Тиждень потому, як зник хлопчик, змучений переживаннями батько, гадаючи, живий його син чи ні (ну, наприклад, ті, хто збив його на дорозі, могли просто викинути тіло хлопчика десь за містом або закопати в лісі — уточнив Ренат, хоча було видно, що він вигадує історію на ходу. Річ у тім, що коли його таємничий голос говорив, то подробиці завжди приходили самі), зустрівся зі слідчим, який вів справу, щоб поговорити чи не може й він підключитися до розшуків сина. Слідчий спочатку відповів, що це абсолютно неможливо, але, поміркувавши, раптом запропонував зустрітися в тихому барі, аби поговорити про щось особливе. Виглядало так, немов він на щось зважився.
«Є один спосіб», — сказав слідчий, коли вони знову зустрілися. І повідав, як одного разу він сам потрапив у безвихідну ситуацію, і тоді давній друг зробив для нього те, що зараз він збирається зробити для цього чоловіка. І додав: працюючи слідчим, він багато років стримував себе, щоб не скористатися такою можливістю. Але зараз зважився, бо в нього теж був син, якого дорогою зі школи збила машина, тільки він тоді помер на місці.
Потім слідчий сказав, що є хтось — він не пояснив, хто саме, бо сам не знав, — здатний допомогти в особливо важких справах, у будь-яких чи майже в будь-яких. Але скористатися його послугою можна тільки раз і не більше. Не більше. (Він також підкреслив, що розповісти комусь можна теж лише один раз, бо… Щоправда, він не уточнив, що може трапитися, оскільки сам так не робив. Загалом, треба бути дуже уважним, аби не використати цю можливість марно — заради незначного дріб’язку.) Для цього необхідно в певному місці залишити зеленою крейдою знак — зигзаг, схожий на блискавку. І тоді цей чоловік (якщо це взагалі людина) знайде його сам.
Спочатку чоловік вирішив, що слідчий або добряче напився, або хоче його розіграти: надто все сказане було схоже на неправду. Ну, наприклад, навіть якщо й існував хтось, хто міг знайти його сина, то яке до цього має відношення якийсь дурнуватий знак у якомусь дурнуватому місці та ще й зеленою крейдою! Але, дивлячись на слідчого, герой історії Рената все ж таки завагався, що той знущається з нього, і стримався. Просто подякував і пішов додому. А вночі, лежачи поруч із дружиною, яка вперше по-справжньому заснула за цей страхітливий для них тиждень, він усе-таки подумав: хіба є що втрачати? А якщо він, можливо, й виглядатиме дурнем, то хто ж про це дізнається. Навіть його дружина про дивну розмову зі слідчим нічого не знала.
Уранці він купив у магазині шкільного приладдя набір кольорової крейди, залишив лише зелену, решту викинув і прийшов на потрібне місце (мені воно уявлялося темним підворіттям старого будинку, де давно вже ніхто не жив. По кутках там навіть удень гойдалися лиховісні тлусті тіні й тихо підвивав невидимий вітер у похмурій глибині порожніх кімнат. Хоча насправді ж я ніколи не бачив таких будинків). «От я і зробив», — думав він, повертаючись додому. А потім, незважаючи на те що не дуже вірив в успіх цієї затії, таки відправив того самого дня дружину до родичів в інше місто. Так, про всяк випадок.
Коли ж він повернувся ввечері додому з вокзалу після того, як посадив дружину на потяг, хтось його вже чекав, сидячи в кріслі у вітальні. Великий темний силует вимальовувався на тлі вікна. Герой Рената так злякався, що навіть не здогадався увімкнути світло в кімнаті, а так і завмер у дверях, наче його ноги примерзли до підлоги.
«Ти знаєш умови. Це буде єдиний раз. І не більше, — низьким голосом сказав йому гість, аж посуд у серванті задзеленчав. — Інакше заплатиш за мою послугу. — Він повернув голову, і чоловік відчув усім єством, як гість на нього дивиться крізь темноту. — Твій син ще живий, уранці ти його матимеш».
Так і трапилося: вранці, коли він прокинувся, хлопчик — поранений і дуже змарнілий, але все-таки живий — уже лежав у своїй кімнаті. Батько відразу зателефонував слідчому, щоб сповістити про це й подякувати йому за пораду. Але той зробив вигляд, наче він не розуміє, про що йдеться і як хлопчик зміг повернутися додому. Батько розгубився, дивуючись, але згадав, як злякався минулого вечора, коли з’явився гість, зрозумів, у чому тут річ, і облишив цю тему.
