У шумерському епосі про Ґільґамеша (правильніше було б сказати — Більґамес) є один епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, який повинен поставити на місце «буйного плоттю» героя Ґільґамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не закінчується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації.
Можливо, це розгадка нашого прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того, щоб виховати людину, як тоді, так і тепер, слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших суспільних обов’язків.
По суті, це трапляється згодом із Адамом і Євою у Книзі Буття, але розглядається не як благо, а як падіння, гріх, що заслуговує покари. Тільки далі спокуси тут не йде. Власне, це вже продукт іншого світосприйняття, іншої релігійної системи — іудаїзму, а згодом і християнства. Слова, що порівнюють любов зі смертю, і про вогняні стріли ревнощів, видаються у «Пісні пісень» трохи чужими, наче крик сови у солов’їному гаю.
Володарка життя і смерті Інанна є покровителькою стосунків між чоловіком і жінкою, їхніх почуттів, що непідвладні нічиїй волі: гніву, гордості, жаху, почуттю самотності. Чоловіче єство Ягве прагне відповідати і за це, тобто регулювати, контролювати, і, власне, вся подальша історія іудаїзму та християнства є боротьбою проти свободи почуттів. Там, де нема боротьби, наприклад, в індуїзмі чи буддизмі, з’являлось безкінечне коло перевтілень, і слово «зброя» ніколи не входило у лексикон любові. І що дивно, у наші часи безвір’я воно теж починає зникати, підмінюючись різними, доволі примітивними, предметами та уявленнями. Жінка продовжує залишатись або святою, або відьмою (фурією, стервою), чи річчю (починаючи з XIX століття). Таку жінку не можна любити. Вона — небезпечна. Ніхто не бажає, щоб йому перерізали горло, ніхто не хоче бути поглинутим кимось іншим, стати складовою частиною андрогіна…
Слова Канта про зоряне небо і моральний інстинкт набувають особливого сенсу, коли йдеться про любов і ті незручні почуття, які часом її супроводять. Бо навіть у шаленстві, якщо воно чисте, навіть у гордості, якщо вона від гідності, залишається повага до морального закону, який є доказом досконалості недосяжного Бога. Так само стріла, пронизуючи горло, серце і очі чоловіків та жінок, має одну мету — досягти недосяжного.
…Якось царевич Сатні зустрів на майдані красуню Табубу, і захотів її. Але оскільки вона виявилась недоступною, то ціна майбутньої втіхи невпинно зростала. Спочатку він записав Табубу все своє майно, тоді змусив власних дітей відмовитись від спадку, а врешті наказав убити дітей і викинути їхні тіла на поталу псам. Ця давньоєгипетська страшилка, особливо популярна у часи Птолемеїв (200 р. перед Р.Х.), насправді має глибокий символічний зміст, що виходить за межі буденної свідомості. Хіба ж не казав Ісус кинути майно, залишити батька й матір заради божественної любові? Якщо ми зараз часто повторюємо вислів, що за все потрібно платити, то чому вперто вважаємо любов дарунком, нагородою, заслугою? Ну, ми згодні й на жертву, не здогадуючись, наскільки та може виявитись великою. Ця жертва — наше життя, яке символізують кров і всі земні багатства. «Ціною життя ти заплатиш мені за любов», — попереджає Кармен. Любов наносить рани, від яких не одужати ніколи; вона дарує нове життя тільки тоді, коли ми позбудемось старого. Нареченими Ісуса називають черниць, які відреклися від земного щастя. Їм обрізають коси, так ніби перерізають горло бритвою, знищуючи особистість. І не можна сказати, що цього не усвідомлювали наші предки. У дитинстві мене дуже вразила почута на селі пісня-балада про те, як жінка вимагає від чоловіка в числі інших жертв вбити рідну матір. І той розгублено спиняється:
Отже, цей мотив не чужий і слов’янським народам. Чи розцінювали подібні вимоги як злочин? Безперечно. Звичаєве право суворо карало убивць, кровозмісників і перелюбників, але перед осудом існував момент розгубленості: звідки могло це з’явитись взагалі? Оця потреба в нелюдській жертві? Розгубленість перед вищою силою, яка є ні моральною, ні аморальною, цілком непізнаваною — у цій паузі, можливо, прихована одна з найбільших таємниць буття.
