10.11.2011
Постмодернізм забороняє
Що гірше — спекулятивне мислення чи відсутність самостійного мислення як такого? Риторичне запитання. Вже те, що його поставлено, викликає дуже неприємні відчуття, ніби тебе загнали в куток і поставили на коліна. У кожному разі, тебе не посадять за стіл трапезувати стравами постмодернізму. Вчора на зустрічі в мене вирвалось: «Постмодернізм забороняє…» Я мала на увазі, що постмодернізм забороняє писати про бідність, тобто порушувати ті питання, які насправді хвилюють людину-читача. У ширшому сенсі постмодернізм забороняє називати речі їхніми іменами. Якимось чином покійний Мераб Мамардашвілі знав, до чого воно йдеться, коли писав, що світ врятує Закон називання речей власними іменами. Тому й постмодерністи намагаються сперечатися з Кантом, абсолютно прозорим у всьому, що стосується незалежного мислення.
Доля правдивого інтелектуала — завжди виходити надвір посеред дискусії, або не брати в ній участі. Бажано, ніколи.
11.11.2011
Пісок
Чи стануть люди кращими, якщо більше читатимуть, — звісно, ні. Усе залежить від того, що вони читатимуть, від їхнього особистого вибору. Книжки, на яких виростало моє покоління; «Степовий вовк», «Гра в бісер», «Сучасна латиноамериканська повість» з «Гонитвою» Кортасара, «Американська новела». Ще Кобо Абе і Курт Воннеґут. З українських — Леонід Кисельов, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук. Невеличка бібліотека, яку кожен доповнював на свій смак.
Уже так більше не буде. Замість фундаменту — пісок, який сповзає в порожнечу. Але ці книги все ще можна знайти біля пам’ятника Федорову, навпроти Порохової вежі. Старі пожовклі видання, які просяться до рук. Ноги самі ведуть туди, де на картонних коробках лежать книги, серед яких є ті, за які ми колись ладні були продати душу. Там можна зустріти Віктора Неборака, Василя Ґабора і Юрка Винничука та інших. В основному ми дивимось на двійників книжок, які у нас є вдома. Раніше я щочетверга ходила на роботу на Короленка й дорогою заходила до букіністів. Відчуття, що тобі треба порятувати якусь книжку, щоб вона не потрапила в пункт прийому макулатури, чи комусь зараз таке спаде на думку? Теперішні часи добрі тим, що не треба вдавати з себе культурну й освічену людину, якщо, звісно, цього не вимагає кар’єра. Будь профаном, будь хамом — але будь собою. Ні, ці часи недобрі. Це — лихі часи. І не можна читати будь-що. Не можна, щоб тебе примушували щось читати, і ставати таким, як усі. Чим більше нас закликають бути самими собою, тим більше ми стаємо такими, як усі.
12.11.2011
Сніг як метафора
Сніг супроводжує мене ще з ранньої осені. У «Чарівній горі» Томаса Манна він падає і в травні, і в липні, коли йому заманеться. Там це нікого не дивує. Приречені на довгу передсмертну аґонію пацієнти санаторію слухають лекції, які мають компенсувати їм неможливість самим пізнавати світ. Утім, розум не допоможе їм залишити Чарівну гору, лише інстинкт. Про жоден здоровий глузд тут не йдеться. Його знищують перш за все, перетворюючи на щось смішне до абсурду.
Сніг, можливо, випаде ще сьогодні. Моя нова книга теж наповнена передчуттям снігу, який мав би привести за собою народження нового життя, але цього не трапиться. Метафори, як камені Стоунхенджа, оточили мене колом.
13.11.2011
Архівація
Листи мої стали зовсім короткі, як ці передснігові дні. Часом згадую, що треба ж відписати, але щось тисне в голову і руки заклякають над клавіатурою. У селі на стриху коробка з листами, які мені писали в юності. Від деяких адресатів немає листів — я їх знищила. Ніяк не можу вирішити, коли їх спалити. Взимку — холодно, влітку — немає часу. Там же й мої старі рукописи, всі до одного. Більшість людей обходяться без архіву. Тут у мене немає горища, наді мною вісім поверхів інших життів.
