Повість та есеї
НАПРИКІНЦІ БУВ ШУМЕР
Переднє слово про історію цієї книги
Влітку я рано-вранці виходила з дому й ішла через засмічений ліс, переходила річку, що стала брудною канавою, й нарешті опинялась на пагорбі-пасовиську. Там я визувалась і йшла по траві босоніж. Я думала тоді про Ґільґамеша, Енкіду і місто Урук. Дивилась з пагорба на місто, в якому приречена жити, й у мене було відчуття, що я опинилась за мурами. Час втрачав глибину і розпліскувався переді мною сонячними брижами. Тут можна було молитися сонцю, вітру, небесам. Світ вишикувався в ієрархію символів, сповнених поезії знаків, і вже не міг мене відпустити.
Одним з таким знаків стала «Поема про сотворіння світу» Івана Франка, написана у 1904 році, яка тільки через сто років нарешті стала широко доступна українському читачеві. Писав її Франко в дуже важкі для себе часи, морально й фізично. Неспроможні дати собі раду з агресивністю буття, ми починаємо вслухатися в себе, шукаючи порятунку в підсвідомості, яка сповнена архаїчними символами. Початок кривавого XX століття фіксує зацікавленість містикою і психоаналізом, як спосіб отримати шанс пережити майбутні лихоліття. Завжди існує невідома сила, здатна прийти нам на порятунок.
Зараз ми переживаємо щось схоже. І якщо Франка зацікавили відкриття шумерської цивілізації, що в буквальному розумінні постала з праху, то нині, знаючи про неї незмірно більше, ми фокусуємо увагу на проблемі, що існувала від початку світу: як подолати суперечність між божественними (космічними?) законами і людськими, що суперечать самій сутності й призначенню людини. Іван Франко, відкривши спадкоємність Біблії щодо шумерської красної писемності, порушив цю проблему для майбутніх поколінь. То був останній дарунок невиліковно хворого мислителя, який невимовно страждав, і послав нам свої одкровення, палаючи вогнем містичної одержимості. Досі, на жаль, не оцінені. Я виросла в сусідньому селі поблизу Нагуєвич, де народився письменник, і з дитинства мене причаровував Шумер. Зараз я живу в тому місті, де помер Іван Франко, і відчуваю, що Шумер і досі не покидає мене. І вже початок XXI століття. Хіба це не знак, що слід бодай спробувати усвідомити зв’язок між світом, у якому був Шумер, і світом, де в полум’ї війни руйнуються рештки шумерської цивілізації? Я маю на увазі війну в сучасному Іраку. Книга словацького письменника Войтеха Заморовського називається «Спочатку був Шумер». Але й наприкінці був Шумер, який виринає духом з цивілізаційного сміття.
Втім, читач, котрий нічого не знає про Шумер і про шумерські епоси, нехай не сподівається, що я розповідатиму йому про них. Наприкінці я назву книги, які варто прочитати. Їх не так багато. На мою думку, Шумер того вартий, щоб ради нього відкласти на якийсь час усе сучасне комерційне чтиво, що частенько вдало прикидається елітарним. Шумерські поетичні тексти зачаровують з першої миті, навіть у перекладі. В них збереглася та майже втрачена людством магія мови, яка постає з ритму людського дихання, що зливається з іншими звуками Всесвіту. Я лише зверну увагу на деякі особливості шумерської мови. Ця древня мова була аглютинативною, тобто слова у ній склеювалися одне з одним. Чим складніше слово, тим воно довше. До аглютинативних мов належать турецька, а також великою мірою — німецька. Українська мова — флективна, що позначається на її мелодійності. Тому перекладачі на флективні мови змушені розлучати слова, і, безперечно, втрачається дух мови. Наприклад, шумери називали свою країну кі-еме-гір (земля шляхетної мови). Чужу країну, а також країну мертвих, називали кур, множину передавали як повторення кур-кур. Так само людина шумерською буде лу (множина лу-лу). Батьківщина: калам. І так далі. В Інтернеті можна знайти шумерсько-англійський словник. Якщо створювати слова чи віднаходити їхнє значення досить легко, то шумерська граматика — неймовірно складна, як у всіх мовах аглютинативного типу.
