Поки я, рухаючись за інерцією, міркував, а чи дійсно не повернути назад, як я збирався недавно, щоб не проходити повз… Чоловік повернув голову й подивився на мене.
— Тато?! — ноги самі понесли мене до лави. Батько, дещо сумно всміхаючись, дивився на мене, немов давно очікував тут і вже майже не сподівався, що я прийду. На ньому був злегка вицвілого пляшкового відтінку плащ — я стільки разів бачив його на вішалці вдома й тепер упізнав, а на голові темно-синій берет…
Тільки як він тут опинився? Наскільки мені було відомо, батько зараз мав бути дуже далеко, за кілька тисяч кілометрів від Львова, на Далекій Півночі. Може, повернувся у якихось справах? І… вирішив відвідати мене в «Супутнику», дізнавшись, що я тут? Виходить, він приходив або телефонував нам додому, і мама сказала йому… Але якщо так, то що він робить у такому місці? Чому ж просто не…
Думки роїлися в мене в голові, поки я йшов до лавки.
І ще щось не давало мені спокою, але я ніяк не міг зрозуміти, що саме. Щось важливе, пов’язане… зі мною, так?
Нарешті я зупинився перед лавкою, здивовано дивлячись на батька й відчуваючи легке запаморочення від розгубленості.
— Здрастуй, Юро, — сказав він.
— Тату… — якщо в мене й були якісь сумніви, що я міг помилитися, то тепер вони розвіялися остаточно. І ще я піймав себе на думці, що дуже незвично бачити батька таким тверезим.
Якби наша зустріч трапилася трохи інакше, я б лише порадів цій обставині. Але зараз відчував лише раптову незручність і неясне занепокоєння. А ще, правду кажучи, наростаючий страх від якоїсь разючої неправильності того, що відбувається.
— Ти знову хворів, Юро, і тепер ось тут, — сказав батько. — Це погано.
— Так… Адже я вже ходжу до школи, багато пропущу, — кинув я, навмисно відводячи свій погляд від його очей, щоб не зустрічатися з ними.
— Ти радий, що я прийшов?
Я знову кивнув, хоча зовсім не був упевнений, що почуття, яке зараз мене сповнювало, можна назвати радістю. Тож почав уважно розглядати мокру землю під ногами, тикаючи в неї носаком черевика так, наче це найважливіше заняття в моєму житті.
— Я скучав за тобою. А ти? — запитав батько. Я нарешті подивився на нього прямо й посміхнувся. Якось само по собі вийшло.
Діти дуже часто не можуть багато чого пояснити словами, зате завжди безпомилково відчувають, коли їм брешуть, і навіть те, що мовою дорослих зветься відсутністю раціональної логіки. Нестачу останньої вони переносять набагато легше, ніж батьки, вони вміють сприймати обставини в будь-якому вигляді. Тому наша зустріч біля безлюдного футбольного поля в кінці довгої бігової доріжки вже не здавалася мені такою дивною, як іще півхвилини тому. Я просто прийняв це: тато тут, і, виходить, так воно й має бути, а щодо всяких там пояснень… Виходить, вони також існують, ось і все.
Але не до кінця, ні, залишалося щось іще, і воно не давало спокою. Можливо, це якось пов’язано з найважливішою проблемою.
Батько поволі підвівся з лавки і простягнув мені руку:
— Пішли зі мною, — він зробив це так само, як у ті дні, коли тягав мене за собою до старих товаришів по чарці й пивничках (…пінка моя, залиш, вона моя, тату!..).
І раптово мене осінило те, що ніяк не давало спокою, не дозволяло повірити до кінця… Батько, знаючи, як я люблю шоколадні цукерки, ніколи б не забув про це, навіть п’яний. У всякому разі, він ніколи б не з’явився до мене в лікарню чи сюди, в «Супутник», з порожніми руками.
Мене знову охопив страх і дуже захотілося втекти — якнайдалі звідси. Якнайдалі від… Я відступив на крок, дивлячись на того, хто виглядав, як мій батько, говорив, як він, але насправді не міг ним бути.
— Ви не він… Ні… Ви щось інше… — я збирався сказати, що він не батько, а хтось інший, але ці слова якось самі вирвалися.