2
Та, виявляється, існує культура, яка продовжує сприймати світ так само гостро, пристрасно і безстрашно, як давні шумери. Це — арабська, мусульманська, культура. Нині, через війни за нафту, між західною цивілізацією і східною утворилась стіна взаємного неприйняття. Хоча, коли нафта ще не стала стратегічним продуктом, європейці запозичили в мусульманського світу чимало такого, що призвело до розвитку їхньої доволі варварської культури, яку не задовольняв прісний темперамент Античності. Наприклад, внаслідок хрестових походів виникає ґотика: вістря шпилів, спрямованих у небо, а поруч нього — машкари злих духів, які намагаються завадити людині стати Людиною, тобто дитям Божим. І звичайно, куртуазна культура з її культом Прекрасної Дами. Перші пісні трубадурів були лише перекладами з арабських пісень, це вже потім виникла ориґінальна поезія, що згодом була лукаво приспана Інквізицією.
Чи замислювався хтось з нас, звідки могли з’явитись в Італії XIII століття «Vita nova» Данте і сонети Франческо Петрарки? Із Платона, Аристотеля? Так, але знову ж завдяки арабам, які знали краще античну філософію, ніж тодішні європейці, і прищепили її заново до культурного дерева Заходу.
Відтак вперше у європейській культурі жінка стає об’єктом поклоніння, недосяжним і вільним від гріха. Виникає культ Діви Марії як Прекрасної Дами і культ Ісуса як Нареченого.
А вже століття перед тим в арабській ісламській культурі жінка і любов до неї не вважались гріховними. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» наводить фетву Ібн Аббаса: «За того, кого вбило кохання, не потрібні ні плата за кров, ні помста». Щоб глибше зрозуміти це рішення мудрого Ібн Аббаса, яке прирівнювалось до закону, слід знати, що в ісламі Бога (Аллаха) часто порівнювали з прекрасною жінкою. Як неможливо пізнати Бога людині, так неможливо пізнати справжнє кохання на землі. Поема Нізамі Гянджеві «Лейлі і Меджнун» доводить цю істину, яка не є ні білою, ні чорною.
…Меджнун — нове ім’я Кейса, що означає «одержимий». Між Лейлі і Меджнуном спалахує пристрасть, що знищує усе довкола себе. Такої напруги почуттів не знала і, мабуть, не знатиме світова література. Звичайно, християнські містики відчували щось схоже в особливі для них миті прозріння, але перед ними Бог не поставав у образі прекрасної жінки. І навіть свята Тереза Авільська не посміла б сказати так:
Любити — означає вмирати. Ви не розумієте цього, правда? Для нас любити означає володіти чи прагнути володіти. Але коли оточуючі намагаються з’єднати Лейлі з Меджнуном, щоб покласти край цій небезпечній для усіх ситуації, поміж закоханими в долівку шатра встромляється невидимий меч. Цей меч — розуміння того, що їхню спрагу неможливо втамувати.
Так, земля розлучить їх рано чи пізно. Вона затупить лезо кинджала, загасить вогонь пристрасті. Бо землею володіє не вічність, а час. Спершу вмирає Лейла. Потім — Меджнун. Вони вмирають від туги за недосяжним, не накладаючи на себе рук. Просто витримують доти, доки можуть витримати.
І що ж? Винні у смерті рідних і близьких, у ворожнечі обох своїх племен, Лейла і Меджнун стають ангелами на небесах, де можуть кохатися вічно.
