Ні, Шамхат має своє маленьке місце у цьому світі. Вона більше не гнівитиме богів. Жалобна одежа додає їй ще більшого смирення, жінка ступає тихо, бо на ній нема жодної прикраси. І вона знову чує:
— Дивіться, Шамхат повертається від старійшин. Мабуть, знову візьметься за своє жіноче веселе діло, зароблятиме для Урука срібло. Давно б отак!
Ще й всміхаються, кляті! Шамхат підбирає ображено губи, але вони самі по собі складаються в глузливу посмішку. Й вона відчуває, як осоружна їй ця вбога одежа, що барвою зливається з брудними стінами халуп, вкритих пилом кущиків на узбіччі. Якщо впаде Шамхат, ніхто й не помітить її на цій запилюженій дорозі. Ще й ззаду над’їхав візок, запряжений віслюком, і візник її грубо вилаяв:
— Вступися, стара, мені з дороги!
У себе вдома, навіть у дранті, вона була господинею, панією, а на вулиці, запнута старим покривалом, одразу ж зазнала приниження і грубощів. Не так би говорили з нею, якби вона вбралася в пишні шати, і попереду неї йшов сторож, а позаду — служниця з усім необхідним. Що вони говорили про служницю? Звісно, їй потрібна нова служниця з обома очима. Доросла дівчина, ставна і не скупа на лестощі. А дівча можна вивчити на кухарку й продати. Втім, щось опиралося цій думці, аж стислось серце.
Ось вона увійшла у свій дім, і назустріч їй вибігла заплакана кухарка. Шамхат усе зрозуміла, відсторонила стару, й пішла просто до свого покою. Проте її постіль була порожня.
— Сторож поніс тіло в дім її батька, — пояснила кухарка.
Була в голосі старої жінки покірність долі, але Шамхат розпізнала там зачаєний жах перед тим світом, з якого можуть повернутися лише боги, та й то з великими труднощами, знайшовши собі заручника в світі живих. І це її здивувало. Виявляється, не лише герой Більґамес тікає від смерті, шукаючи місце, куди їй зась, а й ця зів’яла стара жінка намагається віддалити від себе час, коли доведеться вирушити в далеку дорогу. Ніби життя її солодке наче мед. Ніби її життя вартує більше, ніж життя Ені.
— Залиш мене саму, — сказала Шамхат, не обертаючись. — Я тебе покличу.
Коли служниця вийшла, Шамхат сіла на ложе, де померла Ені, й гукнула навздогін у отвір дверей:
— Вона щось говорила перед тим, як…
Хитнулась очеретяна запона, і вона почула голос, що затремтів від сліз:
— Сказала: «Мама».
І настала тиша. Одразу по тому Шамхат обволікло щось гаряче й м’яке, і вона безсило повалилась на ложе. Це було схоже на затемнення сонця, яке буває дуже рідко, коли щось лихе трапляється з Уту. Тільки це затемнення відбулось не на небі, а у самій Шамхат. Темрява зробила її тіло твердим, як випалену в печі цеглу, душа вилетіла з нього і подалась в чужі світи, слідом за маленькою дівчинкою, котра звідкись знала, куди їй іти, а, може, її провадив демон смерті. Однак, душа не бачила жодних демонів. Сторож саме клав перед убогою хижкою плетільника кошиків тіло Ені, сповите в циновку. Він сказав господареві:
— Ваша дочка забилась, впавши з даху. Моя пані оплатить похорон.
І вони сіли на порозі дому й стали рахувати, скільки потрібно глечиків пива, ячмінних хлібів, одежі, і срібних зливків.
А душа Шамхат кинулась доганяти душу малої служниці, і наздогнала її аж коло ріки, де була брама, через яку проходили небіжчики, щоб потрапити на перевіз.
— Я тільки подивитись, — сказала Шамхат Тому, хто пильнує воріт.
— Куди лізеш, небого? Прийде час, все побачиш! — і сторож вищирив зуби, чомусь не людські, а собачі.
Але Шамхат лише відступила убік і стала спостерігати, як мерці підходять до Того, хто пильнує воріт, і платять за перехід. Тільки її дочка, Ені, не має шматочка срібла, і тому боїться підійти. Стоїть, склавши тонкі смагляві рученята на грудях.
— Ходи сюди, — покликала її Шамхат. — Я щось тобі маю сказати.
Але дитина не чула її. Дивилась на сторожа Нерґаля вже не одним, а обома очима, бо, хоч людина буває незрячою, душа в неї бачить. А бува й навпаки.
«Такий світ», — подумала Шамхат, і тут збагнула, що дівчинці не дали нічого, і її не пустять через ворота. Чому ж батьки не дали їй нічого? І знову збагнула: бо не ця мати носила її в лоні дев’ять місяців, не ця мати народила її в муках. Тому й Шамхат ніколи не показували її дітей, щоб вона не прикипіла до них серцем. Ось чому названим батькам байдуже, чи має Ені чим заплатити за перехід до Країни без вороття. І таке чекає колись на саму Шамхат. Тіло її без одежі просто вкинуть в Ріку. Це зв'язало її душу з душею дівчинки міцніше, ніж пуповина, міцніше, ніж нитки в основі зв’язані між собою.
Одежа смутку відкинута й лежить в кутку
І тут Шамхат покликали:
— Пані, пані, прокиньтеся!
Вона побачила перед собою поморщене обличчя старої. Ні, Шамхат не спала. Її душа втомилась від мандрів й болю. Коли вона повернулась, стало боляче й тілу.
— Чого тобі?
— Пані, по вас прийшли. З Дому гостей.
— Скажи, що я нікуди не піду. Я хвора.
Стара не раз чула таку відмову упродовж останніх місяців, бо чужинці не знали, що знаменита Шамхат, яка приручила Енкіду, котрий спустився з гір і був наполовину людиною, а наполовину звіром, носить по ньому жалобу, наче сестра чи жона. Не було б Енкіду, слава її господині давно б відійшла, а вона ще й комизиться. Сторож вернувся ні з чим, дійшло аж до сварки, і обоє порішили: не спитає пані за похорон, то й добре, а спитає — скаже так, як є.
І пішла вона до гінця, тутешнього, урукського. Той як почув, позеленів зі злості, відтрутив стару, а сам пішов до господині. Далі велів подати собі пива і сів на край басейну чекати.
Тяжкий нині видався день. Небо затягнулось пеленою, наче Гашанна збиралась зійти на ложе з Думузі, хоч до празника було ще дуже далеко. Стара охоче б зараз подрімала в закутку, та довелося допомагати пані збиратися: натирати тіло пахучою олією, розчісуватись. Стара помітила в темному волоссі дві срібні волосини й непомітно вирвала.
Шамхат вбиралась без жодної радості, рухи її були механічні, губи невдоволено кривились, але поступово колишня врода поверталась до неї, особливо, коли на шиї, зап’ястях і грудях засяяли коштовності. Не була б вона Шамхат, якби стан її не вирівнявся, очі не засяяли. Стара потішено зітхнула. Перед такою Шамхат не встоїть жоден гість, а той післанець нехай почекає, ач який нетерплячий.
От тільки пані не говорила нічого, ані словечка. Її краса залишалась німою. Нехай заграють музики, вип’є вина, щічки зарожевіють… Буде у них вдома вдосталь пива, ячмінного і фінікового, масла, меду, зерна на коржі, риби. Добробут слуг залежить від добробуту господарів, як пуповина пов’язує немовля і матір. Обірветься завчасу — дитя загине. Звісно, розлучитись їм доведеться. Але нехай вона вирушить в далеку дорогу просто з дому господині, а не з вулиці, де жебратиме шматок сухого коржа, і де домом її буде тінь від муру.
Стара поштиво вийшла, коли наостанок Шамхат принесла жертву Гашанні, володарці над життям і смертю, як годиться в таких випадках. Тим часом уже стемніло і в покоях панувала задуха. Наче перед дощем. Гарна прикмета.
Золото в темряві
Якось незвично було йти у темряві, відчуваючи на тілі вагу золота й срібла, яке ще й подзенькувало. Післанець з Дому гостей йшов попереду із запаленим смолоскипом, не озираючись. Не був навіть озброєний, як же він збирався захищати Шамхат від грабіжників? Вона намагалася ступати нечутно, не потрапляти на світло, однак браслети на ногах зловісно бряжчали. Післанець заплив салом, он які складки на попереку. Роз’ївся при бенкетах, обпився вином і пивом.
Ні, Гашанна вбереже її від усього лихого, щоб вона постала перед гостем, як годиться, не осоромила Урука. Та попри незворушність, розлиту на обличчі, що вже втратило дівочу округлість й набувало гострих пташиних рис, вона боялась. Не грубої чоловічої ласки, не чоловічої люті, яку часто вихлюпували на блудниць, коли до ложа приступав демон безсилля, а того, чого від неї чекали в Домі гостей, — невідомо чого. Вона була звичайною жінкою, і ніколи б не стала окрасою Урука, якби не старий ловець Лу-Пірін, що колись відвідав її, вигідно продавши шкури впольованих ним звірів. Якось до нього прибіг один з його синів, Ніртаб, і розповів про дикого чоловіка, що ламає пастки і засипає ловчі ями, бігає разом з газелями і онаграми. І мудрий Лу-Пірін здогадався, як спіймати дикуна, не завдавши йому шкоди, бо силою і ростом той був рівний самому енсі Більґамесу, а се вказувало на знамення богів. Тільки боги могли створити таку незвичайну істоту, з виду звір, а з душею людини. Якось вдалося мудрому Лу-Піріну побачити в ньому те, що відрізняє людей від звірів. І подумав старий ловець, що зваблива Шамхат — найкраща сіть для дикого чоловіка, котрий п’є воду разом з левами і газелями. Бо самому йому, незвиклому до шляхетного поводження, вона своїми жіночими пестощами відкрила острів Дільмун.
А потім усім стало здаватися, що Шамхат особлива, найзвабливіша й наймудріша, а не просто шмат плоті, яким насолоджувалися городяни Урука й приїжджі купці. Втім, вона сама не звикла до цього. Тільки коли Нерґаль розлучив її з Енкіду, жаль за ним підніс Шамхат над усіма урукськими блудницями, на чиї страждання ніхто не зважав, і вони мусили, доки не постаріють, служити Гашанні.
І якщо великий пан з Ніппура хоче її бачити, й, можливо, навіть приїхав задля цього, то вона мусить вважати це за честь. Посмішка Шамхат засвітилась і згасла в темряві, наче зблиск золота. Сьогодні — великий пан з Ніппура, завтра хтось з старійшин, а далі хтось помітить, що краса її зблякла, з-під шкіри випинаються кістки, і вона вже не той гострий ніж, що розтинає чоловікам горло, випускаючи застоялу кров. Ні, вона не боялась того, на що прирікають людей боги, зліпивши їх з глини над прірвою, — в’янення і старіння. А того, на що прирікають люди.
Шпилька з рожевою квіткою
У Домі гостей було незвично тихо. Стукаючи у браму, посланець обернувся до Шамхат:
— Той великий пан з Ніппура викупив на цей вечір увесь дім.
І в голосі його дзвенів подив, ніби діва Шамхат не вартувала такої честі. Чомусь саме це заспокоїло жінку. Воно було цілком людське, а, отже, її привів сюди не демон, а звичайний чоловік. Велика людина з Ніппура, либонь, поважного віку й не любить ні танців, ні співів. І можливо, дуже побожна, хоч то не міг бути жрець Мулліля, бо такі тримають своє тіло в чистоті. Мабуть, один зі старійшин, бо й звертався до неї через старійшин Урука.
Внутрішній двір теж був темний, ледь освітлений місяцем, що виринав з-за хмар. Однак і цього вистачило, щоб Шамхат помітила охоронців, вишикуваних попід стінами. Вона пройшла повз них, брязкаючи дзвіночками на ногах, і це її трохи розсмішило. Невже, її так бояться? Втім, хоч би й так. Вона служить Гашанні, могутній володарці життя і смерті. Вона поборола дикого чоловіка Енкіду й змусила його служити Уруку, вбити разом з Більґамесом демона Хуваву з Країни кедрів. І чудово знала, що найчастіше битву виграє не сила, а підступ.
Перед ними постав чоловік. Дороге намисто зблиснуло в нього на шиї.
— Ти спізнилась, Шамхат, — сказав він суворо. — Мій пан не звик чекати. Ходімо!
Він повів Шамхат через подвір’я до напівосвітленої великої бенкетної зали, де пахло дуже дорогими пахощами. На ложі сидів чоловік, ні молодий, ні старий, з ретельно поголеною головою, без прикрас на грудях, а біля його ніг сидів писар, шкрябаючи щось на табличці. Чоловік, не дивлячись на Шамхат, відпустив писаря, відпустив слугу, що привів її до нього, а тоді окинув жінку швидким, але чіпким, поглядом:
— Ти голодна? Поїж!
Наче знав, що вона сьогодні не обідала й не вечеряла. Шамхат підійшла до низенького столика. Білі коржі, фініки, виноград і мед. Ні риби, ні м’яса. Хіба можна від того дістати силу? Та наступної миті їй перехопило подих. На столі лежала та нещасна золота шпилька з рожевою квіткою. Шамхат відсахнулась і відступила.
— Не бійся, тут немає мух, — спокійно мовив пан з Ніппура. Шамхат скам’яніла. У голові озвався тупий біль. Тільки боги могли це знати!
Він простягнув їй прикрасу:
— Візьми свою шпильку, Шамхат. Вороні було важко донести цю річ аж сюди…
Шамхат несміливо ступила вперед. Тільки бог міг приручити цього птаха. Вона не зможе звідси втекти. Вона у владі цього чоловіка, а у дворі вартівники, сильні, як бики. Якщо вона не догодить йому, він віддасть її на поталу своїй охороні.
— Дякую, пане, — видушила вона з себе.
І ніби ненароком встромила собі шпильку у вигин ліктя, щоб переконатись, що це не сон. Видно, зачепила жилу, бо кров аж бризнула.
Чоловік тихо засміявся:
— Вколола руку, щоб не боліло серце? Ох, Шамхат, Шамхат, я бачу, що не все, що я чув про тебе, відповідає правді. Не віриться, що ти могла зачарувати Енкіду.
— Весна мого життя минула, — опустила очі Шамхат, гамуючи роздратування.
— Я прибув сюди з Ніппура, щоб стрітися з тобою. І якщо ти й далі триматимеш цю шпильку, що коштувала життя малій рабині, то можеш пронизати нею й моє серце.
Шамхат кинула шпильку кудись вбік, різким рухом.
— Отак краще. Тепер я в більшій безпеці. Сідай на ложе і випий зі мною вина, Шамхат, бо ніч коротка, а вранці я від’їжджаю. Це вино я привіз з собою. Воно таке густе й темне, як твоя кров, моя люба.
Він сам налив з глечика в срібну чашу.
— Я знаю те, чого не знаєш ти. А ти знаєш те, чого не знаю я. Ніщо так не скріплює двох людей, як бажання здійснити цей обмін.
— Моє життя відкрите усім очам.
— Це твоє тіло відкрите, Шамхат. Його може побачити кожен, але думки твої закриті. Наше справжнє життя — це думки. Ти ж не настільки щедра, щоб відкривати будь-кому власні думки. Так, Шамхат?
Жінка опустила голову і зазирнула у чорну прірву налитого вина. Тут так похмуро! Ні співачок, ні музикантів, ні танцюристів, ні людей, що ковтають вогонь. Та й поза межами дому не чути голос барабана Більґамеса, через який загинув Енкіду. Барабана, до якого прислухалися навіть боги. Схоже на те, що кожен тепер має змогу думати в тиші. Але для Шамхат ця тиша стала нестерпною.
— Так, пане, — відповідає вона. — Але, боюсь, думок у мене мало, і вони повторюються весь час. Та я давно вже не буваю на людях, звідки ж мені набратись думок?
— Ти кажеш про думки, начебто це воші, — ляскає себе по коліні пан з Ніппура. — Набратися можна вошей, а думки приходять он звідти…
І він показав пальцем на стелю.
— Спочатку від Ана, тоді від Енліля, а тоді від інших богів. І коли думки досягають людини великої чи маленької, вона вважає, що вони зродились у її голові.
— Я на цьому не розуміюся, — зухвало каже Шамхат, пригублюючи густого солодкого вина.
Але пан з Ніппура лиш поглядом відмахнувся від неї, як від мухи.
— Неважко вгадати твої думки. Ти думаєш про смерть Енкіду, про дівчинку, яка загинула, впавши з даху, а ще про те, що коли постарієш, нікому буде про тебе подбати. Ти думаєш, що могла би прожити інше життя. Але ти навіть не уявляєш, любонько, як тобі пощастило! Ти нікому не належиш, і тобі ніхто не належить. Ти — найвільніша жінка у землі чорноголових. Кожен тобі заздрить, юнаки мріють про твоє тіло, старі зітхають за тобою, молоді блудниці прагнуть стати такою, як Шамхат. Ти ще можеш здобути багатство!
Ніхто вже давно не говорив з нею так, не приділяв їй стільки уваги. Шамхат відчула збентеження, а далі страх, бо ці слова були правдою для її тіла, але не відповідали її справжній сутності. Вона ніяк не могла второпати, що, властиво, потрібно від неї цьому великому панові з Ніппура, котрий не споживає ні м’яса, ні риби, і може виявитись жерцем. А значить не потребує її тіла, єдиного товару, що вона має на продаж. А отже, й не заплатить. Так не годиться. Вона прийшла на зустріч у Дім гостей, а не в храм, і старійшини наказали їй повертатись до роботи.
Шамхат випила ще трохи вина, цього разу відчувши його міцність і підступність. Вона знала, скільки їй треба випити, щоб стерпіти найгрубші пестощі чоловіків, навіть побої. Головне стерпіти, а потім можна дати волю й сльозам. Тоді заплатять більше.
Вона випила ще ковток, почуваючи, як погляд того чоловіка угвинчується їй у скроню. Перед очима їй раптом постала запилена дорога через напівпустелю, кущик колючої рослини на узбіччі, далі — пагорб над Рікою, і човен Того, хто перевозить мертвих до підземного Кур. Її дівчинка не має чим заплатити. Вона нічого не має. Зовсім нічого!
Шамхат ніби стоїть на місці, рухається лише краєвид, пустеля під її ногами. І все вона бачить не своїми очима, а наче чужими, через що не може їх заплющити. Її охоплює безмежна туга, яку не порівняти з тугою за Енкіду. Це — туга за всім сущим, що перетворюється на сірий пил. Me сходять з неба, перетворюються в наші думки, втілюються у плоть, яка страждає, і врешті стає прахом.