30.05.2012
Дощ у Городку
Мені подобається подорожувати, бо це як гра в невидимку. У моїх поїздках є щось дитяче. Я знаю, що ніхто не ставитиметься до мене серйозно, і тому просто спостерігаю. Якщо захочу виявити себе, то почнеться промивання мізків і втратиться невинність сприйняття. Їхати вперше кудись з кимось — це те саме. Я повинна перша прокласти стежку. В мені прокидається інстинкт самозахисту, і я жодного разу не втрапляла в халепу. І в мені також прокидається почуття довіри до світу, і він розкривається переді мною. Отже, все гаразд. Якби ці відчуття перенести на щодень, мета моя була б досягнута. Але потрохи воно зрушується, хоча невідомо: може якогось дня я втрачу пильність Робінзона Крузо і стану жертвою людожерів. Учора мене захопив дощ у Городку і пощастило купити синій просторий дощовик, що зразу звело нанівець усю мою мімікрію. Але все закінчилось добре. Вбога книгарня з попсовими дитячими книжечками і шпаргалками нагадала мені про культурний вакуум, в якому перебуває більшість українців. Неможливо все це наповнити, без того, щоб не вийти з ґетто.
Серце Ягайла, поховане в тутешньому костелі, теж ув’язнене, теж у ґетто.
2.06.2012
* * *
Вчора я подумала, що переросла літературну творчість як спосіб самовираження, але наразі не маю альтернативи. Хоча може не існувати потреби в самовираженні. Мають бути якісь інші форми духовного буття. Ми творимо, щоб отримати щось навзамін. У цьому сенс будь-якої потреби. Щоб розібратись у цьому, я б не хотіла звертатись до східних духовних практик, а пошукати вирішення проблеми в самій собі. Життя моє захаращене словами. У ньому немає тиші і втіхи від життя як пригоди. Звідси й утома, і прагнення зачинити за собою всі двері.
4.06.2012
Більґамес
Чому мене все життя так вабить Шумер, а не, наприклад, Єгипет чи Індія? На це варто пошукати відповідь. Мої роздуми над історією — це постійне додавання клаптиків, які врешті змінюють бачення того чи іншого явища. Сам текст Епосу про Ґільґамеша мене не вразив так, як його сюжет. Натомість я була глибоко пройнята простими словами найдавніших гімнів чорноголових, бо шумерами їх назвали завойовники. Тепер я зрозуміла, що написана сумішшю двох мов поема, яка має глибоке коріння, затьмарює сприйняття цієї надзвичайно глибокої історії про безсмертя. Більґамес пірнає на дно морське, знаходить траву, але засинає на березі. Його розум спить. Тоді змія викрадає траву, і він залишається ні з чим. Повертається в Урук, який, можливо, вже захоплений ворогами. Розчарований і спустошений. Народ радіє цій порожній оболонці. Історія колонізації чи передчуття історії колонізації?
6.06.2012
Бібрка
Я йшла дорогою поміж зелених пагорбів, ставків і городів. Пора першого сінокосу. За цим не видно було й міста, маленького, але впертого містечка Бібрка. Те, що мене виманило на околицю, було не старовинним будинком, а недобудованим і покинутим домом, всередині якого пустили коріння дерева. Хтозна, чому господарі його залишили.
Дорогою я дійшла до колишньої німецької колонії, впізнала її по солідних, але вже геть зруйнованих стайнях, а там почалася траса. За нею у квітах спочивав великий гарний триповерховий дім, теперішня лікарня, але що там було до цього, невідомо. Іноді не хочеться питати, просто бути невидимою. Хоча тепер безпечно. Існує одне правило — ніколи не їздити по таких місцях в суботу чи неділю. Місцеві люди стають аґресивними від випитого. Напевно, так усюди.
Увечері я читала «Записки вчительки» Уляни Кравченко. У свої 23 роки вона твердо знала, чого хоче. Я свій вибір зробила тільки тепер, але наші вибори схожі. Невипадково Бібрка притягнула мене сюди. Непомітна містика — яку видно, лише відійшовши трохи далі.