Слухаючи історію Рената (він її не назвав, але в мене на язику вже крутилося «Один раз»), я постійно намагався уявити, ким же був той загадковий гість. І раптом згадав того Дощового чоловіка, про якого вчора згадували хлопці. Напевно, мою пам’ять розбурхала історія Рената. Я ж так і не з’ясував, про що тоді йшлося. Поки не з’ясував. Але тепер уже точно не забуду. Я навіть знав, у кого запитати, — ну, звичайно, в Рената, у кого ж іще. Навряд чи хтось інший підійшов би для цього краще. Цікавість тієї миті мене так і розпирала. Я твердо вирішив, що зроблю це за першої ж нагоди.
— І ось минуло чимало років, — продовжував Ренат, — багато чого змінилося в житті тієї родини. Хлопчик виріс і поїхав навчатися кудись далеко від родини, а його батько… До речі, син розповів, що ті люди, які його збили, справді вивезли його до лісу, бо дуже злякалися. Розумієте, вони думали, ніби за плямами на одязі… ну і ще там за чимось… їх зможуть знайти. З’ясувалося, що хлопчик був поранений легко, і коли зловмисники поїхали, він довго блукав лісом, харчувався ягодами, поки не знепритомнів. А коли розплющив очі, то з’ясував — він уже у своїй кімнаті й не може згадати, що з ним трапилося.
Так ось, його батько згодом зв’язався з лихими людьми. І якось програв одному бандиту в карти величезні гроші. Йому призначили термін сплати боргу, погрожуючи вбити. Разом із дружиною. Тільки таких великих грошей у нього все одно не водилося і взяти їх було ніде.
Тоді він згадав про рятівника свого сина — того загадкового гостя. Минуло багато часу, і він уже втратив свій страх. Та й умова чоловіка почала здаватися не такою вже й важливою, як раніше. А от його самого, все ж таки збиралися вбити бандити. І він вирішив, що це — єдиний вихід. Знову купив зелену крейду, а потім, як і колись, відправив дружину до родичів (їй він так і не розповів, як насправді повернувся додому їхній син. Він узагалі нікому ніколи про це не розповідав.), пішов на те саме місце, залишив там знак, після чого повернувся в дім і став чекати, не запалюючи світла… — Ренат замовк.
Так промайнула, напевно, ціла хвилина — у цілковитій тиші, якщо не зважати на легке потріскування вогню у грубці.
Нарешті хтось не витримав:
— То що ж було далі?
— Нічого, — сказав Ренат. — Це все. Кінець.
— Як це — КІНЕЦЬ?! — закричали всі обурено. — Не може бути! Неможливо так — щоб кінець! І взагалі, що це за слово таке дурне!
— Гей, припини, це нечесно! — все голосніше чулися в палаті розлючені голоси.
— Ні, кінець, — з легким сміхом відповів наш оповідач.
— Далі! Давай далі! — зажадав я, здається, навіть скочивши на ноги.
Але Ренат був невблаганним.
З віком я зрозумів, що тільки така кінцівка могла зробити подібну історію по-справжньому гарною. А Ренат, на наше щастя й нашу ж невдячність, знав про це вже тоді.
Розчаровані й усе ще обурені (однак, думаю, глибоко в душі розуміючи, що Ренат має рацію. До того ж це була його історія), ми відчалили в осінню ніч на своїх одиночних каное.
Якийсь час я міркував над почутою оповідкою, що поступово почала переплітатися в моїй голові зі здогадами, хто ж такий цей Дощовий Чоловік, поки непомітно не випустив берег з уваги…
Завершився ще один день у «Супутнику» — черговий життєвий розділ, щоб уранці, пройшовши через маленьку смерть уночі, воскреснути знову, з нового рядка.
* * *
…І час пішов.
Я не помилився щодо лікування, яке мені призначила лікарка. Непогано для семи років. І для десяти, до речі, теж. Бо в тридцять, якщо хворієш на щось постійно, розбиратися в таких речах ти просто мусиш.
Освоїтися в «Супутнику», як я вже говорив раніше, виявилося неважко. В дитинстві нам набагато легше змінити антураж, ми ще вміємо ставитися й до серйозних проблем, і до дрібниць із належним презирством, не дозволяючи їм паскудити наше життя. Особливо до дрібниць. Ви помітили їхню наймерзеннішу здатність — поволі зростати разом із нами? Напевно, тому що це ми їм дозволяємо.
