Від того стало диким серце Шамхат, і вона не змогла більше цього приховувати. Вона підвелась й мовила до чоловіка, який хотів надто багато:
— Пане! Бери моє тіло, але не чіпай моєї душі, бо стільки навіть ти не зможеш заплатити. А якщо гребуєш моєю вже не юною плоттю, то відпусти. Моє серце тужить за всім світом. Я не та, за кого ти мене приймаєш. Я вже сама не знаю, хто я.
— Дівчино, — відповів їй великий пан з Ніппура, — я не покупець душ. Я прийшов до тебе за допомогою. Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися у світ людей, як допомогла повернутись Енкіду.
Відказала Шамхат:
— Барабанні палички згубили Енкіду. Любов до людей згубила Енкіду. Сидить він тепер у пилюці і плаче.
— Хочеш сказати, що це до нічого доброго не приводить? Але ж я не для себе прошу, для Ніппура. Я йому потрібен більше, ніж він мені. Жоден муж не здатен зробити стільки, скільки жінка. Я почув, що ти носиш жалобу по тому, хто не був навіть твоїм чоловіком…
— Він був моїм братом. Ні, не по крові, а братом моєї душі. І я не винна в тому, що його згубили барабанні палички з дерева хулуппу. Нам було добре удвох не в степу, а серед пастухів, що пригощали нас пивом і хлібом. Доки по нас не послали з Урука. Йди, пане, до пастухів. Вони — щасливі. Думузі теж був щасливим, доки не став царем. Влада спотворила його істинну суть. Боги карають за це.
— Не втямлю, що ти кажеш, Шамхат, — зітхнув чоловік. — Ти вважаєш, що пастухом краще бути, ніж царем? Але ж цар — він і є пастирем свого народу. Хто поганий пастух для овець, той буде поганим пастухом і для людей.
— І я не втямлю, що ти від мене хочеш. Якби мені наказали знову йти в пустелю і привести звідти якогось Енкіду, прикривши його наготу своїм покривалом, то я зробила б це. Однак той інший Енкіду не став би моїм братом. Твоє прохання — все одно що наказ. За мною послали писаря з Ради старійшин, невже я могла б їх не послухати? Я, блудниця Урука, навіть не жриця Гашанни, навіть не храмова блудниця, намастила своє тіло пахучою олією, вбралась в одежу із льону, прикрасила себе золотом і сріблом, щоб зробити свою жіночу роботу. Але боги не благословили мене робити з тебе людину. Та й хіба ти не людина?
— Суть не в богах, Шамхат, а в твоєму серці. Його не присилуєш, — знову зітхнув пан із Ніппура. — До речі, про пустелю. Для мене світ людей — то пустеля. Я блукаю серед них, як Енкіду серед левів та онагрів. Я охороняю їх від мисливців, засипаю ловчі ями, їм і п’ю разом з ними. Але мені мало цього. Я хочу стати людиною, розумієш?
— Молися богам, щоб послали тобі мудре рішення, — мовила Шамхат. — Я нічим тобі не допоможу. Відпусти мене додому. Завтра я поставлю біля своїх воріт очеретяний сніп, бо мушу заробляти собі на життя. Мені не слід слухати слів, які ображають богів.
— А, може, я сам бог, Шамхат? — шепнув чоловік.
Їй від обурення аж перехопило подих. Та все одно вийти вона не могла, тому якомога спокійніше відказала:
— Чому ж я нічого не відчуваю? Серце не завмирає, руки не тремтять, ноги не холонуть, і я можу дивитись тобі в очі. Це свідчить, що ти, твій батько, твій дід зліплені з глини над прірвою.
— Богами не народжуються, людьми не народжуються. Ними стають внаслідок прозріння, упіймавши спис від самого Ана. Усе що я хочу від тебе, це допомогти мені прозріти так, як прозріла ти, Шамхат. Щоб стати нарешті людиною.
— Ти даремно приїхав! — вигукнула Шамхат. — Побалакай краще з жерцями, чиї помисли і тіло чисті, як підземні води Абзу.
— Я ходив до них. Я питав їх, як можна стати людиною і покинути пустелю. Усі казали одне: спитай богів. Але звідки боги можуть знати, що таке бути людиною? Скажи мені! От я почув усю цю історію про Енкіду й подумав собі ось що. Енкіду вирушив до царства Нерґаля — ти залишилась. Герой Більґамес пішов шукати вічного життя — ти залишилась. Отже, ти знаєш щось таке, що об’єднує життя і смерть. Бо ти нитка, що сполучає тих двох, жоден з яких не є повністю людиною. В жилах Більґамеса тече кров богів, а Енкіду — напівзвір-напівлюдина. Іграшка богів, дарунок богів, помста богів…
— Я нічого не знаю, і не хочу знати, — похитала головою жінка. — Я залишилась, бо не була потрібна ні Енкіду, ні Більґамесу. Я — наче самотня очеретина, зламана вітром, її не вплетеш навіть у циновку. Моє життя теж не має сенсу, однак я продовжую жити.
