Ми вийшли з брами і, звернувши вбік, побачили велетенську синагогу, тобто її руїни. Броди були свого часу дуже єврейським містом. Даху не було, вікна закладені цеглою і всі входи замуровані, а зсередини вже росли дерева. Храм без дверей — це, напевно, найбільший нонсенс. У принципі, в одному місці можна було перелізти через обвалений мур, у мене навіть виникла думка колись це зробити, але сьогодні я не була до цього морально готова. Потім я довідалася, що євреї хотіли відреставрувати синагогу, але не могли домовитися з міською владою. Як у нас домовляються, я знаю. Певно, сума була занадто велика.
Вікна квартири Світлани виходили на синагогу. Був це будинок 70-х років, можливо, там винаймав помешкання Брук. Я все це сфотографувала, щоб йому надіслати.
У Світлани була мама, нас прийняли дуже тепло. Світлана нам розповіла про Бродівський музей, який він чудовий, але нам треба було втрапити на єврейський цвинтар на другому кінці міста, і я зрозуміла, що мушу приїхати сюди ще раз. Задля музею.
Мені завжди соромно перед такими людьми як Світлана, бо вони мусять долати страшні перепони, щоб реалізувати себе у байдужому до інвалідів суспільстві. Втім, якби вона була здоровою, то напевно не цінувала б кожну мить життя. Я третину життя промарнувала, витратила на різні дрібниці і на людей, які крали в мене час і сили. Втім, шкодувати за цим не варто. Часом дрібна непомітна справа вартує більше, ніж подвижницька діяльність і трудоголізм. Моє літературне покоління жило за принципом: ні дня без рядка. Мене це завжди дратувало, бо праця думки устократ важливіша, ніж регулярне випорожнення словами. Я обмірковую свою майбутню книжку, вона мені сниться, і коли вже вона в моїй голові, тоді сідаю писати, хоча виходить зовсім інше, і це мене дуже тішить, бо переносити на папір вже написане страшенно нудно.
У мене склалось враження, що Світлана читає наші думки, але це було нормально. Люди, які читають наші думки, завжди дуже доброзичливі й ніколи не поставлять нас в незручне становище. Навпаки, вивільняють нашу позитивну енергію. Тому Світлана, відчувши, що ми вже відпочили і готові мандрувати далі, відпустила нас. Ми попросили її маму показати знаменитий бродівський готель, описаний Йозефом Ротом, і вона вивела нас на дорогу. Пожалілась, що колись поставили для Світлани лавку біля під’їзду, але її знищили сусіди. Талановитим людям заздрять навіть якщо вони інваліди. Ненавидять, бо їхня інтеліґентність надто контрастує з примітивною вульґарністю оточення. Таке повсюди, а в провінції, де люди тісно спілкуються між собою і пов’язані обмеженою територією, й поготів. Але Світлана як Божа пташка, щебече з ранку до вечора. Після її відвідин ми почимчикували до єврейського цвинтаря. Туди вела одна рівна дорога. Броди дуже прямолінійні, і кожен химерний сецесійний будинок виглядає тут дуже ефектно і виклично на тлі вбогих коробок епохи розвинутого соціалізму. Архітектурний простір формує природне середовище. Місто на пагорбах завжди виглядає інакше, ніж місто на рівнині, де вулиці широкі і прямі.
Цвинтар у Бродах вражає розмірами і контрастом. Як тільки я побачила його, то вигукнула: «Броди — це поєднання Івана Труша і Йозефа Рота!» Млосна українська природа з маками, будяками, ромашками, округлими пагорбами, соковитими травами, з-під яких чвиркає вода, — і сіро-чорна гама штивних плит з клинописними рисками івриту та напівстертими птахами, зірками і левами. На колишній ґімназії меморіальні дошки, де Йозеф Рот і Іван Труш поруч, співіснують в одному просторі. Іван Труш ходив до ґімназії з села по отих пагорбах, через цей луг. Тоді цвинтар не виглядав таким офіційним, як після реставрації. Коло ґімназії в закутку — погруддя Кутузова, яке цього року під час Другого Майдану прибрали. Російський слід помітно всюди, чим далі на схід від Карпат. Це чуже вкраплення, а подекуди величезна пляма, вже належить історії. А якщо не належить, тоді продовжує завдавати ідеологічної шкоди і стає об’єктом політичних маніпуляцій. У Бродах це дуже помітно, оте вкраплення, що переходить у пляму.