Не тому, що божевілля шанують усі народи, і воно не підлягає осуду. Просто досьє добрих і поганих вчинків, яке ретельно ведеться на небі, не таке, як земні досьє. Тут не вважають любов гріхом. Бо справжня любов завжди абсолютно моральна, як абсолютно моральна божественна сутність. А на землі вона, за висловом автора «Намиста голубки» — лише сніг у жмені. Він спершу пече як вогонь, а потім тане й тане, перетворюючись на воду. У цю воду кидається одержима Офелія. Як завжди ґеніальний Шекспір у «Гамлеті, принці Данському» дав, по суті, єдиний зразок у європейській культурі стосунків між чоловіком і жінкою такого рівня, що його можна порівняти лише з гострим лезом східної містики.
Розповіді прочанина
1
Біля одного міста ми побачили величезний квітучий луг на березі ріки. Нам розповіли, що той луг хотіли забудувати, але люди не дозволили. І ще ми чули, ніби колись влітку тут стояло багато копиць сіна, та якось з’явився гелікоптер і розстріляв з кулемета ті копиці. Потім люди знайшли в сіні багато убитих: чоловіків, жінок і навіть дітей. Здається, то були чужинці, які хотіли просити притулку в місті. Відтоді сіно не складають в копички, а, підсушивши скошену траву, забирають додому для худоби.
2
А ще в одному місті ми йшли через турецький міст, дуже старий, на річці Случ. Там у підпорах зроблені сходи, по яких тече вода. Кажуть, ніби камені скріплені яйцями й сиром, тому міст такий міцний. Бачили ми ще один турецький слід: мечеть, перероблену на костел. І хоч зверху хрест, а всередині теж усе християнське, але чомусь воно не таке. Не чути християнського духу.
3
Було одне село, яке навпіл перетинав кордон. Як треба було піти до родини чи сусідів, мусили брати у війта папір з печаткою. Та найбільше сміялись ми над жовтою куркою, що часто перебігала кордон, і кожного разу господиня брала папір у війта, або несла солдатам пляшку горілки. Ми спитали її, чого вона не прив’яже курку за ногу, аби не бігала. Жінка засміялась і розповіла, що вийшла сюди заміж, і не має родини на тому боці, а курка дає їй змогу почуватись такою, як усі.
4
В одному селі нас перестріла молодиця й спитала, чи будемо ми йти через одне велике місто, в іншій державі. Ми сказали, що так. «Як стрінете такого то й такого, то перекажіть, що я вмерла». Ми здивувались, і вона пояснила, що не бачила того чоловіка вже тридцять літ, і що ні він до неї, ані вона до нього не може приїхати. Потім наш Михайло сказав: «Яка дурна! Чи можна знайти голку в сіні, а чоловіка у великому місті?» На те Старший відповів: «Усе може бути. Пощо ти з нами йшов, коли не віриш?» Я бачив, як хлопець після того замислився.
5
Якось ми ночували під горою, звідки, оповідають, витікають два потічки: один з мертвою, а другий — з живою водою. Ми знайшли їх, але не знали, де мертва, а де жива вода. Було вже темно, і Старший порадив змішати обидві води й зварити на них вечерю. А вранці ми побачили над обома потічками дерево, обвішане стрічками й мотузочками. «То якісь язичники», — мовила жінка на ймення Параня, кисло скривившись. «Те, що святе для інших, святе і для нас», — відказав Старший і відірвав від носової хустини смужку.
6
О, той Старший недаремно водив прочан уже не один рік! Він знав, куди йти, що казати, як берегти ноги, і як вчитись терпіння. Пам’ятаю, був такий випадок, коли нас взявся підвезти один добрий чоловік, бо дорога через гори тяжка. Мав фургон без вікон. І ми не бачили нічого, лише чули, як раптом фургон нахилився і наляканий водій крикнув, що ми зависли над прірвою. Аби ви бачили, що за глибокі прірви в тих горах! Водій наказав нам перейти на один бік, щоб врівноважити машину. Ми розуміли, що порятуватись можемо лише завдяки спокою, і навіть жінки, їх було три, не заплакали. Та коли ми перейшли, виявилось, що нашої ваги замало. Тоді Старший сказав: «Ви — із золота, мої дорогенькі, із щирого золота, і воно — важке, дуже важке!» Ми всі уявили, що наші змарнілі висхлі тіла — золоті, навіть блиск привидівся золота, і враз фургон вирівнявся, і ми від’їхали від небезпечного краю.
