11.07.2012
Григір Тютюнник
Певно, то лише в Україні буває, що совісна й чутлива людина не може жити, ні в селі, ні в місті, хоча саме так і живе, хитаючись, як маятник. Згадала незакінчену повість Григора Тютюнника «День мій суботній», наче вступила в теплу річкову воду. Не дивуюсь, що він її не закінчив, бо це не закінчується ніколи в совісної й чутливої людини. Це не можна передати словами. Коли доходиш до розуміння того, що слова безсилі, не хочеться жити взагалі.
14.07.2012
Сон за склом
Дивитись на світ наче з вікна автобуса і знати, що ти не маєш уже до нього стосунку, і відчувати радість від того проминання. Немає значення, де ти — серед людей чи сама. Все одно тебе закриває невидимий щит, і так було завжди, тільки ти про це не знала.
Власне через це світ намагається тебе позбутися: сипле піском в твоє скло, пробує злякати, звабити вже не грошима чи успіхом, а цікавим заняттям.
Мені завжди подобалося просто йти, не думаючи, куди й навіщо. Ось так я побувала в місці свого давнього сну: за полем і лісом покинуті будинки, навіть обриси ті самі. На заході, де влітку сідає сонце. Мене довго непокоїв той сон, у якому нічого не відбувалось. І тепер — так само. Тільки пласт чорної глини, нашпигованої скалками слюди, і кущик материнки край дороги. Материнка не росте в наших краях, і глини такої я не бачила. Це може бути знаком того, що й інші сни стануть, можливо, колись реальністю.
22.07.2012
Марина Мнішек
Вже все сказано про Марину Мнішек, усе, що можна. Шукаю той кут, з якого ніхто не дивився. Ось вона в Тушино просить батька, щоб той надіслав їй чорного оксамиту. Кожної хвилини може вмерти, а однак думає про такі речі. Акторка чи просто дитина, яка все ще думає, що в неї є ангел-охоронець. Або той випадок, коли вона, вже одружена, відмовляється їхати до чоловіка, почувши, що той веде легковажний спосіб життя. Старша сестра вдало вийшла заміж, вона хоче її перевершити. От і перевершила, тішиться, що стане царицею московською. Мабуть, лише жінка може її зрозуміти, але про Марину пишуть чоловіки.
Ким би вона була зараз? Ходила б у гості, в нічні клуби, плакала б за зіпсованим манікюром. Вона залишалась би такою жадібною до життя завжди. Я знаю чимало таких жінок.
Але листи в неї гарні, дуже емоційні і щирі. Вона передає в них усе, що думає у цей момент, не озираючись у минуле й не заглядаючи у майбутнє. Їй, по суті, байдуже, що про неї думають, адже вона виконує лише чужі бажання. Тож нехай інші дбають про її репутацію.
23.07.2012
Жива Земля
Земля — це жива істота, але наскільки вона мисляча, чи, може, просто керується інстинктами. В наш час не може бути пророків, бо їх не сприймають. Чи існує товариство людей, які замислюються над тим, як врятувати Землю і заодно й себе, бо ми також частина землі? Вийшли з неї і підемо в неї. Хоча поводимо себе як насіння, занесене з космосу. Але тільки люди. Тварини — це рідні діти Землі, з ними легше знайти порозуміння.
Ось ці думки заважають мені думати про інші, проминальні речі.
Пригадую прочитане в дитинстві оповідання. Конан Дойля «Коли Земля зойкнула». Треба завдати комусь болю, щоб переконатись, що він живий. Мові, наприклад.
25.07.2012
Полин
Небо затягнуте сірим, парить, але дощу нема. Вчора ходила по траві: роса була якась липка. І боляче жалила кропива на старому єврейському цвинтарі у Щирці. Набрала з собою полину, везла жмут, притуливши до себе, ніби хотіла обгородитись гірким запахом від чогось. Таке відчуття, ніби це триватиме вічно.