Тому мені сниться сон про моє нове житло. Кімнати майже порожні, ніші, закапелки, подекуди немає вікон. Зате є стара тераса, де в кам’яних вазах можна посадити квіти. Плитка вищерблена, нерівна, кам’яна балюстрада і східці, що спускаються до лісу навпроти. Я бачила подібні тераси, але жодна з них не виходила на ліс.
Мрія про розширення життєвого простору нездійсненна. Мешкати мені не тісно — тісно жити. Усі мої листи, тексти займають кільканадцять мегабайтів, помістяться на найменшу флешку.
У дитинстві мені навпаки снився сон, як я зменшуюсь до безкінечності. Повернення до ембріонального стану. Чомусь він викликав жах і супроводжувався криком.
14.11.2011
Механічна музика
Механізми людського спілкування дозволяють передбачити людські вчинки. Іноді ці механізми викликають в мене відразу, частіше — сміх. І найчастіше стає просто нецікаво. Не хочеться повторювати той чи інший рух задля того, щоб здобути вигоду для себе чи своїх близьких. Насправді ці всі механізми з дефектом, бо кожна деталь не допасована: завелика чи замаленька, без врахування Блага всього існуючого. І одна людина тут нічого не вдіє, бо вона не інженер, а деталь. Залишається просто не діяти. Про це та інше пише Томас Манн. Хвороба — як недіяння. Поки я хворію, то не бачу від себе жодної шкоди.
Я не кажу, що все це істина, але доводиться чути довкола себе скрегіт незмащених механізмів. Музика виникла як спонукання до дії, перетворила людей на машини й деталі до машин. У Піднебесній розуміли владу музики над людиною й використовували її для гармонізації суспільства. Але на заваді стали бажання й забаганки людей з поганим слухом.
15.11.2011
Consolament
Дивне подумала я вчора вночі. Можливо, та річ, яку пишу зараз, стане колись для мене втішанням. Катари називали це consolament. Це важко пояснити. Колись таким утішанням для мене були Записки Білого Пташка. Минулого року вони знову стали для мене опорою. Бо мені не доведеться відчувати полегшення, входячи у Східні Ворота Притулку, я завжди була там. Я навіть не знаю, який світ поза межами Притулку. Той світ — це мої видіння і сни.
Довго я не писатиму це, бо хіба можна писати довго те, що вже написано. Я просто це все бачу: темний ліс, тихі голоси і небо, яке міняється щохвилини. От тільки не можу передати словами, як саме воно мене втішає. Як «Бідні люди» Достоєвського, чи як «Шинель» Гоголя, чи як розмова з найстаршою сестрою. Бо з ними відчуваєш, як близько до мрії.
16.11.2011
Париж
На початку 90-х, коли ми нарешті могли потримати долари в руках, мій знайомий розповідав про екскурсію в Париж. Як вони мешкали в готелі у передмісті, й наші жінки, яким було уже добре за тридцять, і не такі вже й бідні, якщо могли оплатити тур, зненацька кинулись в шалену розпусту, і, як підозрював він, не безкоштовно, з іноземними туристами. Він теж приїхав туди з коханкою, тож святим його не назвеш. Але він був шокований, і я теж, почувши прізвища своїх знайомих. Ясна річ, цей чоловік мовчав.
То був початок кінця. Ми зараз вже майже на дні. На ці долари жіночки накупили подарунків своїм дітям і чоловікам. І хоч зараз так уже не роблять, принаймні, грубо й прямо, бо власником доларів може стати кожен, купивши їх у банку, торгівля собою стала єдиним способом жити краще. Слід очікувати, що від нашестя варварів цивілізована Європа впаде, оскільки звикне до них, а згодом прийме їхні правила. Будь-яка цивілізованість — штучна, і природність — завжди краща. Та природність, яка керується моральним інстинктом, освіченим серцем. Справжнього Парижу, мабуть, уже й не існує, як і справжньої Венеції.
17.11.2011
Декларація незалежності
У цьому світі людина має вартість також у доларах чи євро. Нікого не цікавить, хто ти, а скільки ти коштуєш. У нас більш предметно: квартири, особняки, машини. На Заході вартість вимірюється безпосередньо — річний прибуток. Так воно й було раніше, але тоді ніхто не стверджував, що це суспільство рівних можливостей і статків. Спортсменів продають як на аукціоні, хтось сам виставляє собі ціну, хтось каже, що ніколи не продасться менш ніж за… Нікого це не дивує. Існує лише одна свобода — не торгувати собою за жодних обставин. Чим більше людей вийде з цього пекла суспільної угоди чи змови, тим більше шансів у нас бути несамотніми й вільними.
18.11.2011
Львівські контрасти
Два дні прогулянок Львовом. Лише раз визирнуло сонце, коли ми були на Святоюрській горі, таке вже зимове-біле. Субота. Біля палацу Потоцьких чекало своєї черги весілля. Заграли на сходах музиканти щось західноєвропейське, і замерзла юрба посунула всередину. Так кумедно й недоречно виглядали сільські люди з короваєм на тлі розкішного палацу й так не пасувала до них панська музика. Навряд чи вони це усвідомлювали, бо люди зазвичай не дивляться на себе збоку.
І ще оті пластикові вікна на площі Ринок. І сіра буда, оббита вагонкою, на терасі будинку з єдинорогом у стилі арт-деко. Колись цю терасу збудували, щоб пити на ній чай і милуватись видом на Замкову гору, а нині там «курник».
Так само недоречно чути російську мову на старих львівських вулицях. На Вірменській знімали не то кліп, не то рекламу заїжджі кіношники. Голий до пояса хлопець виходив на балкон і кидав звідти троянду, наче пляшку з-під пива. Лице його з кожним дублем виглядало все похмурішим. Сподіваюсь, він не захворіє.
А поруч — емальована табличка з написом: «До неба 12 м».
20.11.2011
Ґладіатори дискусій
Серед ночі прокинулась і подумала, що на моїх очах здійснюється велика несправедливість. Її можна назвати так: «Не можна мовчати — Не можна говорити». Ясна річ, людям, які не думають, не живуть, вона непомітна. Однак вони дивляться телевізор, що вкрай шкідливо для душевного здоров'я, і далеко не всі здогадуються, що ніхто не шукає істини, а намагається нав’язати вигідну йому думку якійсь частині суспільства, застосовуючи при цьому методи, властиві політикам, навіть якщо йдеться про мистецтво. Принизити опонента, висміяти, скомпрометувати, начепити йому ярлик відсталості чи некомпетентності — тут немає свободи думки, а звичайна ґладіаторська бійня. Аве Цезар… одне слово. І Цезар тут — суспільний егоїзм.
Можна уникати словоблудства, але мовчання — це так само не свобода слова, навіть якщо воно добровільне, це мовчання. Утім, у наші часи мовчання не буває добровільним, а лише вимушеним. Замість цензури, яка породжувала шляхетний спротив, ми отримали дещо гірше — заборону називати речі своїми іменами. Такий собі невидимий риф толерантності. Відваги говорити про це не бракує, але бракує мужності бути непочутим зараз. Потім вже буде запізно. Залишиться один переможець, але на наступній арені його уб’ють. Ніхто інший не може нам подарувати свободу, окрім нас самих.
21.11.2011
Блазні та юродиві
У контексті мовлення правди — блазнів чимало, юродивих катма. Блазень більше властивий західній культурі — раб, що говорить правду, яку знає від людей. Нічого особливого йому не загрожує, як не загрожує псові, що гавкає на ланцюзі й не може нікого вкусити. Натомість юродивий мовить правду, яку почув від Бога. Його стосунки з Богом — довірливі. Бог довіряє йому слова, які потрібно перетворити на образи, щоб вони не спалили людей. Тому юродиві завжди під Його захистом, і він забирає їх до себе зазвичай швидко. Вони тонуть в снігах, замерзають в калюжах, згорають, увійшовши в палаючий ліс.
Я знала одну бабцю з чорними очима, яка ходила поблизу Винниківського ринку на Личаківській і говорила: «Ищите спасения душ!» То було наприкінці 80-х — на початку 90-х. Усім це видавалось кумедним. Іноді бабця продавала помаду й туш, але тоді не говорила про спасіння душі. У сучасному контексті її слова виглядають пророчими, бо коли, як не нині, треба негайно рятувати душу. Хоча вже й запізно.