Хочу звернути увагу на те, що шумери користувались чоловічою і жіночою мовами. Оскільки в повісті йдеться про жінку, то імена богів я наводжу жіночою мовою, зазначивши про це в примітках. Щодо імені героя Ґільґамеша, я вважала доцільним називати так, як називали його шумери — Більґамес. Річ у тому, що поема має кілька версій: властиво шумерська, і пізніші аккадські нашарування.
Поетична мова шумерів дуже образна, ритмічна за рахунок повторів, багата на епітети, але це не означає, що так розмовляли звичайні мешканці Урука. Тому я не зловживала поетикою шумерських гімнів і молитв, бо їх складали жерці, а не звичайні люди. Примітки-коментарі є частиною повісті, вони створювалися не тому, що так треба, а задля того, аби деяких слів читач не проминав, особливо, коли вони доповнюють зміст. Так само я не перенасичувала твір реаліями шумерською мовою, як це люблять робити письменники, що пишуть історичні романи. Від того, що я називатиму барана уду, а воїна гуруш, читач лише спотикатиметься. А в Шумері, до речі, дерево і каміння були рідкістю. Тому нема об що спотикатися. Жартую. Вони будували з глини й очерету, і писали на глиняних табличках, а школу називали е-дуб-ба, що означає Дім табличок. Та все ж ті глиняні таблички, випалені під пекучим сонцем, збереглись у шумерських бібліотеках. Вважається, що поема про мандри Більґамеса не закінчена, тобто не знайдено решти табличок. Шумери вважали, що літературний твір має добре закінчуватись, щоб негативно не вплинути на долю людини (нам). Їм було видніше. Однак, важко вгадати закінчення тієї поеми. Невже повернутись до Урука і втішатися славою будівничого? Надто сильним і нестримним був герой Більґамес, щоб змиритися з долею смертного й бути знаряддям волі богів.
Ця неоднозначність поставила переді мною проблему втілення задуму. Реконструкція міфу? Стилізація? Осучаснення? Костюмована історія? Усе це вже було, й не раз. Та й не задля цього я хотіла написати цю річ. Тому я просто увійшла до Урука й почала там жити. Коли міф чи історію пізнавати інтуїтивно, залишаючись собою, жити можна й там. Мружити очі від сонця, відчуваючи, як з глибин свідомості тягнуться до нього спогади, переживання, ілюзії… Це так гарно.
На останок назву книги, якими я користувалась. У дитинстві це була книга Зенона Косідовського «Коли сонце було богом». Далі мені трапилась книжка Войтеха Заморовського «Спочатку був Шумер». Це все популярні видання. У 1991 році я була страшенно втішена антологією «На ріках Вавилонських» (З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини), яку упорядкував Михайло Москаленко. Там я прочитала переклад епосу про Ґільґамеша «Про того, хто бачив усе». Дуже якісні переклади епосу (підрядник (І. М. Дьяконов) прозовий (Лeo Яковлєв) і поетичний (Ніколай Ґумільов) видало в 2005 році російське видавництво «Ексмо». Переклади супроводжуються розлогими коментарями. І ще я мала до своїх послуг сенсаційну книгу сучасного російського шумеролога, В. В. Ємельянова «Древний Шумер. Очерки культуры», що витримала кілька видань з 2001 року. Власне, для тих, хто користується Інтернетом, немає проблем дізнатись більше про Шумер. Але пізнати його можна лише серцем.
Грудень 2007 року, у Львові
Грудка солі, що тане у воді
Я прокинулась на світанку настільки слабкою, що тільки очі жили самостійним життям, а душа моя літала над тілом, наче птах над грудкою солі, кинутою у воду. Здавалось, час мій завершився, і ніч, проведена в гарячці, підготувала мене до сприйняття нової реальності і тепер поставила віч-на-віч з нею. І я була нездатна чинити опір. І сама не хотіла його чинити.
Натомість на мене зійшло солодке смирення від того, що все вирішено, що я підкоряюсь нам: не лементую, не біжу плакати в степ, не сідаю в пилюку, не шукаю зілля вічної молодості. Бо я знаю, що це не має сенсу. Бо я знаю таємниці життя і смерті. Я завжди їх носила у собі, але не так, як мати носить дитя. Мої знання визрівали в моєму серці, як зерна ячменю, коли земля стає гарячою від променів Уту, масна від бруду й волога від ноту. Вони проткнули моє серце і моє тіло паростками, гострими наче списи, зробивши мою плоть слабкою, виснаженою і непотрібною. Прийде жнець і зітне стебла серпом, зібравши їх у жменю, вимолотить, провіє і зсипле в глиняний горнець. Мабуть, так і лежатиме оце зерно вічно, не пригодившись ні богам, ні людям. Для людей гірке, для богів — смертельно отруйне. Бо ме сходять з неба, а не з землі.
Та чи тобі не все одно, Шамхат? Ти простяглася на ложі так безсило, не годна поворухнути ні рукою, ні ногою, ні устами, наче вже ступила на далеку дорогу до Країни без вороття, місця праху і глини, і йдеш по власних кістках. Сонце зазирне сюди аж опівдні, обійшовши по колу дім Гашанни. Так тихо, наче силу моїх вух забрав демон Азаг. Та ні, тиша в мені самій звила собі гніздо. Внутрішня тиша, розпачлива, глуха й несамовита.
Саме час впорядкувати свої думки, доки ті не розбіглися як миші в соломі. Добре, що я прокинулась так рано. Колись ночі мої були безсонні, й прокидалась я тоді, коли довкола вирувало життя, озиваючись голосами людей, птахів, худоби, голосами речей, яких торкаються люди і духи, коли треба щось пересунути чи забрати. Тоді я була жінкою, котра дає втіху кожному чоловікові, який прагне прийняти її дихання. Нині повінь відійшла, поступившись місцем спеці.
Зараз душа моя клопочеться коло тіла, не бажаючи покидати його, хоча могла б пройти крізь стіни і покрівлю. Могла та не сміє, бо заблукає й не повернеться. А це проти правил. Усі повинні дотримуватись правил в Уруці, найобгородженішому й найвеличнішому з міст країни чорноголових. Знає вона, що по дорозі в Країну без вороття доведеться побачити чимало неприємних відразливих речей, а в царстві Нерґаля і Ґашінґаль — й поготів нема радості для таких, як ми. Адже може так трапитись, що я проживу так довго, що висохну, наче покинутий канал, куди навіть під час повені не потрапляє вода, і вже ніхто не пам’ятатиме про мене, хіба що боги жалкуватимуть, що я не піклуюсь про них. Тіло кинуть в Ріку і нею я припливу до Країни мертвих, як зазвичай усі нужденні. Ніхто на землі не готуватиме для мене пива і хліба, ніхто не дасть мені срібла заплатити ні воротареві, ні перевізнику.
Якби нині вирушати туди, ото було б славно! Шамхат усі знають. За нею досі зітхають великі й малі люди Урука: писарі, купці, мисливці, пастухи, воїни, що не мають матері. Кажуть вони: «Відколи Шамхат сидить в пилюці, не чує ніхто з нас себе Аманкі-туром, здатним запліднити Небо-Землю, порожніми й безрадісними стали наші ночі, гнівається світла Гашанна. «І хоч я була звичайною веселою жінкою, навіть не блудницею при храмі, кожен знає і мовить мені вслід: «Це та, котра звабила дикого Енкіду, навчила його їсти хліб і пити пиво. Це та, яка сходила на ложе до енсі Більґамеса. (Втім, цим похвалитись може чи не кожна молодиця в Уруці). Це та, завдяки якій багатіє Урук, бо кожен чужинець просить її ласки, приносячи щедрі дарунки».
Але як воно буде далі? Енкіду пішов до Країни без Вороття, а ен Більґамес, обливаючись слізьми, у великій тузі, покинув Урук. Місто осиротіло. Шамхат осиротіла. Не б’ють барабани, скликаючи воїнів на битву, не місять ногами глину громадяни Міста, не ліплять цеглу. Гніваються боги.
Страх проймає Шамхат, бо світ зупинився, життя завмерло, і лежить вона горілиць, чекаючи сходу сонця, всюди проникаючого Уту. Кожен бог несе одночасно смерть і життя, лівою рукою вбиваючи, правою благословляючи. Таке ме — закон, що його хранить Ан на небесах, посилає Мулліль на землю, впроваджує Аманкі серед усього живого. Якщо порядок порушиться, світ зупиниться, і небесна волога зіллється з водою Абзу і водою Нанше, як уже було колись. Тоді вижив лише один чоловік, здається, Зіусудра його звали. З тих пір літо нагадує нам про смерть і справедливість, бо се трапилось влітку. Має бути порівну мертвих і живих. Це теж ме. Пощо було йти на Захід Більґамесу, де нібито є країна вічної молодості, Дільмун? Чому він не пішов на Схід, не вийшов через Східну Браму? Чому він покинув сиротою Урук-обгороджений?
Міркують над цим жерці, міркують писарі, міркують усі мудрі люди. І я про це думаю. Мовчки, бо моя особа надто скромна, і я не списую свої думки на глиняних табличках, тож про це ніхто не дізнається. Міркую я так. Більґамес повернеться, якщо не знайде того, чого шукає. Якщо знайде, то не повернеться. Відповіді на питання, чи може змиритися в одному тілі життя зі смертю, божественне й людське. Ця відповідь потрібна лише Більґамесу. Ні мені, ні Енкіду, ні Уруку вона непотрібна. Більґамес міг спитати про це богів, тут, у храмах. Але демон туги погнав його на Захід.
У нас, маленьких людей, стосунки з богами простіші. Ми приносимо їм в жертву тварин, молоко, мед, пиво, збіжжя, повертаючи дещицю з того, чим вони нас колись обдарували. Боги свідомі того, що світ множиться і став настільки різноманітний, що вони його ледве стримують, як ошалілого від хіті бика. Тільки на відміну від нас, вони не втікають, а вбивають бика, заманивши його у пастку. Бо завжди можна наліпити нових людей з глини, що над прірвою. Убивати тих, кого любиш, звичайна річ в Небі-Землі. Більґамес і я вбили Енкіду. І вжахнулись того, що вчинили. Однак після того світ не став іншим: трава не зів’яла до косовиці, греблі не зруйновано, риба не уникнула сіті, молоко корів не стало кров’ю. І живих не стало більше, ніж мертвих. Це означає, що ні Більґамес, ні я не прогнівили богів.
Муха, зав’язла в меду
Отак міркувала Шамхат, жінка, що добре знала своє жіноче діло, а далі тривожна передсвітанкова тиша розсунулась звуками славного міста Урука: співом птахів, голосами слуг, стукотом зернотерок, скрипінням возів, ревом зголоднілої худобини… Звуки злились в одне і стали шумом, на який більше не звертаюсь уваги. Духи сховатись у темних закутках.
Шамхат подумала, що їй вдалось пережити ще одну ніч, і, либонь, уся ця туга через те, що вона була сама, як і багато ночей перед тим, однак її жаль за братом Енкіду ще не скінчився, хоч вона більше не сидить в пилюці. Вона вмилась водою з глека, наповнила жертовну чашу фініковим пивом, а іншу чашу з пшеницею щедро полила медом. У цю пору дня слід було нагодувати Уту.