27.07.2012
Недільне
Неділя. Люди йдуть до церкви. Це видно по тому, що в них немає нічого в руках, і по цілеспрямованій швидкій ході. З дитинства я була від цього відлучена й так потім і не змогла ходити по неділях до церкви, коли це стало можливим. Того тижня треба піти замовити поминальну службу за маму й тата. У мами — день народження, у тата — день смерті. Я вже знаю, як це робиться. Наступної неділі мене не буде у Львові.
Богові треба нагадувати імена. Прізвища йому непотрібні. Я чомусь вірю, що від того, що у церкві помоляться за маму й тата, вони про це знатимуть. Хоч їхні стосунки з Богом завжди були складними. Однак мертвих не питають, чи потребують вони молитви. Знають, що вона не може зашкодити нікому. Вона — наче їжа для душі. І молитва, і пам’ять.
29.07.2012
Львів самотніх сердець
Не можу натішитися книгою Юлі Мельникової «Львів самотніх сердець», така вона гарна і тепла. В Ізраїлі заново відтворили всі розписи Ходорівської синагоги, які використали для обкладинки. Якимось дивом у мене зберігся календар з цими зображеннями. Неіснуючі розписи для неіснуючого Львова. Ще одна ниточка, що пов’язує Львів з Єрусалимом.
Що мене найбільше приваблює в цій книзі — природність неприроднього. Сови переносять людей у повітрі, Шабтай Цві перетворюється на вужа, дібук нападає на хлопчину зі Стрия. Утім, це просто майстерність, яка не впадає в око. Є місця, що самі допомагають реалізувати потенціал уяви. Для Юлі це Львів, для мене — Уріж і Добромиль. Виникає містичний зв’язок людини з місцем. Добре, коли є засоби для його вираження.
А ще мене нестримно вабить Бібрка з її сабатіанцями. Чи вдасться мені знайти щось про них?
1.08.2012
Скафандр і крейдяне коло
Зневага до традиції — це вияв страху перед нею. Під цим кутом багато чого стає зрозумілим. Насамперед, люди традиції позбавлені відчуття меншовартості й краще захищені. Вони ходять по музеях, перечитують великих майстрів, слухають класичну музику. Цьому передує або гарне виховання, або самоосвіта. Проте жодної підтримки такі люди не мають. Вони живуть у своїх скафандрах або в крейдяному колі. Варто засумніватись, що світ за колом істинніший, і що треба кудись йти, і вже захист зруйнований.
Мені себе часом шкода, бо я руйную свій захист з вищевказаної причини і потрапляю в якісь дрібні пастки. Далеко я вже не зайду, мене стримуватиме моральний інстинкт, але я можу перестати обробляти землю у своєму колі й померти від голоду і спраги, і від неможливості бачити справді людські обличчя. І відсутність страху теж має свої вади: перестаєш співчувати тим, хто боїться. Можливо, настав час вибору, але я ще не здатна його чітко окреслити.
2.08.2012
Спас
Я й раніше бувала у селі Спас, де на Замковій горі — благодатне відчуття спокою і гармонії зі світом, ростуть дикі груші, напівдикі яблуні й цвіте материнка. Але тільки подивившись з гори Сторожньої зуміла побачити усю красу цього місця: і Дністер, і Бескиди. Нічого ворожого, самі лиш м’які обриси. І натовп людей, що прийшов на закладини пам’ятника королю Леву — такий самий приязний, розніжений під серпневим сонцем. Мене знову тягне туди, і я вже прораховую, як би вирватись найближчим часом і поблукати по цих горах. Так мало часу, він так нестримно біжить, на ходу перегортаючи маловартісні сторінки.
5.08.2012
Дежавю
Отут, подалі від товариства ненароджених і мертвих письменників, корисливих критиків і невибагливих або просто дезорієнтованих читачів, зникає будь-яке бажання мати справу з літературою. Навіть якщо з’являється нагода сказати, що про це думаю, я просто мовчу. Тут мої принципи можуть похитнутися, а навіщо мені цей клопіт? Нехай все це собі розкладається і гниє, а я буду ловити ці неймовірно гарні дні. Учора була страшна спека, сьогодні, добре, що не залишила відчиненими двері на балкон, — шалений вітер, аж виє. Підлога ще не просохла від фарби, можна відкласти всі господарчі справи й робити щось приємне.
