Дерев'яний знову віддав честь і виструнчився.
— Я бачу, ти славний солдат, Розенбуме. Шкода, що я не встиг представити тебе до нагороди, поки мене прилаштували на цій тумбі посеред майдану.
— Превелебно вдячний, — знову відрапортував Дерев'яний. — Завжди готовий служити вірою і правдою своєму королю та вітчизні!
«То це, виходить, король! — заціпенів од жаху Нільс і аж зіщулився під капелюхом. — А я його страховиськом обізвав!..»
— Чуєш, Розенбуме, — знову заговорив Бронзовий. — Ти повинен зіслужити мені ще одну, останню службу. Чи не бачив ти хлопчиська, який бігає тут вулицями? Сам він не більший за горобця, зате зухвалий не за зростом. Уяви лише, цей хлопчисько не знав, хто я такий! Треба його добряче провчити.
І Бронзовий знову стукнув палицею.
— Так точно, ваша величносте! — проскрипів Дерев'яний. Нільс похолодів від страху. «Невже видасть?!»
— Так точно, бачив, — повторив Дерев'яний. — П'ять хвилин тому пробігав тут. Скорчив мені мармизку і зник. Я хоча й простий солдат, а все ж образливо.
— Куди ж він чкурнув, Розенбуме?
— Наважуся доповісти, побіг до старої корабельної верфі.
— Ти допоможеш мені розшукати його, Розенбуме, — сказав Бронзовий. — Ідімо швидше. Не можна гаяти ні хвилини. Ще до сходу сонця я повинен повернутися на свою тумбу. Відтоді, як я став пам'ятником, я можу ходити тільки вночі. Ідімо ж, Розенбуме!
Дерев'яний жалібно заскрипів усім тілом.
— Покірно благаю вашу величність залишити мене на місці. Хоча фарба ще де-не-де тримається на мені, та всередині я весь прогнив.
Бронзовий позеленів зі злості.
— Що! Бунтуєш? — загуркотів він і, замахнувшись, ударив Розенбума палицею по спині.
Тріски так і полетіли в усі сторони.
— Чуєш, не хитруй, Розенбуме! Бо гірше буде.
— Так точно, гірше буде, — скрипнув Розенбум і закрокував на місці, щоб розім'яти свої дерев'яні ноги.
— Кроком руш! За мною! — скомандував бронзовий король і затупотів по вулиці.
А за ним, потріскуючи і поскрипуючи, вирушив дерев'яний солдат.
Так простували вони через усе місто, аж до корабельної верфі: Бронзовий — попереду, Дерев'яний — позаду, а Нільс — у Дерев'яного на голові.
Біля високих воріт вони зупинилися. Бронзовий легесенько ударив по величезному висячому замку. Замок розлетівся на дрібні шматочки, і ворота з брязкотом відчинилися.
Крізь щілинку в капелюсі Нільс побачив стару верф. Це було справжнє корабельне кладовище. Старі, допотопні судна з пробоїнами в роздутих боках лежали тут, як викинута на сушу риба. На почорнілих від часу стапелях застрягли пошарпані бурею шхуни з обвислими рваними вітрилами, переплутаними, наче павутина, снастями. Скрізь валялися іржаві якорі, бухти напівзотлілих канатів, покручені листи корабельного металу.
У Нільса навіть очі загорілися — так багато тут було цікавого. Адже він бачив тільки те, що було справа, тому що в капелюсі, під яким він сидів, з лівого боку не було жодної щілинки.
— Послухай, Розенбуме, ми ж його не знайдемо тут! — сказав Бронзовий.
— Так точно, ваша величносте, не знайдемо, — сказав Дерев'яний.
— Але ми повинні його знайти, Розенбуме! — загримів Бронзовий.
— Так точно, повинні, — проскрипів Дерев'яний.
І вони рушили по хисткому помосту. Від кожного їх кроку поміст здригався, тріщав і прогинався.
По дорозі Бронзовий перевертав догори дном кожен човен, крушив корабельні щогли, з гуркотом розбивав старі ящики. Але ніде — ні під човнами, ні в ящиках, ні під помостом, ні на щоглах — він не міг знайти зухвалого хлопчиська. І не дивно, тому що хлопчисько цей спокійнісінько сидів під капелюхом на потилиці старого солдата Розенбума.
Раптом Бронзовий зупинився.
— Розенбуме, чи впізнаєш ти цей корабель? — вигукнув він і витягнув руку.
