Шамхат молиться до Уту-сонця
Батьку-Угу, що виходиш через Східну браму і входиш у Західну, однаково зичливий до тих, хто на землі, й під землею! Однаково милосердний до степу і до гір, і до землі шляхетної мови. Ти бачиш усе, ти допомагаєш героям, коли вони намагаються віднайти справедливість у Небі-Землі, захищаєш невинних від гніву богів. Батьку! Я не знаю, як розмовляти з богами. Я не жриця, а проста урукська блудниця, і моє серце лежить у твоїй долоні. Ти бачив, як я росла, як рано стала служити Гашанні, як намагалась догодити богам і громаді Урука. Ти був на середині дороги, як я розірвала навпіл своє покривало й віддала половину Енкіду, щоб той не світив голим тілом. Я взяла його за руку і повела спершу до пастухів, разом з Ніртабом, сином мудрого Лу-Піріна, осягати науку бути людиною. Там він уперше спробував хліба і ячмінного пива, брат мій Енкіду, вигодуваний молоком газелей. Він був покірний мені, як ягня, бо звірі від нього повтікали, а ноги ослабли від кохання. Та пастухи миттю зауважили його разючу подібність до енсі Більґамеса, що свідчило про його незвичайне походження. Він нижчий за Більґамеса, казали вони, та либонь дужчий. Якби обітнути Енкіду волосся та поголити підборіддя, вони були б схожі наче вийшли з лона однієї матері. Та я знала, що нас розлучать, як тільки ми прийдемо в Урук, тому вирішила затриматись в гостинних пастухів. Енкіду був їхнім ворогом, але потім став братом. Та й слід було віддячити тим добрим людям за гостинність. Я приголубила Енкіду й сказала:
— Леви і шакали нищать отари цих людей. Кожної ночі, коли ти спиш захмелілий від пива, вони стоять на чатах, палять вогні в степу. Якби тут був Більґамес, він розігнав би вовків і левів, він бився б з ними.
Енсі засопів:
— Леви і вовки — мої брати, як я можу їх проганяти? Та й ти обіцяла мене відвести в Урук, щоб я помірявся силою з героєм Більґамесом…
— Звісно, відведу. Мені час вертатись до свого жіночого діла.
— А що воно таке, жіноче діло? — спитав Енкіду, нерозумне дитя.
— Віддавати своє тіло кожному, хто має вдосталь золота й срібла. Що ми будемо їсти в Уруку, якщо я не працюватиму?
Я думала, Енкіду охоплять ревнощі. Та ні, він тільки спитав мене:
— То це називається віддавати тіло? Якби я мав багато золота й срібла, ти віддала б мені своє тіло, Шамхат?
Я розгубилась, але переборола сміх й відповіла так:
— Богиня Нінсун, мати Більґамеса, повеліла, щоб я стала твоєю першою жінкою, бо вважала, що ніхто в Уруку не зрівняється зі мною в жіночому ділі. Нашу долю визначили на небесах, Енкіду. Срібло й злото тут нічого не важить. І якщо боги побажають, ми розлучимося. Адже, як я вже тобі розповідала, боги нас створили і ми мусимо їх шанувати. У тебе ж немає ні батька, ні матері, і я своїх не пам’ятаю. Тому ми ближчі до богів, ніж інші люди, брате мій Енкіду.
І тут я побачила, й, гадаю, від богів це не сховалось, як на очах дикого чоловіка виступили сльози. А це означало, що в ньому прокинулась мудрість. Лице його посвітліло, наче ти, Уту, кинув на нього погляд, хоч на той час ти дивився на обличчя мертвих.
— Мабуть, це правда, моя Шамхат, — нарешті мовив Енкіду. — Я не знав, що у мене могли бути батько й мати. А коли взнав, серце моє огорнув смуток.
«Тільки й боги у нас є, — подумала я з болем. — Без краси і вміння я нікому не потрібна. Якщо Енкіду не поладнає з Більґамесом, горе мені!»