— Якби ти наклала на себе руки, я б тебе зрозумів. Якби ти не сиділа в пилюці, тужачи за Енкіду, я б тебе зрозумів. Але ти вмієш жити життям без сенсу, як уміє жити лише справжня людина, а не лялька з глини, чиє призначення годувати інших людей і богів.
— Я не бачу різниці між людьми. Усі вони служать богам, а більшість — іншим людям. Ти такий великий пан, що, напевно, не служиш нікому, крім богів. То я призначена служити кожному, хто заплатить за моє тіло, а коли постарію, либонь, навчатиму інших дівчат свого ремесла. Я лишаюся з тими, кому, можливо, потрібна.
— І ти задоволена з себе, Шамхат?
— Мушу.
Настала тиша. А потім чоловік знову обізвався:
— Я хотів би бути на твоєму місці, Шамхат. Це — мені до вподоби. Але я сподівався, що ти допоможеш мені стати людиною, тобто розпізнати власну сутність. Спершу я вийшов за мури Ніппура, і увійшов у мури Урука, тихо й мирно. Я ще не знав, навіщо це роблю. Я оглядав місто, стрічався з великими людьми Урука, залагоджував якісь справи, і так три дні відтягував зустріч з тобою. Я пізнав храмових блудниць, щоб наситити тіло й не бачити у тобі лише жінку. Але сьогодні серед ночі я прокинувся і відчув, як з неба Ану простягає мені лазуритові нитки. Їх було так багато, вони дзвеніли, як струни арфи, але я не міг до них дотягнутись. Тіло моє ствердло як камінь і стиснуло душу. Я почував одночасно велику муку і велику радість. Якби розколоти мене в цю мить, звідти вирвався б стовп полум’я і спалив Небо-Землю. Якби ти знала про це, Шамхат, ти розкрила б переді мною не лише груди й лоно, як розкрила їх Енкіду, а й серце!
— Звідки ти знаєш, що я не відкрила Енкіду ще чогось?
— Знаю, бо ти ставилася до нього, як до сина.
— Звідки ти знаєш, що я не ставилася до нього ще якось інакше?
— Знаю, бо він вважав тебе матір’ю. А матері не відкривають серця дітям. Вони переносять їх після народження до нього, як перед тим виношували у лоні..
Знову настала тиша, тільки вже не така глуха, як раніше. Шамхат чула, як потріскують факели і знадвору долинає не то крик, не то схлип сови. Вона повернулася до реальності і душу знову охопив страх перед порожнечею. Ніби на її очах, хоча вона цього не бачила, Енкіду провалюється в підземний світ. Не так, як усі люди. Він сходить туди живим, не подумавши, чи варто це робити: заради барабанних паличок, не послухавши пересторог Більґамеса. І враз її осяяло світло істини: Більґамес покинув Урук не задля пошуків вічного життя, бо життя сповнене мук і горя. Його мучило почуття провини, усвідомлення незворотності втрати, таке нестерпне, що він аж перестав відчувати себе богом. Мусив щось сказати, бо втрата найближчої людини не є причиною покидати Урук.
— Ти не маєш що сказати, Шамхат?
— Я сказала, що продаю лише своє тіло.
— Навіть, якби я був богом?
— Я не знаю, чи боги потребують, аби ми їм відкривали своє серце. Їм і так, напевно, все відомо. Я не посвячена в таїнства богів.
— Тоді я тобі скажу, Шамхат. Той, хто мало знає, той помиляється більше. А помилки порушують священні ме.
Обличчя стало суворим і закам’янілим, і Шамхат охопив справдешній жах. Тут би їй впасти ниць й заридати від страху й каяття, але погляд пана з Ніппура прикував її до місця, наповнив тіло крижаним холодом нічної пустелі. Як же їй хотілось піти звідси, будь-якою ціною! Вона все ще сподівалась, що її відпустять. Усе лихо Шамхат полягало у тому, що вона проводила свої дні в самотності й бездіяльності, не маючи поряд нікого, з ким могла би поговорити. Вона забула, що без Енкіду й Більґамеса беззахисна перед світом: перед усією цією кривдою і жорстокістю існування, перед демонами хвороби, смерті, голоду й страху. Зрештою, і боги перед ними безсилі, усі, крім Ана, недосяжного і такого далекого, що він не може бачити не лише Шамхат, а й Енкіду і Більґамеса, і цього великого пана з Ніппура, і йому немає до них діла, бо помисли його відрізняються від людських і божих помислів, як вогонь відрізняється від попелу. Вогонь породжує попіл, але попіл ніколи не породить вогню. І поміж блудниць Шамхат була чужою, відколи її тінь злилася з тінню Енкіду. Брат її пішов, а тінь його залишилася.
Пан з Ніппура з витонченою жорстокістю оголював її душу, витягував з середини тіла, як рибу витягують з води, і ця риба поволі конає на сонці. Голосу її не чути люди. Лише боги знають, що кричить риба в передсмертних муках.
— Шамхат, — тихо-тихо мовив пан з Ніппура, — я маю для тебе дуже добре вино. Давай вип’ємо його удвох, і ти відкриєш мені своє тіло, знявши з нього усі прикраси, бо для цього ти прийшла сюди. Взамін знятих прикрас я подарую тобі інші — для волосся, шиї, грудей, рук. Коли ти повертатимешся додому, вони так сяятимуть і дзвенітимуть, що всі урукські жінки помруть від заздрощів. Я дуже багатий, Шамхат. Ти не пожалкуєш, що прийшла сюди…
Він сягнув рукою по невеликий темний глечик, що стояв на окремому столику, налив у чашу прозорого вина, що пахло квітами, й простягнув її Шамхат. Вона прийняла чашу з його рук, їхні пальці зіткнулись, й вона відчула священний трепет свого тіла, наче того першого дня, коли її лоно прийняло чоловічу силу. Вона не думала, що це може ще колись повторитись. Мабуть, то був справді один з богів. По тілу поповзли мурашки, а далі вона відчула млість, і спробувала сказати:
— Я твоя, мій пане.
Бо відчула себе кимось більшим, ніж блудниця. Від блудниці вимагають її вміння, а не серця, гри, а не любові, ілюзії, а не правди. Проте язик не слухався, уста затерпли, таким міцним було вино. Вона зніяковіло засміялась, тобто здавалось, ніби сміється, хоч насправді сміх долинав звідкись збоку. Шамхат схилилась на ложе, що пахло звіром, не здатна навіть підібгати ноги.
— Дурненька Шамхат, — почула вона голос і знеможено склепила повіки.
А пан з Ніппура ляснув у долоні й сказав слузі:
— Вкиньте її у ріку, доки не розвиднілося.
Шамхат і Ріка
Шамхат рухається над водою і бачить своє тіло, без жодної прикраси, без одежі. Вода жовта під сірим, збуреним хмарами, небом, з якого ось-ось поллється дощ. Кожна річ в Небі-Землі так задумана Аном, що несе в собі одночасно добро і зло, життя і смерть. І з цим треба змиритися. Чи була Шамхат щасливою в місті Уруку, повз товсті мури якого пропливають зараз її розлучені душа з тілом? Була й не була. Чи мало її життя якусь вартість в очах людей? Мало і не мало. Чи має її мертве тіло вартість перед Небом-Землею?…
Тіло Шамхат належить Ріці. Коли течія сповільниться, воно опуститься на дно, в намул, разом з іншими тілами, стане поживою для риб. Цих ситих риб спіймають рибалки в сіті, принесуть на ринок, на поживу людям Урука чи іншого міста. Ніщо не пропадає, окрім голосу.
У вранішньому тумані душа діви Шамхат не одна. Довкола аж роїться від напівпрозорих постатей, однакових, безмовних. Душ убогих, старців, злочинців, жертв, немовлят, за кого нема кому заплатити. Куди вони прямують? Навіщо? Увага кожного прикута до свого мертвого тіла, скрині душі. Деякі починають відставати, загубивши своє тіло, метушаться, шукають, а далі бліднуть й розпливаються… Що буде, коли зійде сонце? Воно їх усіх спалить.
Але тут Шамхат починає розуміти, що сонце не зійде. Вони покинули землю, яку щодня осяває Уту. І то не хмари, що мають пролитися дощем, а підземне склепіння над рікою, що впадає у царство Нерґаля, створене з сірої глини, пронизаної корінням дерев.
Зненацька почувся гул, тріск, від якого усе почало тремтіти. Повітря наповнилось блискавицями. Згори посипались грудки глини, втім, вони не завдавали жодної шкоди. Але блискавки вражали безплотні постаті, й ті мовчки, без спротиву, падали в безодню Ріки, на мить спалахуючи. Далі почався справжній хаос. Суцільні потоки води заповнили собою підземелля. Вода аж стогнала, намагаючись вирватись з тісного простору. У цьому вирі усі погубили свої тіла. Проте Шамхат не відчувала особливого жалю, адже не лише мертва, а й жива плоть, давно не належала їй, як і власне ім’я: усі нею користувались, усі чоловіки Урука, хто бажав отримати насолоду — старі й молоді, старійшини і чиновники, купці й писарі, воїни і пастухи. За це вони давали їй те, що потрібно, аби тіло отримувало необхідні життєві соки і продовжувало виглядати звабливим. І нічого поза тим.
Якимось внутрішнім чуттям жінка знала, що вода знайде вихід, і оскільки вона, Шамхат, теж є часткою того хаосу, то і для неї існує вихід. Вона — не сама. Вона ніколи не буде сама, влившись у могутній ритм води. І даремно вона боялась за Енкіду. У царстві Нерґаля він не самотній. Можливо, вона приєднається до нього. І їх ніщо не розлучить: ні жінки, ні чоловіки, ні дороги, які ведуть у чужі краї, ні чоловічі й жіночі справи. Той добрий пан з Ніппура розлучив Шамхат не лише з власним тілом, а й з Уруком, з цим життям, що не мало жодного сенсу. Тепер вони з Енкіду чекатимуть на Більґамеса, який пішов шукати життя вічного на землі, але знайде його під землею. Звідки в неї була така впевненість? А ось звідки.
Шамхат зазирає за темну завісу
Перебуваючи в полоні вируючої каламутної води, незбагненним чином, внутрішнім зором, Шамхат побачила безкраю гладінь синьої води, осяяну вранішнім сонцем, картину, наповнену спокоєм. Море, царство богині Нашле, яке подарував їй великий Брат богів Енкі. Шамхат ніколи не бачила моря, але про нього розповідали купці, що приходили до неї. Проте вона навіть не уявляла, що море може мати таку барву, з якою не зрівняється жоден з лазуритів. Але зблизька вода була прозорою: небесну лазуритову барву дарував їй Ан.
А Шамхат засмутилась, бо все життя вона провела в Уруку, за винятком тих кількох днів у степу, коли сповняла волю богів, ловлячи в свої тенета дикого чоловіка Енкіду. Виявляється, світ поза степом, кур-кур, зовсім не страшний.
Жінка побачила каміння, яке лизали хвилю, змінюючи одна одну. І Більґамеса, який лежав горілиць на піску. Засмагле тіло, вкрите краплями води, здригалось, уста щось шепотіли, а очі дивились у небесну безодню. Поруч з ним, торкаючись пальців, лежав жмуток трави, що відливала червоним. Далі впала темна завіса, і коли вона знову відхилилась, Шамхат побачила велике око Напни, що відображалось у темно-зеленій воді. Більґамес спав, поклавши голову на камінь, вкрившись плащем, і стискав у руці той самий жмуток зілля. Либонь, те зілля було чудодійне.
По світлому піску ковзнула велика чорна змія, істота, якої боялись навіть духи, не кажучи вже про людей. Вона підповзала до безборонного Більґамеса, але не для того, щоб його вкусити. Жодна змія не кусатиме людину, якщо та не дратуватиме її, не руйнуватиме гніздо, не простягне руку, або не наступить на неї. Спершу Шамхат подумала, що змія хоче зігрітись на серці Більґамеса, і вивідати його потаємні думки. Але насправді змію привабив запах трави і вона повзла йому назустріч тихої місячної ночі, сама дитя ночі. Шамхат хотіла розбудити Більґамеса, але відчула потужний опір не лише ззовні, а й зсередини. Навіщо їй порушувати волю богів, від яких залежить її місце в світі, звідки не повертаються, куди вона незабаром потрапить? А щодо власного опору, то вони з Енкіду не розуміли дивного бажання Більґамеса жити вічно. Енкіду хотів померти не на ложі, а в степу, не поміж стін, а під лазуритовим небом, не під акомпанемент плачу, а під шум очерету й вітру. Шамхат було все одно, де померти, аби з братом своїм Енкіду, з мужом своїм Енкіду, сином своїм Енкіду. Нехай спить герой Більґамес, на дві третини бог, на одну третину людина. У царстві Нерґаля він матиме довкола себе родину, слуг, садівників, арфістів, виночерпіїв. Майже все, що має в Уруку.
І знову темна запона закрила від Шамхат видіння того, що було, чи, можливо, буде. І коли вона відсунулась. Настав ранок. Більґамес ридав, качаючись по землі, а віддалік лежала порожня шкіра старої змії. А сама змія, віднайшовши молодість, солодко спала в норі.
Та Шамхат не мала часу думати про видіння. Потік води нарешті вирвався на волю і полетів униз, а разом з ним потужна хвиля повітря.