Але для Михайла Брука Броди 70-х — це веселе життя юних офіцерів, романтичні пригоди, екстрім, офіцерська честь. Ті офіцери нічим не відрізняються від офіцерів австрійської армії, вони так само винаймають помешкання і тільки ходять на роботу в казарми.
Коли я надіслала фото Михайлові, то він розгубився, за сорок років усе так змінилось. Дуже зрадів світлинам готелю і попросив сфотографувати палац культури, класичний монстр соцреалізму. Там він призначав побачення дівчатам, одного разу двом одночасно, і потрапив у незручну ситуацію. Вдруге я приїхала сама, восени, і дивилася на Броди очима Брука. У Світланиної мами розпитала, чи не знає вона глухонімого Миколу, в якого Брук з товаришем винаймав кімнату. Тоді вона сказала, що у Бродах є підприємство, де працюють глухонімі, і для них у 70-ті збудували навіть будинок. І я почала розпитувати людей, де той будинок, але люди плуталися, показували мені то той, то інший будинок, і все було наче в прикрому сні, коли мета від тебе весь час віддаляється. Я знову нафотографувала будинків, але Брук теж плутався у спогадах, зрештою, сказав: «Облиште, я й так багато впізнав».
А потім я пішла до музею, де працював Світланин сусід, однак він був у відпустці, але мені вдалося порозмовляти з іншими працівниками, і тут стався прорив — Броди вчепились у мене всіма своїми пазурями. Я довідалася про ґотів і Віа реґіа. Мене взагалі цікавить давня історія, а віднедавна — старі шляхи та логістика. Може тому, що я люблю мандрувати пішки, але стежками, намагаючись зрозуміти, як вони створювались. Одна річ поїхати на авто до замку, а інша — пройтися до нього неквапливо, вивчаючи краєвид і знаходячи давні знаки, по яких колись орієнтувались, бо не все ж орієнтувались по зорях — це більше для степів, пустелі чи моря. Та й зорі змінюють конфігурацію, а гора, річка, скелі — ті самі, що й тисячу років тому. Броди були в дуже гарному становищі. Через них проходила знаменита Віа реґіа, королівська дорога, і якісь шматки її існують досі, вкриті асфальтом. Дороги — це політика. Чотири з половиною тисячі кілометрів, 2 тисячі років — це викликає більший захват, ніж законсервована, підмазана архітектура чи біографія якогось монарха. Усі ці митниці, переправи, постоялі двори, поштові станції зникли без сліду, але дорога існує, бо вона потрібна.
Броди до 1918 року були на кордоні з Російською імперією, тому там завжди стояли військові, активно велись торгові операції. Однак тепер це всього лиш райцентр Львівської області на межі між Волинню та Галичиною, не привабливий для інвестицій, є лише спроби розвинути туризм з боку патріотично налаштованих бродівчан. Є культурне товариство, яке робить дуже багато, і центр його в Музеї. Там справді працюють. Я бачила книги з історії Бродівщини, добрий десяток книжок на вітрині, листівки, карти. Отже, є спонсори й меценати. Є кому захищати історичні будівлі від знищення місцевою владою, бо кожна місцева влада думає насамперед про речі проминальні, а не стратегічні. А культурна еліта змушена весь час боротись, переконувати, відстоювати. Усі проблеми мають одну причину — відсутність місцевого самоврядування. Лише воно здатне склеїти розрізнені шматки наших міст.
А ґоти? В історії України, як ми знаємо, їм приділено дуже мало уваги, а ще менше досліджено вплив ґотської культури на звичаї нашого народу. В усіх підручниках скромно пишуть про черняхівську культуру, не називаючи її основного творця — ґотів. Деякі городища взагалі були не слов’янськими, а невідомого народу, однак їх вперто називають давньоруськими. У Бродах я придбала невелику книжечку про ґотів на Бродівщині. Вони були християнами вже в II—III ст. нашої доби і намагались християнізувати місцеве населення. Найбільш промовисті топоніми ґотського походження. Я читала про село Паликорови. Ґоти приносили в жертву велику рогату худобу, і це так настрахало автохтонів, що вони відзначили це місце. Подібний історичний метод досі вважається серед ортодоксальних істориків непевним, неточним. Місцевий історик не завжди має можливість організувати археологічні розкопки. Однак йому легше реконструювати історію з краєвиду, пов’язати один з одним топоніми, проаналізувати місцеві леґенди. Тобто у нього є унікальний досвід проведення історичних досліджень, хоча від звинувачень у дилетантстві його не врятують ні освіта, ні наукове знання. А таке трапляється досить часто. І книжкам, виданим при краєзнавчих музеях, важко пробитися у столичні книгарні. Часом краєзнавці сидять як собаки на сіні на багатющому матеріалі, а після їхньої смерті родичі все викидають у сміття. Але в Бродах раді поділитися усім. За годину я стала адептом ґотів і Віа реґіа, і мені кортить поїхати і поговорити з тими, кого я не застала. І я весь час про це думаю. Хоча спершу мої бажання були зовсім інші, і я не знала, чи писатиму про Броди взагалі. Часом знаходиш те, чого не шукаєш. Мої подорожі — це просто розширення свідомості, де емоції викликають нові знання, а знання — емоції.
Журавно
Коли я ще працювала в каплиці Боїмів, то дізналася, що епітафія, де зображені три покоління славного львівського роду купців та аптекарів, роботи Генріха Пфістера, виготовлена з журавнівського алебастру кольору воску, і що в Журавно над Дністром, на межі Львівської та Івано-Франківської областей алебастр видобувають вже 500 років, і тягнуться його поклади аж до Молдови. Зі мною таке буває: якась дрібна згадка раптом засяде на довгі роки, а потім до неї причепляться інші, а між ними з’являться ниточки. Щодо алебастру, то я читала про напівпрозорі алебастрові лампи з гробниці Тутанхамона, а каміння мене цікавило з дитинства. Я ходила на річку й визбирувала цікаві камінці, особливо напівпрозорий кварц, шматочки граніту, мармуру і таке інше. А на плитках пісковика знаходила своєрідні графічні малюнки. Я й зараз підбираю камінці. У воді вони стають дуже гарними, тому знаходжу їх у річці чи в морі. Для мене вони наче живі. Я чула, що камені теж мають серце, тільки б’ється воно дуже повільно.
Я вже й не згадаю, як вибралась у Журавно. Мабуть, побачила автобус Львів—Журавно на перехресті Стрийської та Наукової. Я знала, що звідти походить Миколай Рей, зачинатель польської літератури, що там є палац і, звичайно, алебастр. Їхати туди довго, понад дві години. Мене висадили на якомусь перехресті, там навіть автостанції не було, і невдовзі я опинилася на класичній Ринковій площі з симпатичною ратушею, де чомусь був Народний дім, а сама мерія навпроти. Правда, тепер Журавно не має статусу міста, але однак то було місто. Поруч був парк, темний і понурий, я забрела на територію дитячого туберкульозного санаторію, але жодних перепон мені не чинили, все виглядало цілком занепалим, за винятком одного корпусу, а в глибині був палац Чарторийських, який реставрували, точніше, відбудовували після пожежі. Там був раніше офіс директора санаторію. Я попросилася всередину, сказавши, що приїхала зі Львова, і робітники дозволили мені обійти порожній палац, в якому нічого не залишилось від магнатської розкоші, хоча палац був дуже гарний, зі сходами з двох боків, ліпниною. Дуже схожий на ті палаци, що я бачила в Рудках та інших містах. Ясна річ, вони відрізнялися в деталях, але так будували палаци на початку XIX ст. дуже багаті люди. Власне, то була садиба, оточена парком, з озером, каналом, який вів до ріки. Але мене вже тоді цікавило XVI ст., власне, Ренесанс в Україні, що переросло згодом у справжню пристрасть. Але тоді я шукала декорацію до майбутнього роману про Тих, що літають в повітрі. І саме Журавно стало точкою відліку.
