— Прощайте, пані.
— До побачення, — мовила вона з тим вишуканим кокетством у голосі, таємниця якого відома лише небагатьом жінкам.
Шарль нічого не відповів і вийшов. Коли він зник з-перед її очей, і тільки порожній стілець нагадував про нього, її охопив жаль, вона стала винуватити себе. Коли жінка думає, що вона вчинила невеликодушно, що образила шляхетне серце, пристрасть особливо швидко розгорається у її душі. Каяття в коханні ніколи не слід боятися — воно цілюще; жінки здаються на ласку почуття лише тоді, коли їх мучить совість. «Добрими намірами вимощено дорогу до пекла» — ці слова не парадокс проповідника. Кілька днів Ванденес не з'являвся. Щовечора в годину звичних побачень маркіза нетерпляче ждала його, і її терзали докори сумління. Написати йому — означало б признатися в коханні; та й інстинкт підказував їй, що він повернеться. На шостий день лакей доповів про нього. Ніколи ще їй не було так приємно почути його ім'я. Ця радість налякала її.
— Ви мене покарали, — сказала вона йому.
Ванденес глянув на неї здивовано, мовби нічого не розуміючи.
— Покарав? — перепитав він. — Яким же чином?
Шарль чудово зрозумів маркізу. Але він хотів помститися їй за страждання, які витерпів, відколи вона здогадалася про його почуття.
— Чому ви не приходили до мене? — спитала вона, всміхаючись.
— А хіба ніхто вас не відвідував? — сказав він, ухиляючись від прямої відповіді.
— Панове де Ронкероль і де Марсе були в мене з візитом, вони просиділи тут години по дві, — один — учора, другий — сьогодні вранці. Навідали мене, якщо не помиляюся, і юний д'Егріньйон, пані Фірміані та ваша сестра, пані де Лістомер.
Нові страждання! Муки, незбагненні для тих, хто не пережив нестямного й дикого деспотизму пристрасті, який проявляє себе в страхітливих ревнощах, у постійному бажанні вберегти кохане створіння від будь-якого чужого впливу.
«Он як! — подумав Ванденес. — Вона приймала гостей, вона бачила людей, вдоволених життям, вона розмовляла з ними, а я тим часом страждав у самотині!»
Він затаїв смуток і заховав своє кохання на дні серця, як домовину в морі. Навряд чи хтось зміг би виразити його думки словами: вони були невловні, як ті кислоти, що, випаровуючись, убивають. Але чоло його затьмарилось, і пані д'Еглемон з жіночою чуйністю розділила його печаль, не збагнувши її причини. Вона завдала прикрості Ванденесу неумисне, і він це зрозумів. Він заговорив про свій душевний стан і свої ревнощі жартома, як часто говорять закохані. Маркіза про все здогадалась і була так зворушена, що не могла втримати сліз. І з тієї миті, вони перенеслися в рай кохання. Рай і пекло — це дві великі поеми, вони виражають два начала, навколо яких обертається наше існування: радість і біль. Хіба рай не є і не буде завжди образом нескінченності наших почуттів, образом, який можна уявити собі лише в окремих деталях, бо щастя — єдине? А пекло, хіба не символізує воно нескінченні тортури наших страждань, з яких ми можемо створити поетичний твір, бо всі вони різні?