І я сказала якомога спокійніше:
— Завтра ми підемо звідси, обіцяю. Але треба віддячити цим людям, які навчили тебе їсти хліб і пити пиво. Вони пам’ятатимуть про тебе довго-довго. Людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають. Це — найкращий і, здається, єдиний спосіб продовжити собі життя. Люди бояться забуття більш за все на світі.
На обличчі Енкіду майнув подив. Правду кажучи, я й сама не розуміла, як це боятися забуття. Я боялась злиднів, падіння, старості більше, ніж смерті. Ти знаєш, батьку Уту, що герой Більґамес зумів подолати в собі тілесну буйність, що знесилювала Урук, і страх перед лісом, де жив демон Хувава, лісом, який не обійдеш за сто днів, бо з ним був брат його Енкіду. І що всі його вчинки мали за мету подолати смерть. Але чи мав якусь мету Енкіду?
Непокірливий смерті Більґамес, один ти, Уту, захищав його перед Аном і Муллілем, і пожертвував ради нього Енкіду. Та я не дорікаю тобі, Боже. Для Урука краще, щоб ним правив Більґамес, син богині й героя Луґальбанди, той, хто звів найміцніші на світі мури і сам клав цеглу: на спід — випалену в печі, зверху — висушену тобою, Уту. Ти й так зажив собі клопотів, підтримавши Більґамеса в його поході за кедрами. Думаєш, я не знаю, що все, що діється на землі, є відображенням неба, і все, що суперечить священним ме, мусить бути виправлене у той чи інший спосіб?
Так-от, це було вночі, і навіть Нанна-місяць того не бачив, бо перебував на той час в іншому місці. Можливо, на раді богів. Але чомусь тепер це видається мені дуже важливим. Отож, я сказала Енкіду:
— Прожени, моє серце, левів і шакалів! А коли зробиш це, повертайся скоріш до мене, щоб я могла прийняти твій подих, а ти — мій. Бо коли ми прийдемо до Урука, все буде по-іншому. Якщо Більґамес полюбить тебе, як брата, і скаже мені: «Діво Шамхат, ти не повинна стояти межи мною і Енкіду», то я змушена буду послухати його, адже він — цар.
Тоді Енкіду встав і мовив:
— Гаразд, серце моє, я зроблю це для тебе, і для добрих людей, котрі навчили мене їсти хліб і пити пиво із глека.
І вже був би зник у темряві, як я нагадала:
— Брате, візьми з собою сокиру, коли йдеш проганяти левів і шакалів!
Той обернувся:
— Навіщо, Шамхат? До братів не йдуть з сокирою.
— Ти тепер людина. Ти їси хліб, п’єш пиво, мастиш своє тіло олією, вдягаєшся в одежу з вовни. Люди тепер твої брати!
— І ті, й ті — мої брати й сестри.
— Це суперечить небесним законам.
— Еге ж, — засміявся Енкіду, — може, Енліль нашле на мене потоп?
Я повернулась до шатра, яке віддали нам пастухи, і лягла, розмірковуючи над тим, що Енкіду надто мудрий, щоб жити серед людей. Може, премудрість зійшла на нього просто від Ана, без посередництва жерців-хранителів Променів. А чи взяв він її від звірів? Хіба ж тварини не відчувають наближення бурі, а від смерті намагаються сховатись у темний куток?
Тепер я думаю, як Більґамесу було важко жити серед людей, і як прагнув він сховатися в небесному домі Ана. Тільки там він би вдовольнив своє самотнє серце. Тому ви й послали йому Енкіду, зліпивши того з глини над прірвою, бо в Уруку не знайшлося мужів, гідних стати поруч з ним. Боги вважали Енкіду глиняною лялькою, котра не мала душі, і їм не збагнути нашого жалю за втратою нашого брата. Хіба може це збагнути володарка Гашанна, яка кинула садівника Ішуллану й послала демонів ґалла за пастухом Думузі? Хіба може збагнути це Мулліль, повелитель вітрів, котрий винищив людей потопом? Лише ти, Уту, світло справедливості, заступився за мене й Ніртаба, коли, лежачи на смертній постелі, Енкіду наслав на нас страшні прокляття, які руйнували основи, виривали хліб з наших уст, робили нас посміховиськом Урука. Ти відвернув прокляття Енкіду, але вони повернулись до нього, бо все вимовлене, що не досягнуло мети, повертається назад в уста і затруює кров. Ох, батьку, навіщо ти це зробив? Хай би Енкіду нас прокляв, може б, йому стало легше. Живим він бачив царство Нерґаля і Ґашінґаль, хто міг би таке витримати? Ти ж такий милосердний, приносиш небіжчикам світло, і знаєш, що той, хто не має сина, їсть глину і п’є воду з калюжі, й сидить в кутку, оповитий павутинням. Але й тому, хто має лише одного сина, не набагато краще. Якби Енкіду про те знав в Уруку, то не гнівав би Гашанну, а придбав би собі родину. І якби знав про це в степу, де вільно бігав з газелями і онаграми, не покинув би степу, бо душі тих, хто помирає в степу, залишаються там, в стеблах очерету.
