Поштові марки, як з’ясувалося, теж виявилися моєму батькові не по кишені.
Незадовго до того, як глибокої ночі мене зморив сон, я вирішив умовити маму залишити мене вдома після вихідних — я боявся повернення до «Супутника», не хотів провести ще цілих два тижні серед чужих і не бажав більше зустрічатися з Дощовим Чоловіком. Зате тепер я розумів, що мав на увазі Ренат і чому ті, хто його бачив, не люблять про це говорити. Інтуїтивно я вже почав здогадуватися, кого кожен із них бачить. Я ледве стримався, щоб одразу ж не кинутися до кімнати мами й не розбудити її.
Але потроху заспокоївся: я ж зараз тут, поруч, на нашій спільній широкій тахті спить Діма, а попереду ще цілих два дні вдома — ось що по-справжньому важливо. А, значить, решта поки що — лише таємничий голос…
* * *
У понеділок чергували «стерви». Мама привезла мене відразу після сніданку, але ще до початку процедур, бо в неї був вихідний тиждень. Вона тоді працювала буфетницею в кафе кінотеатру «Дніпро», що в центрі Львова (іноді вона брала мене з собою по неділях, і я міг сидіти в залі цілий день, дивлячись один і той самий фільм).
Розумієте, у суботу вранці та розмова вже не здавалася мені настільки терміновою, а ввечері я зрозумів, що вже й сам з нетерпінням очікую на повернення в «Супутник».
За моєї відсутності Богданові зняли гіпс, і він без упину носився цілий день коридорами корпусу, шкутильгаючи на хвору ногу, наче хотів надолужити втрачене. Замість Тараса я застав незнайомого хлопця років одинадцяти, який уже встиг заробити прізвисько Шкелет. Річ у тім, що він дуже шепелявив, і якщо хотів сказати «скелет», то виходило «шкелет». Коли батьки привезли його ввечері в суботу (він був з-під Тернополя), хлопець узявся розповідати кільком «нашим», що залишалися на вихідні, свою «штрашну ішторію» про гробокопачів, які прийшли на цвинтар поживитися серед свіженьких могил, але щось там затримало їх до темряви, і коли зійшов місяць, то на грабіжників звідусіль полізли «шкелети»… Про все це, качаючись від сміху (історія, ймовірно, і справді виявилася штрашною), мені охоче розповів Тхорик, який на вихідні залишався в «Супутнику».
Я ще вранці побачив, що «стерви» явно не в гуморі. Не знаю, що там у них сталося, може, важкі місячні в обох одразу, проте мені й раніше доводилося дещо чути про їхні методи впливу (більший шматок пирога незмінно діставався «фуфлижникам» — напевно, тому що всі старші хлопці жили в нас). Але того дня я мав можливість споглядати особисто (свідком одного моменту я, щоправда, став ще у п’ятницю).
Завдяки Шкелету. Знаєте, є такий тип дітей, — де б не з’явилися, зразу ж нариваються на неприємності. А у Шкелета був справжній талант.
Але спочатку хочу розповісти про забутий епізод, що стався у п’ятницю, коли чергували ті самі «стерви», і який начисто вилетів у мене з голови після зустрічі з Дощовим Чоловіком, а потім його остаточно витиснули передчуття довгоочікуваного повернення додому. Коли настала «тиха година» (у цей час я найчастіше читав якусь книжку, позичену в маленькій бібліотеці нашого куточка для ігор, або просто відпочивав, про щось мріючи), до палати з коридору донеслися голоси, серед яких домінував розлючений гавкіт однієї зі «стерв». Я запитально глянув на Ігоря, який, як і я, читав книгу (тільки вона виглядала надто по-дорослому, щоб бути з куточка для ігор). Той лише плечима знизав:
— «Фуфлижників» виховують.
І додав, перегортаючи наступну сторінку:
— Бляді…
Оскільки мені й так приспічило помочитися, я одягнувся і вийшов у коридор. Проходячи повз другу палату для хлопчаків, звідки лунали голоси і якесь здавлене плаксиве виття (воно відразу насторожило мене саме своєю неприродною глухотою, бо так можуть плакати тільки німі або дегенерати), я, начебто спіткнувшись, завмер перед розчиненими дверима обителі «фуфлижників» і побачив дивну картину.