Одного вечора закохані, сидячи поруч, мовчки милувалися небом, саме тоді, коли воно найгарніше — коли промені призахідного сонця розмальовують обрій у блякло-золоті й пурпурові тони. В цю пору доби світло непомітно згасає і розбуджує ніжні почуття. Наші пристрасті пом'якшуються і посеред глибокої тиші ми втішаємося навіть своїми тривогами. Показуючи нам щастя в туманних образах, природа наче закликає нас насолоджуватися ним, якщо воно поруч, або жалкувати за ним, якщо воно зникло. В такі хвилини, сповнені чару, під склепінням світла, ніжні тони якого ніби віддзеркалюють у собі таємну спокусу, важко опиратися велінням серця. О такій порі вони мають чародійну силу. Горе тоді притупляється, радість п'янить, а смуток пригнічує. Урочиста тиша вечора заохочує і спонукає до признань. Мовчанка стає небезпечнішою за слова, надаючи очам неозорої глибини неба, яке в них відбивається. А тільки-но хтось озветься, в кожному слові звучить нездоланна сила. Хіба не світлом палахкотить тоді голос, не багрянцем полум'яніє погляд? Хіба не в нас самих тоді небо, хіба нам не здається, що ми в раю? Отож Ванденес і Жюлі — уже кілька днів вона дозволяла йому називати себе на ім'я, і їй самій подобалося казати йому «Шарль» — отож вони сиділи біля вікна й розмовляли. Обоє були далекі від буденної теми своєї бесіди. Та хоч вони й не розуміли змісту слів, вони з приємністю проникали у сховані за ними таємні помисли. Рука маркізи лежала в руці Ванденеса, і вона не забирала її, не вважаючи це за особливу ласку.
Вони водночас нахилилися, щоб краще роздивитися фантастичний пейзаж, який виник у небі: засніжені простори, льодовики, сірі тіні, що лежали на скелях химерно окреслених гір. То була одна з тих скороминущих картин з різкими переходами від червоно-полум'яних до чорних тонів, які надають небу незрівнянної і поетичної краси; чудова запона, за якою народжується сонце, прекрасний саван, кутаючись у який, воно відходить. Волосся Жюлі залоскотало щоку Ванденеса; вона відчула цей легкий доторк і здригнулася, а він здригнувся ще сильніше — обоє досягли того незбагненного душевного стану, коли тиша так загострює чуття, що найменша дрібничка доводить до сліз і наповнює серце смутком, якщо воно скніє в журбі, або ж переповнює його невимовною втіхою, якщо воно тріпоче від кохання. Жюлі майже несамохіть потисла руку своєму другові. Цей виразний потиск надав сміливості боязкому закоханому. Радість від теперішнього і надії на майбутнє — все вилилось у хвилювання першої ласки, сором'язливого, невинного поцілунку, який Жюлі дозволила Шарлеві, підставивши йому щоку. Чим стриманішою була ця ласка, тим непередбаченішими, небезпечнішими мали стати її наслідки. На їхнє спільне лихо, в ній не було найменшої фальші. То побралися дві прекрасні душі, розділені законом, але поєднані всіма силами спокуси, які існують у природі. В цю мить увійшов генерал д'Еглемон.
— Змінився уряд, — оголосив він. — Ваш дядько — один з міністрів нового кабінету. Отже, ви маєте тепер усі можливості стати послом, Ванденес.
Шарль і Жюлі почервоніли й переглянулися. Почуття ніяковості поєднало їх ще тісніше. Вони подумали про одне й те саме, водночас відчули докори сумління. Однаково страшні й нерозривні узи зв'язують двох душогубів, які щойно вбили людину, і двох закоханих, винних у поцілунку. Треба було щось відповісти маркізові.
— Мені вже не хочеться виїздити з Парижа, — сказав Шарль де Ванденес.
— Ми знаємо, чому, — зауважив генерал з тим лукавим виразом, який з'являється в людини, коли вона розкриває чужу таємницю. — Ви не хочете розлучатися з дядьком, щоб вас оголосили спадкоємцем його перства.
Маркіза швидко пішла до себе в кімнату, переповнена зневагою до чоловіка.
«Який же він дурний!» — подумала вона.