Я спитала робітників, де тут добувають алебастр, і вони мені сказали, що то далеко звідси, за Дністром, треба їхати автобусом, а автобус буде аж увечері. «А скільки туди кілометрів?» — поцікавилась я, зрозумівши, що автобус мене не влаштовує. «Вісім кілометрів, пані». І я полегшено зітхнула: «Ну, то небагато». Чоловіки подивились на мене як на варіятку: «Ви що, хочете туди йти пішки?» — «А в мене нема виходу. Я мушу потрапити в кар’єр». — «Та ж завод не працює». — «То нічого». Не знаю, що вони подумали, але мусили розповісти мені про дорогу, хоча в глибині душі мене трохи шкребло, бо треба вернутись сьогодні до Львова.
Я обійшла палац і вийшла на луги, що були над Дністром, і побачила міст, який треба перейти і йти дорогою через ліс, а за лісом мав бути кар’єр. Я ледве не потонула в запашних травах, але дійшла до ріки. Дністер є і в Самборі, але ще маленький, а тут ріка була повновода, тільки вода в ній зеленого кольору, а на тому березі виднілися мальовничі групи дерев, між яких паслися корови. І все було таке незвичайне для мене — ріка і буйні трави, а коли я вийшла на міст, то побачила наче рай, яким його зображають на брошурках свідки Єгови, тільки без людей. Я стала міркувати логічно: я не потраплю у той кар’єр ніколи, якщо не піду пішки. І часу мені повинно вистачити.
Того дня час служив мені і працював на мене. Таке буває іноді. Я йшла дорогою між вербами, тоді нею піднялася на пасмо пагорбів, що називалось Бокоцин, потім звернула наліво і йшла вже селом, і нарешті побачила гіпсовий завод. Не думаю, що то було 8 кілометрів, напевно, 6. Я навіть не встигла втомитися. Просто було трохи не по собі йти лісом і зустрічати машини, в яких мало хто міг їхати. Людина — найстрашніша небезпека. Я згадувала собі Миколая Рея з його кодексом порядної людини, який скачала в Інтернеті й прочитала просто з цікавості, бо нічого не знала про самого Рея. Колись у Журавно були мури, замок, але все це зараз стерте, і навіть уявити не можна, яким був той замок, які радці та лавники засідали в старій ратуші. Рей був чоловіком значним, вітцем міста, знав як боротися з повінню і татарами. А його вислів «Навіть гуси мають свою мову» я б зараз почепила на всіх стовпах.
Завод був як завод — з незрозумілими приміщеннями, не розграбований наразі. Тут чудовий білий, сірий та жовтий алебастр перетворювали на порошок нагріванням, мололи, пакували. Кращий йшов на облицювання. У Журавно ще донедавна виготовляли якісь дрібнички з каменю, але ремесло занепало. І зараз тут нічого не добувають. Хоча коли-небудь… Сумно все це. Я лише відкидала тему за темою, перейшла на другий бік дороги і потрапила в казковий світ. Білі камені вилазили з землі, наче гриби, трухлявіли на повітрі, старіли. Все позаростало травою й кущами, рани позатягувались. Землі вже не боліло, і все виглядало таким веселим, хоч подекуди траплялися глибокі ями, іржаве залізо, а в улоговині блакитно сяяло озеро. Кар’єр затоплюють, коли перестають видобувати камінь. Кар’єри дуже небезпечні для купання, бо вода там холодна і страшенно глибоко. Від цього озера мені стало моторошно, воно лякало, справді лякало, бо притягувало. Здавалося, воно гіпнотизує. Я завжди це відчувала, бо бачила такі водойми не вперше.