Обидві «стерви» стояли перед ліжком хлопчиська, старшого за мене, може, на рік, який видавав те саме виття… І тут я нарешті зрозумів у чому річ: його рота заткнули, наче кляпом, якоюсь зім’ятою ганчіркою, що сочилася світлим мокротинням, яке лилося тоненькими цівками по його підборіддю, а потім капало на постіль, утворюючи жовтувату пляму. Ще я помітив, що права рука медсестри, яку ми прозвали за «кінські» зуби Кобилою, чомусь була в гумовій рукавичці — теж вологій.
Зовсім нереальною цю картину робило те, що решта мешканців палати старанно вдавали глибокий безтурботний сон, хоча, звісно, ніхто не спав. Але найгіршим було те, як вони це вдавали. Як циркові собачки.
Зачувши мої кроки, напарниця Кобили повернула голову в мій бік. Хлопчисько (а про нього я знав лише: він прибув з того самого інтернату, що й близнюки-сироти) продовжував глухо вити крізь мокру ганчірку, нічого не помічаючи навколо себе й безтямно дивлячись перед собою. Трохи пізніше наші хлопці заповнили прогалини в цілковитому розумінні, що ж я тоді спостерігав. Іноді «фуфлижникам», які в чомусь завинили, «стерви» забороняли ходити в туалет під час «тихої години», а вона тривала дві години, і якщо хтось не витримував, то покаранням було…
Тепер вони обидві дивилися на мене. Секунд десять (хоча насправді важко порахувати, скільки минуло часу) тягнулося мовчання, що порушувалося лише здавленим скигленням бідолахи, якому заткнули рота власними обгидженими трусами.
Мене вони ніколи не чіпали навіть за витівки, зрідка могли тільки накричати, хоча я був одним із наймолодших у санаторії дітей. Як я вже говорив, моя двоюрідна сестра Алла була подругою і однокласницею доньки директриси Шалімової. Я жодного разу про це нікому із «Супутника» не розповідав (та в мене і в думках такого не було, щоб вихвалятися), але подібні чутки, схоже, мають здатність швидко доходити до тих, хто в них зацікавлений. Так ось, ці суки, використовували будь-яку витівку інтернатівських (якщо такою можна вважати навіть потребу ходити в туалет) як привід для сваволі. Бо, на відміну від решти, за них нікому було заступитися, ось у чому річ. А сукам, я думаю… ні, впевнений, це страшенно подобалося — можу стверджувати, бо бачив їхні очі. Не пам’ятаю, чи був присутній у корпусі під час екзекуцій хтось із лікарів, але це було «стервам» так до смаку, що навіть при нас вони діяли абсолютно відкрито.
І тоді, у п’ятницю, аніскільки не знітилися після моєї появи, просто мовчки дивилися і все. Поки я не пригадав про свої нагальні справи. «Стерви», швидше за все, з досвіду були впевнені, що це не вийде за межі нашого маленького світу. Не знаю, чи мало все те щось спільне з причинами, чому Діма ніколи не просив мене зберігати в таємниці його ранню звичку палити. Напевно, своїм блядським нутром відчували. Лише Бог відає, чому всі, й я теж, чинили саме так. Дитинство вміє берегти таємниці, непідвладні пам’яті.
Так ось, Шкелет. Він не був ні з інтернату, ні малявкою, але й зариватися зі «стервами», особливо першого дня (адже для них, як і для більшості з нас, він усе ще залишався новеньким), не можна було. Зазвичай «стерви» нікому не дозволяли під час свого чергування телефонувати з кабінету лікаря. Але батько Шкелета був якоюсь там шишкою в якомусь управлінні у себе в області, й Шкелет, мабуть, за звичкою, вирішив, що таке неподобство не для нього. Йому потрібно зателефонувати додому, і квит.
Тому коли одна зі «стерв» випхала його з кабінету, Шкелет тільки розізлився і зробив другу спробу за півгодини. Потім знову. І ще. Кілька хлопців і навіть зазвичай мовчазний Ромка намагалися його заспокоїти, але Шкелет з якоюсь фанатичною впертістю продовжував лізти на рожен. Зрештою, «стерви» вгамували його по-своєму: коли той вирішив вислизнути на вулицю, щоб зателефонувати з іншого місця, у нього відібрали весь одяг і змусили лягти у ліжко перед самим обідом. Автоматично Шкелет залишався без їжі.
Його обурені, але майже нерозбірливі волання досягали навіть їдальні, викликаючи сміх у дітей і змушуючи супитися немолоду санітарку, яка сервірувала наші столи («стерви», що їм вона формально підпорядковувалася, досить грубо її застерегли — про обід новенький нехай забуде). Коли ми повернулися до палати, то застали голого Шкелета, який скакав на ліжку, як павіан перед злучкою.
— Дурні шуки! — репетував він і, мабуть, зображаючи Джимі Хендрікса, «бринькав», немов по гітарних струнах, по своєму маленькому повислому пенісі. — Шуки-шуки-шуки!..
Ми спершу остовпіли, а потім усі разом розреготалися. Я опинився між Ігорем і Андрієм.
— Або у нього не всі дома, — зазначив Андрій, — або він збирається податися в гітаристи-похуїсти.
— А мій дід казав, що з маленького довбойоба може вийти тільки довбойоб великий.
— Що таке «довбойоб»? — запитав я, намагаючись перекричати загальний гомін, бо в сім років усі діти допитливі, а я теж не був винятком. Ігор навіть, здається, злегка зіпсував повітря, зігнувшись навпіл.
А Шкелет і радий був старатися:
— Шука! — волав він, підскакуючи на пружинах ліжка. — Ошобливо та!.. Зу-баш-та!.. Шука-шука-шука!
Та ні, якого біса, тлумачення нового слова мені вже потрібне не було. Залишалося тільки обговорити деякі нюанси з Дімою. З «гітаристами-похуїстами» теж, утім, поки не все було ясно.
— ЗУ! БАШ! ТА!
— Це ти про мене? — за загальними веселощами ніхто не помітив, як до палати увійшла Кобила.
А Шкелет узагалі зрозумів це останнім — його ліжко стояло на тому самому боці, що й двері. Він миттю пірнув під ковдру, червоніючи від сорому, потім пробіг очима по нас… і раптом розревівся.
— Чудово! — сказала «зубашта штерва», підходячи до його ліжка з блукаючою посмішкою. — Думаю, дівчата теж не відмовляться від маленької вистави.
Вона одним ривком зірвала ковдру з Шкелета, схопила його за руку й силоміць потягла до дверей.
— Hi-і! Пушти!.. Пушти-и!.. — заволав він, коли до нього нарешті дійшов зміст того, що відбувається. — Будь лашка… НЕ ТРЕБА!
Від декого із хлопців я чув, що «стерви» застосовували ще й особливий вид покарання: тих, хто провинився, зокрема й дівчат, інколи роздягали догола й відправляли на всю ніч до палати протилежної статі. Але не вірив у це навіть після того, як побачив у п’ятницю мокрі труси, що стирчали із рота «фуфлижника». А ось тепер я був змушений змінити свою думку.
Сміятися нам дружно перехотілося. Шкелет смикався, дригав ногами і звивався всім своїм худим курчачим тілом, але було видно, що він іще сподівається: його полякають і відпустять. Але сподівався тільки до дверей палати. Потім, опинившись уже в коридорі, відразу знітився, сполотнів і покірно пішов за медсестрою. Дівчата висипали в коридор, верещали і плескали в долоні — особливо тоді, коли Нонна відкинула вбік його руку, якою він прикривав свій ще по-дитячому малюсінький «стручок».
Назад Шкелет повернувся вже сам. До ночі пролежав у ліжку, накрившись із головою, і ні з ким не розмовляв (ми, щоправда, й не чіпали), навіть не піднявся, щоб поїсти. Так, ніби помер.
Тієї ночі всім спалося погано, але мені, мабуть, найгірше. Під ранок, коли вкотре розплющив очі й зрозумів, що більше не засну, я встав і навшпиньки підійшов до вікна палати, де й простояв довго-довго…
На вулиці лив безперервний дощ. Він монотонно шепотів, то збивався поривами вітру, то раптово завмирав на хвилину, щоб так само раптово посилитися…
Приходь… приходь, коли знову піде дощ…
Ніхто не здивувався, коли наступного дня батьки забрали Шкелета додому, влаштувавши перед від’їздом грандіозний скандал. Медсестру, яка верховодила в тандемі «стерв» і яку ми прозвали Кобилою за довгі зуби, відразу звільнили, другу перевели до дорослого відділення. Більше жодної з них ми не бачили. Напевно, комусь пощастило. Завдяки хлопчику, про якого нічого не відомо, крім його нездатності вимовляти «с», і про якого ми так нічого й не дізналися.
До мене тільки в останні дні перебування у «Супутнику» остаточно дійшло, що ніхто з нас не був із повної родини. Точніше, ні в кого не було батька. Немов якась невідома сила визначала тієї осені (а може, й не тільки тієї), кому бути серед нас. А Шкелет, через якийсь недогляд порушивши це правило, начебто був цьому підтвердженням. Дивно, адже я дотепер відчуваю, що все саме так і є.
Та це в майбутньому, а поки я просто стояв біля вікна, вдивляючись у тисячооку від тьмяного блиску падаючих крапель темноту, і слухав гукання Дощового Чоловіка.
Він кликав мене.
Нас.
* * *
— Куди подівся ваш Рома? — поцікавилася училка наступного дня, ковзнувши поглядом по класу, коли ми розсілися за партами. Ромка відразу потрапив до числа її мазунчиків, оскільки, на відміну від інших, примудрявся якимось незбагненним чином зберігати старанність в умовах тутешньої школи. Словом, справжній відмінник. Найцікавіше, що саме таке враження він і справляв з першого погляду, а в житті це зустрінеш не так часто.
— І справді, де очкастий? — завертіли головами Андрій з Ігорем, та й усі ми.
— Хіба ви не виходите з корпусу разом? — звичайно, училка мала рацію: ми рідко ходили на заняття порізно, найчастіше розбивалися на окремі групки, особливо, коли поверталися назад.
— Може, відстав і заблукав? — припустила вголос котрась із дівчаток.
— Територія досить велика… — зазначила училка, розмірковуючи.
— Окуляри запітніли, і він збився з дороги, — вставила Нонна, однак її жарт не викликав особливого сміху в інших.
— Навряд чи міг заблукати, — сказав Ігор і кивнув на мене. — Він приїхав сюди одночасно з Юрою. Та й майже увесь шлях навпрямки.
— Гаразд, — училка сіла за свій стіл і розкрила класний журнал. — Давайте трохи почекаємо, напевно, він зараз прийде.
Я про себе подумав, що Ромка міг з неуважності забути взяти зошит або якийсь підручник, згадати про це дорогою й непомітно повернутися, нікого не попередивши. Таке цілком могло трапитися.
Але час минав. П’ять хвилин, десять, а він усе не з’являвся.
— Медсестри зазвичай передають мені записку, якщо когось забирають, — у голосі училки вчувалося хвилювання.
— Ні, я точно бачила, як він виходив разом з усіма, — заявила Рита, подружка Нонни.
Учителька задумано дивилась у вікно, за яким сумно мжичив дощ.
— Дивно… Він мені завжди здавався таким серйозним хлопчиком.
— Він повернув, коли ми вийшли, — раптом подав голос Тхорик.
— Чому ти відразу не сказав?
— Не знаю, — зніяковів Тхорик, опускаючи очі додолу; може, через те що тепер усі дивилися на нього, а може, з іншої причини.
— Навіщо він повернув? — училка поволі підійшла до парти, за якою він сидів разом з одним із «фуфлижників».
— Здається, когось там побачив… Я не знаю…
— І нічого не говорив?
— Ні.
— А в який бік він пішов?
— Здається, туди… — пробелькотів Тхорик, вказуючи пальцем на середину класної дошки, немов перебував не в приміщенні, а на вулиці.
— У бік футбольного поля, чи що? — швидко зорієнтувався Ігор.
— Так, здається…
— То здається чи точно? — схилилася до нього вчителька.
— Точно, — кивнув Тхорик. — Здається…
Я мало не порснув, але встиг прикрити рота долонею.
— А у вухо хочеш дістати? — зітхнув Андрій, незлобиво дивлячись на Тхорика.
— Зда… Ох, бля, ні! — пробурмотів той, чим викликав нервовий сміх навіть у вчительки. Проте тепер стало цілком ясно, як сильно він наляканий.
Я, втім, теж відчував неприємні порухи в грудях. І не один я… здається.
— Знаєте що? — звернулася училка до всіх. — Давайте вийдемо й пошукаємо його. Але тільки… — вона відразу ж підняла руку, закликаючи зупинитися: — Тільки хлопчики з першої палати. Адже він із першої, так? Інші хай відкриють свої підручники і… займуться чимось. Я перевірю, коли ми повернемося.
Мабуть, їй хотілося розв’язати проблему самостійно, щоб уникнути можливих неприємностей. Бо дорослі майже завжди побоюються можливих неприємностей так само, як і реальних, а іноді — навіть більше.
Надягнувши куртки, шарфи й шапки, ми: Ігор, Андрій, Ренат, Тхорик і я (на місце Шкелета, який відбув раніше, ще нікого не встигли взяти, а Богдан готувався йти до школи тільки наступного року) — на чолі з училкою вийшли на вулицю й поволі рушили в бік футбольного поля, пильно озираючись навкруги, щоб не проґавити зниклого очкастого Ромку.