Дивовижне містечко, яке відділяють від Золотої гори залізниця і глибокі яри, де чомусь дуже тісно, але все під рукою, і можна посидіти в кафе по дорозі на гору, надворі і навіть випити доброї кави, хоча в таких містечках як правило ритуал кавування супроводжується запахом пива.
На свій день народження, 26 липня, я вирішила поїхати з дочкою та її приятелем до Щирця, хоч весною вже там побувала. Але то була екскурсія по німецьких колоніях, і в Щирці ми були коротко. Мені подобається все спершу розвідати, а тоді вже когось привезти.
Ми виїхали вранці й пішли спершу до костелу св. Станіслава XVI ст. Йому пощастило — завжди був чинним, реставрований, що загалом дивно. Нам, не полякам. Ми так давно живемо у викривленому культурному й гуманістичному просторі, що не переймаємось не те, що тоталітарним вандалізмом, а й сучасним. А чиновники ще й вимагають хабара, коли іноземці хочуть відновити цвинтарі та храми своїх дідів, і досить часто, отримавши відмову, полишають все це далі руйнуватись.
Я знала, що Лада цього не любить, але показала їй будинок плебанії, де енкаведисти мордували людей, а поруч гуркотів трактор, щоб заглушати крики. І ми купили квитки в громадський музей злочинів комуністичного режиму. Завідував ним старий чоловік, мабуть, колишній репресований. Це все тяжко, я знаю, але треба пересилювати себе і йти, слухати, дивитись, бо це все, що ми можемо зробити для пам’яті замучених. Навіть квитки за дві гривні підтримають музей, а відвідувачів тут не так багато, туристи сюди не приїжджають.
Давньоруський замок у Щирці, чиї мури, хоч і осіли, але досить добре збереглися, був місцем укладання угод між князями. Правда, у XIII ст. його зруйнували татаро-монголи, а в XIV наш край анексував польський король, і з тих пір замки будувались уже на західноєвропейський штиб. Тепер добудовано в’їзну браму, нагору провадять сходи, а посеред замку самотньо стоїть біла церква, ще з XV ст., хоча й перебудована. Коли я була тут вперше, священик виголосив перед нами цілу драматичну промову про храм, у якому рятувались від ординців, кров, яка в’їлась у цеглу, відчувалось, що це не просто священик, а людина освічена, знавець історії й мистецтва. Зараз церква була зачинена, але коли ми відійшли, то побачили священика на подвір’ї. Він і церква губились на великому просторі, зарослому травою. У мурі був пролом, і якийсь час ми йшли польовою дорогою. Золота гора дуже велика, зі зрізаною верхівкою. На схилах її примостилось кілька хаток, а на самій горі були латки городів. Звідти відкривався чудовий краєвид, трава все ще була вологою від роси. Якби я була тут сама, то пішла б іще далі, і просто сіла б у траві й довго-довго сиділа. То було місце добра й сили, і під шаром ґрунту ховався білий камінь, з якого жив і досі живе Щирець, хоч камінь не дуже тривкий, але з нього багато чого можна зробити.
Щоб потрапити на єврейський цвинтар на схилі гори, треба було зійти сходами і піти ґрунтовою дорогою попід гору, оминути колишню єврейську різницю і за поворотом у лісі знайти непримітну стежечку. Ступити кілька кроків і побачити сірі, вкриті мохом надгробки, похилені, перевиті плющем, підважені корінням дерев. Зліва були найстарші надгробки, більшість із них вже занурені цілком в землю, через хащі було важко продиратися. По цьому цвинтарі можна вивчати історію євреїв Щирця, бо жоден камінь не був вивезений чи розбитий. Але більшість євреїв, вихідців з Галичини, нічого не знають про цей забутий цвинтар, який сховав ліс і Золота гора взяла під свою опіку. Напевно, щирецькі рабини добре молились. Я чула навіть про існування щирецької школи юдаїзму, але досі нічого не знайшла про неї. Все-таки існував етнічний розділ, і один народ не цікавився іншим, співіснуючи тільки на побутовому рівні. І тому є Щирець польський, німецький, український, єврейський, і нема просто Щирця. Хоча звести всі ці історичні дані в одне не так важко, просто дослідники самі дотримуються правила розділу.
Ми так довго блукали, Томек читав і перекладав ті написи на івриті, які чітко виділялись, ми то сходились, то розходились і врешті дійшли до XX ст., яке закінчилось для євреїв 30-ми роками. Де поховані жертви Голокосту, ми не знали. Для цього треба було когось спитати.
Додому ми їхали якимось дивним автобусом, що об’їжджав глухі села; падав дощ. Я нарвала оберемок полину і в мене пекли очі й свербіло в носі. Золота гора… Я часто згадую її і хочу до неї повернутись, щоб просто посидіти в траві й ні про що не думати. Вона притягує мене до себе як територія свободи, нічим не обмеженої, а таких місць я знаю дуже мало.
Бібрка
Можливо, задля Бібрки і створювалась ця книжка. Або просто я хотіла передати словами своє захоплене сприйняття цього маленького міста всього за 20 км від Львова, але не мала змоги. Мені навіть не треба їхати на автостанцію, а просто піти до залізничної колії з чудовою тихою будівлею Сихівського вокзалу, перейти через неї і чекати на зупинці. Не знаю, у чому чар Бібрки: чи у її оточенні, чи у приємній дорозі до неї, але це — особливе місце, яке наповнює душу ніжністю, тишею, спокоєм.
Колись мені трапилась маленька книжечка спогадів Уляни Кравченко «Розвіяні листочки», яку я сприйняла як письменниця, і як жінка, і як жінка-письменниця. Коли Уляна Кравченко вчителювала у Бібрці, то передала місцевим священиком, який їхав до Львова, рукопис повісті для Івана Франка. І поки віз трясся на розбитих дорогах, рукопис випав і загубився. Тоді не було комп’ютерів і друкарських машинок. Рукопис був у одному примірнику, його так і не знайшли. Священик сприйняв це як дрібну прикрість, що дуже засмутило Уляну. Вона до кінця життя не могла пробачити йому цієї недбалості, бо якби панотець шанував письменницьку працю, він би не поклав недбало рукопис скраю. Мені було просто фізично боляче, коли я читала про це. Мені боляче й зараз. Я пам’ятаю, як мені було самотньо, коли я перший рік після університету вчителювала в глухому селі неподалік від Чорнобиля і писала там свого «Господаря» в грубому зошиті. Серце моє було розбите, я не мала жодних перспектив, і єдине, що рятувало мене — це листи друзям і нечасті поїздки до Києва. Я була дуже слабкою, і найменше розчарування в людях ставало для мене катастрофою. І водночас я була дуже сильною, переповненою емоціями, намагаючись заповнити порожнечу творчістю.
Уляні Кравченко було незмірно важче, ніж мені. Бо в школі до мене ставились байдуже, я була там чужа, нікого не дратувала, не мала ворогів. Усі знали, що школу закриють, і я поїду геть. Не було в мене й гендерних проблем, і я вже видала першу книжку.
Але втрачений рукопис — це трагедія, бо Уляна Кравченко так і не відновила його.
У Бібрці я навіть знайшла могилу того священика. Цілком випадково. А Уляна Кравченко похована в Перемишлі. Ціле життя їй довелось бідувати, пережити смерть Франка, Першу і Другу світові війни… Але Бібрка, де вона мешкала коротко, була для неї особливим місцем.
Багато років тому, коли ми ще тільки почали жити з Ладою у Львові, якось улітку поїхали до Бібрки. Грошей у нас було обмаль, а хотілось подорожувати. Ми відразу побачили на ринковій площі будинок з меморіальною табличкою, де мешкала Уляна Кравченко, а потім хтось нам сказав, що он там на горі є місце, де Уляна зустрічалась з Іваном Франком, знаним уже тоді письменником, і що там є камінь, де вони сиділи.
Перемишлянщина — це наче застиглі хвилі. Округлі пагорби, багато лісів, зелені луки. І Бібрка, як жменя насіння, кинута в ті хвилі. І ми дуже тішилися, сидячи на тому камені, я розповідала Ладусі про загублені листочки. Мені знайоме було оте радісне очікування від майбутньої зустрічі з близькою людиною, я не раз це переживала, а моїй дочці це ще доведеться пережити. Вона ж була ще тоді маленькою дівчинкою.
Зустріч була призначена тут, на виду у всіх, бо не могла ж панна запросили молодого чоловіка до себе, у винайняту кімнату. Для міста то була непересічна подія, пожива для пліткарок. Я не уявляю, як Франко взагалі зважився приїхати отак. Адже це в очах оточуючих свідчило про серйозні наміри. Галичина теж мала свою вікторіанську епоху. Шкода, що вони не одружилися, хоча мені здається, що спершу у Франка були такі наміри, але людина завжди тягнеться до чогось протилежного, і не відсутність приданого зупинила Франка. Ніхто ніколи не знатиме, що там між ними було, бо від листування не залишилось фактично нічого. Уляна Кравченко, тобто Юлія Шнайдер, закопала листи в лісі, здається, біля Дрогобича і вже не повернулась по них. Вона вміла зберігати таємниці.
Там на горі стоїть капличка ще з тих часів, а схилами, в травах тягнеться Хресна дорога, про яку згадують лише в Страсний тиждень.
Згори видно церкву Покрови і костел Миколая та Анни, які пройшли довгий шлях від дерев’яних до мурованих, були спалені, відбудовані, перебудовані. Татари сюди навідувались кілька разів. Одного разу врятувались тільки діти, які сховались у річці. Бобренята. А тут справді водились бобри, дуже багато. 800 років тому, коли заснували Бібрку. Колись я була тут сама і пішла далеко-далеко. Знайшла щось на зразок хутора і недобудований палац під самим лісом. Хто знає, що трапилось з господарем, чи він ще живий. А потім пішла польовою дорогою, де росли м’ята і рум’янок, і так лагідно гріло сонечко, як то буває у червні. І вийшла я в іншу частину міста, до лікарні, збудованої ще за Польщі. Дуже гарний будинок з високими вікнами. І німецькі хати, я їх вже впізнаю по добротних мурованих стайнях, і вхід у дім посередині, між двох вікон.
Були у Бібрці дві синагоги. Одна, напіврозвалена, при дорозі стоїть, а інша в центрі, перероблена під крамницю. Втім, оце все, що я довідалася від місцевих про євреїв. Лада мені розповідала, як в Єрусалимі, коли вона згадала про Бібрку, євреї зітхали: «О Бібрка!» Колись там мешкали послідовники Шабтая Цві, сабатіанці. Я переклала роман про Шабтая Цві, який написала Юлія Мельникова, тому дуже хотілося б іще щось довідатися про них, але пам’ять у Бібрці так далеко не сягає. Я лиш бачила пагорб, на якому знищили єврейський цвинтар, навпроти Народного дому, де виступав Іван Франко. Напевно, він туди ходив подивитися.
Щоб втішити себе, думаю, що час ще не прийшов і я колись довідаюсь про сабатіанців із Бібрки. Їхні голоси прорвуться крізь важку землю, закликаючи прийти Месію. У мені живе переконання, що знаходиш, коли перестаєш шукати. Не шукаючи — знайдеш. Є багато чого, що я б хотіла знайти. І багато знайшла вже, занурившись у просте існування серед пагорбів, дерев, книг і доріг. На жаль, не так часто, як колись, у щасливі часи, коли все ще було попереду, й звісно знахідок більше.
Якби не Уляна Кравченко, що постійно нагадувала про себе то книгами, то в розмовах у Миколаєві, де вона народилась, то слідами її життєвих мандрів, я б так часто не думала про Бібрку. У Дрогобицькому краєзнавчому музеї висів портрет письменниці, намальований її сином, не дуже вдалий чи просто невикінчений: стара жінка стоїть з пательнею коло плити. Довкола неї каструлі. Наче насмішка над чотирма десятками років тяжкої жіночої долі, з двома війнами, постійними переїздами, нелюбим чоловіком й тимчасовим домом. Вона померла у 1946 році уже в Польщі, ще в українському місті Перемишлі.
Школа у Бібрці, де вона викладала, колись виглядала дуже велично, а зараз позабивана дошками, стоїть моторошною відразливою пусткою в яру чи видолинку, більше схожому на яр. Мені страшно було туди спускатись. Дуже невдале місце, але престижне, бо поруч костел. Нова школа, тобто ґімназія, далеко. Нас туди запросили з Василем Табором, жодного дива я не сподівалась, була зима, падав сніг. Ми прийшли спершу до міської бібліотеки й довго не могли зігрітись. Я вже встигла побувати і в бібліотеці, з працівниками якої в мене дуже приязні стосунки. Ці жінки живуть під постійною загрозою закриття, взимку нема опалення, кілька років фонд не оновлюється, але вони тримаються дуже мужньо. Тобто, не скиглять і роблять свою роботу. Спершу я познайомилась з Оксаною, яка підбирає бездомних котів, як і я, й вийшла на мене, коли я намагалась роздати кошенят і написала про це в газеті. Я приїхала до Бібрки на зустріч і, пригадую, виголосила полум’яну промову на тему того, як занепадають галицькі містечка, може, занадто палку. Нема книгарні, люди вже все попрочитували в бібліотеці. Читачі там освічені, мені задавали дуже цікаві питання, я давно вже не відчувала такої втіхи. Потім я почистила свою бібліотеку і передала книжки, без яких я можу обійтися. Не якийсь там непотріб, просто з деяких книжок я вже виросла. Я брала кожну книжку в руки і знала, що їй судилося довге життя. Зараз у мене назбирався знову стос книжок. Ґабор постійно возить книжки зі своєї бібліотеки в рідне село на Хустщині. Я не пригадую, щоб колись зустріч в бібліотеці мене розчарувала, але бібліотека у Бібрці — особлива.
Виявилося, що ґімназія теж перебуває в добрих руках. Директором була справді освічена й начитана жінка, пані Галина. Правда, я змушую здригатись учителів, коли розмовляю з дітьми як з рівними, а не читаю їм мораль. Мені часто вдається відчути, чого саме потребують діти. Особливо, коли розповідаю, як не любила математики і як обдурювала батьків, читаючи замість підручника художню книжку. Головний месидж перед цією непосидючого публікою такий: хто не читає книжок, той не стане письменником. І хто не знає мови — також. І щоб полегшити напруження вчителів, розповідаю про свою вчительку Лідію Федорівну, яка криком вбивала у нас правила, залишала після уроків, яку ми не любили, але до восьмого класу всі писали грамотніше, ніж дехто з теперішніх абітурієнтів.
Діти зовсім не знудилися, бо Ґабор теж почав розповідати щось із власного дитинства, і всім було дуже весело.
Ми вийшли з актового залу. В коридорі була справжня картинна ґалерея зі справжніх художників, причому відомих. Директорка сказала, що випускники щороку дарують школі картини. Оскільки я працювала в картинній ґалереї і можу приблизно оцінити вартість картини, то мені стало трохи не по собі, що полотна ось так висять в коридорі на першому поверсі, де нема сигналізації. Я спитала, чи не обкрадали колись школу. Пані Галина відповіла, що минулого року вкрали кілька комп’ютерів. Але картини нікого не цікавлять. Ми з Ґабором тільки перезирнулись. Тому я намагаюсь поменше говорити про картинну ґалерею в Бібрці.
Директорка пожалілась, що паркет розсихається, і я порадила його покрити лаком, хоча уявляю, скільки потрібно цього лаку і скільки він коштує.
А потім ми пішли до музею Уляни Кравченко, де теж було кілька картин, але вже місцевих художників. От тобі й школа у Бібрці. Все залежить від того, в яких руках культура.
А біля Народного дому, нового, що коло церкви Покрови, я побачила взагалі виставку старих світлин. Просто на вулиці. Вони є на приватному сайті «Моя Бібрка». Від них віє не просто минулим, вони наскрізь драматичні. Хоча і в найгірші часи люди могли просто жити, увімкнувши механізм витіснення. Ми надто довго жили в стані статичності й конформізму, тому нам тепер так важко рухатись і щось змінювати. Нашою заповіддю і водночас вимогою часу повинно стати: «Не будь байдужим». Бібліотекарі самі побілили сходову клітку і навіть у морози приймали відвідувачів. Ось це і є не бути байдужим.
Я ковзаю лише по поверхні життя галицьких міст, і можу помилятись, засуджуючи недостатній патріотизм їхніх мешканців, які почувають себе спільнотою, але насправді ще нею не стали. Хоча мають дуже великі шанси колись нею стати. Тому я й пишу книгу зараз, коли старе забуте, а нове ще дуже кволе, й невідомо, що з нього виросте. Бо це по-справжньому цікаво для мене. Містечка, де половина людей на заробітках, а друга половина намагається вижити, і в процесі виживання вчиться навіть приниження перетворити на гідність.
Кам’янка-Бузька
Про Кам’янку-Бузьку я не знала нічого. Вона в мене ні з чим не асоціювалась, про неї нічого не писали. Але коли тобі не хочеться їхати надто далеко, а туди лише година і повно маршруток з автостанції номер два, чом би не побачити ще й Кам’янку-Бузьку, колишню Кам’янку-Струмилову. Я висіла на автостанції, що виглядала досить страшнувато, бо була на околиці, й довкола неї розташувались якісь склади, і люди з виразно алкоголічною зовнішністю ошивалися під парканом. Збоку ще був базар, безнадійно-провінційний з убогим товаром в палатках, що вже розходився.
Очамріла від спеки, я попленталася довгою дорогою, вздовж якої росли велетенські верби, бо тут же й була річка і луги. Початок не дуже.