— Чого вона так?
— Е, — махнув рукою Іван, — хтось написав, що костел зіпсували ремонтом.
Тепер я все зрозуміла. Пластикові вікна підказали.
— Не переживайте, — сказав Іван. — Я вас відведу до вчителя. Він багато знає. Зелінським його звати. Він має книжки про Скелівку.
Зелінський виявився спрацьованим старшим чоловіком, що повернувся щойно з поля. Ми з ним сіли надворі. Він приніс мені стару польську книжку про Фельштин, розповів, що у Варшаві шукав матеріали про Гербурта, але я могла думати лише про одне: потрапити до костелу. Нарешті Мирон Іваник видзвонив церковного старосту і, попрощавшись з Іваном, ми з паном Зелінським пішли до костелу. Неподалік від хати Зелінських я побачила прегарну стару церкву Кузьми і Дем’яна XVI ст., правда, пофарбовану, але в оточенні старих дерев вона виглядала так, як має виглядати справжній храм: притульно. Є таке слово.
Зелінський дорогою ще розповів на моє прохання драматичну історію з криптою, яку я вже чула від Мирона Іваника. Як кілька років тому під стіною костелу провалилася земля, і діти перші побачили багато трун з крипти. З-під віка однієї визирала довга жіноча коса. Хтось подзвонив у район, але поки приїхали звідти, місцеві жителі вже забетонували сховок. Вони заявили, що нікому не дозволять тривожити Гербуртів. А відтак почали відновлювати костел, бо поляки не збирались цього робити. Може, не встигли, а може, свідомо не хотіли підтримувати храм, збудований Гербуртами, бо Ян Щасний свого часу виступав за права русинів як корінного народу.
Невдовзі приїхав церковний староста, місцевий фермер, і відчинив костел. То був жах, звичайно. Євроремонт по-українськи. Я перелякано застигла перед усією цією «красою». Староста сказав, що поляки не хотіли, то вони все взяли під свою опіку. Я знала, що Борис Возницький врятував вівтарний хрест і вивіз деякі надгробки. Я все розуміла. Для мешканців Скелівки, які шанували Гербуртів, було справою честі врятувати їхню усипальницю. Але не в такий варварський спосіб! Я вже не вперше таке бачила, зрештою, навіть у Львові ніхто не бореться з пластиковими вікнами на середньовічних кам’яницях, що вже казати про провінційні містечка і села, де до невпізнання спотворені давні церкви. Коли торгують парафіями, а парафіяни в житті не бували в музеї чи картинній ґалереї… Але й раніше було так! Але чомусь майстри намагались вписати будівлі в краєвид, вкладали в ремесло душу. І чим більше вони задивлялись на чуже, тим ставало гірше. Якби тут далі мешкали німці, євреї, поляки, українці, Скелівка не була б такою занедбаною, як Добромиль. Етнічні чистки XX ст. знищили весь культурний шар, не сховали його під шаром попелу, а просто перетворили на сміття.
Староста запросив нас із Зелінським до себе. Я не дуже хотіла йти, але довелося. І переконалася, що люди, поза посадами й чинами, бувають дуже хорошими. Щойно староста дивився на мене ображено, що я недооцінила красу інтер’єру, але у себе вдома він став справжнім і щирим. Розповів, що вирощує сто сортів картоплі і продає насіння, і має клієнтів у Підбужі й Сторонній. Я мала змогу скуштувати неймовірно смачну картоплю, хоча не дуже її люблю. А потім виявилося, що цей чоловік ще й кактуси любить, і ростуть вони у нього в маленькій оранжереї. І направду це було для мене найбільше відкриття у Скелівці — побачити людей, що вміють жити цікаво.
А потім я попросилася, що хочу подивитись ще на цвинтар, але вже сама.
Цвинтар був всіяний білими нарцисами. З трави випинались старі польські надгробки, за цими могилами давно вже ніхто не доглядав, не приїздив, і були вони осторонь від українських. Але квіти так гарно цвіли на сонці.
Я мала ще час до автобуса, коли повернулась до костелу, пройшлась до залізниці, якою приїхав сюди Швейк і тут відстав від потяга. Довкола колії була болотиста рівнина, а саме містечко стояло на узвишші. Я сіла біля костелу там, де мене ніхто не бачив, бо 9 травня вихідний день, і крім місцевих пияків старшого віку вже збиралась на гульки місцева пацанва. Люди тут різні, всім не догодиш. У траві я знайшла шмат червоного скла, яким склили вікна в костелі, й дивилась через нього на цегляну стіну, яку, на щастя, ніхто не реставрував. Звідти було також видно Сліпу гору. Весь мій світ обертався довкола замку Гербуртів, як життя й самого Яна Щасного. Певно, і з Сусідович, що по дорозі до Старого Самбора, видно також Сліпу гору. Там, де був і є кляштор кармелітів, що дозволив заснувати Еразм Гербурт, опікуном якого був Ян Щасний. Але щоб дістатися туди від траси, треба дуже довго йти. Колись я й там побуваю.
Я сіла в напхану невихованими студентами маршрутку й простояла до самого Самбора. Це нагадало мені поїздки електричками в суботу чи неділю, коли студенти штурмом захоплюють місця і нікому не поступаються, навіть хлопці знайомим дівчатам. Дежавю. Весь час мене не полишав неспокій, наче я не отримала того, чого чекала, хоч спілкувалася з людьми, дуже приязними до мене. Я не була певна, чи напишу роман про Гербурта, і чи взагалі варто його писати. У Добромилі я відчувала його присутність, але тут були інші Гербурти. Взагалі я читала, що рід Гербуртів зник у XVII ст. Прізвище ще траплялось, але то не були прямі нащадки тих Гербуртів. Інша гілка звалась Добромильськими. Серед моїх предків була якась шляхтянка Емілія Добромильська.
Муроване — Ляшки Муровані
Коли це було? Коли в мене був звичайний плівковий фотоапарат. Я готувалась писати «Слугу з Добромиля», і Марина Мнішек, галицька Марія Стюарт, не входила в мої плани. Але Муроване, тобто колишні Ляшки Муровані, були так близько — між Хировом і Старою Сіллю, збоку від траси. І кожного разу, проїжджаючи, я бачила будку зупинки «Муроване». До Добромиля є різні дороги. Основні — це через Скелівку і Стару Сіль. Приїжджаючи зранку на головний вокзал, я ніби грала в лотерею: сідала в той автобус, що був раніше.
Туристи не їздять в Муроване і не пишуть про це у блоґах. Від замку нічого не залишилось, а сама історія Лжедмитрія українців не надто цікавить. В історії Галичини ця авантюра наче анклав окупаційної історії. Через кілька років я жадібно накинусь на книги про війну 1612 року, бо участь у ній брав хтось із Гербуртів, можливо, Ян Щасний. Але й тоді, коли я вийшла з автобуса, щоб йти в Муроване, я знала, що цієї теми мені не оминути.
Інтернету я тоді не мала, тільки дві книжки про Старосамбірщину та пам’ятки історії Галичини, тому інтриґа була. Коли начитаєшся блоґів, статей, часом не хочеться навіть їхати. Але це добре, бо тоді починаєш шукати мимоволі те, що поза кадром.
Було літо, здається, червень. Я вийшла з якоюсь жінкою і стала розгублено, бо не знала, в який мені бік іти. Справа вниз спускалась ґрунтова дорога і на початку її в оточенні здичавілих кущів стояв хрест. Я наздогнала жінку, й ми всю дорогу проговорили, точніше, я намагалася її розговорити. Жінка показала мені, де церква, де замок, тобто його останки, де ще дві церкви, що стоять впритул. Вона не належала до тих, хто геть нічого не знає, просто їй не хотілось сказати щось зайве. А я не знала нічого. То була просто розвідка на місцевості. Про все інше я дізнаюсь потім.
Спершу був гарний будиночок біля вже неіснуючої брами. Можливо, XVIII ст., а далі липова алея, пам’ятка природи, і збоку залишки задушливого темного і зловісного парку. Я пішла навмання і врешті побачила темно-коричневий зуб єдиної стіни, що залишилась, і все заросле бур’яном та кущами. Ото все, що залишилось від замку, де Дмитро просив руки Маріанни Мнішек, доньки самбірського старости Юрія Мнішка. Не дивно, що сюди ніхто не приїздив.
Світило сонечко, пахло травами й квітами. Я всілася на скошеній галявині відпочити, і помалу довкола мене почав змінюватись краєвид. Я сиділа на подвір'ї палацу, чи, може, то була головна зала? Це не так важливо. Я пробиралася сюди через глибочезні рови, рештки стіни були над ровом, значить, це таки була зала, внутрішня частина палацу. У XV–XVI ст. ця місцевість теж належала Гербуртам, але замок збудували Тарло, а на початку XVII ст. тут оселились Мнішки. Юрій Мнішек, батько Марини, був справжнім Мідасом: гроші так і липли до його рук. Однак нічого по ньому не залишилось в Галичині. Жадібність і ненаситність завжди закінчуються руїною.
26 травня 1604 року Лжедмитрій попросив руки Маріанни, можливо, я навіть сиджу зараз на тому місці. Для мене число 26 завжди було фатальним, і в нумерології воно віщує великі тектонічні зсуви. Якби не підтримка Мнішеків, хтозна, чи була б ця авантюра, якій, правда, так і не вдалося змінити цивілізаційний хід історії, бо візантійщина не могла сприйняти західноєвропейські буржуазні цінності. Ось зараз я пишу ці рядки вже у XXI ст., але нічого не змінилось. Та сама візантійщина, ті самі арґументи. Виделка в руці цариці Московської Марини переважила здоровий глузд. На початку XX ст. замок ще був цілий, хоч і розграбований. Але в Першу світову російський генерал, довідавшись, що тут бував Лжедмитрій, наказав випустити двадцять артилерійських снарядів. А кавказька дивізія зґвалтувала всіх жінок в околицях Ляшок Мурованих. Така ось помста.
Хоч замку й не існує, але його контури проступають все одно. Ось тут був канал, що сполучав Стривігор із замком. На горі парк, який створив Мнішек за європейським зразком. Цей чоловік був безмежно амбітним і пожертвував однією зі своїх дочок, яка була спершу романтичною дівчинкою, але під кінець свого короткого життя стала справді королевою. Правда, проклятою королевою.
Восени 2013 року ми, українські письменники, приїхали сюди. Купа людей повела нас показувати руїни. У траві лежав відколотий величезний герб Мнішків, а трохи віддалік нам показали засипаний підземний хід. Потім між двома костелами XVIII ст. — Марії та Йосифа бард Ігор Жук вперше виконав пісню на слова Яна Щасного «Пастуше, пастуше», текст якої я знайшла в «Геркулесі Слов’янському». Муроване для мене як високий звук, що постійно бринить у небі.
Стара Сіль
Коли я думаю про Стару Сіль, мене огортає дивне почуття розгубленості й провини. Я просто не знаю, що мені робити з цим розтраченим скарбом. Може, мені слід було не їхати в Добромиль, а вийти дорогою в Стару Сіль і там залишити своє серце? Бо чому все, що я бачу в Старій Солі, мене так ранить? Від моєї колишньої однокурсниці, в якої чоловік втратив мову від інсульту і яка так лагідно каже до нього «Івасю», від тих двох кошенят, які я відвезла до директора тамтешньої школи, ще зовсім маленьких, бо я мусила рятувати їх від інфекції, і не знаю, чи врятувала, від того, що сіль у Старій Солі вже скінчилась, і вітер гуде в покинутих колодязях і тунелях, від вілли «Анна», з якої зробили психлікарню… Мені так і не вдалось охопити оком усе село, хоч я й вилізла на пагорб, де цвіла шипшина і пінився бузок на чиємусь порожному осідку. Я весь час почувала себе стиснутою в материнській складці двох узвиш, бо потрапляла знову і знову сюди не сама, а з екскурсіями, і тільки один раз я відчула якесь просвітлення, коли опинилась нарешті сама і сиділа під дзвіницею церкви св. Параскеви, збудованої ще 1440 року. Не тому, що там було затишно, гарно, а тому, що в цій церкві могли хрестити, вінчати когось із моїх предків, волохів Басарабів, нащадків молдавських господарів, що володіли тут соляними криницями. Отут я відчувала себе захищеною, і все співало довкола мене літом, і дихало силою благодаті.
А решта… Решта було не моє. Коли я проїжджала вперше повз зруйнований костел, з гніздом буська довкола хреста, то хотіла зійти. Згодом мені вдалося потрапити всередину, коли почались реставраційні роботи. Прийшов служка і відчинив нашій групі.
Костел св. Михаїла всередині був моторошно прекрасний — з місцем для органу, зотлілими дерев’яними ґалереями, оголеною цеглою, незрозумілою будовою. Нутро нагадувало печеру чи лоно, з плавними, якимись жіночими лініями. Виявилось, що частину його складає каплиця св. Анни з XIII ст., а сам костел відбудовано після зруйнування його Хмельницьким. Часом я думаю, що військо Хмельницького приклало руку до зруйнування чи не кожного костелу, бо мешканці не завжди мали чим відкупитись, або не бажали. Дивна то була війна, більше релігійна, ніж визвольна. Посеред костелу було чисте місце, обтулене запонами й білими коругвами, з сучасним вівтарем для тих небагатьох римо-католиків, що пережили лихі часи XX ст.
Я бачила чимало костелів у своїх мандрах, але цей був найдивніший. У ньому було щось справді дуже слов’янське. Такий костел не могли збудувати в Німеччині, чи Франції, чи Італії. І цей бусьок нагорі. Я бачила, як поміняли дах, але гніздо все одно залишилось. Напевно, старосільські жаби мають солонуватий присмак, як вода в цих криницях. Три тисячі років тут без перерви видобували сіль, аж до середини XIX ст. Страшно уявити. Від білих хорватів до поляків. Я колись писала статтю про галицьку сіль. Історія Галичини — це історія солі. Видобутку й продажу. А ще історія випасу худоби, яку приганяли аж з Волощини.
Мій дідо знав більше, ніж знаю я. Він був славного роду, але рід розтеребився, поринув у непам’ять. Басараби досі живуть в Старій Солі. Але мені чомусь страшно зазирати в цю колиску.
Колись Мирон Іваник показав мені, проїжджаючи віллу Анни, сецесійний будиночок вбік від траси, з перекособоченим флюгером, дуже легкий і ошатний. Це нібито місцевий поляк-багатій побудував його для своєї коханки в 1911 році. Мирон розповів те, що ніколи не розповіли б мешканці Старої Солі, й про що я не читала у товстому збірнику, присвяченому Старій Солі, виданому за гроші іншого багатія, «нового» українця. У 1939 році родину поляків, що мешкала у тій віллі, виселили. Не знаю, про яку жінку йдеться, навряд чи то була та сама, але досить того, що вона покинула будинок. І поки йшла, на неї напали місцеві, зґвалтували і вбили. І певно, що тутешні люди знають, хто це був. І в кожному селі чи місті є страшні й ганебні таємниці з темних часів: Хмельниччини чи Другої світової. Все відбувалось за певним шаблоном. Я не зразу це зауважила, тільки після того, як почала мандрувати. А людям, які все життя живуть на одному місці, здається, що воно єдине і неповторне. Ну, то який сенс тоді мандрувати? Сенс є лише тоді, коли ти знаєш, що сенсу немає, але все одно їдеш. Важлива сама подорож. Ти вступаєш поміж одні й ті самі декорації — ратуша, костел, церква, замок, цвинтар, і колись ця монотонність, аж до асортименту продуктового магазину, вистрелить тобі у саме серце.
Хирів
Коли я ще працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, у 1985 році, то весь час чула про колекцію Хирівського єзуїтського колегіуму, від якої наразі залишились лише побляклі метелики на шпильках. Їх я бачила й два роки тому, коли працювала у фондах музею. Власне, ті метелики й зачепили мене, а оскільки я проїжджала чи навіть пересідала в Хирові, прямуючи до Добромиля, то треба було нарешті оглянути це маленьке прикордонне містечко з препоганими дорогами. Чесно кажучи, таких ям біля вокзалу я ніде не зустрічала. Наче їх спеціально вирили, щоб ніхто не залишався у Хирові і не смів їхати через нього до Польщі. І ще на гербі Хирова — сокира. Проте я не з лякливих, і мені страшенно подобається тутешній залізничний вокзал, дуже великий, який будували під єзуїтську колегію. Колись через той вокзал їхали потяги із Західної Європи і в Західну Європу. Тут був Швейк. І хоч я дуже люблю бравого вояка Швейка, дивлячись на цей вокзал — наче айсберг посеред кічу та руїни, насамперед згадую повість Генріха Бьолля «Поїзд точно за розкладом», де розповідається про німецьких вояків, які їдуть на східний фронт у Другу світову. Хоч автор не називає Хирів, але це саме те місце, яке проїжджає головний герой, який ЗНАЄ, що загине десь між Львовом і Стриєм. Уся історія — це історія здійснення пророцтва. Якби Генріх Бьолль знав ще те, що назва Хирів ймовірно походить від слова латинського «герой», бо тут в перших століттях нашої доби був шпиталь для римських вояків, щось на зразок санаторію, де вони відновлювали свої сили. І що там, біля вокзалу, в розкопах знайшли колись навіть кілька римських монет. Герой роману їде після відпустки й лікування у саме пекло — імперію Сталіна. У радянські часи, звісно, ця повість не перекладалась, хоч вона, властиво, з тієї самої серії, що і повість Ремарка «На Західному фронті без змін». І мені здається значно глибшою.