Розенбум повернувся всім корпусом направо, і Нільс побачив якесь величезне корито, обшите по краях залізом.
— Чи впізнаєш ти цей славетний корабель, Розенбуме? Помилуйся, яка благородна лінія корми! Як гордо поставлений ніс! Навіть зараз видно, що це був королівський фрегат… А пам'ятаєш, Розенбуме, як славно стріляли на ньому гармати, коли я ступав на його палубу?
Бронзовий замовк, мрійливо дивлячись на старий, розвалений корабель з розваленим носом і розбитою кормою.
— Так, багато він бачив на своєму віку, мій старий бойовий товариш, — сказав Бронзовий. — А тепер-от він лежить тут, як проста баржа, всіма покинутий і забутий, і ніхто не знає, що сам король ходив колись по його палубі.
Бронзовий важко зітхнув.
Сльози, великі, круглі, як кулі, повільно потекли з його бронзових очей.
І раптом він стукнув палицею, випростався, випнув колесом груди.
— Шапки долу, Розенбуме! Ми повинні віддати останню шану свідкові нашої минулої слави. — І широким величним порухом руки Бронзовий зняв свого трикутного капелюха. — Честь і слава загиблим! Ура! — громогласно закричав він.
— Урр-ра! — закричав Дерев'яний і зірвав з голови свого капелюха.
— Урр-ра! — закричав разом із ними Нільс і тупнув ногою по голові Розенбума.
Прокричавши тричі «ура!», Бронзовий з легким дзвоном надів свого капелюха і обернувся.
— Тюлені! Тюлені! Тюлені! — пронизливо закричала Акка і злетіла, шумно лопочучи крильми.
Сонні гуси, розбуджені її криком, знехотя знялися над водою, а того, хто заснув надто міцно, Акка будила ударом дзьоба. Зволікати було ніколи — тюлені оточували їх зусібіч. Ще мить — і багато гусей склало б отут свої голови.
Й от знову зграя в повітрі, знову гуси змагаються з вітром. Вітрові й самому пора б уже відпочити, але він не давав спокою ні собі, ні іншим. Він підхопив гусей, закрутив і поніс у відкрите море.
Охоплені страхом перед наступаючою ніччю, гуси летіли невідомо куди. Сутінки швидко згущувалися. Гуси ледь бачили одне одного, ледь чули слабкий крик, яким скликала їх стара Акка.
Нільсу видавалося, що хвилі не можуть гуркотіти голосніше, що пітьма навколо не може бути чорнішою. Й усе-таки якоїсь миті шум і свист унизу стали ще сильнішими, а з пітьми виступило щось іще чорніше за небо. Це була скеля, що немов випірнула з дна моря. Хвилі аж кипіли біля її підніжжя, зі скреготом перекочуючи кам'яні брили.
Невже Акка не бачить небезпеки? Ось зараз вони розіб'ються!
Але Акка бачила пильніше за інших. Вона запримітила в скелі печеру і під її кам'яні склепіння привела гусей.
Не вибираючи місця, гуси повалилися на землю і миттю заснули мертвим сном.
І Нільс заснув — прямо на шиї у Мартіна, не встигнувши навіть залізти до нього під крило.
3
Нільс прокинувся од місячного сяйва, що било йому прямо в очі. Місяць, неначе навмисне, зупинився біля входу в печеру, щоб розбудити Нільса. Звичайно, можна було забратися під Мартінове крило і ще поспати, але для цього довелося б потривожити вірного друга. Нільс пожалів Мартіна — надто вже він солодко задрімав між двох каменів. Мабуть, геть утомився, бідолашний.
Тихо зітхнувши, Нільс вийшов із печери.
Щойно він обігнув виступ скелі, як перед ним відкрилося море. Воно лежало таке сумирне і спокійне, наче й бурі ніколи не було.
Щоб згаяти час до ранку, Нільс набрав на березі повну жменю пласких камінців і став кидати їх у море. Та не просто кидати, а так, щоб вони м'ячиком підстрибували по місячній доріжці.
— Три… п'ять… сім… десять, — рахував Нільс кожен удар камінчика об воду. — Добре б до самого місяця докинути! Тільки ось камінця підходящого немає. Потрібен абсолютно плаский.
І раптом Нільс пригадав: монетка! Адже у нього є вороняча монетка! Дерев'яному він так і не встиг її віддати.