Можливість поговорити з Ренатом з’явилася в четвер по закінченні шкільних занять. Повертаючись до корпусу, я побачив, як він самотньо бреде осторонь від інших. Підбігши до нього ззаду, пішов поряд і нарешті запитав про те, що мене мучило.
— Була тут недавно одна дивна історія, — відповів він. — Зник хлопчик. Але, кажуть, це вже не вперше. Так, різні чутки, неначе по зіпсованому телефону: передається від тих, хто приїхав сюди раніше, тим, хто з’являється пізніше. Улітку через зміни, а зараз ось… Тільки більше не питай ні в кого, тут не дуже люблять обговорювати цю тему. Особливо, — він швидко глянув на мене, — з такою дрібнотою, як ти.
— А той випадок, недавній, трапився при тобі? — запитав я; і хоча зовсім не вважав себе дрібнотою, але сперечатися не став.
Ренат ствердно кивнув.
— Так, лише за тиждень до твого приїзду. Я чув, нібито насправді того хлопчика забрав його татко, наче нічого особливого. Батьки за рік до того розлучилися, ну й… той вирішив забрати сина до себе, скориставшись можливістю. У всякому разі, дехто неначе бачив, як він прогулювався з якимось чоловіком, і чув, що він назвав його «татом».
— А хіба це не так? — мені здалося, що Ренат описує лише загальноприйняту версію, в яку сам не дуже й вірить.
— Так думають дорослі, — він знизав плечима. — Але не ми.
— Тоді що ж трапилося насправді?
— Його забрав Дощовий Чоловік.
Я подумав, чи він раптом не вішає мені на вуха локшину, вигадуючи на ходу одну зі своїх історій, як робить це вечорами. Але тут про дещо згадав і вирішив, що навряд.
— А хто це? — секунду мені здавалося, що Ренат не захоче відповідати і взагалі пошле мене кудись подалі. А тут ще й із неба стало накрапати. Судячи з того, як він клацнув язиком, здається, саме так він і збирався зробити, але потім чомусь передумав (можливо, через дощ, що почався, а може, з якоїсь іншої причини).
— Та вештається тут один тип. У сірому плащі з парасолем, якого ніколи не розкриває… Якщо помітиш когось схожого, то краще тримайся подалі, ось і все.
— Чому його так звати — Дощовий Чоловік? — зважився я на ще одне запитання; моя цікавість після почутого розпалилася ще сильніше.
— Тому що він з’являється тільки в дощову погоду. Я застав хлопця, який просто називав його Дощовиком.
— А ти сам бачив його хоч раз?
Ренат ще збавив крок, оглядаючись чи немає когось поблизу, а потім подивився на мене.
— Ти любиш плескати язиком?
— Ні, — я затряс головою. — Звичайно, ні.
— Добре. Бачив. Кілька разів. Узагалі його й інші теж бачили, ті, хто тут давно… Але про це ніхто не любить бовкати. Може, якщо й ти його побачиш, теж зрозумієш.
Непомітно ми підійшли до нашого корпусу. Більшість хлопців уже повернулися зі школи, обігнавши нас дорогою.
— Слухай, — я обернувся до Рената у дверях. — А дорослі? Вони що… нічого не роблять?
— Не знаю. Напевно, не можуть. Або до них щось не доходить, — відповів він, і ми зайшли всередину.
* * *
Приблизно за годину до вечері я прийшов у їдальню, щоб дістати з буфета свій пакунок зі жменькою льодяників, що залишилися у мене. Світла пам’ять про шоколадні цукерки, які щезли ще першого дня, перестала тривожити мене вже давно, і я задовольнявся тим, що мав, під’їдаючи «М’ятні» з «Театральними». Найчастіше бажання закинути до рота чогось солоденького давало звістку десь над вечір.
Ледве переступивши поріг їдальні, я відразу зрозумів, що відбувається щось незвичайне. Тут були ще троє: Андрій з Тарасом стояли біля буфета перед заплаканим Сашком. Точніше, це він стояв перед ними — під носом розмазана кров, а біля ніг на підлозі валявся чийсь зім’ятий целофановий пакет з цукерками.
— Ти цьому в своєму притулку навчився? — допитувався Андрій, коли я зайшов. — У вас там, може, і звикли тирити один в одного, але тут не інтернат.
— За що ви його б’єте? — запитав я, підходячи до них. Утім, і так ясно. От хто, значить, — злодій цукерок.
