Мутація
Різні звуки, різні знаки, але мова спільна для всіх істот. У цьому суть хасидської притчі, яку наводить Мартін Бубер у своєму романі. Та легкість, з якою я прийняла Єрусалим і весь Близький Схід, можливо, має причиною саме спільну мову. Зрештою, звичаї, міфи, казки різних народів теж це підтверджують. Втім, люди ще можуть порозумітися між собою, але здолати розрив між людиною й птахами та звірами — майже безнадійна справа, бо розрив дедалі збільшується. Людина підмінена мутантом, який постав внаслідок неправильного розвитку цивілізації, що оголосила війну всьому, що не вкладається в її тверде прокрустове ложе. Провину завжди можна звалити на інопланетян.
1.12.2012
Анатомія мови
Інтонація, мелодія — це і є мова птахів, яку можна зрозуміти, хоча вона й позбавлена звичного змісту. Римований вірш — це теж мова птахів. Існує леґенда, ніби Адам у раю розмовляв віршами. Смерть римованої поезії в сучасній літературі вбила поезію взагалі.
Образи — це мова символів, шифр. Нею можна читати вже прочитані книги як цілком нові. Але ніхто так не читає, бо треба дуже довго шукати ключ. Ян Щасний Гербурт написав мовою символів власну біографію «Геркулес слов’янський». Рабле — «Ґаргантюа і Пантаґрюеля». Сервантес — «Дон Кіхота». Шекспір також має подвійне дно.
Цифри й букви — це мова Кабали, вища духовна математика.
Колись цими мовами володіло багато людей, зараз — одиниці. Втім, ніхто не заносить їх до реєстру вимираючих мов. Людство вимирає. Воно продукує мутантів, а не нову расу.
3.12.2012
Закон іменування
Наша свідомість нагадує стан розширення Всесвіту від якогось центру. Те саме відбувається з людьми — вони намагаються знайти центр у собі й втрачають зв’язок з іншими людьми, хоча на позір об’єднуються в групи за інтересами, де кожен дбає виключно про свій власний інтерес. Хаотична свідомість повинна якимось чином себе впорядкувати, щоб не загинути. Ще Монтень радив навчитись правильно мислити. Існує лише один спосіб — називати речі їхніми іменами. Це добре на початок. А потім дивитись, як змінюється світ.
5.12.2012
Холодно
Невпізнавані села і вулиці, бо сніг сховав обриси і з’їв кольори. Післязавтра знову в дорогу. Зігрітися можна думками, музикою, яку я так давно не слухала, піклуванням про когось. Холод — звідусіль. Така холодна країна, яка ненавидить кожного і бажає йому смерті.
В одному селі олігарх побудував котеджі для багатих. Селянам побудував церкву і дорогу. Люди мають роботу: охороняють, працюють у садах, прибирають. Добре? Ні, бо на своїй землі вони стали людьми третього сорту. Прислугою, прав якої ніхто не відстежуватиме. Коли знаєш історію — стає ще холодніше.
6.12.2012
Буддизм
Синички довбають сало, яке я підвісила для них на балконі. Прилетіла сорока, намагалася відірвати увесь шматок, але не змогла. Такі сніги довкола, таке біле безпросвіття, що приносить стільки страждань. Буддизм не міг виникнути серед снігів, він би задихнувся серед голодних і холодних.
12.12.2012
Школа співу
Сни змінились. Вони стали більш керованими. По них я можу визначити, чого насправді потребую зараз, а на що не слід звертати увагу. Сьогодні мені приснилась школа співу з методом, відомим з п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон». Наставник хотів віднайти в кожній (то були самі жінки) власний голос, точніше, звільнити його від страху, зневіри, відчаю. Поряд стояли ті, хто вже навчився, і ті, які зовсім не вміли співати. А ті, що співали, співали якісь старовинні мадриґали латиною, тримаючи в руках ноти. Вони виглядали радісними і щасливими, відчувши гармонію Всесвіту.
Раніше мені снилося, що мене примушують виходити на сцену і грати, хоча я не знаю своєї ролі.
Мабуть, це добрий знак, а не вияв примирення зі світом. Я опинилася на безпечній відстані від нього.
13.12.2012
Годинник
Писання затягує, коли ритм тексту синхронізується з ритмом життя. Цікаво було б побачити той годинник, що так відчайдушно цокає, так прагне, щоб його хтось почув. Не хтось, врешті, а я. Цокання чужих годинників не співпадає, як не намагайся їх узгодити. Давно я цього не робила. Іноді думаю, чи не підозріло мати стільки задумів, стільки ненаписаних книжок? Я обов’язково їх напишу, якщо буде цокати мій годинник. Виходить так, ніби продовжую сама собі життя, всупереч власній волі. Ще в юності з мене дивувались: як це я живу всупереч логіці. Згідно логіки, то я дійсно не повинна жити в цьому світі лихварів і облудників. Але я живу згідно Божої волі, не знаючи Бога. Зате Він знає мене.
