– Теперечки ми вже й на місці. Теперечки ми там, де треба.
Ні, вони ще не були на місці. Минули ще одне село, в'їхали в ліс і лише тут, серед наметів, зупинилися.
– Вилазьте, далі поїзд не йде! – гукнув з кабіни шофер.
Зіскакуючи на землю, вони читали транспарант, що висів між двома соснами біля входу до табору. Це було нелегко, бо вони бачили його з другого боку й читали слова справа наліво, по окладах: «Привіт вчорашньому вигнанцеві, а нині воїну!»
Біля двох сосен, які правили за браму, стояв вартовий з гвинтівкою на ремені. Прибулі обступили його тісним колом, уважно оглядали від черевиків і обмоток, від шинелі й ґудзиків – неабияких, а металевих, з гербом, – до чотирикутного польового кашкета з прошитим козирком і потемнілим орлом. Орел був не такий, як колись – незграбний, широкоплечий, але видно, що польський.
– Та що ви тут дивитесь, люди! – оборонявся вартовий. – Солдата не бачили? Ідіть обідати, а то «купці» приїдуть і заберуть вас, не встигнете й попоїсти…
Вони послухалися, пішли на кухню і скоро впевнилися, що вартовий мав рацію – тільки-но встигли з'їсти супу (звичайно, пшоняного, але з м'ясом), як приїхав грузовик і з нього вийшов молодий хлопець з дуже суворим виразом обличчя. Якби не зірки на погонах, то й не знали б, що то офіцер.
– Громадяни солдати, хто хоче в танкісти?
Потім він сів за столом у наметі, а вони, новоприбулі, по одному заходили всередину, стягували куртки й, сорочки, щоб їх оглянув лікар, чи можна їх записати в танкісти.
Янек трохи загаявся на кухні – не одразу пощастило переконати кухаря, що Шарик теж служитиме в армії. Коли хлопець підійшов до намету, Єлень уже виходив звідти з розпатланою чуприною, веселий, у розстебнутій ватянці.
– Янеку, ходи мерщій. Мене вже записали, а й ти ж у танкісти!
– Я хотів би разом з тобою, але не знаю. Піду туди, куди пошлють.
– Не жди, поки тебе пошлють. Сам вирішуй, так буде найкраще. Я вже записався. Питають мене, чого сюди йду, то я кажу, що був танкістом. Питають де, то я кажу: в німців. Силою взяли. Питають, що далі було, ну то я кажу: «Зв'язав я свою німчуру й танком на другий бік, до руських». Вони кажуть: «Їх же було четверо, а ти один. Як ти справився?» То я взяв за руку того, що писав, того, що питав, та ще лікаря й двох сестер у білих фартухах, стиснув їх усіх, аж поки не попросили відпустити. Сказали, що буде танкова бригада. Бригада імені Героїв Вестерплятте.
Янек зблід, схопив Єленя за руку й спитав:
– Що ти кажеш?
– Те, що чуєш, – імені Героїв Вестерплятте. Це ті, що в Гданську перші захищалися, хіба не знаєш, Янеку… Ти куди?
Але Янек уже влетів до присінка намету. Вартовий притримав його за плече:
– Зажди, там дівка.
Вийшла Ліда, весело всміхнулась і, минаючи Янека, кинула:
– Прийняли. Їм радистки потрібні.
Янек зайшов усередину. Лікар кивнув на нього й відразу забурчав:
– Швидше роздягайся, хлопче. Нам ніколи. Оглянув, приставив трубку до грудей, запитав, чи здоровий.
– Здоровий.
– Підійдіть сюди, – стомленим голосом сказав хорунжий. – Ім'я?
– Ян.
– Прізвище?
– Кос.
– Відкіля родом?
– З Гданська.
– А тепер звідки?
– Приморський край.
– Далеко тебе занесло. Рік народження?
– 1926.
– Документи,
Янек подав своє посвідчення, в якому було сказано, що такий-то полював на схилах Кедрової гори й за три сезони здав стільки-то хутра, виконуючи норму на стільки-то процентів.
– Тут не написано, коли ти народився. То якого року?
– Я ж сказав.
– Дуриш. У мене теж є очі. У нас, хлопче, важка служба, підеш в іншу частину.
В цю мить брезентовий край намету піднявся, показалася спочатку кошлата морда, очі, а потім Шарик і зовсім заліз усередину й сів біля ноги свого хазяїна.
– А це що таке? Що цей пес тут робить? Твій?
– Мій.
– Ну от. Танкова бригада – це тобі не звіринець. Можеш іти.
Янек вийшов. І одразу ж повернув за намет, щоб не відповідати на запитання товаришів. Похнюпивши голову, ходив сюди-туди. Шарик зрозумів, що тут щось не так, вибіг уперед, повернув, почав підстрибувати, запрошуючи погратися, Помітивши, що хазяїнові не до того, він лизнув йому руку й, підібгавши хвоста, тихо почвалав за ним.
Так вони ходили довгенько. Нарешті Янек рвучко повернув і підійшов прямо до невисокого кремезного шофера, що сидів на приступці грузовика.
– Добрий день.
– Привіт, – водій козирнув не підводячись; хай цей хлопчисько знає, що він уже бувалий солдат. – Віхура.
– Що ви, ледь-ледь повіває, – здивувався Янек.
– Я – Віхура. Таке прізвище. А ти?
– Кос.
– Які коси, де? – віддячив йому шофер, поглядаючи на дерева.
– Я – Кос. Таке прізвище. А того хорунжого, що "приймає"?
– Навіть не знаю. Звуть його Зенек, – недбало кинув, аби не пояснювати, що сам він тільки позавчора прибув у бригаду й ще не встиг довідатись.
– Гарна в тебе машина.
– Гарна. А це твій пес?
– Мій. Якщо любиш собак, то можеш його погладити, не вкусить. Сядь, Шарику.
Собака послухався і – правда, знехотя – дозволив тягати себе за вуха. Повертаючи морду, стежив, куди пішов його хазяїн.
А Янек тим часом постукав рукою по крилах, заглянув під капот мотора, погладив випукле скло фар. Затримався на хвильку з другого боку, біля задніх коліс і, обійшовши навколо грузовика, вернувся до водія.
– Гарна машина і в доброму стані. Де ти навчився водити?
– Дядько їздив на таксі у Варшаві й мені часом дозволяв проїхати по подвір'ю. В Казахстані про мене казали: Віхура – король автомобільних доріг.
– У Казахстані?
– Так. Гарний у тебе собака. Їдеш з нами?
– Їду, тільки трохи пізніше.
Хорунжий Зенек вийшов з намету, прочитав прізвища і наказав вишикуватися. Першого разу не дуже добре вийшло, отож він звелів розійтися, а тоді ще раз скомандував: «У дві шеренги шикуйся!» і «Струнко!» Потім наказав сідати в машину.
Янек із-за дерева бачив, що Єлень поглядом шукає його, і Ліда подивилася навколо, але він залишився на місці. Незручно було пояснювати, що йому не повірили, як ішлося про рік народження. Але ніяких претензій у нього не було – адже сам Янек найкраще знав, що додав собі два роки.
Тим часом хорунжий і шофер сіли в кабіну. Хуркнув стартер, але мотор не завівся. Сидячи за деревом, Янек грався з Шариком, а той радів, що його хазяїн повеселішав, білими, гострими зубами хапав хлопця за пальці. Стартер захурчав удруге, втретє, хорунжий щось сказав шоферові, той буркнув «зараз» і, вистрибнувши з кабіни, почав порпатися під капотом, побрязкуючи ключами.
– Нова машина, що з нею таке? – запитав офіцер.
– Хтозна. Все гаразд, зараз поїдемо.
– Не так-то й зараз, – тихо мовив Янек і ляпнув собаку по морді: Шарик, поклавши йому лапи на плечі, намагався лизнути язиком в обличчя.
Хорунжий вийшов з кабіни, а молоді солдати танкової бригади, одягнені ще в своє цивільне лахміття, повилазили з кузова.
– Може, хто ручкою покрутить?
– Дай сюди, – сказав Єлень.
Янек виглянув із-за дерева й дивився, як його новий товариш, ставши перед капотом, рвонув ручку й потім довго крутив, мов катеринку, так що вся машина здригалася.
– Досить, – зупинив його шофер. – От, дідько візьми, паскудний ящик!
Янек звівся, підійшов ближче й мовив до Віхури:
– Гарна машина, тільки треба знати, як заводити.
– Одчепись, – буркнув король казахстанських доріг.
– Я б полагодив, – звернувся Кос до офіцера, але, не дочекавшись відповіді, знову разом із собакою відійшов під дерево.
Минуло ще хвилин з десять, а машина й далі стовбичила посеред галявини.
Лікар вийшов з намету.
– Коли б це була людина, то я, може, допоміг би: аспірин або рицина…
Хорунжий, заклавши руки за спину, нервово походжав і поглядав на годинник.
– Уже півгодини, як ми тут стоїмо, пішки дійшли б.
Віхура, втративши надію, сів на траву, сперся ліктями в коліна й замасленими руками вхопився за голову.
– Нічого не розумію. Все як слід, а не заводиться. Янек знову підійшов до офіцера.
– Пане поручику, може б, я полагодив.
– Спробуй.
– А якщо полагоджу – візьмете з собою?
– Ні, не візьмемо… А втім, згода, хай йому грець!
– Нас двоє.
– А хто другий?
– Ну, я й собака.
– Дідько його візьми! Гаразд.
Янек підійшов до машини; за ним – хорунжий, шофер і всі ті, що всупереч наказу повилазили з кузова.
– Отже, якщо машина заведеться, візьмете нас обох? – ще раз уточнив для певності.
– Побачимо, – буркнув офіцер, але Єлень, що стояв поруч, озвався басом:
– Так було сказано, всі чули.
– Ну то залазьте в машину. А ви, громадянине хорунжий, сідайте в кабіну.
Всі послухали його. Коли залазили в кузов, а офіцер обходив навколо мотора, Янек нахилився до Шарика й промовив:
– Шукай, Шарику, шукай! – і штовхнув пса рукою. – Хазяїн загубив.
Собака миттю кинувся під машину.
Янек сів на місце шофера, повернув ключик і натиснув стартер. Мотор загурчав і стих. Хлопець вдруге натиснув. Мотор загудів і почав спокійно працювати на малих обертах.
– Слухай, Кос, як це ти зробив? Ну, скажи, як? – Віхура смикав Янека за рукав.
Хлопець не відповідав. Побіг назад до машини, а назустріч йому з-під коліс вистрибнув Шарик і, радісно махаючи хвостом, приніс грубий вовняний шарф.
Янек схопив собаку, подав у кузов, а його самого, взявши під руки, втягнув досередини Єлень.
– Готово, їдьмо! – ті, що сиділи спереду, застукали кулаками по кабіні.
Грузовик рвонув з місця, набирав розгін. Чути було, як шофер переводить ручку щораз на більшу швидкість і додає газу, силкуючись надолужити втрачену годину. Машина підстрибувала на корінні, на вибоїнах, а Єлень, обнявши Янека рукою, так що той не міг і повернутись, кричав йому на вухо:
– Як це тобі вдалося?
– Фортель! І тут, – постукав себе пальцем по лобі, – треба дещо мати.
– Скажи, як це ти зробив, скажи бо задушу.
– Пусти! Пусти, ведмедю, то покажу.
Густлік ослабив обійми, і Янек дістав з-за пазухи шарф, замазаний сажею.
– Розумієш?
– Труба? Вихлопна труба! Ти заткнув? А хто витяг? Кос не відповів, тільки показав під лаву, звідки стирчала весела й задерикувата собача морда.
Їхали недовго. Через півгодини машина загальмувала, зробила кілька поворотів і зупинилась у лісі. Коли позіскакували на землю, всі побачили під деревами низькі, криті мохом землянки. З бляшаних коминів здіймався дим.
– А де наші танки? – запитав Єлень.
– Ще немає, але не журись, будуть, – відповів Віхура.
Хорунжий дав команду шикуватись, а Янекові й Густліку, двом останнім у шерензі, наказав:
– Ви підете на кухню. Треба наносити повний казан води й начистити картоплі.
Розділ V ГУЛЯШ
Перш ніж виконати наказ, Густав і Янек разом з усіма пішли в землянку – дім, у якому відтепер вони мали жити. Щоб увійти до неї, треба було спуститися по кількох сходинках, викопаних у землі й укріплених жердинами. Двері в землянці були подвійні, збиті з дощок. Одразу ж біля входу, під віконцем, був столик і порожній стояк для зброї. Далі – зліва й справа – двоповерхові нари, на них – сінники, ковдри й навіть простирадла. У глибині стояла велика бляшана грубка, зроблена з бочки на бензин; у ній жеврів вогонь.
Єлень схопив Янека за руку й потягнув саме туди. Вони хутенько зайняли собі поруч два місця.
– Біля груби тепло буде. А зверху краще, бо тим, що внизу, доводиться вставать і підкидати дрова, – як досвідчений солдат пояснив Густлік. – І Шарикові в кутку постелимо, ніхто йому не заважатиме.
Залишивши те, що в цю мить було непотрібне (Єлень – натоптаний рюкзак, а Янек – мисливську сумку й рукавиці), вони одразу ж вийшли, щоб поручикові не довелося повторювати наказ.
Кухню знайшли дуже легко. Ще здалеку побачили брезентовий навіс на стовпах і великий казан на автомобільних колесах, з коротким димарем, що його прикривав бляшаний грибок. Обіч лежав стос нарубаних дров, а далі під брезентовою завісою стояли укопаний в землю стіл і шафа, зроблені з сирих неструганих дощок.
Назустріч їм вийшов дебелий, лисуватий чоловік середнього віку, з двома нашивками на погонах. Янекові здалося, що кухар натягнув на себе чужу шкіру, надто широку як на нього. Густлік штовхнув Янека в бік, а сам виструнчився й доповів:
– Пане капрал, рядовий Єлень і рядовий Кос прибули в ваше розпорядження.
– Добре, добре, навіщо цей крик. То птах, а то звір – просто зоопарк у мене тут створюють, – похмуро пожартував кухар. – Ти носитимеш воду, а ти сідай і чисть картоплю, – він подав Янекові складний ножик з обламаним кінцем.
Єлень почепив двоє відер на коромисло і, підтримуючи його руками, подався лісом, навіть не питаючи, де колодязь: поміж деревами стирчав угору журавель.
Янек оглянув обламаний ножик, відклав його, з-під ватянки дістав свій власний мисливський ніж з вузьким і довгим лезом. Сів біля мішка й, беручи звідти по дві-три картоплини, почав їх чистити так, як колись його вчив Юхим Семенович. Ніж тримав нерухомо і тільки пальці знизу швидко повертали картоплину. Білі, слизькі від крохмалю бульби одна за одною хлюпали у великий горщик, до половини наповнений водою.
Кухар стояв збоку й пильно стежив.
– Спритно. Якщо старатимешся – візьму тебе за помічника. З капралом Лободзьким не пропадеш, хлопче! – Простягнувши руку, він поплескав Коса по плечу.
З-під столу почулося гарчання.
– А це що таке? Собака на кухні? Не встиг озирнутись, а він уже заліз. Геть, приблудо! – Кухар схопив з цвяха ганчірку й замахнувся нею.
– Облиш, – зупинив його Янек, – це мій. Сюди, Шарику.
Хлопець одвів пса на кільканадцять кроків під дерево, знайшов місце, де було більше хвойної підстилки, наказав йому лежати, а сам повернув до роботи. Очищені картоплини знов одна за одною летіли в горщик.
Здивований кухар якусь мить мовчав, потім перейшов на другий бік столу, обернувся і сказав:
– Ти мені не тикай, ми свиней разом не пасли. Почекав хвилину й, не почувши відповіді, додав:
– Чого мовчиш? Треба сказати: «Так точно, громадянине капрал».
Янек поклав на лаву ніж і картоплю, підвівся.
– Так точно, громадянине капрал.
Лободзький знизав плечима і, побачивши, що Єлень приніс води й виливає її в казан, підійшов до нього.
– Обережно, не хлюпай, бо грязюки наробиш. Янек трудився далі. Руки йому мерзли від мокрого лушпиння й холодного металу, а в глибині душі піднімався протест. Не так він уявляв собі армію – добре припасований мундир, зброя, стрілянина, танки… А замість цього все почалося з картоплі, з дурних зауважень і бездумного: «Так точно, громадянине капрал». Від холоду та злості хлопець заспішив, завзято зрізав лушпиння, кидав чищену картоплю в воду. Через кожні кілька хвилин він чув, як Єлень, брязкаючи порожніми відрами, швидко прямує до колодязя, а потім вертається, посвистуючи, і одним махом виливає воду в казан.
Кухар вийняв з шафи консервні банки, поставив на столі рівними рядами по чотири, порахував. Єлень повісив на цвях відра й коромисло.
– Готово, пане капрал. Я тепер допоможу чистити картоплю.
– Ти своє зробив. Хочеш – помагай, не хочеш – ні. Кухар одвернувся, знову понишпорив у шафі внизу й дістав звідти велику кістку з рештками м'яса. Єлень присів біля Коса, взявся до картоплі. Не відриваючись од роботи, обидва дивилися, як кухар вийшов із-за столу і свиснув, показуючи собаці кістку. Шарик не поворухнувся і навіть голови не підвів.
– Ого! – сказав Лободзький. І, підійшовши до дерева, підсунув кістку собаці під ніс; але той не брав. – Гей, ти, Шпак, чи Кос, як там тебе! Що це твій пес такий гордий? Під самісінький ніс підсовую, а він не бере. Може, вже щось украв і нажерся, – буркотів, повертаючи на кухню. – На дай йому сам.