Мені навіть здається, що я наче відновила тут свій спосіб життя в Урожі: це уповільнення, ця невинність дитинства і простота людини, яка втішається з того, що має, і думає, ніби інші відчувають те саме. Не прірва, а улоговина, поросла довгою м’якою травою.
7.08.2012
Портрет
Страх перед писанням виникає тоді, коли не віриш, що ти це зможеш: створити минуле. Тут треба вміти описувати речі, а я волію описувати почуття, як вони змінюються. От учора переді мною постало питання: як раніше люди сприймали портрети? У ті часи, коли їх майже не було і створювались вони довго, і тільки пензлем або різцем скульптора. Я ніколи не сприймала епітафію Георгія Боїма в його каплиці, де зображено кілька поколінь, так, як сприймали її глядачі 400 років тому. Там вкупі живі і мертві творять спільну молитву.
Може, вони думали, що портрет зберігає частинку життя? Не так примітивно, як ми думаємо зараз, але я хотіла б це уявити. Можливо, у цьому завдання моєї книги — зрозуміти, навіщо це було їм потрібно. Чому народи Близького і Середнього Сходу вважають зображення людей чимось цілком неможливим? Звідки в ісламі та юдаїзмі таке упередження? Певно, воно було ще й до того. Певна річ, є різні пояснення, але мене вони не влаштовують, оскільки це лише історичні пояснення, продукт наукового, логічного, а не міфологічного мислення. Пояснення знаходиться десь на лінії життя-смерті. Все-таки добре, що я не вмію правильно міркувати. Так легше щось пізнати.
10.08.2012
Касандра
Які наслідки матиме для майбутнього те, що відбувається зараз, страшно навіть уявити. Інтуїтивно українські письменники починають писати антиутопії, жанр, що практично не існував у нашій літературі раніше. Це знак того, що ми ще не втратили больової чутливості. Весь час я намагаюсь уникнути больового шоку, але жодні мантри на зразок «Це мине, і це також мине» не діють. Натомість довбе у голову: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми зробили з тим, що з нами зробили». Нестерпно годувати шакалів своїми думками, а для решти пластикові вікна, залізні двері та євроремонт — єдиний сенс буття. Вони тебе не почують, якщо навіть ти роздряпаєш лице нігтями і повириваєш волосся. Моє життя зараз суцільний знак питання.
12.08.2012
На Маковія
Дощі як у Макондо, спека — теж. Коли ми всі зникнемо, залишиться хіба історія клімату. Зорепади, затемнення Сонця, викиди сонячної енергії, землетруси, тайфуни… Те, що мало б турбувати найбільше, нікого не обходить, бо здається несистемним, випадковим. Бо система має владу над людиною, применшує її значущість, вбиває її егоїзм. Треба вірити у Фатум, як вірили давні греки і люди часів бароко. Саме тоді людський Дух зумів піднятися високо-високо, кинувши виклик Невблаганності. Тепер він солодко спить, обпившись маковим настоєм.
14.08.2012
Мудрість
Ніколи нічого не просити, самі прийдуть і все дадуть — це справді вірно, коли йдеться про особисту вигоду. А інше треба брати самим. Найперше — знання. Мудрість у нас є від самого народження, тільки треба її відшукати в собі. Не їхати за нею на край світу. Я добре пам’ятаю слова однієї сільської жінки: «Як мама не дала мудрості, то чужа не допоможе». Але ми можемо впізнавати свою мудрість у книгах, коли її вже передано словами, завжди трохи спотворену словами, змінену ними, але коли ті слова вчасні, вони дають одкровення. Ми навіть думаємо, що це чиясь заслуга, але то винятково наша заслуга, наша праця. А потім знову з’являються хмари, постають перешкоди.
Четвертий день не видно сонця у небі, доводиться шукати його в іншому місці.