Виходить, ми з пастухом Ніргабом загнали дикого вільного Енкіду в пастку, і тільки володар ме, великий Ан, може про це судити неупереджено. Бо йому байдуже, хто живе на землі, аби лиш та не була порожньою і тихою. Йому однаково любо чути бряжчання сокир, скрегіт плуга, передсмертний крик птаха і плач новонародженого. Чим далі бог від землі, тим краще йому судити про те, що на ній відбувається. Якби його ме сягнули людей неспотвореними, не через уста безлічі богів та їхніх жерців, не проходили крізь хмари й суховії, тоді народ чорноголових пізнав би істинну Справедливість, дізнався б, що таке життя і що таке не-життя, і що душа людини тужить і нудиться під землею.
Мовила це Шамхат і відчула великий страх, наче ці слова вклав хтось в її безтілесні уста, уста її душі, й заболіло у неї серце, бо вона знову мала серце. Уту дав їй серце, щоб воно тужило-озивалося за братом її Енкіду, і тією дівчинкою, яка загинула через золоту шпильку з рожевою квіткою, яка могла бути її дочкою, за тими дітьми, яких вона виносила й народила, але відвернулась, щоб не полюбити. Уту дав їй руки, щоб вона вирвала із землі жмут трави, забарвила їх зеленим соком. А тоді повіяв вітер, спершу слабкий, потім сильніший. Він шелестів травою, а далі почав пригинати дерева, і врешті закружляв довкола Шамхат. «Чого я боюсь? — подумала вона. — Я пізнала все, що є у світі живих, і в світі мертвих, і якщо боги Гашанна, Нанна і Уту дали мені всі частини тіла, крім голови, то я їх не просила про це. Я не звикла до цього нового тіла. Воно таке легке, що вітер може вирвати з нього душу. Вітер-Мулліль. Це прийшов до мене Мулліль, покровитель святого міста Ніппура, і я маю йому що сказати».
Шамхат звертається до Мулілля
Муллілю, серце Ніппура, володарю життя і смерті, Цапе-вожаку Неба-Землі, Велика Ріко, що дає життя і забирає, вислухай діву Шамхат, котра за життя була блудницею в Уруку! Як травинка хитається на вітрі, так і я хитаюсь від твого подиху. Я ділила ложе з володарями, воїнами, купцями і пастухами, і не сміла затриматись в жодному домі, не сміла залишити при собі дітей, аби після мого відходу вони пам’ятали про мене. Тіло моє вкинули в Ріку, знявши з нього одежу, і воно відділилось від моєї душі, і, не маючи куди подітись, я вирушила за ним. А потім я опинилась не березі серед душ старців і невинно убієнних, і всі вони блукали, щоб востаннє глянути на свої тіла. Далі прийшов Писар мертвих з учнем і повів мене геть від ріки у Країну без вороття, і побачила я, пройшовши через прохід у стелі, диво-дивне: браму посеред площі, створену руками богів. Я не сміла увійти через неї. Вона сама взяла мене до себе. А тоді я опинилась у чудовій квітучій долині з пагорбами, на яких паслись ягнята, телята й козенята, у долині, де росли сім по сім трав і дерева, обтяжені плодами. Та не мала я тіла, щоб скуштувати плоду, не могла торкнутися трави, обійняти біле ягнятко. Усе було не так, як розповідав брат мій Енкіду, повернувшись на мить з Країни без вороття, коли увійшов у сон Більґамеса. Тоді я збагнула, що ті, хто не має чим заплатити за похорон, хто відходить неоплаканий, мають особливу долю.