15.12.2012
Щоденник
Часом сни і листи перетікають у щоденник. Думала про покарання за змарноване життя. Ті люди, що понівечили собі душу, в майбутньому житті стануть каліками фізично, щоб відчути справжній, а не надуманий біль. Таке мені приснилось на вчора. Пересторога.
Щоденник продовжується в листах. Глина, з якої ліплять горщики, схована під снігом і замерзла. Навіть коли не збираєшся нічого ліпити, думати про це сумно.
Єдиний міф, який я хотіла би перенести у дійсність, це мій Слуга з Добромиля. Хочу, щоб люди знали, що він існує. Вчора він повернувся у мій новий роман. Це додасть іншого акценту начебто історично-біографічному тлу, дуже пристойному, без містики.
А що перетекло зі щоденника у життя? Либонь, наміри. Наприклад, вибудувати свій день як дім зі строгими пропорціями ззовні й теплом і комфортом усередині. Тим більше, що сніг так м’яко сиплеться і стелиться на горе птахам і звірятам.
16.12.2012
Сніг і біла ружа
Вночі надворі світло, чи то від снігу, чи від місяця. У мене в романі також зима та й зима. Замок Гербуртів на Сліпій горі. Поїхати б до Тарнави, але замело дороги. Хоч би раз побачити Добромиль взимку. Тихенько прокрався Слуга з Добромиля, поклав на мідну тацю білу ружу поруч зі сріблом, золотом, сувійчиком полотна і перловими кульчиками. Ні добрий, ні злий. Іноді він забуває, що людям ніколи не сягнути його розуміння, не охопити суть речей. У його світі речі називають власними іменами.
Згадала, коли засинала, дві картини Вермеєра на виставці у Вашинґтоні. Затягнула туди своїх попутників: дивіться. Низька стеля у підвалі, картини біля одвірка, світло, яке здається синім, хоч насправді біле. Так треба дивитись Вермеєра, а не у великому старосвітському залі, де загубився автопортрет Ван Ґоґа з відрізаним вухом. Вони теж жили у світі, де називають речі їхніми іменами. За все прекрасне заплачено самотністю і болем.
17.12.2012
33-й
Існує межа злиднів, за якою неможливий спротив. Лише паралізуючий страх. Світ змінює не воля до життя, а воля до смерті. Тільки твоя смерть повинна дорого коштувати твоїм мучителям. Покора викликає ще дужчий тиск, доки зовсім не розчавить. Це не мудрість — терпіння від страху, а ганьба. Я назавжди запам’ятала слова Монтеня: «Якщо я вже впаду, то принаймні хочу, щоб усі знали, звідки я впав». Життя набуває все більшої горизонталі, коли немає звідки падати.
18.12.2012
Дім дивних дітей
На Миколая отримала від дочки книжку Ренсома Ріґґса «Дім дивних дітей», написану за мотивами дитячих фотографій початку XX століття. Ту ж саму книгу я подарувала їй. Містичний збіг. Вибрати серед безлічі книг саме цю. Я ще навіть її не читала. А вчора Ілля Запорожець з Миргорода описав свій сон: як діти провалюються під кригу на річці й ніхто не може їх врятувати.
Для мене все це знак тривоги, якою охоплений увесь світ. Не передчуття того «кінця світу», що нібито буде післязавтра, а глибинна тривога людства за майбутні покоління, яких чекають страшні випробування, з якими вони можуть не впоратися, через те, що ми не навчили їх рости. Самі ж бо не доросли до того, щоб бути людьми.
І можливо — надія на те, що якимось чином їм, усупереч логіці, вдасться змінити світ на краще.
19.12.2012
Львів і Єрусалим
Вечір, мороз, слизько. Хлопчина з Харкова відчиняє для нас підвал будинку на вулиці Франка. Там майже біля входу, на стелі розпис, як у синагозі. Два леви тримають скрижалі з написаними івритом заповідями Мойсея. Стеля хвиляста, згідно канону фреска мала би бути на стіні. Леви зовсім не грізні: у них висолоплені язики між білих ікол, гарно виписані темні гриви. Обдерті зі штукатурки стіни оголили теплу червону цеглу. Так світло і тепло. Будинок з 1911 року, вхідна брама зі вставленим вітражним склом і силуетами львівських будинків. Такого самого кольору, як скляна крапля з Єрусалиму, що Лада подарувала мені на Миколая. Львів не замінить мені Єрусалиму, але ніщо не обірве золоту ниточку, що пов’язує для мене ці два лев’ячі міста.
А щодо кінця світу, який має нібито настати завтра, то птахи, коти і собаки нічого про це не кажуть і не виявляють ні найменшої тривоги, отже, нічого такого не буде.