Андрій ніяк не зреагував на мою появу, продовжуючи нависати над схлипуючим супостатом, а Тарас кинув:
— Не лізь, малий, — і для переконливості штовхнув у плече, та так, що я ледь не зорав носом підлогу до самих дверей їдальні. Якби на моєму місці був хтось схожий на Ігоря, то хлопцю довелося б прилаштувати ще одну кишеню на штанях — між ніг, щоб йому було в чому тягати з собою яйця й перераховувати їх щопівгодини. Але мене, семирічного, під гарячу руку міг скривдити будь-хто.
Я вийшов з їдальні й зупинився біля дверей, обдумуючи побачене і прислухаючись, що ж відбувається за ними. Ні, я не тримав зла на Саню (і, напевно, не тільки тому, що він був сиротою з дитбудинку), хоча той устиг покопирсатися і в моєму кульку. І навіть відчув до нього щось схоже на жалість, коли його вивели з їдальні у сльозах і з двома «ліхтарями». Рівно по одному під кожним оком.
— Ти щось хочеш сказати? — запитав Андрій, коли помітив мене. — Він, мабуть, і в тебе поцупив, так?
Я тільки знизав плечима й пішов до палати. Мені й справді нічого було сказати. Зовсім не тому, що мене теж могли віддубасити. Просто якась частина мене була солідарна з ними. Саня заслуговує на покарання — красти погано. Особливо, коли можна попросити. Багато чого змінилося, але я й зараз так вважаю.
* * *
У п’ятницю з самого ранку я перебував у гарному настрої. І на те була конкретна причина — сьогодні ввечері за мною мав приїхати Діма, щоб забрати додому на вихідні. Перша (найбільш пам’ятна) третина мого терміну в «Супутнику» майже завершилася.
Оскільки по п’ятницях шкільних занять не було, то після закінчення «тихої години» я вирішив прогулятися околицями території піонерського табору, що пустіла в цей час року. Іноді ми з хлопцями гуляли тут разом: у компанії були тільки «наші», без «фуфла», як кажуть. Але сьогодні, схоже, ні в кого не було відповідного настрою для гуляння (а за деким з дітей батьки приїхали зразу ж після обіду). І я вирішив піти сам.
Одягнув свою синю курточку з каптуром із болоньї і, намагаючись зайвий раз не мозолити очі медсестрам, вийшов на вулицю. За кілька кроків від третього, процедурного корпусу починалася асфальтова доріжка з розміткою білою фарбою, що відміряла відстань кожні сто метрів від жирної поперечної смуги з написом «СТАРТ». Улітку тут проводили змагання з бігу на різні дистанції. Доріжка, як я вже знав, тягнулася рівно кілометр і закінчувалася такою самою білою широкою смугою зі словом «ФІНІШ». Розмітка подекуди стерлася, але її цілком чітко було видно на темному вологому асфальті.
Сто метрів… Двісті… Мені подобалося ходити по цій доріжці, подобалося знати точно, наскільки я віддалився від санаторію. «Аж п’ятсот метрів, — думав я, — це ж півкілометра!» А сьогодні подобалося ще більше, бо я крокував цим шляхом сам. І, схоже, поблизу не було жодної живої душі. Це мені теж подобалося.
Триста…
Ліворуч, метрів за сорок від мене, тягся сосновий бір, що дихав легким ароматом осінньої хвої, а праворуч — поряд із відміткою «700» — починалося велике футбольне поле з воротами без сітки, яку, ймовірно, зняли після завершення літнього сезону. Я вже міг розрізнити пунктирні обриси десятка простих лавок, укопаних у землю вздовж поля, що виконували роль трибун. Саме поле мало бруднувато-коричневий колір з острівцями пожухлої трави, біля воріт та в центрі поблискували калюжі, видаючи всі ковбаньки й нерівності.
П’ятсот…
Почав накрапати дощ. Я натяг каптура поверх в’язаної шапочки, щоб не змокнути під оманливо рідкими краплями, і трохи уповільнив крок, розмірковуючи, чи не треба все ж таки повернутися назад. Але тут я нагадав собі, що незабаром за мною приїде Діма, і вже цієї ночі я засинатиму у своєму ліжку, а потім буду вдома ще два дні — до вечора неділі… Я знову відчув себе щасливим і потупав далі.
Вісімсот…
Я спіткнувся від несподіванки, коли помітив якусь фігуру, що сиділа на лавці в самому кінці футбольного поля. Дивно, що я не бачив нікого раніше. Але людина, здавалося, сидить тут уже давно, дивлячись у протилежний від мене бік. Нас розділяло кроків тридцять-сорок.