Я відчула близькість богів, бо це місце гідне їхнього перебування, й наважилась до них заговорити. Спершу я озвалась до Гашанни, доньки Ана, котра благословляє жінок народжувати, а воїнів — убивати ворогів Країни шляхетної мови, і нічого не просила у неї. Бо все, що я мала, вона мені дала. Кожна жінка є відображенням Гашанни. І мати Урука одягнула ноги моєї душі тілом.
Далі я озвалась до Нанни-місяця, який був свідком моїх зустрічей з чоловіками, і розповіла йому те, чого він не міг бачити, щоб він міг судити про мої вчинки і вчинки Енкіду. І він налив плоттю мої стегна і лоно.
Після цього я звернулась до Уту-сонця, наймилосерднішого серед богів, заступника енсі Більґамеса й розповіла йому, як Енкіду призвичаювався до людей, і що з того вийшло. Щоб він розсудив, чи вийшло з того добре чи зле. Я навчила його горнутись до жінки, як до сестри і матері. Але я не вчила його вбивати. Цього навчив Енкіду герой Більґамес, правитель Урука. Вбивати звірів, полювати на них. Я думаю, тут не обійшлось без Гашанни. Вступаючи у священний шлюб з царем Урука, вона посилає дощ. Хіть її нестримна, сила її нездоланна. Вона відбирає у жінок чоловіків, у матерів — синів. Вона прагне рукою життя пригорнути світ, а рукою смерті — знищити його. Якби урукські жінки брали з неї приклад, земля б потонула у вогні й воді. Якби чоловіки брали приклад з енсі Більґамеса, Урук опустів би, і люди його забули б обличчя матері й слова батька.
Муллілю, сила твоя незмірна, гнів твій шляхетний, ти — наймогутніший з Ануннаків, однак і в тебе я нічого не проситиму. Серце, що дав мені батько Уту, поволі б’ється, і не бажає воно повертатись у наземний світ, до Уруку, бо ніхто не прийде сюди замість мене, та й не звикла я, щоб подих життя віддавав хтось за мене. Нехай мене слухають боги, а не люди.
Не чує моє нове серце туги за Енкіду, не тривожиться воно за героя Більґамеса, не болить за дівчинкою Ені, що могла бути моєю дочкою, ні за тими, чиї тіла пливуть Рікою. Уту дав мені мудре серце, спокійне серце. Гашанна дала мені ноги, щоб я могла ходити. Нанна дав мені стегна і лоно. Боги вдягнули мою душу, щоб я могла розпочати нове життя. Але душа моя не нова, Муллілю. Ти можеш дати мені уста, щоб говорити, очі, щоб я могла бачити, волосся, щоб я розчісувала його кістяним гребенем, вуха, щоб я чула. Великий пан з Ніппура напоїв мене отрутою, щоб я мовчала про те, що істинні ме не доступні людям…
--------------------------------------------
Розбилась табличка з історією Шамхат, не знайдено останніх табличок з історією Більґамеса. Невідомо, чи Енліль дав голову Шамхат, аби та стала лілем, голодним духом, який полює на самотніх подорожніх, чи прислухавшись до її слів, не дав їй нічого. Мабуть, рішення його було зовсім не схоже на жодне з людських рішень.
Сніг у жмені
Деякі думки з приводу одного шумерського прислів'я
1
Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловіку горло». А в «Пісні пісень» Соломона, створеній набагато пізніше, знаходимо: «Сильна, наче смерть любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів нікому практично невідомий, то другий став настільки заяложеним від надмірного вжитку, що вже й не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колискою людської цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття.
Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою.
Вимираюча біла раса нині продукує культуру, яка поїдає саму себе, замкнена в комфортній клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в одну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Сучасній західній псевдокультурі притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, щоб вона цього не усвідомлювала. Звісно, чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвинутій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками стало еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той же Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі.