Однак, Кам’янка-Бузька виявилася найшляхетнішим містом з усіх, які я бачила, хоча занедбаним, як і всі інші. Кілька дуже красивих будиночків, невеликих, однак дуже гарних, ратуша, і музей у найгарнішому будинку з дерев’яною різьбою і верандою. Я пішла туди згодом. Обійшла вузьку площу, зазирнула в парк, де був пам’ятник Пушкіну, точніше погруддя, страшний як смерть, щось схоже на кінотеатр — усе в радянському стилі. За кінотеатром було кафе з терасою. Виявилося, що всередині крамничка з італійськими харчами. Власниця була дуже приємною жінкою, допомогла мені вибрати шматок італійського сиру, що називався «червона ружа» (це для Ладусі), і зробила каву. Я всілася з кавою на терасі й мені стало раптом дуже мило серед квітів та дерев, що підступали до тераси, тихого гомону маленького міста. Наче я не в райцентрі на Львівщині, а десь в Польщі, бо попри неоковирний пам’ятник і кінотеатр з колонами, тут усе таке приємне, хоч у цих будиночках не мешкають ті, хто їх побудував.
Я не знала, куди ще піти, й повернулась до музею. Власне це важко було назвати музеєм, якісь випадкові речі в одній залі, перемішані епохи, а в іншій — виставка вишиванок. До мене вийшла співробітниця, висока жінка десь мого віку. Я спершу подивилася виставку, написала на її прохання відгук, а потім почала розпитувати. Побачила герб міста, три коштовні камені в оправі.
Виявилося, що назва міста походить від трьох брил льодовикового періоду, правда, здається, їх уже немає. Мені дуже сподобалось, що камені вважали вартими того, щоб помістити їх на гербі. Жінка сказала, що на місці кінотеатру колись був єврейський цвинтар, і що далі, якщо я піду, то побачу ринкову площу, на якій у XVII ст. ставили інтермедії. І що сюди приїжджав Лесь Курбас з виставами. У 1914 році тут відбулась прем’єра «Украденого щастя». Не знаю чому, але ми з нею розговорились так, наче були добрими знайомими. Я розповіла про свою дочку, а вона про свою. Оксана зізналась, що дуже хотіла би побувати у Єрусалимі, але це коштує аж тисячу доларів, я довго розповідала про те, як їздила в Ізраїль. У цієї жінки були такі лагідні сумні очі, видно було, що вона дуже вразлива, що до неї горнеться кожне живе створіння. Може, я сама відчувала потребу виговоритись перед кимось. Літо моє порожнє, нема з ким поспілкуватись, ніхто не пише. Ми вийшли на веранду, де у вазі стояли білі півонії. Як у моєму романі «Сни Юлії і Германа». Торкнешся — і пелюстки посипляться. Тут ще були речі, зроблені дітьми, а серед них — реп’яховий ведмедик, який викликав у мене захват.
— Хотіли викинути, але я сказала, нехай.
Я пообіцяла приїхати ще колись і привезти свої книжки. І швидко пішла в бік ринкової площі. Там був темний, не надто привітний сквер, а на будинку меморіальна таблиця, котра повідомляла, що у 1619 році Якуб Гаватович поставив під час ярмарку в Кам’янці-Струмиловій першу українську інтермедію до польської драми «Tragedia, albo wizerunk śmierći przeswiętego Jana Chrzciciela, przeslańca Bożego». Кам’янка-Струмилова, названа на честь міського голови і доброчинця Юрія Струмила, проіснувала до 1944 року. Пощо було її перейменовувати, не уявляю. Я зрозуміла все трохи пізніше. Ким був Яків Гаватович? Як філолог, я знаю, бо вивчала його творчість в університеті. Був він із львівських вірмен, працював учителем у Кам’янці-Струмиловій. Народився 1598 року, помер 1679. Отже, був зовсім молодим, коли дві інтермедії поставили на ярмарку. Потім Якуб став священиком, брав участь у перемовинах із Хмельницьким, а згодом перебрався до Львова. Навряд чи мене тоді, в далекому 1979 році, цікавила ця інформація. Бо надто її було багато в курсі давньої української літератури. На все свій час.
Молоденький Якуб поставив виставу у день Йоанна Хрестителя, тобто на Йордана. Було, напевно, зимно, мороз, йшла пара з рота, і дійство тривало довго. Перша інтермедія була дуже близька люду, що зібрався ярмаркувати: один дядько продав іншому дядьку кота в мішку. І так вперше на сцені зазвучала жива українська мова. І кіт у мішку, напевно, був справжній. Перший вірш ірландською мовою, написаний в IX ст., теж був про кота («Мій котику, ми з тобою схожі. Ти ловиш мишей, а я ловлю слова»).
