридцять років жінка вміє користатися всіма вигодами такого становища. Вона вміє тоді посміятися, пожартувати, бути ласкавою, нічим себе не компрометуючи. В тому віці вона володіє необхідною тактовністю, вміє торкнутися всіх чутливих струн чоловічого серця і прислухатися, як вони звучать. Її мовчанка так само небезпечна, як і слова. Ви ніколи не вгадаєте, чи щира жінка такого віку, чи прикидається, чи своїми признаннями вона хоче посміятися з вас, чи говорить від чистого серця. Вона надає вам право вступити з нею в боротьбу, а тоді зненацька кладе край битві одним своїм словом, поглядом або жестом, сила яких їй добре відома, покидає вас і залишається володаркою вашої таємниці; вона може взяти вас на глузи чи виявити до вас увагу, вона захищена як своєю слабкістю, так і вашою силою. Хоча, коли Ванденес уперше відвідав її, маркіза й обрала цю невизначену манеру поведінки, вона зуміла зберегти високу жіночу гідність. Прихований смуток витав над її вдаваною веселістю, мов легка хмарка, що тільки почасти затуляє сонце. Розмова з нею принесла Ванденесові ще не звідану насолоду, але водночас навіяла йому думку, що маркіза належить до жінок, перемога над якими обходиться надто дорого, отож не варт і домагатися їхнього кохання.