7
Старший навчив нас сміятись, вивільнювати з себе біль і почуття провини. Якось нас оточили розбійники й відібрали усі наші гроші. «То несправжні розбійники, — сказав Старший. — Я знаю тутешніх розбишак: ті ніколи не грабують бідних прочан». — «А хто ж вони? — спитали ми плачучи. — Слуги диявола?» А той похитав головою: «Ні, дітоньки, се — ангели!» І почав сміятись: «Вони забрали ваш тягар, аби ви не турбувались і не лічили грошей, кожного разу, коли витрачаєте. Аби небо і земля про вас дбали». Ми пригадали цих засмаглих розкудланих лайдаків з блискучими гострими зубами, що наставляли на нас пістолі й рушниці, й теж почали сміятись.
8
Ми побачили сніг на перевалі й тішились як діти. Бо знали, що в тих краях, через які будемо йти, снігу не буває. І хоч в себе вдома ми його не любили, тепер сніг був для нас згадкою про домівку. Ніхто й не думав лишатися у Святій землі. Нас вдома чекали, а там — ні. Ми стали пригадувати, який день нині, місяць і рік, ковзаючись по кризі, що вкривала сніг. Нарешті Гриць закоцюблими руками витяг з торби календар і сказав: «Нині — понеділок, 25 лютого, 2008 року!» Отже, і вдома, і тут була зима!
9
Ми були змучені й голодні, коли спустились з rip. А їсти не мали за що купити. І ще збиралось на грозу. На полі одинокий чоловік докошував збіжжя. Дехто з нас був із села, і ми знали, що бідака може лишитись без урожаю, тому кинулись в’язати снопи й складати на воза. Ледве встигли доїхати, бо почався сильний град, аж листя з дерев позбивав. Господар не знав, як нам дякувати: нагодував, поклав спати в хаті, ще й дав харчів на дорогу. Отак нам помогли небо і земля, і се так нас врадувало, ніби наші бажання вже здійснились.
10
Розповім, як ми співом заробляли собі на дорогу в чужій країні. Просити ми встидались, бо були ще молоді й здорові. Так-от трапилася нам на шляху велика ріка. Перебратися на той берег можна було лише перевозом, а міст був далеко внизу. Виявилося, що старий перевізник, якого добре знав Старший, помер, а замість нього знову був ангел. Він спитав, чи є у нас гроші, і вперся, що без грошей не повезе. Тоді Стефанія посміхнулась і сказала: «А може, ми заспіваємо?» І завела коляду «Ой, у лісі, в лісі на морозі». Ми підхопили і зі співом зійшли на перевіз. Пливли дуже помалу, бо перевізник хотів послухати якнайбільше. Ми заспівали йому «Їхав козак за Дунай», про Довбуша, «Чорні очка як терен», а наостанок гримнули «Реве та стогне Дніпр широкий», що напевно почули аж коло мосту. Так ми скоротили собі шлях до Святої землі. І нам було приємно, що ненаські люди послухають наших пісень.
11
В одному місті була книга, яку може відкрити хіба чистий душею. Люди товпились коло неї, приїжджали здалеку, але ніхто не насмілювався спробувати її відкрити. Одні казали, що то ошуканство, інші боялись собі нашкодити, ще інші не хотіли стати посміховиськом. Ми теж прийшли подивитись. Книга була така велика, як двері. А наш Старший, коли ми вийшли надвір, сказав: «Певно, за тими дверима вітер свище». І нам аж мороз поза шкірою пішов, хоч надворі стояла спека.