А в 1914 році, рівно сто років тому, Лесь Курбас вперше поставив «Украдене щастя» Івана Франка. У Кам’янці-Струмиловій. І про це теж є меморіальна дошка на вулиці поряд. Моя мама могла стати акторкою, вона мріяла про це колись. В Урожі був аматорський театр, і мама грала Анну. А тато її ревнував, бо на сцені треба було цілуватись.
Батьки ніколи не брали нас на вистави, ось що погано. В мене досі якийсь страх перед театром, навіть не страх, а незручність. Мені часом сниться, що я маю вийти на сцену, але не знаю слів. Нас тримали на відстані від дорослого життя, і це навіть зараз дається взнаки. Нам дозували інформацію, і ми увійшли в дорослий світ неготовими, отже, незіпсутими. І це — позитив.
У 1948—1961 роках тут мешкав Григорій Тютюнник і тут написав роман «Вир». Як йому жилося в ті часи, гадаю, не треба пояснювати, але він мав нагоду пізнати Галичину, яка боролась і була поборота, в якої пам’ять була єдиним, що не можна було відняти зразу. Парадоксально, але найбільше пам’яті було втрачено за останні два десятиліття, коли Україна стала незалежною. Пам’ять стала вибірковою і пахла лише кров’ю.
Я пішла далі до неоґотичного костелу, що стояв над Бугом. Він гарно виглядав, краще, ніж якісь архітектурні шедеври, бо довкола був той самий простір, що й сто років тому. Я зупинилась, щоб сфотографувати увесь костел, і якийсь високий чоловік всміхнувся і сказав:
— Он звідти кращий ракурс!
І це було приємно, бо коли я бачу туристів у Львові, то мені хочеться, аби вони теж усе бачили в кращому ракурсі.
На внутрішньому подвір’ї, де, певно, був колись сакральний сад, працювали будівельники. Галицькі міста змінюються, навіть ті, що стоять осторонь від битих шляхів. Колись у Кам’янці-Струмиловій працювали ремісники, і з цього місто жило. В інтермедії Гаватовича гончара обдурив зайда, що видавав себе за мисливця. Як же це все пасувало до самого міста!
А потім я пішла узвозом до річки і знизу дивилася на костел, що ніби ширяв у повітрі. Оце і був той ракурс, який викликає благоговіння перед краєвидом.
Зразу за костелом був польський цвинтар, на якому паслися дві кози, і за огорожею чудова дерев’яна церква св. Михаїла, схожа на ту, що в Комарно, але покрита бляхою. Всюди росли квіти, буяли трави, було тихо і гарно. Я сіла на лавці, щоб з’їсти пиріжок, який купила на ринковій площі, і тут із сусідньої хати вийшла стара жінка й стала переді мною. Вона спитала, що я тут роблю. Я сказала, що відпочиваю. Але вона все не йшла. Тоді я спитала її, коли була збудована церква.
— Не знаю. Мені зараз не до того, в мене чоловік помер!
І тепер я помітила, що жінці не до мене. Вона дуже самотня, їй сумно вдома, нема з ким поговорити, і вона не вміє розмовляти з незнайомими людьми, щоб заповнити порожнечу, бо звикла сидіти вдома. Тиняється по подвір’ї, все падає з рук, життя не має сенсу. Мені теж це відомо.
Коло церкви було поховано повно Цегельських. Ці люди, видно, були господарями міста, української його частини. Священики, вчителі, урядовці. Цвинтарі багато чого можуть розповісти.
Позаду церкви було урвище і внизу текла річка. Я пішла вузькою стежкою до цвинтаря в долині. То був радянський військовий цвинтар з братськими могилами, російськими написами. Багато могил було початку 50-х років, енкаведистських. Потворні пірамідки, до яких вже нема кому приходити. Я згадала, як Оксана показувала мені дорогу в поле, де лежать розстріляні євреї, і нема жодного знаку. Вибіркова пам’ять. Скільки стертих з землі чи просто прихованих могил повстанців, які ніколи не будуть знайдені, бо жодних свідків не залишилось. Влаштувати символічну могилу з червоно-чорним прапором легше, ніж пошукати справжні.