16.08.2012
Порятунок від страху
Люди — не лихі, вони просто слабкі. За інших обставин вони були б і чесними, і правдивими, і навіть милосердними. Такі люди були в Німеччині перед тим, як Гітлер взяв владу. Страх викликає не лише паніку, примирення зі злом, а й бажання захистити себе приналежністю до вовчої зграї. Коли вожака вбивають і нема кому стати на його місце — це вже пік страху. Бо тиран встиг стати Богом, а смерть Бога — це вселенська катастрофа. Тому так важливо наважитись посміятись над тираном. Щодо України, то ми маємо не страх, а нагадування про минулий страх, яке продовжує деморалізувати суспільство. Найгірше те, що люди не усвідомлюють, куди вони йдуть, не розуміють, що порушують всі мислимі й немислимі моральні заповіді, єдине, чим вони можуть захиститися, — це кількістю грошей. Остання фраза стосується практично цілого людства, за винятком тих народів, які йдуть десь позаду цивілізації. Все важче не бути такими, як усі, але це єдине, що нас врятує.
Мені приснився сон, що я живу у якомусь будинку зі сходами, не відчуваю його своїм. А потім виходжу і на мене кидається пес, що прив’язаний ланцюгом. Він обриває ланцюг, збиває мене з ніг, і я опиняюся в непроникній темряві. Потім вертаюся до будинку, зачиняю за собою замок, досить нікчемний, двері так само старі й нікудишні, й раптом усвідомлюю, що цей дім таки належить мені. Тиха радість.
21.08.2012
Амітівіль
Будинок з лихою славою, де колись син убив усю свою родину. Ніби до цього намовив його злий дух індіанського вождя. Звідти з’явилось безліч фільмів жахів, ну що ж, треба на чомусь заробляти. Але документальне кіно, чи книга — це вже інша річ. Один писака цинічно розповів, що напише книгу про амітівільську трагедію, щоб до кінця життя ніжитись на березі Тихого океану. Оскільки ця книга принесе йому мільйони. Йдеться не про пошуки істини, вона давно відома, а про звичайну спекуляцію на трагедії. Чим далі, тим більше цинізму. Я помітила, що уникаю нових фільмів. Ще можна дивитись фільми 90-х, найкраще — 70—80-х, в яких відчувається ще моральний стержень. Простежується тенденція до деґрадації. Демократія без десяти заповідей — ось що таке Амітівіль. Купка людей усвідомлює це, і з кожним роком вона тане.
23.08.2012
Магелланова хмара
«Магелланова хмара» Станіслава Лема. Один із членів космічної експедиції втратив контроль над собою від хвороби і націлює пістолет на товариша. Той тихо питає: «Невже ти можеш вбити людину?» Чоловік затуляє обличчя руками, плаче. Звісно, він не може. 2069 рік за земним календарем.
Ніхто не будує нині ідеальний світ без насильства. Швидкість цивілізаційного потягу збільшується. У ньому чотири вагони, як чотири коні Апокаліпсису: захланність, неосвіченість, розбещеність і агресія. Попереду — смерть. Усе почалось наприкінці 60-х років.
26.08.2012
Борислав постіндустріальний
Три дні подорожі, яку, можливо, й подорожжю не назвеш, а відвідинами друзів і рідних.
Борислав. Ностальгійно-пізнавальна екскурсія. Скрипіння дверей у зруйнованому адміністративному корпусі фарфорового заводу. Величезний зал з калюжами води і потрощеними стільцями, простенька капличка з вигорілими від сонця образками на прохідній, руїни, які могли б ідентифікувати лише археологи. А далі — заросла травою залізнична колія і два станційні будинки: один розвалений, інший — новенький. Колишні нафтові свердловини на подвір’ях, обшарпані будинки ззовні, але всередині чудово збереглися дубові сходи й паркет у вестибулі. Повно квітів, яблука просто на землі, циганське дівча в пишній білій сукенці, невідь чим заклопотані люди, що вважають непристойним посміхатися на вулиці. Під усім цим — порожнеча, нафта, газ, озокерити, отруєні потоки. Нафтові качалки нагадують цих людей з їхніми механічними рухами…
Врешті я почала шукати залізні стовпи, що підпирають бориславське небо. Їх залишилось усього два: чавунні ручної роботи, з будкою для переодягання електрика внизу, трохи вкриті іржею, бо простояли сто років під дощами, а дощі не завжди невинні й чисті.