Миколаїв
У моєї мами була приятелька голодної юності — Маруся. Вона іноді приїздила до Урожа до сестри — повна, весела щебетушка. Є такий тип галицьких жінок, які перетворюють життя на свято. Життя в неї було кепське, мала лихого чоловіка, і всю любов спрямувала на єдиного сина. Вона мешкала в Миколаєві. Миколаєві-Дністровському, до якого мені їхати стільки, скільки з Сихова до центру. Тому багато років Миколаїв асоціювався з маминою приятелькою і не міг бути поганим містом. До мого роману «Зачаровані музиканти» Миколаїв не має стосунку, але дороги з нього — ними я пройшла, відкривши для себе майже ірландські краєвиди: каскади озер, вапнякові скелі, безліч печер. Миколаїв став для мене місцем зустрічей і перемовин, звідси я брала інформацію, яку потім використовувала. Приязнь деяких його мешканців наповнює мені серце теплом. І в центрі Миколаєва — пані Люба, власниця книгарень, яка не лише створила Книжкову толоку, яка відбувається щороку в березні, а й відкрила для мене довкілля Миколаєва з його кельтською магією. Саме тут я змогла переконатись, що кельтська міфологія в Україні існує, хоч науковці це всіляко замовчували. Втім, я не збираюсь комусь щось доводити, я просто вірю в це сама.
Довкола Миколаєва — кар’єри, цементні заводи. При виїзді, за цвинтарем, — акуратні однакові двоповерхові польські будинки для персоналу з мансардами, ґанками, все ще чарівні тим, що там мешкають люди. Дерево покрите патиною часу, від них віє солодким духом статечного життя з його милими радощами й ритуалами, і вони принаймні зовні не спаскуджені євроремонтами, бо дерево завжди опирається модернізації. Просто пройтися повз них — уже заспокоює. У самому місті нема такого спокою, воно наче не має центру, втратило його. Перш ніж вирушити до хутора Прийми, я розповім про Печери при в’їзді. З траси їх майже не видно. Група печер витягнута в одну лінію на краю плато, на якому розкинулись суничні поля. Природні. Подекуди є городи, але суниці ростуть всюди і швидко достигають, висихають на сонці. На жаль, я ніколи не потрапляла туди вчасно, зазвичай рано, і могла розжитися лише на ледь почервонілі ягідки. Ці печери з’єднані всередині перемичками. Щось схоже я бачила у фантастичних фільмах, і в документальних також, де їх називають порталами до підземних комунікацій. На храми вони не схожі. Це просто ґалереї довжиною приблизно 20 метрів, які впираються у глуху стіну. В стінах є невеликі ніші, де можна покласти хіба що наплічник. Печери спрямовані до сходу сонця. Вони дуже сухі і вкриті піском, що осипається зі стін. Коли заходиш, то грузнеш у піску. Самі стіни колись, напевно, були покриті воском. Вони помережані рисочками наче клинописом. У центральній ґалереї напівзагруз великий темний горбкуватий камінь. Якби його відсунути, то, можливо, там є тунель вниз. Зразу видно, що камінь принесений звідкись. Є діра в стелі, але це, можливо, лишилося з часів Першої світової, коли австрійські вояки зробили там дзоти. Усього я нарахувала три групи печер, у кожній по три входи, і одна віддалік, проста печера-яма. Я чула різні версії походження печер, але нічого конкретного. Бо для цього потрібно провести розкопки і знайти аналоги. Аналоги я знайшла на Близькому Сході і в Африці. Ці споруди не призначені для оборони, житла, не надто схожі на храми, на склади для провізії також. Я схильна до думки, що це некрополь невідомого народу, старшого ніж білі хорвати, хоча вони могли його використовувати в межах Стільської держави як склади. Некрополь, з якого потрапляють у інші світи. Нічого подібного в Україні я не бачила.
Я пригадую, як спустилася вниз іншим шляхом, вже на виїзді з Миколаєва, і пішла вздовж траси, шукаючи зупинку автобуса. Мене наздогнала старша жінка і ми з нею трохи поговорили про якісь буденні речі. Про печери вона не знала нічого. Але розповіла, що на місці одного з тутешніх кар’єрів є глибоке озеро, яке називають «Байкал», і що там топлять машини і вбитих людей, і що нікого ніколи не знаходять. І тут ми побачили попереду нас «стрєлку» — кілька молодиків стояли біля двох машин. Жінка затремтіла й сказала, що треба кудись звернути. Я сама помітила, як ті типи гостро глянули в наш бік. Щось подібне я переживала вперше. Ми звернули і трохи постояли, розмовляючи про бандитів і мафію, і небажаних свідків. Не скажу, щоб я дуже злякалась. Та й чого бандитам виясняти стосунки на трасі серед білого дня. Словом, ми повернулись. Ті люди вже поїхали, ми з жінкою побажали одна одній всіляких благ, і я знайшла зупинку. Щойно я сиділа на схилі пагорба, милувалась краєвидом, білими скелями, і раптом у моє життя увірвався «Байкал», на дні якого спочивають авто і тіла людей, і спочиватимуть там до кінця віку. Мабуть, мене в моїх мандрах береже якийсь янгол, бо якби не бесіда з тією жінкою, що верталася з міста, я б потрапила просто під ноги суворим молодикам спортивної зовнішності. І що? Та нічого. Просто їм би довелося переді мною розступитися, або мені їх обійти. А раз цього не трапилось, я відчуватиму ще довго холодок на серці, так і не дізнавшись, чи була небезпека, чи ні. Відтоді я просто поверталася з печер назад, в межі міста.
Я змушена подорожувати сама, бо нема кому скласти мені товариство. Я вже пробувала. Дехто балакучий надто, дехто скиглить від втоми. Якби я сподівалась на компанію, то не побачила б і третини того, що бачу. Присутність когось не дає зосередитись, а коли я бачу перед собою гарну стежку чи в лісі, чи в полі, у мене вселяється її дух, і я ладна йти до безкінечності, забувши про час.
Прийма
Якось пані Люба розповіла про печеру неандертальців біля Миколаєва, що знаходиться в лісі, і я спеціально приїхала, щоб туди піти. Була весна, травень. Ліси ще не цілком вдяглися в листя, але було вже тепло і сонячно. Саме час шукати печеру Прийму. Пані Люба скептично подивилася на мене і сказала, що я не знайду печери сама, бо вона ховається від людей. Але я була певна, що печера не ґудзик, і в прозорому лісі я її розгледжу. Пані Люба розповіла мені як дійти до хутора Прийма, а далі я не дуже уважно слухала. В людей спитаю.
Дорога була чудова, тобто не нудна. Краєвиди змінювались, і я не встигала від них втомитись. Спершу через місто, де будинки впиралися в скелі і де люди видовбали собі пивниці просто у стіні. Повз величезну писанку на горі, тоді через кавалок лісу до села Радів, невеликого, але дуже затишного. Будинки там вузькі, але дуже-дуже довгі, там все вкупі — і стайня, й комора, й кухня. Може, цю моду запровадили німці. Втім, німці любили високі горища і муровані стайні. Напевно, то був давній звичай автохтонного населення. Хоча дехто вже будував стандартні будинки, такі як всюди, з псевдомансардами, що виглядали багато і вміли себе подати.
Потім я побачила чудовий луг-пасовисько, гусей, а далі пішла вгору до лісу. Той ліс був не дуже приємний, якийсь темний, і йти довелося добрий шмат, поки я не увіткнулася просто в хутір. Подібно, що автобус туди не їздив, не певна, чи там була навіть крамниця, але електрика точно була. На роздоріжжі сиділо кілька чоловіків, когось чекали. Вони пояснили мені куди йти, сперечаючись, яка дорога краща. Я пішла в той бік, де виднілись дуже гарні старовинні будинки під черепицею. Довжелезні! То був зачарований світ, тихий і ясний. По один бік дороги цвів величезний покинутий яблуневий сад, по інший — кілька отих старих будинків, огорнутих з усіх сторін лісом. Маленький острів. Я пішла в бік глибокого яру, але печери не було. У лісі, де багато однакових стежок — заблукати дуже просто. Але я не те, що заблукала: 4 години шукала печеру і не знайшла. Я була люта на себе, адже виявила неабияке терпіння, але воно мені не допомогло цього разу. Мене ошукали лісові духи, про цю печеру справді казали, що вона дуже замаскована. Однак я отримала маленький коштовний подарунок від лісу, який змирив мене з невдачею.
Я піднялася дорогою вгору, по якій возили тракторами зрубані дерева, і побачила раптом просвіт. Внизу була галявина, ошатна, ясно-зелена і рівна, наче обведена колом. Я подумала: тут вночі танцюють ельфи. Колись тут було озеро, потім болото, а тепер галявина, а під нею в тиші й темряві тече підземна ріка або джерело. Місце сили. І ніхто мене не переконає, що ельфи тут не танцюють літньої ночі. Я просто це ЗНАЮ. Це як осяяння.
Коли я врешті потрапила до Прийми на початку осені, то зрозуміла, що тут відбудеться фінал історії про зачарованих музикантів, які служать князю й княгині Тих, хто літає в повітрі. Тут я поставила крапку.
Печера на самому верху урвища, внизу якого буйно росте папороть. Вона нагадує коріння скам’янілого дерева, вивернутого з землі. Дерево впало, а коріння стирчить. Комусь ця печера нагадала б пащу мертвого чи сонного дракона. Не знаю, як там мешкали ті неандертальці. Там тісно і вхід дуже широкий. Там могло б поміститися коло вогнища, яке напевно горіло при вході, щонайбільше десяток людей, маленьке плем’я. Мабуть, дуже відважне з огляду на звірину, що рикала й ревіла в цих місцях. Але людських кісток тут не знайшли, тільки звірині, отже, плем’я помандрувало собі кудись. Може, воно просто тут зимувало.
Завжди існує спокуса сфокусуватись на одній темі й продовжувати далі, або шукати якийсь зв’язок між різними темами. Я не шукала. Вилізла на печеру й грілася у траві. Відправила пані Любу й Ігора Мірошникова, ювеліра з Миколаєва, додому. Вони мене пошкодували і відвезли майже під саму печеру. Ігор — це ще той каскадер. На старому воєнному джипі, в плямистій формі, цей майстер витончених скульптур з дорогоцінного каміння, золота й срібла, український Фаберже, виглядав дуже круто, проїжджаючи там, куди жоден притомний водій не наважився. І дорогою розповідав, що хоче зробити зимородка, найгарнішу українську пташку, і вже знає з чого. Коли ми прийшли до нього додому, він змусив мене лізти рукою у вазочку й витягти собі камінець в подарунок. Я витягла ґранат. На жаль, він потім кудись зник в мене з хати. А ще показав розшиту камінням випускну сукню своєї доньки. Двері до двокімнатної квартири на другому поверсі не зачинялись. До Ігоревого сина прибігали дітиська, заходили собаки, яких він прихистив, а я розповідала про свою любов до каміння, особливо, до лазуриту, і обіцяла привезти книжки про Шумер. Для мене Шумер — це золото, лазурит і очерет.
Дорогою до Прийми в лісі пані Люба показала мені озеро Обшир, де молодь влітку святкує Купала. Маленьке озеро, засмічене любителями шашликів, але все одно прекрасне. Колись з дочкою ми зустріли там синіх слимаків, яких в Карпатах називають ладунчиками. Вони були як найчистіший лазурит, аж світились на потемнілій від дощу дорозі.
А в озері Обшир Матвій перед самим своїм посвяченням у Зачаровані музиканти змивав кров зі своїх рук і залежність від світу смертних людей. Бо в серці у зачарованого музиканта повинна залишитись лише любов до світу безсмертних.
Я верталась сама до Миколаєва білою від вапняку дорогою. Десь рубали ліс, чулися голоси. Було дуже парко і я ледве пленталась. Коли вийшла на пагорб перед селом Радів, надумала сфотографувати химерну водонапірну вежу, всю поржавілу, і тут виявила, що загубила свій фотоапарат. Ті два кілометри до печери я пробігла, напевно, за 10 хвилин, і знайшла свій фотоапарат на лавці, де відпочивала, неподалік від печери. Ліс любить з нами жартувати, але все закінчується добре.
Стільсько
Я вийшла на трасі перед Миколаєвом біля села Тростянець. Там складний вузол доріг і я пішла разом з якоюсь молодою жінкою через сосновий гайок, бо вона саме йшла до Тростянця. Всю дорогу мені довелось допомагати їй перти тяжку торбу, але зате я чимало всього довідалася про те, як дістатись до Стільсько, про яке мені вже всі вуха протуркотіли. З одного боку нависали кам’яні стіни, подзьобані каменярами, з іншого — тягнувся каскад озер і ставків. Ми підіймалися вгору, й торба ставала все важчою. Жінка їздила на закупи до Львова, бо в малого день народження. У нас навіть про тридцятирічних дядьків та тіток мами кажуть «малий», «мала», тримаючи їх під вічною опікою. Більшість галичанок мають комплекс Титанії, вважаючи, що без їхньої цілоденної праці сонце не зійде і Земля зупиниться. Нарешті в центрі села я скинула свою ношу і пішла до Стільська. А це 12 км. Я вже колись хотіла сісти в Миколаєві на автобус до цього села, але не влізла. Погода була розкішна — кінець серпня, ранок, не дуже спекотно, тому я зважилась випробувати свої сили. Часу в мене було повно. Дорогою я скубла аличу і переконалась, що недаремно кавказькі народи так шанують це дерево. Плоди аличі дають енергію. Вони рятували горян від голоду. З аличі робили пастилу і їли замість хліба. Тому для мене алича — благословенне дерево бідних. Завжди до них щедре. Під моїм вікном росте величезна алича. Коли надходить її час, я бачу, як підходять люди й підбирають плоди з землі. Мають собі з чого зварити компот, бо в місті за все треба платити. Здебільшого то старші люди, а часом матері з дітьми. Я сама знаю, як тяжко вижити з дитиною в місті, коли малеча росте і потребує вітамінів, а грошей нема навіть на кілька яблучок. Коли я бачу їхні боязкі рухи, мені стає нестерпно боляче і соромно за нашу країну, в якій діти не мають навіть найнеобхіднішого, хоча батьки тяжко працюють.
Я піднімалася вгору, а тоді вже йшла по рівнині, пустельній і безликій, з уривчастою лісосмугою. Ноги мене несли самі собою, так хотілось побачити Стільсько, і воно раптом заявило про себе величезними грушами після крутого спуску, написом «Стільсько» і пагорбом переді мною, де білів камінь і темнів ліс, а потім біла фігура Христа з ягнятком на руках, ставок, стара школа, церква на горі, а далі я просто йшла дорогою і побачила сліпучу під сонцем скелю, з видовбаними льохами внизу і печерою вгорі. Село тонуло в полудневім зморі, і якби не воно, я б подумала, що той зріз скелі в єгипетській пустелі, а коли трохи звернеш, побачиш чорний камінь, що нависає балконом з білої гори. Я вилізла на нього, посиділа, принесла в жертву трохи води і кусник хліба, бо вірила, що на камені приносили жертви богам, і не конче криваві, і мурахи відразу потягнулись до мене. То був мій вступ до Стільсько.
Це надто велика територія, щоб її обійти за один день. Мені довелось осягати Стільсько кілька років, і все більше таємниць хотілось розгадати.
Таємниця перша: Святилище у Дуброві
Через кілька років я вже мала конкретну програму щодо Стільсько. Це місце, в якому треба пожити хоч трохи, аби вивчити його топографію власними ногами. Але наразі пожити нема змоги, так щоб автономно, тому, зустрівши на ювілейній здибанці випускників однокурсницю Чеславу, яка назавжди пов’язала своє життя зі Стільсько, я почала в неї випитувати і домовилась, що приїду. Вона і пані Іванна створили чудовий музей у школі, музей, а не показуху. Після довгих розмов жінки вивели мене надвір і поставили обличчям до гори, де знаходиться знамените городище, столиця білих хорватів, і показали. Он там був дитинець, там комори, де зараз церква і цвинтар, а там Базар, де водяться котячоголові змії, он там біла дорога… Я вже була колись в лісі на самому городищі, де залишились земляні вали, але тільки тепер все почало оживати. Добру пам’ять мають стільчани. Городище було знищене київським князем Володимиром ще в XI ст., а вони досі пам’ятають, де що було. Під горою тече маленька річка Колодниця. Колись завдяки греблям і шлюзам в селі Дуброва по цій річці плавали кораблі. Спершу я подалася в Дуброву до святого місця — каменя Діравця, такий собі галицький Стоунхендж. Я думаю, що храми поєднувались колись з обсерваторіями, а напластування епох перемішалось в головах істориків, і звісно, Діравець — не природне утворення, і білі хорвати його не будували. А печери, що рядочком по сусідству — то вже християнська доба. Вперше я побачила Діравець у напівтемряві, коли ми заїхали туди з письменницею Галиною Вдовиченко та акторкою Оксаною, а тепер я була опівдні, страшенно пекло сонце, і, сидячи на самому верху, я намагалася вловити магію цього місця. Внизу були хати, городи, курівся дим, дорогою проїжджали машини. По похиленому камені по сусідству можна було пройти до печер-келій по видовбаних виямках. Не знаю, як ченцям вдавалось робити це взимку тисячу років тому, коли в Діравці чи на ньому стояла церква. Сама ця кам’яна споруда збоку нагадує літеру «о», накриту дашком. У кожному разі, там внизу розкопали жертовне вогнище, що, звісно, свідчить про інші релігійні звичаї. А християни завжди намагались поставити церкву на місці язичницького капища. Я довго лазила, шукаючи руни, видовбані в камені, бо Дубрава, Діброва, Дубина — вся ця топоніміка кельтського походження означає наявність святилища. Мені розповідали, що Діравець прикриває якусь порожнину. Може, через зовнішній отвір душі проходили очищення перед тим, як потрапити в інший світ? Може, це портал? Одне слово, я вирішила 21 червня, в день сонцестояння, приїхати сюди і поспостерігати за каменем. Може щось виявитись цікаве. І виникла ця ідея, коли я сиділа біля того каменю.