Я розвернувся й помчав не чуючи під собою ніг. Однієї нескінченної довгої жахливої миті мені здалося, що його рука ось-ось учепиться в мій рукав чи схопить за комір куртки. Лише відбігши на пристойну відстань, я дозволив собі один-єдиний раз озирнутися. Він, як і раніше, стояв непорушно й дивився в мій бік. Плащ змінив колір на сірий, а поруч на лаві лежав великий нерозкритий парасоль… Чи мені це тільки привиділося крізь дощ, що посилювався?
— Приходь, коли захочеш!.. Приходь, коли знову поллє дощ!.. — кричав він услід голосом мого батька.
Приходь… приходь… — луною чулося мені, коли я вбіг до корпусу дитячого відділення.
* * *
Діма з’явився близько сьомої — приїхав за мною прямо з роботи. Я відразу побачив його, як тільки він зайшов з вулиці. Дуже високий (я з подивом зрозумів, що швидко відвик від його зросту. Наші старші хлопці здавалися мені тоді справжніми громилами, але поруч із Дімою вони виглядали недомірками, й я б ніколи не подумав, що до сімнадцяти років зможу його навіть перерости), з пишною копицею чорного кучерявого волосся, смаглявий і з рисами обличчя нашої мами, він першої миті був схожий на красивого молодого цигана. Дівчат у старшого брата в шкільні роки було куди більше, ніж у мене. Він був піковим королем, загальним улюбленцем, і пам’ять про нього ще довго жила в стінах нашої школи після випуску 80-го року.
Медсестри в коридорі йому вже бісики пускали, і навіть кілька старших дівчат, хіхікаючи, виглядали з дверей палат, щоб подивитися на Діму, який ліниво підпирав одвірок із виразом нудьгуючого кота, звиклого до уваги кішок.
Ми перемовилися кількома словами, і я побіг збиратися.
— Це хто, твій брат? — зустрів мене так само майже готовий до від’їзду Ігор, коли я зайшов до палати.
— Угу, — підтвердив я, сповнений тієї миті такою божевільною гордістю, що міг ось-ось лопнути.
Коли ми з Дімою опинилися на вулиці, я, як завжди, взяв його за руку, і ми пішли до виходу із «Супутника» у бік автобусної зупинки. Я любив свого старшого брата.
Мені завжди подобалося ходити разом із ним, хоча частенько змушений був дріботіти, пристосовуючись до його великого кроку. Звичка ходити швидко в мене так і залишилася дотепер.
Я сказав, що чув, наче у «Спартаку» незабаром почнуть крутити американську стрічку «Каскадери». Голлівудські фільми були поки що рідкістю.
— Кльово, — кивнув Діма. Тоді ще не говорили «круто» чи «струйово», а тільки «кльово», іноді «класно» (сьогодні частіше можна почути попсове «супер» або зовсім не знаєти яке — «уматово»).
Ви помітили, як часто я згадую (а то й відверто починаю бурчати) про те, що було тоді? Напевно, в кожного з нас є час, за яким ми скучаємо. А я, схоже, скучаю за вісімдесятими.
Невдовзі ми з братом добралися до автобусної зупинки. Діма захоплено розповідав про нещасний випадок, що стався три дні тому в їхньому цеху, куди його влаштував наш дядько, — як одному легковажному бідоласі верстат відітнув кисть руки. І вона, ще якийсь час продовжуючи пульсувати темною кров’ю і стискати пальці, валялася на підлозі поряд із тим верстатом. Після кожної моторошної подробиці брат зловісно посміхався. Тільки тепер я думаю, що це він того дня здавався мені таким великим і дорослим, а насправді йому було лише сімнадцять, і душею він переживав побачене майже так само, як міг би й я в свої сім. Адже мені теж уже було сімнадцять.
— Ну й крові ж натекло, як на бойні, — він знову подарував мені посмішку злого пірата, дивлячись з-під лоба й підпалюючи сигарету.
Не пам’ятаю, щоб Діма хоч колись просив мене не виказувати його мамі. Вперше я застукав його із сигаретою ще років зо два тому вдома на балконі. Жодних домовленостей. Це навіть не обговорювалося, я просто мовчав і все, а Діма наче й не чекав від мене іншого. Після його першої невдалої спроби вступити до військового училища й повернення до Львова тема закрилася сама по собі.
Прийшов наш рейсовий.
Потім ми тридцять хвилин добиралися до міста, щоб пересісти вже на інший автобус, який їхав за маршрутом № 15 і підвозив нас майже до самого будинку.