Камені, що мені траплялись, були відходами, але серед них я знаходила напівпрозорі осколки, і невдовзі мій наплічник поважчав. Я знову відчувала себе дитиною, коли підбирала камінці. Тепер я знала, що таке білий камінь, чому його вважають священним. Він наче тіло землі, цей журавнівський алебастр. Я знала, що ще приїду сюди, щоб побачити, як росте каміння, як воно живе серед трав, кущів і вільхових та ліщинових дерев, і ніхто його не вириває, не відділяє, не нівечить, але й не шукає в ньому різцем скульптора душу.
Потім настав час тиші для мене. Я принишкла, відчуваючи, що не треба поспішати. Пригадувала Журавно, краєвиди довкола, читала про Білий Камінь, який для українців є наріжним каменем світобудови, обирала те, що вразило мене найбільше, крім каміння, що виростало з-під землі. Та мить, коли я пробиралась від палацу через високі трави, змочені росою, до багнистого краю, який заливали хвилі, коли вперше побачила дикий чи здичавілий ревінь серед трав і скуштувала його кисле стебло, коли побачила внизу по течії байдарки, — вона була найкраща. І від неї почався відлік мого роману «Зачаровані музиканти». Панич Матвій Домницький, що прийшов до нічних пастухів майової ночі, почув музику і побачив Тих, хто літає в повітрі, саме тут, і закохався у королеву сідів. Це мій дід перед Другою світовою війною бачив Дике весілля, відоме з британської міфології, у нас в Урожі, а я перенесла цей найпрекрасніший спогад у Журавно. Мій дід не став одержимий Пані з Жовтим волоссям, він мав уже 5 діточок, однак серце юного Матвія обпік небесний вогонь і вжалила небесна музика. І ті місця, які я описуватиму після Журавно, — це мої подорожі разом з Матвієм.
Були в мене й інші подорожі до Журавно, коли я вже створювала топографію роману. Мені пощастило зустрітися з мером Журавно, паном Василем, який дуже прихильно поставився до мого задуму. Він показав мені, як треба укріплювати береги, і до мого роману увійшла повінь, коли копиці сіна плавали по Дністрі. Одного разу ми з дочкою поїхали в Журавно на мій день народження. Дорога за мостом була залита водою, і ми сиділи й обідали просто на мосту, слухаючи ревіння води, хоч вона вже почала спадати. А в часи, коли відбувалися події мого роману, мосту не було, і вода не зеленіла від водоростей. Втім, тепер вона була жовта від збуреного намулу. А тоді пан Василь повіз мене туди, де річка Свіча впадає у Дністер. Це я, власне, вперше побачила, як одна ріка впадає в іншу. Свіча була така сама, як Бистриця, тільки ширша, з кам’янистим дном і прозора. А довкола простягалися Журавненські поля, де 1676 року відбулося тривале протистояння Речі Посполитої і Османської імперії. Ян III Собєський з одного боку і Ібрагім Шейтан зі стотисячною армією — з іншого. Згодом вони таки уклали мир, що назвали Журавненським, а через двісті років тут встановили пам’ятну колону, правда, біля цвинтаря, поруч із трасою. Пан Василь відвіз мене і туди, а потім я залишилась чекати автобус, і думала захоплено: «Як цей чоловік знає ріку, як він її відчуває». Бо виріс на ріці й не зможе без неї жити.