20.12.2012
Пам’ять про зиму
У творчості я покладаюсь на пам’ять. Що залишиться — те й добре. Решта осяде десь у підсвідомості, як той орел, що після грози гнався за зайцем на схилі гори Магури, і ми, мокрі, радісні, що пережили увесь цей жах з громами і блискавками серед дерев, співчували дебелому зайчиськові. Він таки втік. Я думаю, що це був Вищий промисел. Такі речі не для дитячих очей. Кожен день ми ризикуємо власним життям, уникаємо смерті. І так звикли, що навіть не усвідомлюємо, до чого доторкнулись. Ця внутрішня черствість накладає відбиток на наші вчинки, і ось це справді засмучує. То неправда, що зараз я у своїй квартирі-фортеці. Я зараз переживаю весь жах покірної беззахисності істот, багато з яких просто не переживуть цієї зими. І мені холодно.
21.12.2012
Мистецтво бесіди
Чим більше аргументів, суперечок, тим легше виявити інтелектуальну безпомічність моїх сучасників. Давно вже зникло мистецтво бесіди, важко сказати, коли саме, мабуть, ще в часи Сковороди з його архаїчними діалогами. Хтось може читати Платона, але навряд чи стане вчитися у нього мистецтву розмовляти з людьми, бо потреба в бесіді давно зникла. Спілкування — це не бесіда, у ньому немає жодних правил. Інтерв’ю — засіб піару відомої особи або в кращому випадку виведення її на чисту воду. Є таке російське слово «разоблачение». Зняття одежі, під якою сподіваються знайти монстра або голого короля. Усе, що важке, нам непотрібне. Легше стрибати по камінцях, аніж довго будувати кладку. Вміти правильно мислити не вміють навіть ті, хто вдається до спекулятивного мислення і знайомий із законами логіки.
Все це так мало нагадує спільні пошуки істини, що його намагаються замаскувати іншомовними словами й термінами, що імітують вченість. Якщо такі слова або терміни можна перекласти рідною мовою і вживати, то чому б і ні? Іноді перекладеш, і тоді явиться перед тобою вся убогість бесідника чи автора монологу, який уявив собі, ніби він воює з привидами. Чи не пошукати мистецтво бесіди в житті, коли двоє людей хочуть дізнатися про якусь річ і щедро діляться між собою усім своїм досвідом і навіть почуттями?..
22.12.2012
Стихія і поза нею
Часом здається, ніби я порушила якесь правило і через те покарана. Але якщо ніколи не живеш за правилами, то хіба можна їх порушувати? А тоді й покарання, наче у байці Глібова: «І щуку кинули у річку». Отак і я живу в своїй стихії, отримую по носі, коли порушую незрозумілі правила, але це вже давно не боляче. А жити в місці, де хворі — нормальні, а здорових намагаються зробити хворими, як каже Валентин Лученко, якось незручно. Де тебе примушують любити нелюбих і називають це толерантністю, де рибка клює лише на збочену наживку, де ходять по колу, виспівуючи мантри злочинам супроти людства і людяності, де творча праця цінується нижче праці сторожа. А якщо хтось скаже, що все так було досі, то я знайду сили відповісти: ні, не було.
24.12.2012
Активне пізнання
Між богами і людьми існує проміжна ланка: клір і пророки. Важко з цим не погодитись. Але будь-який посередник ніколи не передасть точно свою розмову з Вищою сутністю. Ось це вже збагнути важче. Швидше, їх делегують для розмови. Не так важливо, що кажуть боги, а що вимагають від них люди. Тому релігія так перенасичена магією — наміром побороти невідоме й непізнане. Це активне пізнання, з якого потім виділилась наука.
25.12.2012
Горностай у снігу
Дочка надіслала мені фото горностая, якого бачила недавно у снігу далеко від дому. Біле на білому. Вона досі пам’ятає, як уперше побачила цю чудову спритну істоту. Було їй років три або чотири. Ми вертались з прогулянки і побачили, як біля критого сховища для льону мишкував горностай. Чомусь такі зустрічі запам’ятовуються на все життя. Три білі голуби, які кружляли над нами, коли ми сиділи на траві біля іржавої споруди, що подавала воду у колгоспні стайні. Орел, який полював на зайця. Мама-куниця, що переходила з дітьми дорогу. У траві вони нагадували купку боровиків. Товста веретільниця, поворозник і полоз у лісі. Краса і ґрація, недоступні людям. Зафіксувати вдалося лише горностая, і то не того. Інші чудові видіння можна описати лише словами. Тисячі образів, які заслуговують на вічність, зберігаються в темних водах. Наостанок вони виринуть замість образів людей і розчиняться в містичному світлі небуття. Це і буде справедливість. Те, що для людей не має жодної цінності, якраз найцінніше.
26.12.2012
Кінець щоденника
[email protected]www.piramidabook.com
Надруковано з готових діапозитивів у друкарні ЛA «ПІРАМІДА», свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356 від 12.03.2001 р.
Пагутяк Галина.
П 12 Кожен день — інший: Щоденник / Галина Пагутяк. — Львів: ЛА «Піраміда», 2013. — 192 с.
ISBN 978-966-441-305-0
Примітки верстальника