«Це було б почуття без меж, — думав він, виходячи від неї, — а листування з такою жінкою стомило б і якого-небудь шанолюбного помічника столоначальника. І все ж таки, якби я захотів…»
Фатальне «якби я захотів» завжди губить людей самовпевнених. У Франції самолюбство штовхає до пристрасті. Шарль знову відвідав маркізу д'Еглемон, і йому здалося, що їй приємне його товариство. Замість того, щоб бездумно віддатися щастю кохання, йому заманулося зіграти подвійну роль. Він спробував прикинутися нестямно закоханим, потім холоднокровно дослідити, як розвивається ця інтрига, тобто домагатися кохання і водночас залишитися дипломатом. Але Ванденес був молодий, великодушний, і ця гра закінчилася тим, що він справді закохався до нестями, бо, прикидалася маркіза чи поводилася природно, вона завжди зберігала над ним перевагу. Щоразу, виходячи від пані д'Еглемон, Шарль відчував недовіру, піддавав нещадному аналізу кожен порух її душі, й це вбивало його власні почуття.
«Сьогодні, — міркував він після третього візиту, — вона дала мені зрозуміти, що дуже нещаслива й самотня, що тільки дочка прив'язує її до життя. Досі вона не ремствуючи скорялася своїй долі. Але ж я не брат їй, не духівник, чому вона звіряється мені у своїх печалях? Вона в мене закохана».
Через два дні, їдучи від неї додому, він накинувся на сучасні звичаї.
«Кохання віддзеркалює свою епоху. В 1822 році воно перейшло в царину теорії. Його вже не доводять, як колись, на ділі, про нього сперечаються, розбалакують, виголошують промови з трибун. Жінки звели усе до трьох прийомів. Спочатку вони сумніваються в нашому почутті, запевняють, ніби ми не здатні кохати так, як вони. Кокетство! От і маркіза сьогодні кинула мені справжній виклик. Потім вони вдають із себе нещасливих, щоб пробудити нашу природжену великодушність або наше самолюбство. Хіба для молодого чоловіка не похвально втішити велику страдницю? І, нарешті, всі вони схибнулися на манії непорочності. Маркіза, либонь, думає, що я вважаю її за незайману дівчину. Моя довірливість дає їй у руки неабиякий козир».
Та одного дня, вичерпавши всі свої підозри, Шарль запитав себе: «А що як маркіза щира? Чи можливо розігрувати такі страждання? Навіщо їй удавати з себе смиренну скромницю?» Адже маркіза жила в глибокій самотині, в тиші, поринувши у свої переживання, про які Шарль міг лише здогадуватися з тону її стриманих зауважень. Відтоді Ванденес почав ставитися до пані д'Еглемон з палким співчуттям. Та одного разу, йдучи на звичне побачення, які вже стали необхідними їм обом, о годині, визначеній ними обома підсвідомо, Ванденес усе ж таки подумав, що маркіза скорше лукава, аніж правдива, і його остання думка була: «А все ж таки вона дуже хитра». Він увійшов і побачив, що пані д'Еглемон сидить у своїй улюбленій позі, від якої віяло глибоким смутком. Не зворухнувшись, вона підвела очі й кинула на нього той виразний погляд, який у жінок схожий на усмішку. Обличчя маркізи виражало довіру, щиру дружбу та аж ніяк не любов. Шарль сів. Він не міг заговорити, його хвилювали почуття, які годі передати словами.
— Що з вами? — спитала вона лагідним голосом.
— Нічого. Втім, я думаю про одну річ, яка анітрохи вас не цікавить.
— Про що ж ви думаєте?
— Та… Конгрес уже закінчився.
— Он як! А вам що, треба було поїхати на конгрес?