Блазня можна подарувати чи продати. Він охоче йде на всілякі комерційні оборудки і не може існувати без хазяїна. Він не птаха небесна, яка отримує все задурно. Від блазнів пішла власне й література, як це не прикро усвідомлювати. Однак це правда.
22.11.2011
Люди без дна
У них немає дна, куди можна впасти й почати усе спочатку. Вони завжди у вільному польоті, бо не годяться для використання іншими людьми. Соціальні аутисти з очима новонароджених ягнят. їхні мрії так легко здійснити, але самі вони цього не можуть, а інші не хочуть.
Я знала колись одну жінку з довічного притулку — років сорока. Її звали Тоня. Вона допомагала на кухні й попросила мене принести старі листівки. Особливо їй сподобалась листівка з церквою — Андріївською. Вона так нею тішилась…
Можливо, підсвідомо я почала наслідувати цих людей, й собі збираючи листівки — старі й нові, радіючи кожному поповненню. Я можу собі це дозволити. У мене листівки з різних країн світу. Кілька разів на рік я купую антикварні листівки, підписані й з датою, без огляду на їх цінність. З часом це наслідування посилюється. Я не шукаю там, де є вигода, а там, де мені затишно. І розумію, що вільною ніколи не зможу бути, але принаймні зможу зійти зі шляху марнославства. Відчуваю, що це непокоїть моїх друзів, зрештою, серед них нема нікого із сильних світу цього. Я стаю нецікавою і непотрібною для інших.
А в Урожі я повертаюсь не до дитинства, а до своєї справжньої сутності.
23.11.2011
Культура
«…як за часів Гесіода», — я все ще чую відлуння вірша Василя Мисика. Розважливий речитатив неокласицизму. Велична, покраяна плугом скиба землі на вузькій смузі землі — загоні. Там, де не зорано, — щільне плетиво корінців того, що було колись пшеницею чи житом. Культура не розмножується за допомогою коріння. Поле треба засівати кожного разу добірним насінням, перед тим розділивши те, що на щоденний хліб, і те, що на майбутні метаморфози. Натомість на стерні, яку не збираються орати, водять ритуальні танці довкола священних корів. Чиє ж то полечко незоране?..
24.11.2011
* * *
Дні — як сіре полотно. Таким вкривають меблі від пилу, залишаючи дім надовго. Сидять на валізах, очікуючи на потяг зими, а його все немає. Що ми будемо робити, коли він не приїде на цю маленьку станцію чи забуде зупинитись? З’являться барви і заспівають птахи?
Із цієї сірої каламуті випливають окремі речі — швейна машинка, саморобна пічка, іграшковий ведмедик, ялинка на кроквах новобудови. Символи, які я залишилася прочитати. Нікуди я не поїду. Мене лякає білий колір. Більше, ніж чорний. Він холодний, у ньому не можна сховатись.
Цей щоденник — обрізки тканини, з якої я викроїла книгу, і тепер зшиваю клапті докупи. Інших щоденників я не пишу. Моє життя нікого не може зацікавити. Можливо, я ще знайду інше пояснення. Рукопис книги в одній кімнаті, щоденник в іншій. А третьою я користуюсь все рідше й рідше.
25.11.2011
Бароко
Із приходом вітру щось змінилось в отій сумній нерухомості останніх днів. Упало нарешті яблуко. Його дзьобали синички. Усе, що падає на землю, до весни зітліє, не залишиться й сліду. Ще одна таємниця життя.
Оминувши ренесанс, до мене невдовзі прийде бароко з його відгадуванням загадок. Те, що так довго залишалось чужим, стане моїм. Життя має сенс лише тоді, коли воно змінюється. Зміни — єдине свідчення існування часу. Людина — павук, що плете павутиння асоціацій між подіями. У бароковому світі можна поставити поруч те вперте яблуко, яке ніяк не бажало падати, і яблуко, пронизане перехрещеними мечами на родинному гербі Гербуртів. Треба тільки дозріти до цього. Думок стає більше, павутиння густішає. Не помітиш, як спіймаєш себе й почнеш розмовляти «мовою птахів» — шифром таємних орденів, алхіміків та підпільників. Тоді вже точно тебе ніхто не почує.