Дорогою я міркував про свою недавню зустріч з Дощовим Чоловіком, і мої думки, зрештою, переключилися на батька.
Кажуть, дитяча пам’ять недовга, але це не так, я знаю. Ким би або чим би не було те, що я бачив біля футбольного поля, воно використало образ батька як принаду. Чого йому треба — від мене, від Рената, від інших? Я був дуже наляканий. Але тоді, біля крайки поля, я раптом відчув сильне бажання взятися за цю руку й дозволити їй повести себе у вабливу невідомість. Мені ж бо завжди хотілося бачити свого батька таким, як та людина, — уважним і… тверезим. Але водночас, немов у якомусь жорстокому протиставленні, ніби ніколи й не траплялися світлі моменти, ця рука найсильніше тримала лиху пам’ять про нього. Про ті дні, коли він бував особливо жахливим… От у нападі раптової безпричинної люті батько вщент розколює чашку об голову Діми за обіднім столом… Його п’яний погрозливий рик, коли він ламав вхідні двері серед ночі, після того, як мама відмовилася впустити його до хати… І вже її крик, коли батько, таки увірвавшись, ламав їй ребра, відриваючи від підлоги, у страшних лещатах своїх величезних рук… Іноді я залишався з ним, п’яним як чіп, удома наодинці. Сумніваюся, щоб він мене колись серйозно бив, надто малим я був ще для цього. Але навіть п'яти-чи шестирічним мізкам ясно — особливо, якщо твій батько алкоголік, особливо, коли не раз бачив, як він утрачає контроль над собою, — тут і до лиха недалеко. Не знаю, скільки разів мені доводилося стояти однією ногою за тією небезпечною межею під час його дивних ігор, коли ми залишалися вдвох. Хоча, насправді, хочеться думати, що ми ніколи не підходили до неї по-справжньому близько. Мені тільки залишається сподіватися на це і, може, на щастя, не знати напевне. Він повз по квартирі на чотирьох і дико ревів, зображаючи лише йому відомого звіра, але точно не зайця, а я метушився від жаху, намагаючись хоч десь сховатися раніше ніж він мене знайде. Найчастіше я забігав до нашої з Дімою кімнати й ховався в куток за дверима, тому що затишних місць у квартирі майже не було. А Повзуча істота з хрипким ричанням — а саме на неї перетворився тато — давно вже вивчила їх усі; вона впевнено підбиралася до мене все ближче і ближче. Двері кімнати — з мутним склом, через яке я бачив темний силует, що розгойдувався, наче плив над підлогою. Втиснутий жахом у стіну, я знав, що й він може бачити мене, але ще сподівався, що істота цього разу не помітить, пройде мимо або заверне в інший бік. Поруч зі мною була стара валіза без кришки, де зберігалися всі мої іграшки. Звідтіля виглядала голова жовтої пластмасової рибини, що вирячувала в мій бік одне випукле око з чорною зіницею, яке ковзало під склом, якщо поворухнути. Риба дивилася на мене так, немов от-от збиралась закричати: «Та ось же він! Тут! Попався! Тобі кінець, маленький негіднику!» Те, що недавно було моїм батьком, уже вповзало до кімнати. Я мовчки ковтав сльози, боячись себе виказати, й постійно поглядав на рибу. Кругла зіниця-ґудзик свердлила мене з ненавистю й радістю. Істота, яка зараз прямо за дверима, вже знала, де я, але не квапилася. Вона більше не ричала, завмирала на якусь довгу-предовгу мить, наче принюхувалась до повітря, а потім починала повільно просовувати голову в двері. Але я дивився на рибу, наче загіпнотизований її поглядом, — у це мертве опукле око. А істота все ближчала і ближчала…
Я й досі бачу це бісове око.
* * *
Щоразу, повертаючись з лікарні додому (тепер можна додати ще й санаторій), я мав те саме відчуття: незважаючи на свій малюсінький зріст, мені здавалося, що стеля квартири, сплющуючи весь видимий простір, нависає над самою моєю маківкою. Але, як правило, за годину-дві це відчуття починало поступово щезати.
Відчуваючи цей давній і вже звичний синдром «низьких стель», я, можна сказати, з порогу кинувся до бобинного магнітофона «Романтик-3», щоб включити свої улюблені записи. Здорово було знову опинитися вдома. Точніше навіть — це було кльово! Але мене осмикнули, примусили вимити руки й посадили за стіл — мама точно розрахувала час нашого з Дімою приїзду й уже розігріла вечерю. Поки ми їли (у «Супутнику» годували непогано, але їдальня скрізь залишалася їдальнею і, звичайно, не могла конкурувати з маминими стравами; та й узагалі, хіба можна порівнювати несумісні поняття?), я коротко описав, як провів тиждень у санаторії. Мама, звісно, й так була в курсі: ми разів зо два говорили з нею по телефону, і без сумнівів, як мінімум, іще один раз вона телефонувала директрисі.
Завершивши трапезу першим, Діма підвівся з-за столу й пустив свою незмінну громову відрижку.
— Спасибі, ма.
Ма тільки зітхнула. А я пішов за братом до нашої кімнати, сповнений чорних заздрощів: скільки ж бо я не намагався навчитися фірмової Дімчиної відрижки, мені нічого путнього не вдавалося, крім хіба що жалюгідного квакання. Навіть зобразити перед кимось соромно.
Мені раптом спала на думку одна потрясна ідея, і я повернувся на кухню, де мама збирала залишки вечері. Зупинився біля столу й натужився, намагаючись, пардон, не дриснути ненароком просто в штани. Коли мені все ж таки пощастило вичавити із себе коротеньку фугу, матінка обернулася, здивовано поглядаючи на своє горде чадо.
— Таємничий голос зі сраки, — виголосив я, переконаний, що справив на неї карколомне враження.
Але, схоже, ефект вийшов трішечки не той, оскільки замість овацій і вигуків «біс» я заробив по своєму маленькому грішному заду і з криками побіг до кімнати.
Діма, який випадково став свідком цього бурлеску молодшого брата, корчився від сміху, поволі сповзаючи по стіні в коридорі. Але! Я готовий посперечатися на що завгодно: пізніше він не раз із успіхом проробляв те саме в компанії своїх друзів, бо, певною мірою, різниця між сімома й сімнадцятьма роками не така вже й велика, як здається. Ну хіба що, може, стосовно вибору вдячної аудиторії.
Тієї ночі сон до мене довго не приходив.
Не допомагали навіть рідні стіни — у темній тиші нашої з Дімою кімнати знову пригадалася зустріч з Дощовим Чоловіком. Але найбільше я думав про батька. Про те, що, можливо, ніколи більше його не побачу, адже вони з мамою недавно розлучилися. Не те щоб, незважаючи на все його пияцтво, я залишався таким собі «татусиним хлопчиком», просто… Та ні, напевно, кожен син хоча б трохи «татусин хлопчик». Це закон природи. Якби батько тоді повернувся до нас, я б цьому тільки зрадів. Тоді.
Наступного разу, як виявилось, востаннє, ми випадково зустрілися через три роки на Півночі, куди переїхали з мамою жити, вже без Діми, тепер курсанта військового училища. Там я і закінчив середню школу. На якийсь час нам дали притулок мамина сестра з чоловіком. Того дня я щойно повернувся зі школи, як у двері подзвонили.
Я впізнав його відразу. Це, знаєте, й не дивно. Хоча з роками я став менше на нього схожим, але тоді був майже ідеальною копією свого батька.
— Хлопчику, а де тітка Лариса й дядько Женя? — запитав він, здивовано розглядаючи мене з голови до ніг. І я з щемливим жахом, якого не можна забути остаточно, зрозумів, що він мене не впізнає. Я навіть пам’ятаю, як він був одягнений, немов бачу на фотографії: темно-зелений потертий плащ, синій берет на голові, що не цілком прикриває залисини (на мить я вирішив, що за мною прийшов Дощовий Чоловік), штани невизначеного кольору з гострими відпрасованими складками… П’ятидесятилітній чоловік, який стоїть на порозі.
— Вони виїхали до Львова, — якби мені тоді було років на п’ять більше, я б закричав на нього: «Ах ти, клятий алкаше, невже не пізнаєш! Це ж я! Я!»
А може, й ні. Хтозна.
Але не в хлопчикові річ, не в тому, що за три роки я встиг здорово витягнутися, а він не сподівався на таку зустріч так далеко від Львова. Просидівши понад дві години в сусідів за стіною — вони були нам дуже далекою родиною, сьома вода на киселі, — він так і не віднайшов у собі сил повернутися, хоча ті люди, звичайно, відразу сказали йому, хто я такий. Напевно сказали.