Пряма відповідь була б найкрасномовнішим, найвитонченішим признанням, але Шарль промовчав. Від усього вигляду пані д'Еглемон віяло щирою дружбою, яка розбивала всі його розрахунки та марнославні надії на любов, усі підозри дипломата. Маркіза не знала або вдавала, ніби не знає про його закоханість, і, коли збентежений Шарль зібрався з думками, він мусив признатися собі, що жоден його вчинок, жодне слово не дали підстав цій жінці думати інакше. Весь той вечір маркіза була з Ванденесом така, як і завжди: проста, приязна, щира у своєму горі, щаслива, що в неї є тепер друг, горда, що знайшла близьку, споріднену душу; про більше вона й не мріяла, навіть припустити не могла, щоб жінка двічі піддалася чарам кохання; а вона вже спізнала колись любов і досі берегла її на дні свого пораненого серця; вона не уявляла собі, щоб жінка могла двічі втратити голову від щастя, бо вона вірила не тільки в розум, а й у душу; і кохання для неї було не просто спокусою, а почуттям високої духовності. Того вечора Шарль знову перетворився на закоханого юнака, він підпав під вплив цієї сильної натури й захотів, щоб маркіза втаємничила його в усі сумні подробиці свого життя, яке склалося невдало радше з волі випадку, аніж через помилку. Коли він спитав, чому вона сьогодні така сумна, — а смуток надавав її красі особливого чару, — пані д'Еглемон підвела очі на свого друга, і цей глибокий погляд став ніби печаттю, що скріпила врочисту угоду.
— Ніколи не ставте мені таких запитань, — сказала вона. — В цей день три роки тому помер чоловік, який мене любив, єдиний чоловік на світі, задля якого я пожертвувала б навіть честю, і помер він, щоб захистити моє добре ім'я. Урвалося молоде, чисте кохання, сповнене ілюзій. Я теж кохала його — і то була неповторна фатальна пристрасть. Але я була вже заміжня — мене причарував нікчема з приємною зовнішністю. Отак і гинуть молоді дівчата. В заміжжі я поступово зневірилася у всіх своїх надіях. І тепер я не маю ні щастя, узаконеного шлюбом, ні того щастя, яке називають злочинним, — отже, справжнього щастя я так і не знала. В мене нічого не лишилося в житті. Отож якщо я не вмерла, то повинна принаймні берегти вірність спогадам.
Кажучи це, вона не заплакала, а тільки опустила очі й злегка заломила пальці, за звичкою переплівши їх. Вона говорила стримано, але в її голосі звучав глибокий розпач — таким же глибоким, було, мабуть, і її кохання — і в Шарля не лишилося найменшої надії. Її трагічне життя, про яке вона розповіла в кількох словах, промовисто заломивши пальці, невтішне горе цієї тендітної жінки, безодня розпачу в прегарній голівці, нарешті три роки скорботи, сліз і жалоби зачарували Ванденеса; він мовчки сидів біля цієї величної, шляхетної жінки, і сам собі здавався нікчемою; він уже не милувався її зовнішністю, її витонченою, довершеною красою, а бачив тільки її душу, вразливу й шляхетну душу. Нарешті він зустрів ідеальне створіння, яке бачать у своїх нездійсненних мріях, яке палко кличуть ті, для кого усе життя в коханні; вони шукають його уперто й нестямно і часто помирають, так і не навтішавшися своїм омріяним скарбом.
Дріб'язковими здалися Шарлеві всі його уявлення про зміст життя, коли він слухав її мову, милувався її одухотвореною красою. Неспроможний знайти слова, які відповідали б усій значущості цієї простої, але такої врочистої сцени, він відповів банальною фразою, якою часто втішають жінок:
— Ми повинні або забувати про своє горе, пані, або самохіть лягати в могилу.
Але тверезий глузд завжди видається дріб'язковим у порівнянні з почуттям; він обмежений за своєю природою, як і все позитивне, а почуття — нескінченне. Розмірковувати там, де треба відчувати, властиво безкрилим душам. Отож Ванденес замовк, довгим поглядом подивився на пані д'Еглемон, потім попрощався і поїхав додому. Він був під владою нових уявлень, які звеличували в його очах жінку, і скидався на художника, котрий, звикнувши малювати вульгарних натурниць, раптом зустрічає музейну Мнемосіну, найпрекраснішу і найменш оцінену з античних статуй. Шарль закохався до нестями. Він покохав пані д'Еглемон палко, з усією щирістю молодості, а це надає першій пристрасті того невимовного чару, тієї чистоти, від якої залишаться жалюгідні рештки, якщо чоловікові судилося згодом покохати ще раз. Такою витонченою пристрастю майже завжди глибоко втішаються жінки, які вселили її, бо в цьому прекрасному віці, у тридцять років, на поетичній верховині свого життя, жінка може простежити весь його шлях і однаково виразно бачить як своє минуле, так і своє майбутнє. В тому віці жінки знають ціну коханню і дорожать ним, боячись його втратити. В ту пору їхню душу ще освітлює останнє проміння молодості, яка ось-ось мине, а їхнє кохання стає дедалі сильнішим від страху перед майбутнім.
«Я закохався, — казав собі цього разу Ванденес, виходячи від маркізи, — але на моє лихо, мені зустрілася жінка, що живе тільки спогадами. Важко боротися із суперником, якого вже нема живого — адже він ніколи більше не наробить дурниць, ніколи не перестане подобатись, і в ньому знаходять одні високі чесноти. Намагатися розвіяти чари спогадів і надій, які пережили коханого небіжчика і тільки тому, що він пробудив лише мрії, а в коханні нема нічого прекраснішого, нема нічого спокусливішого, ніж мрії, — хіба не означає обмовляти саму бездоганність?»
Ці сумні міркування, навіяні зневірою й острахом, що він зазнає невдачі, — а саме так починається кожна правдива пристрасть, — були останнім дипломатичним розрахунком Ванденеса. Віднині в нього уже не виникало сумнівів, він став іграшкою своєї пристрасті, й весь віддався невимовному блаженству, живучи тими дрібничками, які живлять його: випадково зроненим словом, мовчанкою, невиразною надією. Він мріяв про платонічне кохання, він щодня приходив дихати повітрям, яким дихала пані д'Еглемон, він майже вріс в її дім і супроводжував її повсюди, піддавшись тиранії палкого почуття, яке домішує егоїзм навіть до найсамовідданішої вірності. Кохання має свій інстинкт, воно завжди знаходить шлях до серця, — так мізерна комашка, нічого не боячись, з неподоланною впертістю прямує до улюбленої квітки. Тому, коли почуття справжнє, в його долі можна не сумніватись. Як може жінка не відчувати страху й тривоги, знаючи, що її життя залежить від того, з якою щирістю, силою та впертістю домагатиметься закоханий її взаємності? Адже жінка, яка має родину, дітей, неспроможна заборонити молодому чоловікові кохати її: єдиний вихід для неї — це перестати з ним зустрічатися від тієї миті, коли вона здогадається про таємницю його серця, а про таке жінка завжди здогадується. Та цей крок видається жінці надто рішучим, і вона рідко на нього зважується, а надто, коли шлюб гнітить її і дратує, коли він остогид їй, коли подружнє кохання майже охололо, а, можливо, чоловік і зовсім її покинув. Жінкам негарним любов лестить, вона перетворює їх на красунь; для молодих і чарівних сила спокуси має не поступатися їхній здатності спокушати — отже, вона неподоланна; жінок доброчесних земне і водночас таке прекрасне почуття змушує шукати виправдання своєму гріху в тих великих жертвах, які вони приносять коханому, пишатися тим, що вони ведуть із собою неймовірно важку боротьбу. Кожне таке міркування — пастка. Чим сильніша спокуса, тим безпорадніша перед нею жінка. Колись у Греції, на Сході — а тепер такий звичай стає модним і в Англії — жінок просто замикали вдома. Слід визнати, що це єдиний певний засіб захистити честь домашнього вогнища, але за такої системи зникне весь чар світського життя: спілкування, люб'язні манери, витонченість звичаїв утратять сенс. Націям доведеться зробити вибір.
Отож через кілька місяців після першої зустрічі з Ванденесом, пані д'Еглемон зрозуміла, що її життя тісно поєднане з його життям; вона була здивована, але не збентежилась і навіть відчула таємну радість, виявивши спільність їхніх уподобань і поглядів. Чи то вона стала думати, як Ванденес, чи то він зжився з усіма її забаганками? Маркіза про це не замислювалася. Її вже підхопив потік пристрасті й, боячись її, ця чарівна жінка намагалася одурити себе і твердила:
«О ні! Я залишуся вірна тому, хто вмер заради мене!»
Паскаль сказав: «Сумніватись у Богові — значить, вірити в нього». Так само й жінка починає сумніватись у своїх почуттях лише тоді, коли пристрасть уже захопила її. Того дня, коли маркіза призналася собі, що її кохають, їй довелося витримати натиск безлічі суперечливих почуттів. Першим заговорив забобонний голос життєвого досвіду. Чи буде вона щаслива? Чи знайде вона радість поза законами, на яких, справедливо чи несправедливо, суспільство будує свої моральні підвалини? Досі її життя було затруєне гіркотою. Чи можна сподіватися на щасливу розв'язку, якщо узи кохання поєднають двох людей усупереч світським умовностям? Та яку ціну не заплатиш за щастя? А що як вона і справді нарешті знайшла його — щастя, якого так палко прагнула? Адже шукати щастя — це так природно! Та й цікавість завжди виступає на захист закоханих. У самому розпалі цієї внутрішньої суперечки прийшов Ванденес. Його поява розвіяла умоглядний привид розважливості. Якщо так послідовно змінюється хай навіть скороминуще почуття молодого чоловіка і тридцятирічної жінки, неминуче настає мить, коли всі відтінки зливаються, коли всі міркування витісняються одним останнім доводом, який виправдовує і підсилює поклик кохання. Чим довший опір, тим голос пристрасті звучить наполегливіше. Цим висновком і закінчується наш урок чи то «вивчення „оголених м'язів“», якщо дозволено запозичити в живописців один з найобразніших їхніх висловів; бо в нашій історії ми досліджуємо не так саме кохання, як його рушійні сили і небезпеки. Та відтоді, як виник описаний нами анатомічний етюд, кожен день став додавати до нього нові барви: він освітився чаром молодості, став опуклим, живим, набрав блиску й краси, він брав у полон почуття і кликав до життєвих утіх.
Коли Шарль увійшов, він побачив, що пані д'Еглемон сидить замислена, і спитав тим проникливим тоном, якому солодкі чари кохання надають зворушливої ніжності:
— Що з вами?
Маркіза з обачності нічого не відповіла. Це ласкаве запитання свідчило про цілковите взаєморозуміння душ і, завдяки дивовижному жіночому чуттю, вона зрозуміла, що, поскаржившись або заговоривши про свій сердечний смуток, вона заохотить його. Якщо кожне їхнє слово було сповнене змісту, зрозумілого тільки їм, то яка ж прірва розверзлася перед нею? Вона ясно прочитала все це у себе в душі й мовчала. Ванденес, за її прикладом, теж зберігав мовчанку.
— Мені нездужається, — мовила вона нарешті, злякавшись урочистої тиші, коли мова поглядів буває виразніша, ніж слова.
— Душа й тіло поєднані між собою, пані, — сказав Шарль ласкавим і глибоко схвильованим голосом. — Якщо ви будете щаслива, ви станете молодою і квітучою. Чому ви забороняєте собі просити в кохання тієї радості, якої воно позбавило вас? Ви вважаєте, що життя для вас закінчилося, а воно тільки починається. Довіртеся піклуванню друга. Адже це глибока насолода — знати, що тебе кохають!
— Я вже стара, — відповіла вона, — і для мене не буде виправдання, коли я перестану страждати, як страждала досі. Ви радите мені шукати кохання? Так от, я не повинна, я не можу кохати! Крім вас, чия дружба вносить трохи радості у моє життя, мені ніхто не подобається, ніхто не зміг би стерти мої спогади. Я приймаю друга, але не стала б приймати закоханого. Та й чи порядно було б з мого боку взяти в дар молоде серце в обмін на своє зів'яле, взяти ілюзії, яких я вже не спроможна поділяти, взяти щастя, в яке я або зовсім не повірю, або вічно боятимуся втратити його? Я відповіла б егоїзмом на відданість і стала б розраховувати, коли мій коханий віддався б почуттю; мої спогади образили б його живу радість. Ні, ви самі бачите: перше кохання нічим не заміниш. Та й хто погодився б здобути моє серце за таку ціну?
Ці слова, мовлені з якимсь моторошним кокетством, були останнім зусиллям розуму.
«Ну що ж, якщо я відштовхну його, я залишуся самотня і збережу вірність».
Така думка промайнула в голові у маркізи і стала для неї соломинкою, за яку хапається потопельник. Почувши свій вирок, Ванденес мимоволі здригнувся, і це зворушило маркізу дужче, ніж усі його недавні знаки уваги. Жінок найбільше розчулює в нас та вишукана делікатність, та витонченість почуттів, які властиві їм самим; бо витонченість і делікатність є для них певними ознаками «справжнього» почуття. Мимовільний порух Шарля свідчив про щире кохання. Побачивши, як він засмутився, пані д'Еглемон зрозуміла, що почуття його невдаване. Молодий чоловік холодно відповів:
— Мабуть, ви маєте слушність. Нове кохання — нове горе.
І він заговорив про інше, про речі неістотні, але видно було, що він схвильований; він дивився на пані д'Еглемон таким зосередженим поглядом, наче бачив її востаннє. Нарешті він відкланявся, сказавши з глибоким смутком у голосі: