Янек узяв кістку, відніс Шарикові, й той почав обгризати рештки м'яса, трощити кістки міцними кутніми зубами.
– Ну й бестія, ногу відкусив би! – Кухар сів на край лави й придивлявся. – Живи, Косе, у злагоді зі мною, то ви обидва не пропадете. І ти, й пес… Тільки повинні знати, хто вас годує.
Кос промовчав. Лободзький знизав плечима, взяв банку з сіллю і пішов до казана.
– Янеку, чого ти носа повісив, кухар тобі не подобається?
– І кухар, і взагалі…
– В армії так: все своїми руками, бо немає тут мами.
– Ну як там, скоро закінчите? – гукнув Лободзький.
– Ще трохи, – відповів Єлень.
– Нарубай дров. Зараз вогонь розпалимо!
– Слухаю, пане капрал.
Єлень пішов і десь за брезентом почав цюкати сокирою об пеньок. А кухар повернувся, відрізав чималий окраєць хліба і, відкривши банку, густо – в палець завгрубшки – намазав його консервами. Потім обперся на стіл і, озираючись навколо, почав їсти. Янек кинув кілька останніх картоплин, розгорнув їх рукою – величезний горщик був повний. Витер руки об ватянку, сховав ніж у чохол і мовчки дивився.
– Чого витріщився? Хочеш їсти? Ти не собака, маєш свій розум. Візьми собі шматок… Що, не хочеш? Як ні, то ні.
Кос підвівся й сказав:
– Консерви до картоплі, для всіх.
– Не збідніють. Де сто їсть, там і ще кілька наїсться. – Кухар вишкріб ножем рештки жиру й м'яса, обтер пальцем край банки і акуратно поставив її всередину догори дном, так що здавалося, ніби вона повна.
– Ти людина, у тебе є свій розум. І запам'ятай, як прийдуть дивитися, коли я кидатиму в казан, то ані слова, бо це тобі боком вилізе. – Він намазав консерви на вже нарізаний буханець і примірявся ножем, якої товщини шматок одкраяти.
Янек ступив крок уперед.
– Облиш.
– Ах ти шмаркач! – Кухар аж почервонів од люті: – Перестань мудрувати. Сам же носив собаці кістки й м'ясо.
– Ви дали.
– Дивіться на нього! Я собаці давав чи ти? – Він уже підносив до рота хліб з консервами.
– Облиш, – повторив Кос.
– Ось я тобі як дам! – Кухар відклав хліб, простяг назад руку, щоб узяти ополоник, великий, як миска, прикріплений до метрового держака.
Єлень, почувши крик, визирнув із-за брезенту.
– Ви мене кликали, пане капрал?
Янек узяв із столу порожню консервну бляшанку й, повернувши її до Густліка, показав вирізане дно. Лободзький підняв руку, хотів схопити Коса, але Єлень двома стрибками опинився поміж ними.
– Забери руку, паскудо! – сказав грізно.
Кухар, побачивши у Густліка сокиру, відскочив, спіткнувся, зачепив ногою за край лави і з розмаху сів у казан з картоплею.
– Сто чортів! Ось я вас… – і обірвав, ошелешено втупившись десь понад головами солдатів, у бік брезенту.
Стежачи за його поглядом, Ян і Густлік побачили присадкуватого чоловіка в зеленому польовому кашкеті, з-під якого вибивалося чорне, кучеряве волосся. З ляком помітили в нього на погонах срібну генеральську змійку й гаптовану зірку.
– Вилазьте з цього казана. Що тут діється! Хто посадив кухаря в воду? А вам, солдате, навіщо сокира?
Єлень тільки тепер помітив, що в правій руці він стискає топорище, і зрозумів, чого кухар так налякався. Але це не збентежило його; він поклав сокиру на стіл, ступив півкроку вперед і одним духом відрапортував:
– Рядовий Єлень. Доповідаю, пане генерал, що сам упав у картоплю. Сам кухар, пане генерал.
Нарешті кухар виліз і, обтрусивши рукою воду з штанів, поскаржився:
– Вони на мене напали, громадянине генерал.
– Перший день в армії і одразу на гауптвахту. Як ви сміли підняти руку на капрала?
– Капрал, а сало жер, – заявив Єлень.
– Яке сало?
– Сало чи солонину. Ну, ось консерви, пане генерал. Замість того, щоб у казан, він сам їх жер, – показав рукою на перевернуту порожню бляшанку.
– Як це було? – звернувся генерал до кухаря.
– Цей хлопчак виносив собаці кістки…
– Я питаю, хто з'їв консерви? – Почекавши з хвилину і не діждавшись відповіді, генерал крикнув: – Черговий!
Од сусідньої землянки прибіг солдат з автоматом.
– Заберіть його. Скажіть командирові, щоб посадив його на десять днів суворого арешту.
Кухар хотів ще щось сказати, але передумав і рушив попереду вартового, на ходу знімаючи пояс.
– А з вами я ще теж поговорю, – грізно мовив командир бригади. – Кухаря нема, а люди повинні їсти. Ви зможете доварити?
– Дамо собі раду, – відповів Єлень.
Генерал пішов, а Янек і Єлень залишилися самі й узялися до роботи. Зрештою, нічого складного тут не було. Помили картоплю, потім пополоскали її, вкинули в казан і почали підкладати топливо у вогонь.
Бачили, як біля землянок сновигали солдати, як змінювались вартові, чули приглушену пісню, що, здавалося, линула з-під землі, але кухня стояла збоку і до них ніхто не заглядав. Допіру надвечір, коли поміж деревами почало сутеніти, а в казані вже закипіла вода, до кухні так само несподівано, як і раніше, прийшов генерал.
– Буде що їсти?
– Буде, – мовив Єлень, а Янек мовчки кивнув головою.
– То що там було з собакою? І хто виносив йому кістки?
Янек розповів.
– Я б посадив цього дворнягу разом з капралом, але боюся, що з цього нічого доброго для кухаря не вийшло б… – генерал говорив м'яким, низьким голосом чи то до них, чи, може, сам до себе. – А де ж той злочинець? Певно, втік?
– Шарику, сюди! – гукнув Янек.
Із-за дерев великими стрибками вискочила попеляста вівчарка, щаслива, що, нарешті, їй можна одійти від сосни, бути ближче до свого хазяїна, до ситого запаху м'яса.
– Його звуть Шарик? Ну, не така вже це кулька. Ходи-но сюди, ну, йди. Пробач, що назвав тебе дворнягою.
Собака, побачивши, що чужа людина простягла руку, загарчав, але відчув заспокійливий дотик Янекової руки і враз обірвав.
– Бачу, собачко, що ти не дурний. Умієш розібратися, де чужий, а де свій. А що ти ще вмієш?
Янек і показав, усе те, чого терпляче навчав Муриного сина ще там, де загинула його мати, – на схилах Кедрової гори. Собака ходив слідом біля ноги, залишався по команді ззаду, лягав і повз, приносив кинуту палицю, подавав голос.
– Непогано, непогано, – похвалив генерал, – Це все чи, може, вміє і ще щось?
Не зовсім певний, що в новому середовищі, поміж сотень незнайомих людей собака почуває себе нормально, Янек вирішив, проте, спробувати показати найважче. Він присів біля Шарика й, поклавши йому руку на голову, почав пояснювати.
– Я загубив, нема. Ти ж бачиш – нема. Шукай, собачко, шукай…
Вівчарка уважно дивилась, потім обнюхала свого хазяїна, оббігла його кілька разів, описуючи щоразу ширше коло, і, знайшовши, нарешті, тонку ниточку ослаблого запаху, стала на випрямлених ногах, повернула морду.
– Добре, песику, добре. Шукай!
Шарик коротко гавкнув і побіг у ліс. Генерал вийняв а кишені люльку, старанно набив її. Єлень, перекидаючи з долоні на долоню, приніс йому з топки жаринку, що світила в темряві, немов червоний ліхтарик. Генерал мовчки взяв і розпалив тютюн.
Цього часу Шарикові було досить, щоб виконати завдання. Великими стрибками, весело задерши хвоста, він вискочив із-за кущів, з розгону перестрибнув через лавку, так, що передні лапи аж у землю ввійшли, і витягнув голову до Янека. В зубах він тримав теплі рукавиці з єнотової шкури.
– Розумний собака, – ствердив генерал. – Накажу, щоб його зарахували до складу бригади. Матиме право на порцію з котла.
Найбільше зрадів цьому Єлень, -забувши про все, він почав:
– Оце так собака! Це такий пес, що вміє авто… – У цю мить Янек щосили стусонув його під ребра, і Густлік обірвав на півслові.
Генерал, однак, не питав, що саме вміє робити з автомобілями Шарик, зате велів розповісти, звідки вони обидва родом і як опинилися в армії.
Спочатку говорив Єлень. Він розказав про батькову хату, що стоїть під самим лісом на схилах Рувниці, про те, як його батько ходив на роботу до Кузні. «Але та Кузня – не кузня, а фабрика, її тільки називали Кузнею, бо давно колись, ще тоді, як жив батько діда, там справді була кузня». Єлень розповідав, як у сімнадцять років він сам став до парового молота; батько привчав його до роботи; а потім вибухнула війна, прийшли німці. Вони сказали, що сілезці – не поляки, й забрали його до вермахту в танкову частину. «…То я й подумав, хай йому чорт, покажу ж я вам, хто такі сілезці, та як тільки ми прибули на фронт…»
Може, тому, що вже зовсім стемніло і не видно було срібної нашивки на погоні, а чи тому, що час від часу, коли їхній співрозмовник затягувався, вони бачили його спокійне обличчя, Янек теж посміливішав. Розповів про ту вуличку в Гданську, недалеко від Довгого Ринку, на якій вони жили, пояснив, куди ходив: до школи, куди удвох з матір'ю проводжали батька, коли він наприкінці серпня ішов до війська. А тоді коротко, щоб на очі не встигли навернутися сльози, розказав, як під руїнами спаленого будинку загинула мати, як на грузовику виїхав із Гданська, а потім мандрував усе далі й далі на схід. Спочатку поїхав до тітки у Львів, а тоді зустрічні солдати сказали, що десь поблизу був один поручик Кос, і хлопець вирішив самотужки розшукувати батька, ось так і дістався мало не до самого Тихого океану. Може, то й був батько, а може, хто інший з таким самим прізвищем, але Янек його не знайшов. Голодний і босий, він натрапив на Старого, тобто на мисливця, якого звали Юхим Семенович. І там залишився, бо далі вже ніде було шукати.
– А ти знаєш, де батько воював?
– Аякже, знаю, недалеко від нашого дому – на Вестерплятте. Там німці взяли наших солдатів у полон, але казали, що вони втекли.
– На Вестернлятте… – повторив генерал. – Ти був там коли-небудь?
– Був. Разом з мамою. Через три дні після того, як прийшла повістка. Тато був учителем, але до школи більше не пішов, взяв тільки мундир у портфель і попрощався. А шарф забув. Стояла вже осінь, от ми з мамою й занесли йому.
– А ти пам'ятаєш, як було на Вестернлятте?
– Пам'ятаю, хоч це було й давно. Там стояв будинок з червоної цегли. Звичайний будинок з вікнами, одноповерховий, тільки посередині було два поверхи, а внизу був бетонний мур і металева заслона. Батько вийшов до нас, привітався, а тоді ми через лісок пішли за огорожу з колючого дроту, перейшли залізничні колії і опинилися біля моря, де були вже тільки піщані горби, порослі кущами, та мол – довгий поміст з маяком на мисі.
Янек замовк; здалося хлопцеві, що він і досі бачить блакить і сонце тамтого дня. Заплющив очі, щоб якнайдовше бачити спогад, але в цю мить Єлень поцікавився:
– А в Пешинській Сілезії, в Бескидах, ви були, пане генерал?
– Не був. Я взагалі в Польщі не був, але буду. Разом з вами. – Замислився на мить, а потім запитав: – А як там вечеря?
– О боже! – вигукнув Єлень.
Вони обидва зірвались на ноги, вхопили відра, наповнені консервами, кинулися до кухні.
Картопля вже доварювалась, вони ополоником розтовкли її, перемішуючи з м'ясом.
– Ще хвилина, і було б пізно.
– Дайте покуштувати… Нічого, смачно. Тепер вигребіть жар. Ну от. Говорячи про Польщу, не можна забувати й про картоплю. Тим більше тоді, коли кухар сидить на гауптвахті.
Янек хотів запитати, що, власне, сталося з кухарем і що з ним буде, але не встиг. Генерал пішов собі, а хорунжий Зенек, який послав їх сьогодні на кухню, вів од землянок групу новачків по двоє в ряд.
Єлень побіг до шафи й повернувся з засвіченою лампою. При її світлі було видно, як незграбно, тримаючи в руках новенькі темно-зелені казанки, вони шикуються в одну шеренгу.
– Вечеря готова? Ну то видавайте.
Янек стояв з ополоником на приступці кухні; першою підійшла Ліда. Хлопець не дуже знав, як треба роздавати їжу, але зачерпнув зверху, де було більше жиру й м'яса. Поволі перелив у казанок і раптом стурбовано подумав, що в цю мить він схожий на кухаря. Не взагалі на кухаря, а саме на капрала Лободзького, якого посадили на гауптвахту. Бо хоч капрал брав що краще для себе, а Янек для когось, але тут невелика різниця. Вирішив собі взяти менше й саму картоплю. Та не встиг виконати цього благородного наміру, бо Єлень вхопив його за поперек і зсадив на землю.
– Тікай! Що ти задивився, як теля на нові ворота? Ніколи не роздавав їжі?
Він сам став на приступку й, рівномірно набираючи черпаком, почав наповнювати казанки; перший дав Янекові, а далі вже як пішло.
Кос одійшов, оглянувся, де б сісти, і побачив Ліду, що сиділа під деревом. Підступив до неї, і вони їли разом, не розмовляючи. Через якийсь час дівчина відклала ложку й почала гріти свої маленькі пальці об теплий казанок.
– Змерзли руки?
– Трохи змерзли.
– Дай розігрію… – Янек узяв її руки в свої і тер, легко масуючи, як робив минулої зими, коли на полюванні Мура впала в рівчак і треба було розтоплювати намерзлі на лапах льодяні бурульки.
Дівчина вивільнила руки.
– Дякую, вже тепло, але зараз знову змерзнуть.
– То я знов розігрію! – весело сказав Янек.
І нараз пригадав, що Шарик приніс йому з землянки теплі, найтепліші в світі рукавиці з єнотового хутра. Янек витягнув їх із-за пазухи й подарував дівчині.
Розділ VI ТРИ ДЕСЯТКИ
Рано-вранці видали новенькі карабіни з воронованими дулами й гладенькими прикладами, покритими коричневим лаком, крізь який видно було шари-прожилки дерева, з якого виготовили зброю.
– Янеку, ти повинен запам'ятати цей номер. Серед ночі тебе розбудять – ти маєш пам'ятати. Можеш забути, як звати твою дівчину, а цей номер мусиш пам'ятати.
Глянув Єлень на свого молодшого товариша й обірвав, бо згадав, що минуло зо три тижні, як Ліда виїхала з бригади на курси радіотелеграфісток. Від'їжджаючи, обіцяла Янекові писати. Єлень знав, що дівчина не пише – адже він помітив би, коли б принесли листа. Скрізь – під час військових занять, у черзі на кухню, на нарах у землянці – вони були разом од раннього світанку до ночі і з ночі до наступного світанку. Спали, вкриваючись разом двома ковдрами. Тож Єлень знав, що Ліда не пише, а Янек про неї не забуває і вечорами задумується щораз частіше.
Може, з тиждень чи днів з десять тому їх обмундирували. Солдати пішли до лазні, там здали своє старе цивільне вбрання. А виходили в інші двері, кожен такий, як на світ народився; а там сидів завскладом і видавав усе нове. Янекові пощастило: в кишені мундира він знайшов невеличкий аркушик – півсторіночки з зошита. Незнайома жінка, що шила мундир, написала на ній чотири слова: «Польському солдатові на щастя». І нічого більше, тільки ці чотири слова.
Ніхто не знав, хоч і намагались додуматись, яке в неї волосся – ясне чи темне, хто вона – молода дівчина а чи така, що могла б бути їм матір'ю. Ні підпису, ні адреси не було. Янек посмутнів: одержав листа без адреси. Ліді ж він спеціально написав у блокнотику свою адресу, а листів нема.
Краще б він одержав од неї листа, але сказати про це вголос Янек соромився – адже цим він скривдив би ту, незнайому, у якої на фронті, певно, був брат чи син, яка сама працювала на фабриці по десять-дванадцять годин щодня і знайшла час переслати цю записочку, побажати щастя невідомому їй польському солдатові.
Мундири завскладом підібрав їм такі як слід: широкий у плечах – для Єленя і невеличкий для Коса. Тільки халяви в Янекових чоботях були трохи заширокі. Швець звузив їх за три пачки махорки.
Того самого дня, коли видали зброю, після сніданку не було занять. Десь близько десятої всі вишикувались і помарширували на галявину. Сніг там лежав пухкий, білий, такий, як ото падає тільки вночі, але день був на диво теплий. Підрозділи підходили й підходили, і офіцери шикували їх у формі підкови. Солдати вперше звернули увагу на те, як багато їх прибуло за цей час. У двох шеренгах тут було понад п'ятсот чоловік – цілий танковий полк. Стиха перемовлялися, чекали.
Випало так, що капрал Лободзький, кухар, з яким вони зіткнулись першого дня, стояв прямо перед ними.
– Випустили вас, пане капрал?
Той озирнувся, але не відповів. Єлень поклав йому важку руку на плече, і кухар повернувся, заморгав повіками.
– Що таке?
– Як це могло статися, що вас випустили? – Густлік не знімав руки.
Кухар почервонів, але оволодів собою й спокійно відповів:
– Я пообіцяв генералові…
– А не брешеш?
– Я не тобі дав слово.
– Ну, ну, приятелю, – мовив Густлік, знімаючи руку з його плеча, і по тону важко було збагнути, чи це осторога, чи, може, він таки повірив.