9.06.2012
Бен-Гур
«Бен-Гур» повернув мене в Єрусалим до стін Старого міста. Я згадала літніх арабських жінок, які торгували кинзою і м’ятою вранці на вулиці, що починалась від Далматинських воріт. Вони виростили її в горщиках тут же, серед каменю. Принаймні я в це повірила, бо бачила всюди крихітні садочки, де навіть дерева подекуди ростуть у горщиках. Тут вміють шанувати рослини і тут вони — диво. У фінікових гаях до кожної пальми підведена вода. Цим людям, напевно, легше вбити людину, ніж зрубати дерево. Усе потребує праці, але не монотонної, як у нас, з безконечними загонами картоплі й буряків, коли щедрим урожаєм не діляться, а закопують у землю, бо не можуть продати, а творчої. Пустеля — вчитель життя. Вона вчить цінувати воду і все живе, і навіть милосердя. Вчення Ісуса могло з’явитись тільки тут. Як любов, що нічого не просить і нічого не вимагає. Тому мені було тут так легко на серці, бо це як побувати на батьківщині. Звідти видно, де опинились усі ми і які ми жалюгідні в нашому марнославстві і суєті.
10.06.2012
Безпорадність
Дедалі більше ураганів, землетрусів та інших природніх аномалій. З цим доведеться жити тим, хто вже є, і хто ще буде. Одурманені запахом наживи й розваг, люди перейшли ту вузеньку смужку ледь прим’ятої трави, за якою починається агонія планети. Абсолютно неготові до цього, усе ще діти. Дорослість починається з внутрішнього благочестя, благоговіння перед життям. Від матері Кант запозичив усе найкраще, що було в пієтизмі, — подив перед Сущим і Вічністю, здатність робити моральний вибір навіть тоді, коли вибору немає.
Ніхто не знає, що робити. Хіба що заховатись під стіл.
11.06.2012
Простір
З вікна моєї львівської квартири погано видно небо. Нема неба — нема простору. Я завжди любила простір. У селі з порога видно гори, спускаєшся до річки — за нею поле. Душа якось зразу втихомирюється. На другий день відриваєшся від міського життя й виходиш з клітки, відчуваєш, як з тебе виходить отрута. Робити щось на городі, або просто йти, впускати у себе думки. Я думала, що більшість з нас навіть не здогадуються про те, що у нас всередині є поле з родючою землею. Треба просто звільнити її від мертвеччини, і насіння само прилетить з неба.
15.06.2012
Прохання мертвих
Не знаю чому, але писання цього роману виснажує мене емоційно, ніби я опиняюсь на початку XVII століття в Боневичах поблизу Добромиля і стаю активним учасником подій. І розповідаю цю історію людям, для яких вона більш зрозуміла, ніж моїм сучасникам. Боюсь, вона буде так само незрозуміла, як і моя історія про Кеніґсберг. Я ніби пишу вістрям голки по живому тілі. Це вже не література. Я намагаюсь дати людям те, що їм непотрібно. Ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра вже не буде людей. Воно не нагадує голлівудські подорожі в часі і вже ж не костюмовані драми. Тут головне втримати себе в стані напіводержимості, пережити цю історію і повернутись. Іноді мені здається, що я виконую прохання мертвих.
17.06.2012
Подих Гербурта
Вірш Гербурта після битви під Гузовом, написаний латиною: IN JOANNEM FELICEM HERBORT, FUGIENTEM EX PROELIO. Я знайшла цілу книгу віршів, які написали учасники рокошу Зебжидовського. Ця поразка була для них справжньою трагедією, для нас лише рядок в історії Речі Посполитої. Я ще цілком не переклала цей вірш: дуже динамічний, з повторами і українським словом-звертанням «Юначе!». А далі вкраплення польською «dla Boga, ne zabijajce!». Тоді Гербурт врятувався втечею, і після цього життя його вже не було таким, як раніше. Його поволі нищили цілих десять років. Вірш — це голос людини, що задихається. Якби не поезія, ніхто б не почув його. Чи боявся Ахілл, що відчував Агамемнон на полі бою? — Гомер нам цього не розповів.
19.06.2012
Староста мостиський Гербурт
Я тримала в руці карту й раз у раз позирала на неї. Вхід до замку залишився той самий, тільки міст вже не підіймається. Замість сторожової вежі над брамою бетонно-скляна коробка. Я зайшла з іншого боку, куди заїжджають машини, і ніхто мене не зупиняв. Думали, що я прийшла замовити пластикові вікна чи надгробний пам’ятник. Замість трьох будинків, тут було декілька. На одному був барельєф «1967», на іншому — «1973». Ще в одному місці був обгороджений розритий котлован, а при самих валах — ставок, дуже низько, з берегами, зарослими кропивою і будяками. Це місце пережило й завод. А історія зберігається у вигинах і випуклостях рельєфу. Якби не було заводу, були б гарні зелені пагорби з черешнями, вкритими дрібними солодкими ягодами. Я знайшла одну таку. Дивилась на місто і думала, що це таке бути старостою мостиським Гербуртом. А вчора переклала його вірш з латини. Дуже приблизний переклад. Я геть заплуталася в часах. Але так воно й повинно бути, напевно. Ми не знаємо історії і мусимо пізнавати її інтуїтивно.
22.06.2012
Гіпсовий рай
Тихе божевілля: на гуртовому ринку поміж саджанцями рододендронів, магнолій, самшиту і ще бозна чого — гіпсові, трохи вигорілі на сонці їжаки завбільшки з гуску, вівчарки явно нереального розміру, гноми, качки, гриби, жаби… Я все частіше наштовхуюся в місті на гіпсових розмальованих потвор і альпійські гірки, схожі на могили домашніх улюбленців. А коли їду в автобусі через села, то в очах іскрить від цієї барвистої розкоші. Це не моє божевілля, не мій несмак, але від того не легше. Починається все від китайських іграшок, отруйних як за кольором, так і за суттю, дитячого одягу неприродніх кольорів, блискіток та стразів на жіночому одязі. Усе це можна скопіювати й продукувати, відкривши власний бізнес: дешево і яскраво. Мабуть, так уявляють собі рай злидарі або ті, що не можуть забути про власні злидні. У дитинстві я бачила сон-видіння: тихий присмерк і багато білих лілій у густій траві. Таким я уявляла собі рай, куточок раю.
Тепер з’явились ще гіпсові українці. Про гіпсових святих, що стоять на газонах, я вже мовчу. Люди йдуть і хрестяться на них. А з пластикових вікон зникли хрести, що якимось чином захищали дім від лиха.
24.06.2012
Фашизм в Україні
У Станіслава Лема є рецензія на неіснуючу книгу про Голокост якогось Аспернікуса. Я вже читала її кілька разів, кожного разу з іншої потреби. Тепер мене цікавив ґрунт, на якому виростають фашизм і нацизм. Так от, Лем вважає, як справжній інтелектуал, що ці явища створюються людьми з нерозвинутим інтелектом із нижчих суспільних прошарків, для яких характерне невміння домовлятись, що взагалі є згубним у глобалізованому світі. Абсурд і кіч — основні елементи фашизму. Він нежиттєздатний і нетривалий.
Тому мені такими симптоматичними видаються гіпсові звірята і вся попса, літературна й музична. Бо це кіч. Ніщо вперше створене не є кічем. Кіч — завжди вторинний. В основі постмодернізму покладено теж кіч — байдужий до почуттів людини і прихильний до її основних інстинктів.
26.06.2012
Помилки
Подумала, що перестаю зважати на власні помилки, як забувають про рану, коли вона не на обличчі. Виходити у той спосіб на люди, як виходжу я, і робити помилки — вкрай небажано й необережно. Я потрапляю в потік, а звідти у вир чужих думок, які дезорієнтують. Що з того, що основні принципи мого життя незмінні. Колись назбирається повно помилок, які можуть і їх змінити.
Чого б ото турбуватись про дрібні помилки в цьому здеґрадованому світі, де панують безкарність і несправедливість, де навіть зло не з розуму, а зі сліпоти. Та тому, що ніхто не захистить мою душу, окрім мене.
Мені судилась скромна роль, але головний актор захворів і мене випхали на сцену. Жити всупереч долі — нелегко. Тому я й інтуїтивно обрала сюжет нового роману, де відбувається щось подібне. Якби йшлося про часи героїчні, але ж ні — настали часи ганебні й підлі.
27.06.2012
Подорож
Немає сонця — нема роботи. А вчора цілий день було як в мішку, потрапила під дощ. Щось не помічала за собою залежності від сонця. Увесь день просиділа над чужим рукописом. Утім, є користь від цієї монотонності. Якась частина моєї свідомості побувала на краєчку Всесвіту, колись я напишу про це. Інша — на Алтаї, де між гір є дивовижне озеро, а мені завжди подобались гірські озера, що кидають виклик логіці земного тяжіння. Потім я побувала в Єрусалимі, згадавши казкові розсипи овочів і фруктів на найбільшому ринку, просто естетичне задоволення бачити це взимку, таке здорове, свіже, гарне. І поруч жебраки, що калатають бляшаними пуделками, вимагаючи пожертви. Не просять, а вимагають. Схід — прекрасний. Там злидні не пригнічують, там люди не переймаються завтрашнім днем і не лукавлять. І там твоє життя належить лише тобі і ти за нього відповідаєш. Не знаю, чи звертали колись увагу на те, як східна ментальність вплинула на Ісуса Христа. Чи як Єрусалим впливав на Львів. Араб на нашому ринку обіцяв мені принести затар і хумус. Є у нього і справжня халва з Ізраїлю. Думка про це розсуває межі світу. А ще я подумала, що не вистачить життя, аби побувати в усіх куточках України, така вона велика. І як хотілося б.
29.06.2012
Грузія
Записи в щоденнику, як листки, що падають з дерева. Впавши — стають чужими одне одному. Тільки так я розумію, що кожен день справді інший, і цим засвідчую своє невміння вибудувати щось цілісне. Вчора згадала свій давній задум — написати про царицю Шушанік за мотивами її життєпису V століття. Мій зв’язок із Грузією все ще існує. Гарно було б туди поїхати ще колись, але вже в іншій якості — пожити, як живуть усі люди в цій країні. Спершу написати, а тоді поїхати.
Чим далі ти від дому, тим менше відчуваєш відстань. Ніби потрапляєш у паралельний світ. Хрест, сплетений з лози, приставлений до дерева, ось перше, що виринає в пам’яті, коли згадую Грузію. Я першою прокидалась у Тбілісі, раніше, ніж саме місто.
1.07.2012
* * *
Вперше за стільки років душа відкрилася до сонця, що сходить. Лише спів птахів, роса по коліна, туман під лісом і синюваті гори. Світ, який не змінюється, в якому я назавжди залишилася дитиною. Він мене приймає, захищає і відпускає. Мій вічний притулок, у ньому немає і ніколи не буде людей.
5.07.2012
Добромиль
Добромиль — три тисячі населення, промисловість зруйнована вщент, молодь — одні наркомани. Здається, лише цього разу, подивившись згори з ратуші на місто, де моє серце, я зрозуміла, що його очікує. Добромиль на це не заслуговує. Коли я розповідала про Слугу з Добромиля, небо прорвалось і линув короткий дощ, і я відчула присутність цієї істоти.
Кеніґсберг уже був зруйнований, і Кант давно спочивав під стіною собору. У цьому спекотному отупінні надто багато смерті. Напевно, жити тут важко, в понурому мовчанні й сезонних ритуалах механічного життя. Воно й відновиться, як відновлюється природа після стихійних катаклізмів: повільно й негармонійно, саме по собі, всупереч бажанню, бо так треба. Місто, яке занепадає, ніколи не може гідно померти.
9.07.2012
Лише влітку
Лише влітку бувають такі дні: сумирні й погідні, коли всі забувають про тебе й нікому від тебе нічого не потрібно. Такі щедрі, що викликають бажання ділитися з кимось, зробити щось для когось. І такі короткі й швидкоплинні. Вночі падав дощ, коли ж він був востаннє? Стало прохолодніше. Вранці я чую голос нашої двірнички, яка голосно розповідає про себе світу, бо вікна прочинені тепер весь час. Вона трохи ксенофобка, з села, чи не з Романіва, у неї день народження 21 липня. Ввечері активізуються підлітки, кричать. Хтось у сутінках запустив феєрверк. Усе як у «Вині з кульбаб». Навіть вино у мене є: дві пляшки кульбабового вина.