IV. Перст божий
Між Італійською і Тюремною заставами, з внутрішнього бульвару, що веде до Ботанічного саду, відкривається панорама, яка може вкинути в захват і художника, і мандрівника, знайомого з найчудовішими краєвидами. Якщо ви підійметеся на невисокий пагорок, де бульвар, затінений густолистими деревами, завертає, мов зелена лісова дорога, прегарна і оповита тишею, ви побачите під самими своїми ногами глибоку долину, з будівлями, схожими на сільські хатини, де-не-де вкриту рослинністю, зрошену каламутними водами Б'єври, яку ще називають річкою Гобеленів. На протилежному схилі долини скупчилися тисячі дахів, під якими скніють злидні передмістя Сен-Марсо. Величний купол Пантеону, потьмяніла і сумовита баня церкви Валь-де-Грас гордо височіють над цілим містом, що розташоване амфітеатром, чиї мальовничі уступи змережані покрученими вулицями. Звідси ці два архітектурні пам'ятники здаються величезними; поруч із ними маліють не лише ветхі будиночки, а й найвищі тополі, які ростуть у долині. Ліворуч видно Обсерваторію, схожу на чорний кощавий привид — крізь її галереї та вікна струменить світло, малюючи дивовижні фантастичні візерунки. Далі, між голубими будівлями Люксембурзького палацу і сірими вежами церкви Сен-Сюльпіс, мерехтить величний ліхтар Дому Інвалідів{26}. Коли дивитися звідси, обриси будівель зливаються з листям, з тінями, які залежать від примхливого настрою неба, що безперервно змінює колір, гру світла, вигляд. Удалині громадяться будинки, а навколо вас розгойдуються віти і тріпоче листя дерев, звиваються стежки. Праворуч, ніби широкий виріз у цьому неповторному пейзажі, біліє довга стрічка каналу Святого Мартіна, обкладеного червонястим каменем, обсадженого липами, з гамазеями по берегах, спорудженими в чисто римському стилі. Там, на задньому плані, окутані туманом Бельвільські пагорби, покриті будинками й вітряками, зливаються з обрисами хмар. Одначе існує ціле місто, якого ви не бачите, місто сховане між рядами дахів, що обрамляють долину, та обрієм, туманним, наче спогади дитинства, величезний квартал, що загубився, мов у проваллі, між покрівлями лікарні для вбогих і високою огорожею Східного кладовища, між стражданням і смертю. Звідти долинає глухий шум, схожий на гуркіт океану, що б'ється об скелі; він мовби повідомляє: «Я тут!» А тільки-но сонце заллє цей куточок Парижа потоками світла, очистить і пом'якшить його лінії; тільки-но воно спалахне там і там у шибках вікон, розсіється по черепичних дахах, загориться в позолочених хрестах, вибілить стіни й перетворить повітря на прозоре марево; тільки-но воно утворить мальовничі візерунки світлотіней; тільки-но небо заголубіє, а земля замерехтить блискітками; тільки-но заговорять дзвони церков, — і перед вашим зачарованим поглядом виникне феєрична картина, яка ніколи не зітреться у вашій уяві і якою ви захоплюватиметесь, милуватиметеся, як і чудовими краєвидами Неаполя, Стамбула або Флоріди. Невиразні хори звуків зливаються в досконалу гармонію. Там і гудіння морського натовпу, і мелодія поетичного усамітнення, там і голос мільйона створінь, і голос Бога. Там столиця, що уже впокоїлася вічним сном і тепер спочиває під стрункими кипарисами Пер-Лашеза.
Одного весняного ранку, о тій годині, коли сонце осявало цей краєвид у всій його красі, я милувався ним, прихилившись до великого в'яза, що підставляв вітрові свої жовті квіти. І споглядаючи ці розкішні, ці величні картини, я сумно міркував про те, як зневажливо ставимося ми — і навіть у книжках — до своєї країни. Я проклинав нікчемних багатіїв, які, переситившись нашою прекрасною Францією, купують за своє золото право гордувати батьківщиною і гасають по Італії, роздивляючись у лорнет краєвиди, які давно стали банальними. Я з любов'ю дивився на сучасний Париж, я мріяв, коли раптом звук поцілунку порушив мою самотність і сполохав мої філософські роздуми. На бічній алеї, що звивалася над урвищем, під яким дзюркотіла річка, за мостом Гобеленів я побачив жінку, ще досить молоду, вдягнену з елегантною простотою; її ніжне обличчя мовби віддзеркалювало радість життя, яка освітлювала весь краєвид. Вродливий молодик поставив на землю хлопчика, — гарнішого було годі собі уявити, — і я досі не знаю, кому дістався поцілунок, звук якого я почув, — матері чи дитині. Одне почуття, палке й ніжне, сяяло в очах і в усмішці чоловіка та жінки, пожвавлювало їхні рухи. В чудесному пориві наблизилися вони одне до одного, їхні руки сплелися поквапно й радісно, і так були вони захоплені собою, що навіть не помітили моєї присутності.
Але я побачив там іще одну дитину — насуплена, набурмосена, вона обернулася до тих двох спиною і глянула на мене з якимсь дивним виразом. Її братик бігав сам, то попереду, то позаду своєї матері та її молодого супутника, а ця дитина, така ж чепурна, така ж граційна, але з тоншими рисами, стояла мовчки, нерухомо, схожа на гадюченя, яке запало в сплячку. То була дівчинка.
Здавалося, що красуня та її супутник рухаються цілком машинально. Можливо, з неуважності вони задовольнялися тим, що прогулювалися туди-сюди на короткій відстані між місточком та екіпажем, який стояв на повороті бульвару. Вони то йшли, то зупинялися, перезираючись і сміючись залежно від теми їхньої бесіди, то жвавої, то млявої, то веселої, то серйозної.
Сховавшись за товстим в'язом, я милувався цією чарівною сценою; звичайно, я не став би зазіхати на чужу таємницю, якби не помітив на обличчі замисленої, мовчазної дівчинки печать думки глибшої, ніж звичайно буває у її віці. Коли мати та її супутник, порівнявшись із нею, повертали назад, вона іноді похмуро опускала голову і спідлоба кидала на них і на брата дивні погляди. Важко передати словами ту лукаву проникливість, ту наївну підступність, ту дику настороженість, які раптом з'являлися на цьому дитячому личку, в очах, обведених ледь помітними тьмяними колами, тільки-но жінка або її супутник гладили біляві кучері хлопчика або ласкаво обіймали його свіжу шийку, охоплену білим комірцем, у ті хвилини, коли він, пустуючи, намагався іти з ними в ногу. Безперечно, на худенькому личку дивної дівчинки відбивалася пристрасть, властива тільки дорослим людям. Вона або страждала, або міркувала. Що ж із більшою певністю віщує цим квітучим створінням передчасну смерть? Хвороба, яка загніздилася в тілі, чи скороспіла думка, що пожирає їхню ще не цілком розвинену душу? Можливо, про це відомо матерям. Щодо мене, то я не знаю нічого жахливішого, аніж печать старечої думки на чолі дитини, — блюзнірство в устах незайманої дівчини не так приголомшує. Отож застиглий вигляд цієї уже замисленої дівчинки, її дивні порухи, привернули мою увагу. Я з цікавістю роздивлявся її. З примхи, природної для спостерігача, я став порівнювати дівчинку з її братом, намагаючись уловити схожість і несхожість між ними. У дівчинки було темне волосся, карі очі й вона здавалася розвиненою не за віком — її зовнішність складала різкий контраст з білявими кучерями, зеленими, як море, очима і витонченою тендітністю хлопчика. Дівчинці десь виповнилося років сім-вісім, хлопчикові — не більше шести. Вдягнені вони були однаково. Правда, придивившись уважніше, я помітив у їхніх комірцях ледь помітну різницю, яка трохи згодом відкрила мені цілий роман у минулому, цілу драму в майбутньому. Хоча то була сута дрібничка. Комірець у темноволосої дівчинки був підрублений простим рубчиком, комірець у хлопчика прикрашала гарненька вишивка, зраджуючи сердечну таємницю, виражену без слів перевагу в почутті, яку діти читають у душах матерів, мовби за підказкою самого Господа Бога. Білявий хлопчина, безтурботний, веселий, скидався на дівчинку, такою свіжою була його біла шкіра, такими граційними — рухи, таким гарненьким — личко. А його сестра, незважаючи на міцне тіло, на прекрасні риси і яскравий рум'янець, була схожа на хворобливого хлопчика. Її жваві очі, позбавлені того вологого блиску, який надає стільки чару дитячому погляду, здавалися висушеними внутрішнім вогнем, як очі царедворця. Шкіра в неї була матового, оливкового відтінку — певна ознака сильної вдачі. Уже двічі її братик підбігав до сестри й зі зворушливою ласкавістю, з виразною гримаскою, яка привела б у захват Шарле{27}, приязно дивився на неї і протягував їй мисливський ріг, у який час від часу сурмив; та щоразу на слова: «Хочеш Елено? Візьми!», сказані ніжним голоском, вона відповідала тільки ворожим поглядом. Щось похмуре й зловісне відчувалося в цій дівчинці, хоч зовні вираз її обличчя здавався спокійним; щоразу, коли братик підбігав до неї, вона здригалась і навіть густо червоніла, але малий начебто не помічав, що сестра в поганому настрої, і його безтурботність, позначена співчутливим інтересом, довершувала різку протилежність між справжнім дитячим характером і характером дорослої людини, пригніченої невеселими думками, які відбивалися на обличчі дівчинки, вже захмареному журбою.
— Мамо, Елена не хоче гратися! — пожалівся хлопчик, скориставшись хвилиною, коли мати й молодик зупинилися на мосту Гобеленів.
— Дай їй спокій, Шарлю. Ти ж бо знаєш, вона завжди вередує.
Коли Елена почула ці слова, які мати промовила цілком бездумно і зразу ж пішла зі своїм молодим супутником назад, на очах у неї виступили сльози. Вона мовчки проковтнула їх, потім кинула на брата глибокий погляд, який видався мені непоясненним, і з похмурою зосередженістю почала роздивлятися крутий укіс, на краю якого стояв хлопчик, річку Б'євру, міст, краєвид і мене.
Я побоявся, що щаслива пара помітить мою присутність, і я стану на заваді їхній розмові, тому тихенько відійшов за бузиновий живопліт. Густе листя сховало мене від чужих поглядів. Я спокійно всівся на схилі пагорка, трохи вище бульвару, сперся підборіддям на гілку бузини і мовчки поглядав то на мальовничий краєвид, то на дівчинку з диким виразом очей, яку мені було видно крізь просвіти в живоплоті. Не бачачи мене більше, Елена начебто стривожилась, її карі очі з незбагненною цікавістю шукали мене в глибині алеї, за деревами. Чого ж вона хотіла від мене? В цю мить у тиші, мов щебетання пташки, пролунав дзвінкий сміх Шарля. Вродливий молодик, білявий, як і хлопчик, підкидав малого й цілував, говорячи йому ті незв'язні ласкаві слова, які цілком міняють своє значення, коли ми вживаємо їх у дружній розмові з дітьми. Мати всміхалася, дивлячись на їхню гру, і час від часу промовляла — мабуть, упівголоса — слова, що виходили з глибини серця, і тоді її супутник зупинявся й дивився на неї синіми очима, сповненими палкої радості, сповненими обожнювання, їхні голоси зливалися з вигуками малого і звучали напрочуд лагідно. Всі троє були чарівні. Ця мила сцена надавала невимовної привабливості чудовому краєвиду. Вродлива, білолиця, сміхотлива жінка і дитя кохання, чоловік у всьому розквіті молодості, чисте синє небо, нарешті повна гармонія в природі — все це веселило душу. Я відчув, що мимоволі всміхаюся, наче то я сам утішався щастям. Молодий красень прислухався — пробило дев'яту годину. Він ніжно поцілував жінку, яка зразу стала серйозною і майже сумною, і попрямував до свого кабріолета. Екіпаж, яким правив старий слуга, повільно рушив йому назустріч. Белькотіння хлопчини-улюбленця злилося із цмоканням прощальних поцілунків, якими нагородив його молодик. А коли вже той сів у кабріолет, коли жінка, застигши нерухомо, стала дослухатися до дедалі тихшого стукотіння коліс, дивлячись, як здіймається хмара куряви над зеленою алеєю бульвару, Шарль підбіг до сестри, яка стояла біля мосту, й до мене долинув його сріблястий голосок: