Якщо отак мандруєш, то дежавю виникає постійно. Коли я нарешті в страшенних кущах знайшла дірку в підземелля, то зразу собі згадала панський будинок в Урожі, розібраний, з незасипаними підвалами. Чи було це підземелля рештками палацу Гербурта, не знаю. Воно стояло осторонь від фундаментів пізніших часів. Я помилувалась досконало викладеним склепінням з темної цегли, цегляною долівкою. Це була лише частина більшого, решту, як сказали мені, начебто засипали. Після смерті Яна Щасного Гербурта Боневичі продали, і село зникло з культурної карти Речі Посполитої. Тому швидко забулась і друкарня, через яку збунтувалась місцева шляхта, для якої друк книжок був тяжким злочином, особливо світських, та ще й праць історика Яна Длугоша, якого не визнавав Зиґмунт III Ваза. Ця друкарня знищила врешті самого Яна Щасного. Він заліз у борги, йому довелось померти в самотині подібно до Овідія. Як писав він у «Геркулесі Слов’янському»: «Першу частину життя я здобував славу для Вітчизни, другу частину здобував славу для себе…» А тим часом була ще третя частина — втрата всього, що здобув, втрата перспектив, хоча цей чоловік до останнього подиху імітував діяльність, кидаючись, як орел в клітці. Сім миль від Добромиля, по суті, залишились, хоча домашній арешт закінчився. Єдина втіха — бачити з Боневич, з Добромиля, з Фельштина свою твердиню на Сліпій горі. Он ця гора — я бачу її з колишнього двору в Боневичах. Але замку вже давно не видно, гора поросла лісом. Де народився, там і помер — в Боневичах. Віднедавна я теж почуваю себе наче у вигнанні. З одного боку в мене є змога робити те, що я хочу. З іншого — я не можу впливати на те, що хотіла б змінити. От тільки слави я не здобувала ні Вітчизні, ні собі, бо ні Вітчизна, ні я цього не потребували ніколи. Я просто ходжу собі, розмовляючи і з живими, і з мертвими.
Я ще продерлась до друкарні. Певно, її використовували під щось, може під майстерню. Певно, нікого з власників вона не цікавила як історична пам’ятка. Час зітер всі сліди. Мені не було тут чого шукати. Лишався краєвид, надзвичайно мальовничий. Я втомлено присіла на галявині, оточеній липами. За просвітом було поле чи луг. А за ним…
За ним — шпиль ґотичного костелу і вежа ратуші, як у якійсь європейській казці. Село з назвою Нове Місто. Позаду невелике галицьке село з блискучою церквою в стилі московського православного бароко на тлі гір. А зліва Вирва, біля підніжжя плато.
Коли я поверталася, почула несподіваний звук. Високо вгорі їхав іграшковий потяг з двома вагончиками, дуже зворушливий. Колись давно, коли ми тільки вселилися у львівську квартиру і у нас був позичений чорно-білий автомобільний телевізор, ми з дочкою дивились чеський мультсеріал про паровозик, який нам страшенно подобався. Певно, то була електричка «Старий Самбір—Нижанковичі», яка прямувала зараз до Добромиля, щоб зробити зупинку біля мертвого станційного будинку. Все це відволікало мене від тих Боневич, але, можливо, так було потрібно. Я лише пошкодувала, що не їду зараз в тому потязі і вітер з відчинених вікон не освіжає мені лице.
Я знала тепер свій наступний маршрут.
Нове Місто
Я пишу ці рядки 7 березня 2014 року, коли над Україною нависла тінь війни, якої вже не було сім десятиріч, і намагаюся зосередитись на цій мирній книзі, давно запланованій, укладеній у моїй свідомості гарною барвистою мозаїкою. Мені дуже хочеться, щоб ця мозаїка була укладена, бо світ тепер так швидко змінюється і так легко руйнується.
Після моєї поїздки в Боневичі минув майже рік. То було відразу після Великодня. Я сиділа на поваленій липі на околиці Боневич і вітер був такий сильний, що виривав з рук пластикову склянку з кавою. Перед очима було Нове Місто, яке я вже проїжджала минулого разу, повертаючись до Самбора, а звідти до Львова старою розбитою маршруткою. Тепер я збиралася туди. Мені хотілось піти туди пішки через поле навпростець, але вітер був надто сильний, а поруч врізалась ґрунтова дорога, бодай трохи захищена плато на тому березі річки. Не знаю, але у мене було відчуття, що шпиль костелу і вежа ратуші можуть зникнути, як марево, або дорога обдурить, і я туди не потраплю. Цього разу зі мною мандрувала знайома. Вона була витривала, як коняка, терпляча, однак для неї ця подорож не була сакральною і містичною. Щулячись від холодного вітру, що часом сипав дощем, я до останнього моменту не вірила, що увійду до Нового Міста. Врешті ми допили каву і пішли, і вітер раптом ущух. Це не вперше зі мною таке траплялось. Наче вітер вирвався з моєї свідомості, збуреної емоціями, і вже не повернувся.
За якісь там кількасот метрів з’явилась обшарпана табличка «Нове Місто», а саме місто було на пагорбах і до нього ми увійшли через узвіз, наче через браму, і вийшли прямо до костелу.
У XIII ст. було село Библо, але його спалили татаро-монголи, і вцілілі мешканці поселились трохи збоку, на новому місці. Кожне село чи місто в Галичині пережило татаро-монголів, потім татаро-турків, чуму, Хмельниччину, ще турків, холеру, Першу світову, Другу світову, Голокост, перші совіти, другі совіти, і відповідно до цього чергувались культурні шари. І ще шляхетські війни. Але жменька людей лишалася, і їм не було куди йти. Як і мені. Я знаю, що ніколи не покину рідну землю. Мені вже пізно це робити. Вчора я розмовляла з сестрою, і ми обидві вирішили: «Чого бути, тому не минути». І можливо, у цьому і полягає секрет людської осідлості, бо дуже мало сіл чи міст зникли назавжди. Доки існує та чи інша цивілізація, звичайно. Це не так примітивно, як я описую. Існує певний механізм збереження соціуму. І хто зна, чия то жертва: тих, що пішли, чи тих, хто залишився.
А справа була ратуша. Не стара, початку XX ст., бо Нове Місто не було лише новим місцем, а й повноцінним містечком з магдебурзьким правом. Трохи чудернацька, з дерев’яною вежею, незграбна, але дуже велика, бо не губилася навіть на чималій ринковій площі. Клапоть стіни був помальований у яскраво-рожевий колір. Там знаходилася крамничка з предметами вбогої розкоші і потрібними речами — керамічні фігурки, вазочки, світильники, штучні квіти, лампадки, косметика, горщики під рослини, пральний порошок, пластикові відра, лазерні картинки. І ще — ритуальна крамниця. Власне, у ратушах внизу завжди були крамнички. В одній, кажуть, торгував п’явками найбідніший єврей. Євреїв тут було до Другої світової майже триста чоловік. Вище на дверях здалеку було видно висячі замки. Звісно, бібліотека теж зачинена. Як і всюди. А сільрада, до якої належать і Боневичі, що, певно, ніколи не падали так низько за всю історію, бо тепер не мають навіть власного війта, чомусь була не в ратуші, а в будинку на площі. Раніше я зауважила таке саме в Журавному, про яке ще напишу. Як на мене, то це приниження статусу міста, що мало колись магдебурзьке право, а тепер стало селом.
Нове Місто осторонь від великих шляхів, і коли виїжджаєш з нього, довгий час їдеш вбогою рівниною без нив, з поодинокими рідкими гайками, що просвічують наскрізь. Таке відчуття, що ця земля не в Галичині, а якась нічия.
Зате Нове Місто з видолинками, річкою Вирвою, старими міськими будинками, будками, що були колись єврейськими крамничками, навіть в цю ранню весняну пору, живе і барвисте, і навіть більш старожитнє, ніж Добромиль. Село, з якого їздять на роботу, яке вже погодилось з тим, що нічого доброго не буде, а відтак живе ощадно й тихо. Кілька разів проїхала підвода, за якою біг песик. Ще ніхто не працює, помалу відходить від Великодня, і люди якісь відсторонені й розгублені, бо ж нема до чого приліпитись, то вони імітують якусь діяльність. Ми спитали в якогось чоловіка, коли буде автобус в бік Самбора, бо ж треба встигнути додому. Не дай Боже лишитися в такому глухому закутку, де немає нікого знайомого. Колись моя дочка не могла виїхати з Добромиля вже о 6-ій вечора, і я мусила видзвонювати знайомим, щоб прийняли її й Томека на ніч. Дядько нам сказав. Ми мали в запасі годину чи більше і подались до костелу святого Мартина, відреставрованого поляками, ошатного, обгородженого. Навіть оборонні вали тут збереглися. Костел був з початку XVI ст., і будували його не Гербурти. Але від нього видно ту ж Сліпу гору із замком Гербурта, бо ж до Боневич рукою подати. Наші костели зачинені, але в багатьох є решітка, через яку можна заглянути всередину, а вже на ніч замикають ковані двері. Можна було б пошукати ксьондза, але ми посоромились. Для цього треба мати поважніші підстави.
Костел виглядав, може, не так велично й ґотично, як, наприклад, у Городку чи Дрогобичі, але дуже надійно. Сховатися поза містом на цій рівнині не було де, ні від турків, ні від волохів, тому ховалися в мурованих святинях, хоча рідко це було раціональним рішенням, радше ірраціональним, бо коли нападникам вдавалося вибити двері, то гинули всі, від старого до малого. Але вкупі, в молитвах, смерть не видається марною. Найбільшої масакри Нове Місто зазнало від війська Хмельницького. Люди сховалися в костелі, все місто. Козаки вибили двері і познаходили навіть тих, хто сховався у вежах та на горищі. Кров протекла звідти і навіть через два століття її сліди було ще видно. Чи не кожен оборонний костел в Галичині пам’ятає Хмельницького, ту нечувану жорстокість, з якою християни нищили християн. Залишилися сліди від гарматних ядер і прихована в радянські часи правда, яку ніхто не наважувався розповідати. Чутки линули швидко, і громади міст незалежно від конфесії об’єднувалися проти «визволителів». Де я тоді могла думати, що через кілька років ми з острахом чекатимемо війни з Росією. Якщо в Хмельницького було крім особистої образи ще якесь політичне виправдання, то тепер ми маємо справу з патологічним бажанням стерти Україну з лиця землі.
З Нового Міста походять дві непересічні персони. Гуманіст Лукаш з Нового Міста, автор першого підручника з епістолографії, що навчався у Яґеллонському університеті, магістр вільних мистецтв, який закликав до гармонії душі й тіла. Під кінець життя він повернувся до Нового Міста, займав громадські посади, бо довгий час служив у Любліні писарем. Рідко хто з гуманістів повертався додому, а от Лукаш повернувся.
І ще Бенедикт Гербест (1531—1593), богослов, викладав у Познанському університеті, був ректором міської школи у Львові і як єзуїт надавав великого значення навчанню. Він поділив учнів на класи і ввів розклад занять. А ще полемізував з Герасимом Смотрицьким на теми унії. Ясна річ, особа не цікава для українських науковців, яких досі відштовхують конфесійна приналежність та мова історичних осіб. Насправді Гербест — це латинізована форма прізвища Зеленський чи Зелінський-Гербертус Неаполітанус. Можна подумати, що Бенедикт був з Неаполя. А насправді з маленького містечка біля Добромиля. Ні Лукаш, ні Гербест не з’явилися з нічого. Вони отримали першу освіту в школі Нового Міста, так званому літературному братстві, що існувало з 1511 року, і звідти вирушили зі своєю просвітницькою місією.
Власне, Гербурти, що прийшли з Моравії в часи князя Лева Даниловича, теж були Зелінськими, на що вказує і колір їхнього герба, тобто це теж латинізоване прізвище. Але Гербурти не залишили по собі нічого видимого в теперішньому Новому Місті, бо воно належало їм короткий час — у XV ст. Втім, думаю, що і батько Гербурта Ян Гербурт, і його син контактували з місцевою культурною елітою. Колись я знайду докази цих стосунків.
Ми побачили через дорогу від костелу знищену стару споруду, в якій хтось доживав віку, певно, колишню плебанію і заразом парохіальну школу. Коло неї крутилася жовта собака, яку ми пригостили, але вона була дуже налякана, напевно, всі її кривдили. Бувають такі собаки, яких всі ненавидять лише за те, що вони приводять цуценят. У такому великому світі для них немає місця. Мені враз стало неприємно, та й день був похмурий, люди потрохи збиралися на зупинці. У який бік не їхав би автобус, тільки б вибратися звідси. З’явився гурт підлітків, що чекали на автобус, бо уроки скінчились. Вони кричали, вищали, і на них з осудом дивилися старші жінки, що всілись на лавці, які теж кудись їхали. Але куди? Вранці зрозуміло — на базар, а після обіду? Певно, і їм було цікаво, але ми вже пояснили, що зі Львова, і перестали їх цікавити. Віз із кіньми знову їхав дорогою, той самий, і порожній. Видно, господар використовував його як транспортний засіб. На всьому лежала якась печать післявеликоднього похмілля і розхлябаності. Скоро почнуть садити картоплю і все потече в постійному руслі, а зараз життя вихлюпувало все більше людей: хтось кудись їхав, хтось когось зустрічав, а на величезних бруньках каштану повисли важкі краплі води.
Скелівка (Фельштин)
Лицарі Гербурти прийшли з Моравії сімсот років тому і заснували Фельштин, який тепер називають Скелівка. Ян Щасний стверджував, що його рід живе на Русі вже чотириста років. Фельштин належав Гербуртам до 1631 року. В 1400 році це вже було поселення, обнесене муром з усіма атрибутами європейського міста. І як місто скінчився Фельштин за других совітів. Але міста не приховаєш. Нема ратуші, але є ринкова площа, двоповерхові кам’яниці, а також те, що за звичкою люди досі кажуть: Руська дільниця, Польська, Єврейська. Люди тут досі вважають себе підданими Гербуртів.
Але все по порядку.
То було 9 травня. Я багато разів, прямуючи до Добромиля автобусом, проїжджала через Скелівку, але так і не ступила на цю землю ногою. Що там встигнеш побачити крім занедбаного ґотичного костелу з червоної цегли і вежі! Цього разу я приїхала, щоб усе добре роздивитись, і відразу пішла до костелу св. Мартина, покровителя воїнів і пастухів, і Гербуртів, позаяк вони теж були родом з Паннонії. А це лише десяток метрів через площу. Я зайшла на подвір’я храму і відразу побачила, що до другого поверху вежі приставлена довжелезна драбина. Либонь, реставрація. Якби нікого не було, то я б полізла відразу, але навпроти сиділи якісь дядьки, що вже розпили флящину, чи тільки планували. Лізти без дозволу місцевої громади було непоштиво. Я не хотіла виглядати погано в їх очах. Пішла туди, тримаючи в руках фотоапарат, привіталась і спитала, чи можна мені залізти нагору. «Пані, — сказали мені їхні очі, — ви, либонь, несповна розуму?» Але відповіли, що можна, але небезпечно. Поки я лізла по драбині, яка хиталась, але мусила витримати моїх 40 кг з хвостиком, відчувала спиною, що ці добрі люди переживають за мене. Я боюсь висоти. Іноді в мене бувають навіть напади гірської хвороби. Але хоч ноги трохи й тремтіли, я долізла до другого поверху й побачила під ногами лише частину настилу — а решту прірва. Я подумала, що коли сюди лазять діти, то це погано. Краще б прибрати драбину. Власне, тут не було нічого цікаво, крім отворів-бійниць. Пізніше я довідалась, що оборонна вежа мала чотири поверхи, але у Першу світову верхівку зніс російський артилерійський снаряд, тому вежа зараз виглядає незавершеною, як Вавилонська. Зараз тут мешкають самі українці після етнічних чисток XX ст., яким, звісно, байдуже, до збереження полікультурного спадку, й естетичні смаки у них специфічні. Я ще не здогадувалась, які сюрпризи мене чекають далі. Я навіть вибралася по балці на третій ярус і визирнула у віконце. Дядьки, звісно, чекали мого щасливого повернення чи падіння. Пару разів мене хитнуло і я вирішила не жартувати із власним життям. Крім сухого дерева і поперечки зі слідами мотузки від дзвону, тут не було нічого. Внутрішні сходи давно вже пішли в небуття — їх прибрали. Я зійшла вниз і полізла в дірку на першому ярусі — темне приміщення, захаращене рештками меблів і наочною агітацією часів радянської школи, бо школа була поруч. Ліхтарика в мене не було, я його й не беру у свої подорожі, точніше, завжди забуваю.
Костел був зачинений, але відремонтований. Я ще пам’ятаю кілька років тому провалений дах і вибиті вікна. Тут уже був добудований ґанок і пластикові вікна а ля «смерть пам’яткам архітектури». Невже це все? — подумала я. Більш як дві години зі Львова. І, певно, я б повернулася, якби не ті троє чоловіків. Я пішла до них питати, де місцевий ксьондз. Виявилося, що то вже греко-католицька парафія. Я подумала, що, може, горе-реставратори бодай лишили щось в костелі — надгробки, розписи. Врешті, один дядько погодився мене відвести до священика. Я знаю добре цей тип сільського «сироти», що живе сам, і з того, що комусь щось зробить за горілку і харчі. Самотні бабусі наймають його скопати город, порубати дрова, щось підсобити. Я зверталась до нього «пане Іване», бо він не був п’яний і поводив себе ввічливо. Священика не було вдома, ніхто не відчинив, то ми пішли до жінки, яка прибирає в церкві. Іван сказав, що якщо я пожертвую щось на церкву, вона відчинить. На жаль, та жіночка належала до того типу, що мене недолюблює: огрядна, з вузькими колючими очима, вона зустріла мене й Івана непривітно, але завагалась, почувши про гроші. Я сказала, що пишу статтю для газети, і тут жіночка наче сказилась: ходять, пишуть всяке про нас, не відкрию. Я позадкувала, і ми пішли геть. Жіночка ще щось кричала вслід.