Надворі стояло літо, час воєн, час тривоги і сподівань. Та не було кому вести воїнів на битву, не було кому бити в барабани, не було кому потішити серце Гашанни, розвеселити Нінурту блискучими перемогами, даниною і свіжими рабами. Бо герой Більґамес покинув Урук. Буйний, нестримний, хто не залишав чоловікові нареченої, а батькові дочки, хто забирав синів від матері й не повертав назад, хто оточив місто найбільшими на землі мурами. І наче його не було. Місто, полегшено зітхнувши, жило власним життям. Для нього навіть одного героя було забагато.
Шамхат, швидко вимовивши слова молитви, бо, ніде правди діти, не відзначатась надмірною побожністю, і вже було повернулась, щоб зійти з даху, аби Уту не зауважив її змізернілого виду, в’янучого тіла, її нікчемності, коли зауважила якийсь неспокій, що йшов від блискучої мідної чаші. Безсоння й напруженість останніх днів загострили в неї сприйняття світу, і хоч очі її дивились услід Володарю Заходу, вона чимось нагадувала вразливе дитя, яке несміливо ступає перші кроки по землі й ще не знає, чи боги приготувати для нього місце серед живих. Шамхат завмерла, мружачись від білого світла, що било просто в очі, прислухалась, і врешті зрозуміла, в чому річ: муха. Цього літа їх була в Уруку сила-силенна. Напевно, муху привабив солодкий запах меду й вона прилетіла сюди з гнойовища. Не бджола, й не оса, ті мали грубші голоси. Шамхат підійшла до жертовної чаші, де у в’язкій масі, якою ще не встигла просочитися добірна пшениця, борсалася чорна муха із зеленим відблиском на тулубі. Саме такі рояться довкола мертвих тіл тварин і людей. І тепер ця муха вмирала. Озирнувшись, жінка підчепила пальцем створіння, обліплене медом, стріпнула рукою і муха прилипла до глиняної долівки. А Шамхат пішла геть. Та оскільки горе пробудило в ній не лише почуття, а й уяву, вона знала, що зараз відбувається: сонячне проміння розтоплює мед, спалюючи в ньому нікчемну ласунку, одну з тих, що народжуються в падлині, злітають у повітря, аби знову повернутися до мертвого. Але ця злетіла досить високо, аж на дах, що трапляється загалом рідко.
Шамхат зійшла східцями вниз, і смерть мухи спустилась за нею. І хоч день тільки розпочався, жінка воліла, щоб він уже закінчився і небо осяяв прохолодний Нанна. Бо вона безсила зробити щось для мухи, яка відійшла в Країну без вороття разом з краплею жертовного меду. Щойно перед її очима відбулось дійство, яке вона не могла осягнути розумом, але відчула так гостро, що біль відізвався у серці, нагадавши знову про Енкіду. Що спільного з мухою, яка потонула в меду, й братом Енкіду, — знала тільки Шамхат.
Розбитий глек
Маленька служниця Ені, пішовши по воду, розбила глека, й прийшла, заливаючись слізьми, бо знала, що за це її відлупцює старий воротар. Вона принесла череп’я, як доказ того, що у неї не вкрали глека, ані вона не віддала його. Руки її були в болоті.
Коли вода зливається з землею в любовних обіймах, народжуються рослини. Коли зливаються тіла чоловіка і жінки, народжуються сини і доньки. Сини — для чоловічої роботи, доньки — для жіночої. Але все це трапляється тоді, коли боги підшукають для них місце. І мусить бути порожнє місце, як-от пустеля. Без людей, і без рослин. Пустеля, раптом подумала Шамхат, існує для того, щоб оплакувати, жалітись, бесідувати з богами. Бо коли до святої жертви прилипають мухи, ревуть бики, мукають корови, кричать погоничі і плачуть діти, неможливо зосередитися й подивитись у глибину серця, і дати зазирнути туди богам. Коли криниця мутна, не знаєш, яке у ній дно, і скільки мотузки сплести, щоб його дістатись.
Дівча мізерне, незугарне, та ще й з більмом на лівому оці. Коли Шамхат вирушить в далеку дорогу, то забере її з собою. І стару кухарку також. Там в царстві Нергаля і Ґашінгаль вони віднайдуть Енкіду й будуть служити йому, хоча кажуть, ніби там небіжчики не впізнають одне одного. На якийсь час доведеться повернутись до своєї жіночої роботи, щоб заробити собі на харчі в підземному світі. Слава Шамхат і досі велика, й ще більше нетерпіння мужів Урука, котрі не дочекаються, коли вона знову почне служити Гашанні. Але ще ні. Ще рано.
Кляте дівча знищило добро господині, зароблене тяжкою працею. Шамхат гнівно насуплює брови. Раби чекають наказу. Вона все ще господиня у власному домі. Сторож аж тремтить від збудження. Йому не терпиться покарати малу негідницю. Більше у цьому домі нема до кого прикласти руки.
А потім треба піти до гончара замовити нового глека.
Муха зав’язла в меду, глек розбитий. Чи не забагато на один ранок? — думає Шамхат. Вона саме збиралась вимити волосся, а в домі немає води.
— Чого стоїш? — гримає вона, згори позираючи на малу. — Викинь це до канави. Ти ж не збираєшся склеїти глек і носити в ньому воду?
Сторож глузливо посміхається, показуючи жовті, як у старого онагра, зуби. Дівча плентається за браму, й лепече, захлинаючись слізьми, і в її голосі проривається щось незнайоме, вперте бажання виправдатись, чи що. Шамхат стоїть біля невеликого басейну, в якому майже нема води, і вже збирається йти до покоїв, але цей розпачливий плач, бажання, щоб почули і зрозуміли, її зупиняє. Та плач за брамою уривається, отже, не треба робити нічого. Запах свіжих ячмінних перепічок нагадує, що час снідати. Це дуже важливо для Шамхат — вчасно поїсти, адже вона геть помарніла. Життя продовжується. Людське серце — не глиняний глек. Воно з живої плоті. Рани затягуються.
Павутиння і золото
День триває, і Шамхат сподівається, що мухи більше не будуть тонути у меду, а глечики не розбиватимуться. Зрештою, в Уруку цього ранку могли трапитися більш прикрі випадки. Цього не уникнути людям і тваринам. Життя кожної істоти не ріка, що вічно тече, вливаючись у море. Воно — усього лиш очеретинка, яка росте, потім всихає, перетворюється на прах. Будь-що може перервати цей процес. Будь-що, коли потрібно, аби на місці очеретинки виросло дві. Коли мертвих стає більше, ніж живих, народжуються сини і доньки. Коли живих більше, ніж мертвих, починається війна, або моровиця. Чому Більґамес герой, а Енкіду — ні? Тому що Енкіду повз наче муха, тікаючи від смерті. А Більґамес — глек, що прагне наповнитися водою життя. Хоча й глиняна оболонка нетривка, але те, що в ній — безсмертне, дарує радість, насолоду серцю, а душі — крила. Добре, якщо глек розіб’ється вдома, на рідній нивці, а коли далеко звідси, в дорозі?
Та яке мені діло! — стріпує волоссям Шамхат, розчісуючи його кістяним гребенем. Те волосся, у сіті якого вона заманила дикого чоловіка Енкіду, вплівши золоті нитки й осяйні річкові перли. А тепер через нього, і через Більґамеса, чию долю вирішили боги на своїй раді, нині Шамхат як самітна очеретина, як заблукана корова в хащах, як ягнятко, відлучене від вівці. Вітер не зламає очеретини, бо вона молода і пружна, пастух відшукає корову, гукаючи її день і ніч, ягня відчує смак трави… Шамхат подбає за себе, перетерпить біль, і її краса знову засяє й приваблюватиме чоловіків як мед вабить мух. А далі, дивись, повернеться енсі Більґамес і закличе її в дім свій, на своє ложе, і вони нитимуть вино зі справжнього винограду, їстимуть м’ясо, а арфісти гратимуть для них. Бо хоч і багато в Уруці веселих жінок, Шамхат — особлива. Це вона упокорила дикого чоловіка Енкіду й привела його до Більґамеса, так як веліли боги, покинувши задля цього місто й вигоди цивілізованого життя. Чи може пам’ять про неї колись згаснути?
Під ложем, у найдальшому кутку, стояв горнець з прикрасами. Були там подарунки і від енсі Більґамеса, і від Енкіду, й інших чоловіків. Давненько вони не бачили світла сонця й місяця. Шамхат схилилась, витягла горнець, а звідти плетену скриньку, всю обліплену павутиною і припалу пилом. Виглядала вона так, наче повернулась з підземного світу мертвих, де все таке ж запорошене й засноване павутинням. Шамхат гидливо витерла руку об сіру одежу свого смутку, після того, як поставила скриньку на стіл. А тоді гукнула ту малу поганку, що розбиває глечики: принеси миску з водою! Розстелила на столі чисту лляну полотнину.
Діва-писар з храму Гашанни списала їй реєстр усіх коштовностей на двох табличках, які Шамхат тримала разом з іншими документами. Втім, густа павутина свідчила, що ніхто не торкався цих речей, відколи вона вдягнула одежу смутку.
Служниця з’явилась з чисто вимитим, хоч і припухлим від сліз лицем, а на спині червоніли свіжі рубці від різки. Отже, вона отримала своє і мала б відчувати полегкість. Проте, цього разу, навіть після покарання, у малій залишалось ще щось, не вивільнене болем і плачем, якась напруга. Це на мить відволікло пані від задуму навести лад з прикрасами. Ні, Шамхат ніколи не ставила себе на чиєсь місце, і навіть не уявляла, що таке може бути. Це було б неправильно, несправедливо й неприродно. Згідно помислу богів, кожен мусить бути кимось одним, і його доля-нам, записана на небесах, опускається на землю, а звідти — у царство Нерґаля і Ґашінґаль. А несправедливо стосовно самих богів, бо виглядає так, ніби їх обдурюють. Це лиш, такі як енсі Більґамес, син богині й героя, можуть собі дозволити сперечатись з долею. Задля цього богиня Нінхурсаґ виліпила з глини над прірвою Енкіду, цапа-відбувайла для Більґамеса. Але прості люди не мають цапів-відбувайлів. Вмираючи, вони не купують собі заложної родини, щоб супроводила їх у царство Нерґаля. Втім, цей звичай уже відходить. Люди віддаляються від богів, бо їхні ме стали надто важкими для виконання.
— Я так і знала! — невдоволено вигукнула Шамхат. — Срібло потемніло. Принеси товченої крейди!
Ворона і золота шпилька
Шамхат почала виймати одну за одною прикраси: намиста, браслети, каблучки, шпильки, краєм ока спостерігаючи за виразом обличчя малої служки, ніби очікувала від неї захвату, а далі — лестощів на свою адресу. Проте дівчинка була надто мала, щоб говорити складно, і вираз на її обличчі був старечо-болісним, а єдине здорове око ухилялося від блиску золота. Мабуть, її все ще боліли ті рубці, хоча й стара кухарка встигла змастити їх маззю з терпким запахом. Цю дівчинку можна бити: їй не стати ні блудницею, ні наложницею, ні жрицею. Через рік чи два сторож зажене її в темний куток і дасть перший урок кохання. Чи якийсь служник-раб спокусить її дешевим намистом з мушель й відведе у хлів на солому. Якби не більмо, малу можна було б продати в скрутний час. Невідомо, скільки літ має ця істота, може, вона навіть молодша, ніж казали. Невідомо чи доживе до зрілості, чи не стане жертвою лихоманки. Шамхат завжди було трохи шкода цієї дитини, якій судилось дуже скромне місце в цьому світі, і яка мала власну смутну історію. Батьки продали її за борги, як це часто буває у бідних родинах, і сюди вона потрапила не з перших рук, вже з більмом.
Шамхат докірливо мовила:
— Через те, що ти розбила глека, я мушу покинути жалобу й братись до роботи.
Сказала так, для годиться, бо слова вертілись на язику. А про себе подумала інше:
«Хто ж подбає за мене, як я сама за себе не подбаю? Як не намащу тіло пахучою олією, не прикрашу його золотом-сріблом, не підведу очі чорно-зеленою сурмою, не накину вишите покривало і не взую сандалії зі срібними дзвіночками?..»
— У тебе гарне волосся, — сказала вона до дівчинки, — густе й кучеряве.
Вона витягнула довгу золоту шпильку з головкою у вигляді квітки з п’ятьма пелюстками з серединкою з рожевого сердоліка. Такою шпилькою можна дістатись до самого серця. Задля забави Шамхат встромила її в погано розчесану гриву дівчати.
— Цю шпильку подарував мені купець з міста Кіш. Старші чоловіки завжди щедріші, ніж молоді. Бачиш, мене знають навіть у Кіші. Енсі Більґамес якийсь час мешкав там у тутешнього володаря, Аги.
І додала, зітхнувши:
— Мене знає цілий світ. І проклинає за те, що я зробила.
Дівчинка похилила голову. Вона реагувала не на слова, а на інтонацію, наче тварина. Енкіду теж був спершу таким.
— Нумо до роботи! — наказала Шамхат. — Треба все помити, витерти і висушити на сонці.
Деякі особливо делікатні прикраси не можна було витирати. Щоб не погнути ненароком. Краще висушити на сонці. Воно ж додасть блиску золоту.
Вигляд всього цього багатства, мерехтіння металу поволі поліпшував настрій господині. Звісно, неприємно, що довелось покарати служницю, однак тут, принаймні, ніхто над нею не знущається і їсти дають вдосталь. Та, помітивши, що Ені залишається далі похмурою і замкнутою, і наче не помічає шпильки, встромленої у волосся, хоч тут-таки на столі лежить бронзове дзеркало, трохи потьмяніле, але все ще годиться, вона відчула, як у ній наростає гнів. Може, та поганка ще й гнівається? Шамхат ніколи б не дозволила собі так поводитися з вищими за себе. А жінка мусить бути привітною, лагідною і щебетливою. Напруження наростало і це напруження було як з боку господині, так і з боку служниці. Шпилька у волоссі Ені була наче стріла. Шамхат висмикнула шпильку. Голова дівчинки різко смикнулась вперед.
— Ходімо на дах! — наказала Шамхат.
Вони перетнули двір і піднялись нагору глиняними східцями. Шамхат йшла попереду, несучи завинені у шматину прикраси. І тут за спиною вона почула голос:
— Вони дражнили мене!
— Хто?
— Хлопці.
— Ну, то й що? Час би вже й звикнути.
— Вони сказали, що мій батько…
— А що таке з твоїм батьком?
— Мій батько — Енкіду! — випалила мала.
Шамхат обернулась і витріщилась на служку. Оце нікчемне створіння — дочка Енкіду?
— Що ти мелеш?
Вона зміряла поглядом дрібну постать і не побачила в ній нічого, що нагадувало б Енкіду. Хіба що буйне волосся.
— Я не знаю, звідки вони довідались, пані, — прошепотіла мала, знітившись під поглядом господині. — Я злякалась і впустила глека.
З личка її зникло напруження й на губах затремтіла якась вбога посмішка.
Шамхат знизала плечима, бо це нагадало її саму. Отакі різкі переміни настрою. Діти вигадують ще й не таке. Але цю малу слід поставити на місце.
— Запам’ятай собі: в Енкіду не може бути дочки-рабині! Та й хіба ти не чула, що його зліпили зі глини?
Сама Шамхат народила троє дітей, і за звичаєм Урука, їх одразу забирали у неї, віддаючи в родини, де вони отримували батька й матір. Блудниця не може бути чиєюсь матір’ю. Вона не пряде, не тче, не працює на полі. Вона не належить комусь одному, а цілій громаді. Коли риють канали чи зводять мури, її кличуть готувати їжу для робітників.
Шамхат вийшла на дах і розстелила на циновці вогке полотно, й очі її прикипіли до золота, лазуриту, агатів, сердоліків. Ніхто в таку спеку не виходив на дах, отже, вона могла спокійно втішатись блиском прикрас, не остерігаючись злодійських очей. Вона ніби одужувала після важкої хвороби. Незабаром її ночі будуть сповнені не молитвами й роздумами, а служінням світлій Гашанні, чия милість вивищила її над усіма жінками Урука.
— Хоча, — пробурмотіла Шамхат, — ще невідомо, як воно буде…
Вона почала розкладати прикраси, підсвідомо будуючи з них якусь композицію. Деякі з речей вона купила сама, однак більшість була їй подарована. Вода очистила золото від поту й печалі, але не змила спогадів. Шамхат знову подивилась на служницю. Та сиділа навпроти, намагаючись не дивитись на господиню. Хоч цей урок засвоїла.