Так ось що мені відкрилось на цвинтарі. Тут після війни господарями міста були окупанти. І тому стоїть пам’ятник Пушкіну, хоча поет в тому не винен, що його ім’ям прикривалась, наче фіговим листком, ідеологічна експансія, і рештки її напевно існують і досі, готові виповзти при зручній нагоді. Тоді я ще не знала, що через півтора року така нагода може дійсно з’явитись. Хоч як це несправедливо, але це логічно. Коли не думаєш про власну армію, то чекай чужої. Скільки разів палили Кам’янку татари, турки, всілякі заброди. Тому вона й не виглядає як, приміром, Тулуза чи Оксфорд, куди не прорвались ординці, бо їх зупиняли Добромиль, Комарно, Кам’янка…
Белз
Ціле життя хотіла потрапити в Белз, але мені казали, що треба їхати електричкою Львів—Сокаль, а вона у незручний час, і їхати треба довго-довго. Для багатьох моїх знайомих існують тільки ті галицькі міста, куди їздять масово поляки на вихідні. Олесько, Підгірці, Жовква, Золочів, де можна і в ресторан піти, а ще ліпше їхати з групою. А мені це не підходить, хоч я там теж встигла побувати у свій дикунський спосіб. І тому писати про ці міста не хочу. Бо про них є кому писати.
Василь Ґабор зізнався, що у 80-ті він хотів влаштуватися на роботу в журнал «Літопис Червоної Калини», і щоб випробувати його, Роман Федорів послав його у Белз. Дав йому два тижні на те, щоб написати про це містечко. І Василь написав дуже гарно.
На автостанції номер 2 я дізналася, що до Белза їздять автобуси. У Лани Перлулайнен була відпустка, і ми вирішили поїхати туди. О 12.00. Але потрапили на середу, коли того рейсу нема. І ми вирішили поїхати в Червоноград, а звідти спробувати дістатись. До Червонограда, колишнього Кристинополя, ми їхати півтори години. На автовокзалі цього шахтарського міста панував хаос. Там було штук 10-ть кас на різні напрямки. Оскільки поруч був базар і базарний день, то людей була сила-силенна, і всі якісь не зовсім адекватні. Повно бомжів, нахабних бабусь, вагітних циганок, бруд, сміття, огидні будки й лотки з пиріжками. Таке відчуття, що Червоноград застряг у 80-х роках, коли автобуси бралися обов’язково штурмом. Ми заледве знайшли потрібну касу. Виявилося, що квитки з місцями. Я ще розумію, коли то порядний автобус і їде довго, але такого страшного автобуса я вже давно не бачила. Місць було десь п’ятнадцять. Нас зігнали, бо ми сіли не на свої місця, а потім нам довелося самим зганяти теж жіночок з кошиками. Людей напхалося повно. Водій поскандалив з якоюсь жінкою, яка хотіла його перехитрувати й сказала, що згубила квиток. Водії дуже такого не люблять. Він заявив, що якби та старша кобіта попросилася, він би її повіз задурно, а так нізащо. Їхати було жахливо, по якійсь ґрунтовій дорозі, по пилюці. Я не снобка, просто моє дитинство, юність і молодість проминули на таких автостанціях в таких автобусах, і я страшенно не хочу повертатися в минуле. Мені вже й перехотілося їхати в той Белз, тим більше вертатися знову через Червоноград. Але що вдієш.
Зате доля подарувала нам Белз, який перевершив усі мої уявлення. Те, що я читала в Інтернеті про це місто, було нудне, невиразне і неповне. Нечасто сюди приїжджають мандрівники, які намагаються глибоко вдихнути атмосферу міста, щоб розмістити його на карті своєї свідомості, якщо воно зачепить.
Ми висіли на кінцевій зупинці, що вважалася автостанцією, навіть було віконечко, але ті часи, коли в Белзі працювала каса, вже минули. Зате була крихітна крамничка, де торгував молодий чоловік. Він нам і сказав, коли буде автобус до Львова. Ми мали три години часу. Взагалі то була трохи похмура площа чи пустир на околиці, поруч стара лікарня і дивна якась вежа, оточена парканом. Шестикутна й відреставрована. Мабуть, її відчиняли, коли прибували екскурсанти з Польщі чи зі Львова. Ми на неї не очікували, зрештою, не дуже читали наперед, що можна подивитись у Белзі, бо всього там багато. На вежі був герб — дівчина верхи на ведмеді, й дата: 1606 рік. То була родинна усипальниця хорунжого Белзького Андрія Снопковського. Так що то був не пустир, а дуже давній цвинтар, бо Белз має вже тисячу років. І в Жільбера де Ланнуа, бургундського лицаря, є запис, що у 1421 році він навідав тут сестру Владислава Ягайла, княгиню, і мешкав у готелі. На той час в Белзі вже були домініканці, і руїни їхнього костелу ми побачимо пізніше. Звісно, Ланнуа мусив навідати єдиновірців. Збирався він далеко, на схід, і мусив запастися всілякими паперами, щоб перетинати кордони. Яґайло був дуже впливовим чоловіком, добре, що ці двоє вояків порозумілися.
Белз завжди мав складну долю, особливо під час Другої світової, коли врешті його віддали совітам. Якби Белз був у Польщі, я б його не побачила. Але якби Белз був у Польщі, то виглядав би цілком інакше. Принаймні кляштор домініканок, який виник пізніше, не стояв би у руїнах. Дзвіницю пізніших часів XVIII ст., здається, вкривало старе риштування. Я трохи полізла на три яруси, щоб роздивитись, але старі дерева не давали змоги побачити увесь Белз. Мої уявлення про його конфігурацію дуже приблизні, і нехай це буде таємниця — та частина, яку я не бачила.
Бруківка була така, як у Добромилі — руба, в заглибинах стояла вода, щойно почалася осінь, і все дихало вологою і тінню. Мене бачили на риштуванні, але ніхто не кричав і не витріщався. Так воно і має бути — хай побільше приїжджає туристів, це добре для мешканців. Я завжди намагаюся щось купити, бодай морозиво чи хліб, бо це прибуток для міста чи села, зайва копійка. Позаяк сувенірів у наших містечках не буває. Хіба в Дрогобичі та Жовкві. Навіть листівок.
Територія жіночого монастиря з одного боку була недоступна, але далі ми побачили пролом в огорожі, моторошні корпуси келій, перетворені на склади, і якийсь дивний розкоп під стіною костелу. Очевидно, реставрація, тобто ремонт новоствореної греко-католицької парафії, спіткнулась об брак коштів, і щонайменше десять років ніхто нічого не робив. З фасаду виглядало круто, але з тилу — наче після бомбардування. Я полазила по глині і знайшла кілька черепків і уламки грубого скла. Може, тут збирались щось добудовувати, чи укріплювати фундамент? Хоча костел виглядав дуже міцним, справжньою фортецею, натомість давні мури чоловічого монастиря стриміли наче обгризені, обчовгані часом, а поруч у гарно облаштованому сквері — чудова маленька ратуша, як лялечка, з високою вежею, справжнє диво сецесії. Задля цієї ратуші вже можна було приїхати в Белз, хоч на неї не дуже зважають, бо Белз — майже святе місто. Це в Ізраїлі є кілька святих міст офіційно, а в нас лише Київ та Почаїв, хоча я ніколи не відчувала їхньої святості, і про них кажуть всяке з огляду на узурпацію святинь московськими попами. А тому буду обережна зі святістю.
Кожне галицьке місто і майже всі села були мультикультурними, і, пишучи про них, не треба на цьому наголошувати зайве, хоч виясняти, хто з’явився першим, а хто останнім, необхідно, аби відкрити по черзі всі культурні шари. Більшість наших міст і сіл засновані тисячу років тому, а не тоді, коли з’являється перша писемна згадка. Встановити це можуть лише археологи.
Белз — це апогей мультикультурності, який можна спостерігати візуально. На одному кінці міста Замочок, як його лагідно називають, всередині — прегарний костел в італійському стилі і каплиця, де знаходиться копія знаменитої ікони матері Божої Ченстоховської, ориґінал якої зберігався колись у Белзі. На іншому кінці — єврейський цвинтар з могилами цадика Шалома Рокеаха (1779—1855), якого називали ще Cap Шалом, Князь світу, його сина й онука. Ці три могили — святі, і в травні хасиди зі всього світу з’їжджаються туди для молитви. Після Умані Белз — другий найзначніший центр хасидизму. До 1931 року євреїв у Белзі було більше половини. Між цими відтинками бачимо український цвинтар з чудовою дерев’яною церквою.
Не треба було питати, куди приведе рівнесенька асфальтована дорога: до єврейського цвинтаря, де євреї збудували готель і закінчують будувати культурний центр. Сам цвинтар обгороджений і весь у травах, хоча надгробків дуже мало. Ми посиділи коло скромних надгробків белзьких цадиків, навіть поклали записочки з проханнями. Я б на це не наважилась, але дочка мені розповідала, що так роблять і християни. Вона бачила, як українські жінки приходили молитись до могил цадиків. Це дуже зворушливо, бо насправді Бог один.
Зразу за ратушею на схилі пагорба — обгороджене місце найдавнішого єврейського цвинтаря, у так званому люблінському передмісті. Євреї з’явились тут у XIV ст. Кована огорожа з семисвічниками, жодних надгробків, але це не так важливо. Бог знає, хто тут лежить під зеленим килимом. Всі люди, яких ми питали, посміхались і детально пояснювали. Я не бачила тут жодного марґінала чи знуджених хлопців, які шукають собі пригод. І взагалі дуже мало людей нам траплялося. У містечку їх всього дві з половиною тисячі. Белз став частиною комуністичної імперії лише в 1951 році. Тому люди тут не такі як всюди, за три кілометри від польського кордону, хоча ніщо тут не вказує на прикордоння.